Теоретико-методологічні засади дослідження постсоціалістичних трансформацій 1 страница

РОЗДІЛ 1

Трансформація недемократичних суспільств і перехід до демократії – це одна з найістотніших складових сучасного світового процесу. Від виникнення демократії у стародавній Греції і до початку III тис. н.е. відбулася кардинальна зміна те­риторіальних меж, на які поширюються її ін­ститути та цінності: від міста-держави до національної держави і до транснаціональних об'єднань (наприклад ЄС, країни Вишеградської четвірки).

Процес демократизації, що розпочався у XIX ст. у країнах Західної Європи та Північної Америки, у XX ст. набув глобального виміру:

1. Демократичні перетворення після 1945 р. в Німеччині, Італії, Японії.

2. Утворення демократичних держав в результаті антиколоніальних революцій в 60 рр. в країнах Африки.

3. Становлення демократичних режимів в 70 рр. ХХ ст. в Греції, Іспанії, Португалії.

4. Утворення демократій в 70 – 80 рр. ХХ ст. в країнах Латинської Америки

5. Демократичні переходи в 80 – 90 рр. в країнах Центральної і Східної Європи

Розглядаючи процес демократизації слід дати відповідь на запитання щодо його походження і сутності: чим є демократія продуктом західної цивілізацції чи універсальною загальнолюдською цінністю, магістральним шляхом розвитку людської цивілізації.

Відповідь на це запитання знаходиться в області соціальної філософії і є неоднозначною. Ф. Фукуяма, наприклад, пов’язує з ліберально-демократичними цінностями кінець історії. Так він еназиває свою статтю надруковану в 1989 р., а в 2004 р. виходить його книга на російській мові “Конец истории и последний человек”. Кінець історії розуміється ним не як завершення історичного поступу, а як досягнення певної цілі. Після цього життя є не що інше як відтворення кінцевої ідеальної суспільної моделі у якої не має альтернатив. Ф. Фукуяма вважає, що саме до такого стану дійшов світ у кінці ХХ ст., коли ідеї ліберальної демократії отримують перемогу над ідеологією комунізму і фашизму. Суспільно-політичний розвиток на початку ХХІ ст. не підтвердив теоретичні розробки Ф. Фукуями.

Іншу точку зору запропонував С. Хантінгтон. Головна ідея його роботи «Зіткнення цивілізацій» – трактування сутності глобальної політики після «холодної війни». Він критикує бачення майбутнього людства, запропоноване Ф. Фукуямою і доводить, що такий розвиток може привести до зіткнення між цивілізаціями.

Він пише, що тільки розглядаючи світ в рамках 7 чи 8 цивілізацій можна пояснити сутність того, що відбувається навколо нас. С. Хантінгтон виокремлює 8 цивілізацій: Китайську, Японську, Індуїстську, Ісламську, Православну, Західну, Латино-американську, Африканську.

Він вважає, що створення єдиної цивілізації за західним взірцем, силове нав’язування цінностей західної культури може привести до глобальних міжнародних конфліктів. Таким чином, С.Хантінгтон робить висновок, що динамічний розвиток цілого ряду країн світу не обов'язково пов'язаний з західними цінностями і культурою. Тобто, модернізація не означає водночас і вестернізацію суспільства. Не-західні суспільства модернізуються, не відмовляючись від своїх культур і цінностей.

Новий світовий порядок, на думку С.Хантінгтона, буде мати наступні риси:

1. Модернізація і вестернізація – це різні процеси, а тому вони не приведуть до тиражування західної культури в різних частинах світу, а скоріш навпаки, з модернізацією буде пов'язаний процес становлення і розквіту нових цивілізацій.

2. Зміщується баланс впливу між цивілізаціями. Вплив Заходу зменшується і зростає могутність азіатських цивілізацій.

3. Виникає світовий порядок основою якого є цивілізації. Країни групуються навколо осьових країн своїх цивілізацій.

4. Виживання Заходу залежить від того чи приймуть жителі Заходу свою цивілізацію як унікальну, а не як універсальну, а також від здатності їх об’єднатися проти викликів не-західних суспільств.

5. Уникнути глобальних конфліктів можна буде лише в тому випадку, коли лідери світових держав приймуть поліцивілізаційний характер розвитку людства і будуть співпрацювати для його підтримки.

Не має місця ідея тотальної демократизації і в синергетичній концепції розвитку людства. Синергетика – це міждисциплінарний напрям наукових досліджень, що виник в 70-х рр. XX ст. Головне завдання синергетики полягає у пізнанні закономірностей і принципів самоорганізації фізичних, хімічних, біологічних, технічних, економічних, соціальних систем. Синергетика займається вивченням нелінійних процесів у складних самоорганізованих системах, констатуючи той факт, що їм неможливо нав’язувати шлях розвитку. Варіативність розвитку залежать від цілого ряду як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, які впливають на систему. В складноорганізованих системах хаос виступає в якості творчого початку. В моменти нестійкого становища малі флуктуації (дії) можуть розростатись до рівня макроструктур. Тому, однією з головних категорій цієї теорії є точка біфуркації – тобто такий стан системи, з якого можливі різні варіанти її розвитку. Вчені вважають, що на сьогоднішній день людська цивілізація знаходиться в точці біфуркації, з якої можливі наступні варіанти її подальшого розвитку: а) збереження сучасного положення; б) утворення світової тоталітарної система; г) повернення до «нового середньовіччя»; в) розкол світового співтовариства на локальні цивілізації, який приведе до дестабілізації, військових конфліктів; д) екологічна катастрофа; ж) перехід до ноосфери.

Отже, говорити про перехід до демократії ми можемо тільки для обмежених спільнот, до яких належать і країни Центрально-Східної Європи. Наприкінці ХХ століття демократичні політичні системи утвердилися у більше ніж ста державах світу. Таку тенденцію до збільшення кількості демократій Л.Даймонд назвав „безпрецедентним демократичним проривом”

Демократизація означає процес політичних і соціальних змін як у світовому так і в національному масштабі, який направлений на встановлення і стабілізацію демократичного устрою.

Політична практика свідчить, що процес демократизації має хвилеподібний характер. Хвиля демократизації визначається як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбуваються протягом певного проміжку часу, за умови, що кількість таких переходів значно перевищує кількість здійснених за той же час переходів у протилежному напрямку. Йдеться про хвилі демократизації і хвилі відкату від демократії.

Концепція «хвиль демократизації» була розроблена С. Гантінгтоном у праці «Третя хвиля. Демократизація наприкінці ХХ сторіччя» (1991).

Він виокремлює наступні хвилі демократизації і відкату:

Перша, довга хвиля демократизації – 1828-1926 рр.
Перша хвиля відкату від демократії – 1922-1942 рр.
Друга коротка хвиля демократизації – 1943-1962 рр.
Друга хвиля відкату від демократії – 1958-1975 рр.
Третя хвиля демократизації – починаючи з 1974.

Витоки першої хвилі – в американській і французькій революції. Однак реальне виникнення національних демократичних інститутів – це феномен ХІХ ст. В якості критеріїв демократичного мінімуму дослідники виокремили наступні: 50 % чоловічого населення повинно мати виборче право і голова виконавчої влади повинен мати підтримку більшості в представницькому органі влади або обиратися на всенародних періодичних виборах.

Перша хвиля демократизації розпочалася в США близько 1828 року. Загалом за сто років більше 30 країн запровадили у себе мінімальні демократичні інститути (США, Великобританія, Франція, Австралія, Канада, Італія, Аргентина і т. д.). Таким чином, для демократизації першої хвилі були характерні наступні ознаки: а) розповсюдження виборчого права на більшість населення та зменшення майнового цензу; б) становлення представницьких органів влади і підзвітних їм виконавчих органів.

Перша хвиля відкату почалася в 1922 р. з маршу Б. Муссоліні на Рим та захоплення ним влади. Захоплення влади Гітлером у 1933 році призвело до загибелі демократії в Німеччині, згодом – у Австрії та Чехословаччині.

Друга світова війна поклала початок другій хвилі демократизації. Окупація союзників сприяла запровадженню демократичних інститутів у Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії і Кореї. Прийшли до демократії Туреччина і Греція. В Латинській Америці – Бразилія, Колумбія, Аргентина, Перу та Венесуела. Друга хвиля демократизації співпала з процесом деколонізації (Індія, Нігерія, Філіппіни і т. д.). До початку 1960-х рр. друга хвиля вичерпала себе. З цього часу бере початок друга хвиля відкату.

В кінці 1950-х рр. політичний розвиток набув авторитарного характеру. Найбільші зміни сталися у Латинській Америці. В 1964 році військові перевороти відбулися в Бразилії і Болівії. У 1966 р. – у Аргентині, 1972 р. – Еквадорі, 1973 р. – Уругваї та Чилі. В Середземномор’ї грецька демократія впала під ударами монархічного перевороту 1965 р. і воєнного – 1967 р. Третя хвиля демократизації розпочалася з падіння авторитарних режимів в Греції (1974), Португалії (1975), Іспанії (1977). В кінці 1970-х рр. демократична хвиля дійшла до Латинської Америки (Гондурас, Перу). А кінці 80-х рр. вона досягла країн Центральної та Східної Європи, включаючи СРСР.

Концепція третьої хвилі демократизації базується на наступних принципах: а) перехід до демократії в різних країнах трактується як глобальний процес; б) багатоманітності форм демократичного порядку; в) демократія розглядається як самоцінність і її встановлення не пов’язується з прагматичними і інструменталістськими цілями; г) демократизацією в кінці ХХ ст. не закінчується процес змін в світі, не завершується історія демократії. Йдеться про можливість 4 хвилі демократизації.

Причини та фактори демократизації третьої хвилі

1. Загострення проблеми легітимності авторитарних систем у світі, де поширені демократичні цінності і підрив цієї легітимності військовими поразками, економічними невдачами і кризами.

2. Безпрецендентний глобальний економічний ріст в 1960-ті рр., який підняв життєвий рівень і значно збільшив міський середній клас.

3. Разючі зміни в доктрині і діяльності католицької церкви, що були продемонстровані на Другому Ватиканському Соборі в 1963 – 1965 рр. і перетворення національних церков в противників авторитаризму.

4. Зміни в політиці зовнішніх акторів, в тому числі і нова політика Європейського Співтовариства у питанні розширення членства в кінці 1960-х рр., зрушення в політиці США у сторону захисту прав людини, драматичний поворот, здійснений М.Горбачовим.

5. Ефект „снігової лавини” (демонстраційний ефект) від перших переходів до демократії, посилений ЗМІ і який стимулював наступні спроби зміни режимів у інших країнах.

В той же час С. Гантінгтон не виключає третю хвилю відкату від демократії і називає її причини:

1. Недостатня укоріненість демократичних цінностей як серед еліти так і серед народних мас.

2. Економічна криза, загострення соціальних конфліктів, які підвищують популярність жорстких мір, притаманних авторитарним режимам.

3. Бажання консервативних груп усунути від влади ліві сили та пов’язані з ними верстви суспільства.

4. Інтервенція, тероризм, повстанські рухи тощо.

5. Зниження легітимності демократичних режимів по причині неможливості систематично діяти ефективно.

6. Ефект снігової лавини, тільки в даному випадку відходу від демократії.

Вказує С. Гантінгтон і на можливі моделі устроїв, які будуть встановлені в результаті відкату:

1. Авторитарний націоналізм.

2. Релігійний фундаменталізм.

3. Олігархічний авторитаризм.

4. Популістська диктатура.

5. Комуністична диктатура.

6. Технократично-електронна диктатура.

Дослідження процесу демократизації, як і будь-яке інше дослідження, вимагає термінологічної ясності та точності понять, тому розглянемо деякі ключові дефініції. Для того, аби прослідкувати як відбувається процес становлення демократії, зрозуміти його причини та наслідки, необхідно, насамперед, з’ясувати зміст цього терміну. У політологічній літературі існує безліч визначень демократії. Зупинимось на двох основних підходах до розуміння демократії. Прихильники першого вважають єдиним критерієм демократії вибори. Засновником концепції електоральної демократії вважається Й.Шумпетер. Він визначає демократію як форму правління, „інституціональне пристосування для ухвалення політичних рішень, завдяки якому індивіди одержують можливість впливати на владу, використовуючи як інструмент суперництво політичних сил у перегонах за голосами громадян”. Для Й.Шумпетера політична система є демократичною, якщо особи, котрі приймають колективні рішення, обираються шляхом чесних, справедливих, періодичних виборів, у ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, а активне виборче право має практично все доросле населення. Окрім цього, повинні існувати громадянські та політичні свободи (слова, друку, зборів і організацій), які необхідні для дебатів і проведення виборчих кампаній. Таким чином бачимо, що для Й.Шумпетера головними критеріями демократичності суспільства є конкурентність та участь.

У багатьох випадках застосування цього підходу є продуктивним: вибори на даному етапі політичного розвитку проводяться у більшості країн, тобто з даної точки зору кількість демократичних режимів у світі збільшується. Однак політична практика засвідчує, що в багатьох країнах, де проводяться вільні вибори, не утвердилася ліберальна демократія з її сутнісними складовими – верховенством закону, розподілом гілок влади, гарантуванням прав та свобод громадян тощо. Наприклад, постає питання про тип політичних режимів, які склалися в Росії, Україні, Індії, Туреччині. Згідно мінімалістського визначення, ці країни кваліфікуються як демократії, адже в них проходять конкурентні вибори. Однак, відповідно до положень більш жорсткої концепції ліберальної демократії, усі вони вважатися демократичними не можуть. Таким чином, є очевидним існування певних протиріч між ліберальною та електоральною демократією.

Прихильники другого підходу включають у поняття демократії принципи політичного лібералізму, стверджуючи, що справжнє демократичне суспільство характеризується не тільки виборами, а й широким трактуванням плюралізму. Тобто демократія фактично ототожнюється з її ліберальною моделлю. Ліберальна демократія включає такі складові.

– контроль над державою, прийняття ключових рішень і розміщення матеріальних ресурсів покладається на обраних посадових осіб;

– виконавча влада обмежується автономною владою інших державних установ (таких як незалежне судочинство, парламент та інші механізми стримувань і противаг);

– жодна група, що дотримується конституційних норм, не може бути позбавлена права на формування власної партії та можливості приймати участь у виборах;

– культурним, етнічним, релігійним та іншим групам меншин не можна заборонити висловлювати свої інтереси у політичному процесі, розмовляти власною мовою або розвивати свою культуру;

– поза партіями й виборчими кампаніями громадяни мають численні та постійно діючі канали для висловлення та представлення своїх інтересів і цінностей, разом з різноманітними незалежними асоціаціями та рухами, що їх вони мають право утворювати та до яких можуть належати;

– існують альтернативні джерела інформації до яких громадяни мають необмежений доступ;

– кожна особа має реальну свободу віросповідання, думки, слова, зборів, демонстрацій та оскарження протиправних рішень;

– особисті та колективні свободи перебувають під ефективним захистом незалежного та недискримінаційного судочинства, рішення якого є обов’язковими і шанованими іншими центрами влади;

– закон захищає громадян від незаконного ув’язнення, вигнання, терору, катування та небажаного втручання у їхнє особисте життя не тільки з боку держави, але й також зі сторони організованих недержавних або антидержавних сил.

З’ясувавши зміст дефініції демократія, ми можемо перейти до розгляду проблеми демократичного переходу. Демократичний перехід визначається як процес, що охоплює період між початком змін і подальшим розпадом одного типу консолідованого режиму й утворенням на його місці іншого типу консолідованого режиму. Варто зазначити і те, що термін „демократичний перехід” є більш нейтральним у порівнянні з терміном „перехід до демократії”. Адже останній вказує на кінцеву мету процесу транзиту – встановлення демократії, а в результаті демократичного переходу консолідована демократія може бути і не встановлена..

У контексті дослідження нас найбільше цікавить політичний транзит. Тож нам необхідно вирішити ще одну важливу методологічну проблему – з’ясувати сутність та співвідношення категорій „політична трансформація” та „політичний транзит”. Можна погодитися з російським вченим М.Ашимбаєвим, котрий вважає, що політичний транзит, на відміну від політичної трансформації, є більш широким та багаторівневим процесом. Якщо розуміти транзит як процес системної трансформації основних сфер суспільства та держави в цілому, то політична трансформація у такому аспекті є основною частиною транзиту, яка охоплює якісні зміни інституціональних та процедурних механізмів функціонування політичної системи. Слід сказати, що саме ця складова транзиту є однією з найважливіших. Таким чином, ми бачимо, що ці два процеси перебувають у тісному зв’язку, адже в окремо взятому політичному сегменті і конкретному часовому проміжку вони означають тотожні політичні процеси. Російський дослідник В.Гельман взагалі пропонує вживати щодо постсоціалістичних країн терміни „трансформація” та „транзит” як синоніми.

Політичний транзит являє собою процес переходу державно-політичної системи країни від менш довершеної, з точки зору демократичного ідеалу до завершеної, розвинутої форми демократії, яка охоплює організацію суспільства загалом. Розгляд феномену політичного транзиту дозволяє виявити, що він являє собою проміжкову якість, перехід суспільства від одного стану до іншого. При такому розумінні політичного транзиту він зводиться до визначеного періоду часу, протягом якого державно-політичний устрій країни й саме суспільство проходять принципову трансформацію й кардинальні зміни. У змістовному плані політичний транзит співвідноситься з демократичним реформуванням системи політичної влади і лібералізацією суспільно-політичного життя країни.

Фундатором транзитології вважається американський політолог Д. Растоу, який в 1970 році оприлюднив статтю „Переходи до демократії: спроба динамічної моделі”. Саме назва цієї статті і дала назву новому напряму політичної науки. Транзитологія постала як альтернатива структурному детермінізму, що панував у теорії модернізації. Сутність цього методологічного підходу становила кореляція властивостей вихідного та кінцевого станів процесу демократизації. У працях представників цього напряму результат політичної модернізації було жорстко детерміновано його вихідними умовами, серед яких пріоритет віддавали ступеню соціально-економічного розвитку та особливостям соціальної структури перехідних суспільств. Головна вада структурного детермінізму полягала в тому, що він відверто ігнорував суб’єктивні чинники розвитку перехідних суспільств, прирікаючи демократичні сили на очікування того, що колись, у майбутньому, з’являться необхідні об’єктивні умови для цього.

Проте у сучасній транзитології залишились два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Прихильники структурного підходу (а це переважно західні дослідники, зокрема Г.Алмонд та С.Верба, С.Ліпсет) виходять із припущення, що демократичні режими утворюються під домінуючим впливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Вони стверджують, що демократія має бути підготовлена відповідним суспільно-економічним розвитком суспільства.

Прибічники процедурного підходу (Х.Лінц та А.Степан, А.Пшеворський, Г.О’Доннелл, Ф.Шміттер та Л.Уайтхед) вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер правлячих еліт, їх політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які використовуються ними. У даному випадку успіх демократизації залежить насамперед від вибору і послідовності конкретних рішень і дій чільних політичних діячів-агентів демократизації.

Слід відзначити, що інколи у політологічній літературі робляться спроби чітко розвести структурний та процедурний підходи до дослідження демократичних транзитів. Але „чистих” представників цих напрямків навряд чи вдасться знайти. Можна говорити лише про домінування того чи іншого підходу у працях певних науковців. Наведені два методологічні підходи насправді не виключають один одного, а навпаки, взаємодоповнюють, адже вони фактично наголошують на різних сторонах однієї групи явищ, яку ми вже визначили як демократичний транзит.

У транзиті можна умовно виділити п’ять основних складових елементів:

1. Передумови політичного транзиту. У політичній науці визначають три головні структурні передумови демократії:

– набуття національної єдності й відповідної ідентичності;

– досягнення високого рівня економічного розвитку;

– масове розповсюдження культурних норм, цінностей, за яких є обов’язковим визнання демократичних принципів, довіра до головних політичних інститутів, міжособиста довіра, відчуття громадянства та інше.

2. Початкова точка політичного транзиту, з якої розпочинається транзит як процес. Вона задає характер і напрямок руху в транзиті. Зазвичай такими вихідними точками є тоталітаризм, авторитаризм та їх модифікації.

3. Ціль транзиту – це той стан суспільства, політичної системи, режиму влади до якого рухається соціум в процесі демократичного перетворення. Наявність цього елементу обумовлена тим, що практично в усіх відомих концепціях політичного транзиту особливе місце приділяється опису тієї ідеальної моделі політичної системи, котра і є ціллю будь-якої політичної трансформації. Метою політичного транзиту є встановлення демократичного режиму, а саме «консолідованої демократії». Консолідація демократії – це процес встановлення та адаптації демократичних структур, інститутів та норм, які частково або повністю визнаються громадянським суспільством як легітимні. Це складний процес, що набуває різноманітних форм і розгортається у різних напрямках та завершується зміцненням інститутів та норм демократії, забезпечуючи їх стабілізацію та виживання.

4. Сампроцес транзиту з його специфічним змістом, який визначається його внутрішніми, етапними і сутнісними характеристиками. У цілому демократичний транзит є складним і тривалим процесом, котрий на різних етапах може мати ту чи іншу (навіть зворотню) направленість. Як відомо, у середовищі науковців-тразитологів не існує єдиного бачення етапів демократичного транзиту. Це обумовлено своєрідністю процесів демократизації у кожній з країн, що в свою чергу, обумовлене різною стартовою ситуацією, специфікою соціокультурного розвитку, геополітичними впливами тощо. Класичною в політичній науці є трьохфазна модель, в якій виокремлюють стадії лібералізації, демократизації та ресоціалізації (консолідації демократії). Лібералізація розуміється при цьому як спроба владних еліт авторитарного режиму за допомогою обережного «відкривання» політичного системи і надання більших гарантій індивідуальних громадянських прав розширити легітимну основу старого режиму для того, щоб лишитися й далі при політичній владі.

До «фази лібералізації» примикає стадія демократизації. Вона починається, як правило, тоді, коли ще існують залишки авторитарних структур і владних інститутів, а нові демократичні структури остаточно ще не запроваджені. За загальноприйнятою думкою, фаза демократизації наближається до закінчення при проведенні «установчих виборів» (founding elections) і при інституціоналізації структурного і процедурного «мінімуму» демократії. Цей «мінімум» – загальні, чесні, рівні і таємні вибори, відповідальність уряду перед виборцями, партійна конкуренція тощо.

Закінчується процес політичного транзиту ресоціалізацією, під час якої відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство. Деякі автори називають дану стадію етапом консолідації. Німецький політолог К.фон Бойме визначив чотири засадничі площини консолідації для постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, які є, водночас, її етапами,: 1) конституційна консолідація – тобто формування демократичного конституційного ладу; 2) репрезентативна консолідація – консолідація територіального (партії) та функціонального (асоціації) представництва інтересів; 3) інтегративна консолідація – тобто консолідація „правил гри” у середовищі неформалізованих акторів політики; 4) консолідація громадянського суспільства, яка завершує консолідацію системи встановленням заснованої на демократії громадянської культури.

5. Результат транзиту. Він не завжди співпадає з його ціллю (консолідацією демократії). Це пов’язано з тим, що політичний транзит характеризується невизначеністю процедур і результатів. Підтвердженням цьому є той факт, що у багатьох країнах, які прагнули побудувати ліберальну модель демократії, натомість утвердилися гібридні форми політичного режиму (псевдодемократії).

Теорії переходу до демократії. Аналіз демократичного транзиту в реальній політичній практиці повинен базуватись на загальновизнаних теоріях переходу до демократії. І хоча єдиної точки зору на демократичний перехід в політичній науці не сформовано, кожна з теорій має свій пізнавальний потенціал і може бути використана для аналізу.

Теорія переходу до демократії Д. Растоу. Д. Растoу пропонує тьохфазну модель переходу до демократії. Перша підготовча фаза демократизації проходить як процес підготовки до зміни існуючого типу режиму. Ця стадія характеризується тривалою та безперервною політичною боротьбою. Результатом цієї боротьби має стати виникнення й зміцнення нової еліти, яка спирається на соціальні сили, для яких необхідним є демократичне керівництво. Боротьба за політичне лідерство на першій фазі демократизації може призвести до політичної поляризації. Тільки жорстка за своєю формою боротьба політичних сил, може реально сформувати нову структуру інтересів і зробити конфлікт інтересів потенційною передумовою суспільного розвитку.

Для успішного демократичного транзиту характерним є те, що на підготовчій стадії не переслідується опозиція та відбувається становлення демократичного виборчого права.

В результаті цих процесів настає друга фаза демократизації – фаза прийняття рішень. Д. Растоу відзначає, що “рішення про інституалізацію базових демократичних процедур – лише одне з можливих рішень, що народжується як результат гри цілого ряду різноманітних політичних сил і аж ніяк не виключає, а навпроти, припускає наступну запеклу політичну боротьбу”.

Третьою фазою демократичного транзиту є фаза звикання. На цій фазі демократія починає функціонувати як відносно налагоджений і цілісний механізм. Це фаза навчання для громадян і політичних еліт, фаза освоєння техніки демократії та накопичення необхідних для її функціонування навичок.

І, звичайно, прихід демократії не слід сприймати як щось таке, що здійсниться протягом, наприклад, одного року. Оскільки процес становлення демократії припускає появу нових соціальних груп, їх становлення і розвиток, то мінімальний термін переходу, за Д. Растоу, триватиме протягом життя цілого покоління. У країнах, що не мали раніше зразків для імітації, перехід до демократії, як правило, відбувається ще повільніше.

Особливість теорії Д. Растру в тому, що він вважав національну єдність головною передумовою демократизації, оскільки за її допомогою можна об’єднати в єдине ціле всі фази демократичного процесу. Він вважав, що наявність національної єдності є більш важливим фактором демократизації, ніж мінімальний рівень економічного розвитку та соціальної диференціації.

Теорія переходу до демократії А. Пшеворського. Комплексно та грунтовно теоретичні засади транзитологічної моделі переходу до демократії розроблені польським дослідником А. Пшеворським. Науковець, формулюючи концепцію транзитного переходу до демократії авторитарних режимів, аналізує дві основні стадії демократизації – лібералізацію та безпосередньо демократизацію. Для успішної інституалізації демократії в перехідній країні найбільш важливим структурно-процесуальним фактором є демократична налаштованність елітних прошарків населення, а саме розподіл сфер впливу у країні між новою та старою політичними елітами.

А. Пшеворський доводить, що у процесі демократизації задіяні чотири основні типи політичної еліти в державі:

1. Консерватори – авторитарно налаштовані еліти (“прихильники твердої лінії”).

2. Реформатори – прихильники демократичних змін серед авторитарних політичних сил.

3. Помірковані – політичні сили, які ще не визначились у своєму виборі між авторитаризмом і демократією.

4. Радикали – еліти, які однозначно налаштовані на демократичні зміни у країні.

Демократичні процеси у країні з авторитарним типом політичного режиму розпочинаються із лібералізації старого режиму. А. Пшеворський наголошує, що лібералізація є результатом суперечностей всередині старого авторитарного режиму. Після виникнення конфліктів серед авторитарної еліти, у країні починаються формуватись або закріплюватись раніше сформовані засади громадянського суспільства. Відповідно певна частина народних мас починає чинити супротив авторитарному типу суспільно-політичних відносин. Тому процес лібералізації може проходити у двох напрямках: з одного боку, передумовою є конфліктна ситуація серед старої еліти (поява реформаторів); з другого боку – початок народних заворушень і прагнення до демократизації всередині країни. Успішний відхід від авторитаризму може відбутися лише за умов досягнення політичного компромісу між реформаторами та поміркованими, тобто, “між поміркованими в авторитарному блоці і в опозиції, якщо і ті, і інші в стані контролювати чи нейтралізувати радикалів у своєму середовищі”. Співвідношення між типом взаємодії еліти і різновидом політичного режиму за А. Пшеворським подано в Таблиці 1.

Дата добавления: 2014-11-20