Всі люди є рівними перед Богом. 3 страница

Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. Розгорнута матерія втілюється у мінімумі — атомі, що має потенції максимуму. Активність матерії спричиняється світовою душею — усезагальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Бруно також вважав, що і сонця, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює буттю, буття — сутності, сутність — Богові, Бог — внутрішній основі речей. Своєрідну ієрархію рівнів створює Джордано Бруно у сфері пізнання. Пізнання розпочинається з відчуття, що дає нам речі та образи; образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне; інтелект, подальша сходинка, переводить знання у ранг мислення, а розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція). Цим ученням Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).

У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про це свідчать, зокрема, гнучкість і досконалість людської руки — органу органів людського тіла. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" — наслідування творіння. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомогою дії у праці. Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.

Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова — цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.

Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564—1642), який висловився так: “Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини”. Відповідно до такого розуміння мети пізнання суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю. Природа для Галілея уже не виповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: “Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів”. У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галілей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: “Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури”.

Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих "первинних" і "вторинних" якостей речей: “Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів”.

Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні — з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні людина — уже не мікрокосм, природа — не одухотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки, зокрема й до класичної науки загалом.

Висновки

Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини — з трагізмом і позначенням несумісності певних людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму — через платоністські синтези й одухотворення космосу — до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить- віддаленою від живої різновимірної людини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між певними епохами; вона має свою принадливість, свою неповторність.

Резюме.

1. Епоха Відродження, зберігаючи вихідні положення християнського світобачення, під впливом розвитку наук, збагачення людських знань та життєвих обріїв, зробила в цьому світобаченні такі нові наголоси, які відповідали бажанню того часу повернути людині (відродити) всю можливу повноту її життєвих проявів; при тому взірцем такої повноти поставала античність.

2. Епоха Відродження набула виразно суперечливих рис, оскільки поєднувала в собі елементи попередньої історичної доби та зародки нової; надаючи людині провідне місце в творчому розвитку процесів природи, ця епоха підносила на небувалу висоту як її позитивні, так і негативні прояви, тому постала водночас в окресленнях гуманістичного титанізму та фаустівського духу.

Філософія Відродження історично розвивалася від гуманізму – через ренесансний неоплатонізм – до натурфілософії; філософія пізнього Відродження дещо відійшла від гуманістичного оптимізму; в неї почали проявлятися настрої скепсису, невіри у позитивні творчі можливості людини; у той же час ренесансна натурфілософія впритул наблизилася до провідних принципів експериментальної науки.

РОЗДІЛ 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більше диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систематизованішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.

Ознайомившись з матеріалами розділу 6 Ви повинні:

знати:

- в чому проявлялася справжня новизна нової історичної епохи;

- якими були основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді;

- як провідні напрями новоєвропейської філософії розвивали та виражали ці наголоси.

вміти:

- визначати зміст основних філософських позицій, що сформувались у епоху Нового часу;

- бачити та пояснювати внутрішній зв’язок між основними напрямами новоєвропейської філософії;

- виділяти та пояснювати принципові новації у філософських ідеях цієї епохи.

розуміти:

• найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;

• зміст і спрямованість провідних проблем новоєвропейської філософії;

• особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового часу.

План (логіка) викладу матеріалу:

6.1. Панорама соціо-культурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.

6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта.

6.3. Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П.Бейля та Д.Юма, сенсуалістські максими Дж.Берклі

6.4. Б. Спіноза та Г.Лейбніц — тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.

6.5. Б.Паскаль і філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі.

Ключові терміни і поняття.

ДЕЇЗМ – розповсюджена в новий час позиція, згідно якої Бог створив світ, надав йому власних законів і далі вже не втручається у його функціонування; творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завданням людини.

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД – панівний в Європі тип мислення за умов утвердження індивідуалізму та буржуазних суспільних стосунків; він грунтувався на “трьох китах”: а) на виключній довірі фактам (“краще один раз побачити, ніж сто разів почути”); б) на чіткій, ясній та зрозумілій логіці; в) на культивуванні активності (за будь-яких обставин краще діяти, аніж нічого не робити).

ОБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТ – провідні категорії світоосмислення епохи Нового часу: об’єктом позначали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалась активність людини, суб’єктом – людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів.

ЗАКОН – форма прояву необхідності у природі, об’єктивний, сталий, повторюваний тип зв’язку між процесами та явищами дійсності або всередині них; в попередні епохи закон розглядався переважно як юридичний закон або владна норма.

СУБСТАНЦІЯ – одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що позначало таку основу світу, яка охоплювала та пронизувала собою усі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого буття ніяких інших джерел або причин.

РЕЛІГІЯ І МОРАЛЬНІСТЬ – унаслідок розповсюдження у духовному житті Європи Нового часу деїзму та ідей Просвітництва з’явилась тенденція пов’язувати релігію лише із моральністю, звільняючи від її впливу всі інші сфери життя та діяльності. Тим самим заперечувався теїзм – позиція розуміння Бога як єдиного Творця, упорядника світу та джерела усякого буття.

6.1. Панорама соціо-культурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.

Вступаючи у Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і по-сьогодні, а деякі з них – майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства. За часом ця епоха охоплює період із ХVІІ ст. по кінець ХІХ ст.; після цього починається період так званої “новітньої історії”, що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною ХІХ ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Зараз термін “буржуазний” не дуже вживаний, проте у даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя – виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово “буржуа” значить з фр. “мешканець міста”). Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі. Паралельно із змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникає “велика сім’я”, а натомість з’являється вільний, автономний індивід (що є засадою явища під назвою “буржуазний індивідуалізм”). Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки. В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів (Ф.Бекон говорив: "Принаймні в нашу епоху земна куля якимсь дивним чином стала відкритою і доступною для вивчення"), але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери прикладення своєї активності. Тому це ще й епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по-сьогодні, це епоха наполеоновів походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема. Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З’являється перша завершена та експериментально підтверджувана наукова теорія – механіка І.Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже це вперше людина спродукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий “механістичний” світогляд. Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя: з’являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку; народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура; виникають національні Академії наук, з’являються перші газети та часописи, у тому числі – і наукові, з’являється міський транспорт. Все це приводить до того, що один, окремо взятий індивід постає основним суб’єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона – відомого персонажа літературного твору Д.Дефо, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити. На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза “За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити”. По-друге, індивід спирається тепер на мислення “здорового глузду”, яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти (“Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути”) та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обгрунтування мислення “здорового глузду”. Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді: світ тепер розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності; світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник; людина повинна пізнати цей механізм та опанувати їм; гасло “Знання є сила” стає показовим у цьому плані. Природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності. Нарешті, у духовний світ людини XVII—XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як колообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д.Віко (1668—1744), французький учений Ж.Тюрго (1727-1781), німецький філософ Й. Г. Гердер (1744-1803). Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як колообіг трьох епох — божественної, героїчної, людської (Д.Віко) — до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж.А.Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами — це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання.

Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії. По-перше, філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках виходить розроблення правильного методу осягнення істини. По-друге, філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін. По-третє, розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації – утворюються так звані “філософські системи”, досить типові для даної епохи.

Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.

6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон. У своїх творах із симптоматичними назвами “Новий Органон” та “Нова Атлантида” він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання; до цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвтляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні — із соціальною діяльністю людини. Перші — це "ідоли роду", зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття. Людина не може сприймати всього спектру світла, звуку тощо. Мало того, органи відчуттів іноді обманюють людину (наприклад, опустивши олівець у склянку з водою, ми бачимо його "зламаним"). Другий тип людських оман — "ідоли печери", які є результатом обмеженого виховання та освіти індивіда. "Ідоли печери" — це, можна сказати, більш індивідуалізовані "ідоли роду". Третій тип — "ідоли ринку". Це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації. Четвертий вид оман — "ідоли театру", орієнтація на авторитети; це найзгубніший для людей шлях, тому що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує некритично ставитися до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями (звучить дуже сучасно!).

Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій, новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

Так само треба діяти і в науці:

• не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;

• не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;

• не користуватися тільки тим, що наявне (згадаймо, як Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності — емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії)).

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Безсумнівна користь такого методу, ефект його застосування полягає, за словами Ф.Бекона, у тому, що він дає нам змогу бачити світ "таким, яким він нам дається, а не таким, як підкаже кожному його мислення" (1,77). Тут доречно сказати, що саме індуктивного шляху дотримувався І.Ньютон в експериментальній частині своїх досліджень.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним"(1,282) і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь – прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки" (4,282).

Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

Правило перше наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне. Правило друге вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечне. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший — унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Правило третє скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини" (4,113). Правило четверте передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Оскільки, за Р.Декартом, пізнання залежить виключно від діяльності розуму, то ми повинні від самого початку припустити наявність в розумі певних ідей; Р.Декарт наполягав на наявності трьох видів ідей: 1) вроджених; 2) тих, що виникають з чуттєвого досвіду; 3) тих, що їх формулює сама людина. До вроджених ідей Р.Декарт відносить ідеї Бога, буття, числа, протяжності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості й існування самих понять. Сюди входять і аксіоми логічного судження: "не можна одночасно бути і не бути", "з нічого не буває нічого", "ціле більше від своєї частини", "будь-яка протяжність є подільною", "лінія складається з точок", "у будь-якої речі є причина", "сумнів є актом мислення". Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти, знову-таки, лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію – виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення. За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”. Декарт був впевнений у тому, що цю тезу ніхто і ніколи не зможе спростувати тому, що вона фіксує найперший момент у діяльності розуму, а поза розумом та розумністю не існує ніякого пізнання. Але що ж принципово нового дає нам ця теза? Сама по собі – майже нічого, проте згадаємо шлях до неї: спочатку ми рухалися в сфері знання непевно, без надійних засад, але ось прийшли до незаперечного положення. Тепер нам не лишається нічого іншого, як знову повернутись до предметів та змісту підданих сумніву знань, але тепер наш рух стає принципово інакшим, оскільки ми маємо надійний відправний пункт, абсолютний орієнтир, а тому рухаємося впевнено, дотримуючись до того ж сформульованих раніше вимог до методу істинного пізнання. Отже, Декарт фіксує своїми міркуваннями деякі важливі умови конституювання знання, і тому його сьогодні вважають одним із фундаторів епістемології. До того ж, ввівши свою тезу “Мислю, отже існую”, Декарт вперше визначив умову, за якою людина може постати у визначенні суб’єкта пізнання: для цього в самій собі людина повинна віднайти дещо, що спродуковане нею самою і що потім постає вихідним пунктом для будь-яких інших кроків пізнання.

Виголосивши тезу “Cogito”, Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Дехто вважає, що ця теза була вимушеною в епоху, коли атеїстичні погляди все ще були неможливі, проте сам Декарт міркував інакше: він вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно). За Декартом, єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла", є Бог. Окрім того, у своїй онтології Р.Декарт поділяє світ на дві окремі субстанції - матеріальну й духовну. Шукаючи першооснову матеріальної субстанції, Р.Декарт доходить висновку, що такою є протяжність. Протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт. Р.Декарт заперечував існування порожнечі: матеріальна субстанція єдина і всюди одна й та сама. Якісні відмінності між тілами матеріального світу залежать від комбінації матеріальних частинок.

Матеріальна субстанція нескінченно подільна, а духовна — непротяжна й неподільна. Головним атрибутом духовної субстанції є мислення. Взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога, а в організмі людини відбувається через посередника — шишкоподібну залозу, через яку імпульси духовної субстанції передаються матеріальній і навпаки. Отже, Бог у Р.Декарта стає основою і світобудови, і пізнання.

Оскільки методологічну позицію Р.Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму:

...Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї усіх речей (4,118).

Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" і "вторинні" (див. розд. 5.3.).

Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв’язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людині як від істини, так і від правильного життя.

Дата добавления: 2014-11-20