Народний одяг українців. Українська народна кулінарія

Головною складовою частиною чоловічого та жіночого народного одягу є сорочка - найдавніший вид незшитого вбрання. Матеріалом для виготовлення сорочок слугувало конопляне або льняне полотно. В залежності від крою українські сорочки були трьох типів: прямі, з уставками, на кокетці.

Сорочки прикрашали багатою вишивкою. Крім того вишивали верхню одіж - кожухи, свити, «юпки», головні убори - намітки, очіпки, хустки та ін. Мотиви орнаменту, композиції, кольори передавали з покоління у покоління. Орнаментальні мотиви були геометричними (ромби, розетки, зірки), рослинними. Засобів вишивання було багато. Деякі з них зустрічаються в усіх етнографічних районах України. Найдавнішими видами народної вишивки були «заволікання», «занизування» та «асилування». Варіантом останньої техніки є широко розповсюджена вишивка гладдю. Крім естетичного значення, вишивка на одягу нерідко позначала вік людини, її сімейний та соціальний стан.

За кольоровою гамою українські вишивані сорочки поділяються на однокольорові, двокольорові та поліхромні. Перші характерні для Полісся, Чернігівщини та Полтавщини; двокольорові - переважно для Київщини та Східного Поділля, поліхромні - для Західного Подолу і Карпат. Для вишиванок північної України (північ Чернігівщини та Волинь) притаманний червоний колір. У середній смузі України (південь Чернігівщини, Полтавщина, Харківщина, Київщина, північні райони Дніпропетровщини та Херсонщини) червоний колір зустрічається поруч з синім, рідше - чорним. В південних районах до цих кольорів приєднується жовтий. На Поділлі чорний колір зустрічається у поєднанні з червоним. У районах, що межують з Бессарабією та Буковиною, зустрічається вишивка, збагачена бісером та металічними прикрасами, що наближає її до молдавської та південнослов'янської.

Поверху сорочок надівали «корсетку». Поясною одежею чоловіків були штани (широкі шаровари у Наддніпрянщині та вужчі - порти, гачі - на Півночі та Заході України). Жінки носили напівзшиті домоткані плахти, незшиті запаски, дерги. Вони доповнювались домотканими вовняними або вишитими полотняними фартухами. Чоловіки та жінки носили свити з домотканого сукна чорного, коричневого або білого кольору з рясними оборками на талії. Взимку - кожухи, кобеняки, тулупи. Чоловіки влітку одягали солом'яні брилі, взимку хутряні шапки циліндричної форми. Жінки покривали волосся очіпком, поверху якого пов'язували хустку. В деяких районах України носили рушникоподібний головний убір - намітку, серпанок, нафраму. Дівчата заплітали волосся в одну чи дві коси та пов'язували хустиною. На свята одягали вінки, заплітали у коси стрічки.

Взуття було різноманітним. Взимку селяни носили личаки, на півдні - постоли, заможні - черевики та чоботи. Останні робились чорними та кольоровими. Відомі також чорнобривці - чоботи з кольоровими халявами та чорним низом.

В різних історико-етнографічних регіонах України довгий час зберігалися етнографічні особливості, які в народному одязі проявилися в силуеті, окремих частинах одягу, кольоровому декорі, прикрасах, давні елементи одягу краще збереглися у Поліссі.

В південних районах України, де відбувалось інтенсивне змішування різних етнічних культур, спостерігаються взаємовпливи одягу різних народів. В костюмі населення Поділля наявний вплив етнокультурних зв'язків українців з молдаванами, а в північно-західних областях з поляками. Особливістю подільського комплекту е наявність поясних видів одягу з незшитих частин (обгортка). В одязі українських горців (гуцулів, лемків, бойків) малося багато локальних відмінностей, архаїчних рис. Чоловічі сорочки гуцулів підперізували широким шкіряним поясом з металевими прикрасами та металевим тисненням. Подібні пояси носили також чабани степів, чумаки. Штани шили вузькі, з білого полотна (поркениці) або кольорового сукна (крашениці, гачі), Невід'ємним елементом чоловічого та жіночого одягу гуцулів стала хутряна безрукавка - кептар та коротка прямоспинна верхня одіж з червоного або чорного домашнього сукна «сердак». Одяг прикрашався вишивкою, аплікацією та металевими прикрасами. Складовою частиною екіпіровки гуцула була також шкіряна торба (тобівка), топорик (топірець) та порохівниця (перехресниця). Сорочки гуцулок шилися переважно з прямими поликами та вузькою обшивкою горловини. Поясна одіж - одна або дві запаски з фартухом, в дівчат - спідниця. Взувались переважно у постоли, які одягали | на панчохи з червоного сукна. Особливістю лемківського та бойківського чоловічих комплектів була сорочка з розрізом на спині, яку носили заправленою у штані. У лемків була розповсюджена також плащеподібна суконна одежа з довгою пелериною та фальшивими рукавами - чуганя. Бойківський сердак нагадував свиту. У бойків ще напочатку 20 ст. зустрічалася хутряна бузрукавка - бунда, один бік у якої не був зшитий та зав'язувався ремінцями. Чоловіки-бойки іноді зплітали волосся у дві косиці. Для жіночого одягу бойків характерна сорочка з рясно зібраним подолом та розрізом на спині або плечі. Спідниці шили у мілку оборку з білого полотна або набивної тканини та вишивали.

Основу харчування українців складав хліб, борошняні та круп'яні продукти. Хліб пекли переважно з кислого тіста.

Для української кухні були характерні страви з овочів, серед них широко відомий український борщ. Для його виготовлення використовували більш 20 різних видів продуктів: буряк, буряковий узвар, квас, капусту, помідори, з 19 ст. - картоплю і т.д. Заправлявся борщ на Правобережжі цибулею, засмаженою з салом, на Лівобережжі - товченим салом з цибулею, рідше - з часником. Навесні на хлібному квасі варили «зелені» борщі з щавлем, молодою кропивою, лебедю, а влітку - холодні борщі (холодник). Другим за значенням після борщу овочевим наїдком був капусняк з кислої капусти та пшона.

На друге частіш за все їли картоплю та різні каші: пшеничну (повсюдно), гречану (центральні та північні райони), рідше - вівсяну та ячмінну.

М'ясо споживали переважно заможні селяни. Найбільш поширеною була свинина, баранина, менше - яловичина. М’ясо тушкували, смажили з цибулею та овочами, заготовлювали у копченому вигляді на зиму та у вигляді ковбас. В борщі та юшки м'ясо клали рідко. Для них використовували сало, смалець, олію. Із свинячого та баранячого сала витоплювали смалець та робили шкварки. Найбільш широко використовували в їжу олію з конопель, рідше - з льону (рижія), маку, соняшника. Значне місце у раціоні українців займала риба. Яйця в їжу вживали переважно курячі, рідше - утячі та гусячі. Варити або смажити яйця вважали за розкіш, їх додавали тільки до тіста або давали дітям.

З молочних страв найчастіше вживали свіже та кисле молоко, сир як начинку до вареників та приправи. Масло та сметану готували переважно на продаж.

На Україні були розповсюджені різні безалкогольні напої, хлібний та фруктовий квас, березовий, кленовий, барбарисовий соки, компот з сухих фруктів та ягід - узвар.

В минулому їжа мала важливе обрядове значення. На весілля був обов'язковим коровай. Пекли його заміжні жінки. і прикрашали шишками, виробами з тіста, барвінком, калиною, кольоровими стрічками. Крім короваю готували багато інших виробів з тіста, особливо у Наддніпрянщині. На Поділлі весільних виробів з тіста було менше, тут частіше пекли калачі. В Поліссі випікали коровай та шишки, в Закарпатті на різдво та новий рік - круглий хліб – «карачун». Розповсюдженою ритуальною стравою на поминках було «коливо», або «канун» - проста пшенична або ячмінна каша, полита медом. У свята зимового календарного циклу дівчата пекли балабушки - маленькі паляниці з прісного тіста - та калиту - круглий прісний пиріг без начинки, У вечір перед різдвом (сочельник) готували пісні страви: кутю та узвар. На різдво стіл був більш рясним. На масницю варили вареники та пекли налісники. Весняно-літні свята супроводжувались більшою кількістю страв. На паску пекли кулічі, робили крашанки.

***

3. Сімейний та громадський побут. Родинні обряди та звичаї.

За визначенням етнографів, сім’я, або родина, - заснована на шлюбі чи кровній спорідненості об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю.

Традиційна українська сім'я поділялася на два типи - малу та велику нерозділену. Мала сім'я складається з подружжя разом з неодруженими дітьми; велика нерозділена сім'я включає у себе кілька малих родин, що живуть разом та ведуть спільне господарство. Для обох типів сім'ї характерна панівна роль голови двору - господаря, оскільки сімейні порядки мали переважно патріархальне забарвлення.

Найголовнішим обов’язком голови сім'ї, господаря, було збереження традиційного порядку у житті родини, підтримання її економічного та морального добробуту. Обов'язки господаря були пов'язані перш за все із полем та всім, що до нього відносилось. Займаючись безпосередньо землеробством та пов'язаним з ним скотарством, господар був розпорядником прибутків від них, які спрямовувались переважно на різноманітні податі, господарські та сімейно-побутові потреби. У цій відповідальності криється головна відміна господаря від інших членів родини, навіть від господині.

Із стародавніх часів на господиню було покладено ведення домашнього господарства: підтримання вогню, готування їжі, виготовлення одягу, доїння корів. На її руках було житло, город, корови, птиця, діти «щоб було наварено, напечено, прибрано». Прибуток господині визначався характером її діяльності- гроші від продажу птиці, молока та молочних продуктів, овочів, прядива та полотна, хусток, рушників, вовняних поясів та запасок. Частина цього прибутку використовувалась на невеликі господарські потреби - горщики, сіль, подарунки дітям.

Взаємовідносини між чоловіком і дружиною найчастіше були досить хорошими. Бували і сімейні негаразди, сварки між подружжям. Але, як правило, непорозуміння вирішувалися мирно, хоча бували і тимчасові розлучення. Жінка раптово схоплювалась і йшла до батьків. При цьому майже ніколи чоловік та жінка не розходились назавжди. Жінка, погулявши рік чи більше, сама просилася додому. Чоловік дуже рідко кидав сім'ю, тікаючи від домашніх злиднів, або знайшовши собі коханку.

Чоловік доживав свого віку в одного з молодших синів, якому передавав свою частку господарства, але майже ніколи у дочки. Баба доживала віку разом з чоловіком, або в одного з синів. Нею дорожили більше, ніж дідом, оскільки від неї більше користі у господарстві. Вона вихователька онуків, джерело старих звичаїв, прикмет, народних молитов та переказів.

Виховання та навчання дитини основам господарства відбувалося у сімейному колі. Діти рано починали працювати. Вже у 8-9 років хлопчик ставав підпаском, а у 10 років пас череду. У 12-15 років він був погоничем, а у 16-18 вважався напівробітником, здатним на всі польові роботи, за винятком косовиці. З 20 років хлопець вважався справжнім робітником. Але весь свій заробіток син повинен був віддавати батькові на користь сім'ї. Батько мусів одягати та взувати сина, видавати трохи грошей на парубоцькі видатки. Для весілля, як правило, ніяких особливих статків, за винятком святкового одягу, не вимагалося.

Юридичне положення дочки у батьківській родині було іншим, ніж у сина. Вона призначалась для утворення нової родини, для продовження чужого роду майбутнього чоловіка, перебування її у батьків сприймалось як тимчасове. Дівчинка раніше за хлопчиків починали працювати. У 5-6 років вона вже колисала колиску, у 7 - носила молодшого на руках. З цього ж віку її вчили шити й прясти. У 7-10 років дівчинка пасла гусей, свиней, овець, іноді корову. З 14-16 років більшість дівчат наймалися на літню роботу. Дівочі заробітки, хоча і віддавалися батькові, але у більшості випадків використовувались на її ж потреби. По досягненні дівчиною 18 років двері батькової хати відчинялися для сватів.

Невістка дуже швидко переймала від свекрухи усю важку домашню роботу, на відміну від рідної дочки, якій майже нічого не мало перепасти від загального родинного достатку, і яка часто сторонилася участі у створенні такого спільного добробуту. Перед тим, як за старістю свекрухи стати хазяйкою у домі, невістка повинна сула пережити певні приниження. Інколи до 7 років проживання у родині чоловіка вона не мала права сідати за спільний стіл. Старший син та його дружина у нерозділеній великій сім'ї мусіли працювати на гурт, що не могло не відбиватися на взаємовідносинах у родині, стосунках між різними поколіннями родичів, так яскраво зображених у повісті Івана Нечуй-Левицького «Кайдашева сім’я». Рано чи пізно старший син, який вже мав своїх дітей, ставив питання про відокремлення від батькового господарства.

Молодший син, відділений від батька більшою кількістю років, до кінця життя мав працювати на тих членів сім'ї, які залишалися разом. За це йому перепадала більша частина батьківщини. Найчастіше молодшому синові відходила батьківська хата та город.

Як правило, селянин ділив своє господарство на рівні частини між синами, залишаючи собі рівну частину на прожиття довіку. Коли надходив час виділяти старшого сина, то вся родина загальними зусиллями на спільні кошти ставила йому хату та господарські споруди на новому дворі. Батькова частина ділилася між синами після його смерті. Сад, луки, ліс, сіножать могли залишатися у спільному користуванні.

Дочки, виходячи заміж, отримували придане: одяг, взуття, прикраси, кімнатне вбрання, скриню, мілку рогату худобу, рідше кобилу і зовсім рідко - пару волів. У випадку смерті бездітної жінки її придане поверталося батькам, за вирахунком видатків на поховання. Дочка мала право наслідувати материну частку майна (материзну), або успадковувати все батьківське господарство, якщо в родині не було синів. В останньому випадку чоловік такої жінки називався приймак. Його становище у родині могло бути різним, залежно від характеру дружини. Якщо жінка знущалася з такого чоловіка, то про нього говорили «пішов заміж». Відносини приймака до тестя і тещі були близькими до відносин невістки з батьками чоловіка.

Бездітна сім'я могла взяти на виховання сторонню дитину (годованика) або дорослого (приймака) на умовах утримання їх у старості.

У суспільному побуті пережитки давньої громадської організації довгий час зберігались у традиційних звичаях взаємодопомоги. Поширеним громадським звичаєм була «толока» - взаємодопомога при працеємких та термінових роботах.

Молодь села об'єднувалась у так звані «парубоцькі» та «дівочі» громади, які наприкінці 19 ст. злилися разом, створивши молодіжні громади, що зберігали свої звичаї. Влітку молодь збиралась у загальноприйнятих місцях для розваг, де не заважали іншим мешканцям села. Такі місця називалися «вулиці». У холодну пору року хлопці та дівчата збирались у спеціально найнятих хатах на «вечорниці» (досвітки, супрядки). Тут не тільки відпочивали, але й працювали: дівчата приходили з куделею, шитвом, вишивкою, парубки виготовляли постоли, плели сітки, кошики та інше.

Яскравими подіями суспільного життя села були базари та ярмарки, де селяни збиралися не тільки з торговими цілями, але й для зустрічей з родичами та друзями, обміну новинами, устрою господарських та сімейних справ, оформлення різних угод та договорів.

Родинні обряди та звичаї поділялись на ряд циклів.

Весільний цикл. У минулому, весіллю в Україні передували такі важливі обрядово-звичаєві дії, як сватання, оглядини, заручини.

Все починалось зі сватання, метою якого був договір про шлюб. Сватання доручалося спеціально обраним «старостам», або «сватам», - родичам, або людям, що добре знали весільні звичаї. Кількість сватів у різних районах України була різною - від одного до трьох. У випадку згоди дівчина виносила на дерев'яній таці рушники (Поділля, Наддніпрянщина), або хустинки, звичайно червоного кольору (Волинь, Карпати). Відмову прямо не давали. До 19 ст. зберігався звичай вручення сватам гарбуза.

Подекуди у давнину дівчина могла брати на себе ініціативу у сватанні. Французький інженер польської служби Гійом де Боплан у першій половині 17 ст. з подивом відзначав деякі особливості весільних обрядів українців: «... на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобались. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка, якого любить, коли сподівається застати вдома батька, матір та самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване, Федоре, Дмитре, Войтку, Микито і т.д., тобто називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість до мене, яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої чесноти схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їх згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь відговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, поки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву. Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитись до неї прихильно. Так само і юнак, бачачи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитись на неї як на ту, що стане колись володаркою його бажань. А тому починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо батьки бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилось якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило зневажати увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Звичай, який я щойно описав, водиться між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках».

Невдовзі після сватання відбувалися оглядини та заручини (руковини) - перші в оселі молодого, другі - в урочистій обстановці в хаті молодої. Вони символізували публічну згоду молодого та молодої на шлюб. На заручинах домовлялися про витрати та про день весілля. Заручини були найважливішим актом, що передував весіллю і зберігав деякі особливості у різних регіонах. Саме весілля (починалося урочистою церемонією виготовлення весільного «гільця» гілки плодового або соснового дерева, прикрашеної стрічками, колоссями та квітами, що символізували красу та молодість на «дівоч-вечір» у п'ятницю та суботу. З виготовлення короваю, гільця та вінків пов'язано багато обрядів. В деяких районах на весілля пекли два караваї - у хаті молодого та молодої. Обрядність весільного дня включала в себе поїздки почту молодого до молодої, викуп молодої, посад, прощання з рідними, роздачу короваю, переїзд молодої в оселю молодого, розплітання коси та одягання жіночого головного убору та ін. Центральним моментом весілля був «посад» молодого та молодої на діжу, що символізував їх поєднання. Він відправлявся в різній формі, сполучаючись із зв'язуванням молодих чимбаром (крайкою), їдою з одного посуду. Існувало також багато символів єднання молодих: два гільця, два короваї, два голуби, зроблених з тіста, перев'язування ложок молодих. В деяких районах (Поділля, Волинь, Закарпаття) до кінця 19 ст. зберігався архаїчний обряд підрізання коси, що символізував перехід молодої у стан заміжньої жінки.

Весілля звичайно закінчувалось у понеділок так званими перезвяними обрядами, суть якого, як і постільного обряду (комори), зводилась до суспільної санкції шлюбу.

Важливе значення на весіллі мало хорове виконання пісень: вони не тільки супроводжували обрядові дії, але й пояснювали зміст багатьох звичаїв та обрядів. Жодне весілля не обходилося без троїстих музик (скрипка, цимбали, бубон). Іноді до їх складу входила сопілка чи басоля (народна віолончель).

Не дивлячись на те, що по всій Україні існував єдиний у своїй основі весільний ритуал, в окремих районах зберігались локальні особливості, що сформувалися самостійно, або під впливом інших сусідніх народів. У західних областях функцію сватання, наприклад, нерідко виконував сам молодий. Своєрідність українського традиційного весільного обряду проявлялося у пишності відправи. Вже у другій половині 19 ст. - на початку 20 ст. в традиційному весільному ритуалі відбувалися певні зміни - скорочувалась тривалість, відходили деякі архаїчні риси, у весільний ритуал заможних селян проникають елементи міського побуту.

Своєрідним продовженням весільної обрядності є обрядність поховальна. Поховальна обрядність в основному розділяється на три етапи: підготовка небіжчика до поховання; поховання; поминки.

Ці обряди відбивали погляди селян на загробне життя, в яких язичницькі уявлення не були повністю витиснені християнством, а злилися з ним. Селяни вважали, що «на тому світі» людина буде вести той же образ життя, що і на цьому. Вважалось, що померлі, (діди) мали велику владу над живими нащадками, могли бути доброю або злою силою для сім'ї. Поховальні звичаї були направлені на те, щоби задобрити мерців, а разом з тим огородити себе від дії смертоносної сили.

Однією з особливостей був звичай ховати у одязі, в якому людина вінчалася. Поховальний одяг могли шити й заново. Разом з тим могли ховати й у тій сорочці, в якій людина померла. Іноді сорочку готували ще за життя, але обов'язково лишали її недокінченою, а завершували вже після смерті. Шили все з полотна, а особливий спосіб крою вимагав не користуватись ножицями, а розривати тканину руками. Шили голкою вперед, а не назад, вузликів не робили, інакше небіжчик повернеться за ким-небудь з сім'ї. На Україні сорочку для померлої молодої жінки вишивали архаїчним способом по верху тканини, а пряжу робили веретеном, а не самопрялкою.

Небіжчиків одягали не так, як на живих, міняючи праву та ліву сторони. Сам одяг для померлих зберігав старовинний покрій, що давно вже вийшов з ужитку. На сорочках замість застібок використовували зав'язки, як це робилося і при вінчанні.

Якщо один з подружжя хотів взяти новий шлюб, то воріт сорочки небіжчика потрібно було лишити розстібнутим. Для цього ж померлого пов'язували червоним поясом та тричі перебігали дорогу. Взагалі пояс був важливою складовою частиною одягу: навіть дітей ховали обов'язково у підперезаній сорочці.

На голову жінкам пов'язували хустку або намітку, чоловікам одягали шапку (якщо проти цього заперечував священик, то ховали шапку під подушку). Ніколи не ховали босоніж. При цьому намагалися використовувати види взуття, що не мали гвіздків, ось чому у деяких районах України був звичай ховати у шкіряних постолах, а не у більш звичних чоботах. Запобігання використання залізних предметів у поховальному обряді - явище дуже старовинне. Цей звичай перегукується із весільними звичаями не надягати металевих прикрас та запонок на вінчання. Але на південному заході України в одяг небіжчика навмисно втикали голки, щоб захистити від інших небіжчиків. Шийний мідний хрест часто замінювали на дерев'яний або восковий. Виключенням для всіх металевих предметів (як і на вінчанні) були гроші - мідні, срібні, які клали у домовину та кидали до могили, щоби, як казали, купити місце покійному на тім світі, або заплатити за перевіз через вогняну ріку. З прикрас жінкам могли одягати пацерки темного кольору, але не червоне намисто. Обручку, у якій людина вінчалася, одягали на середній палець руки, якщо її не було, то купували.

Своєрідністю відрізнялися поховальний одяг та атрибути молодих, особливо нежонатих та незамужніх людей. Існувало уявлення про те, що молодий хлопець або дівчина обов'язково повинні мати на «тому світі» чоловіка або жінку і що без них їм там не буде місця. Ось чому тому похорон походив на весілля.

Хустинка асоціювалася з горем та сльозами. Її пов'язували учасникам поховального почту, давали у руки небіжчику, щоб той міг витирати сльози, коли піде по своїм митарствам. Хустинку кидали до могили, щоби розлучитись з горем.

Близькі небіжчика на знак жалоби намагалися не користуватися прикрасами, одягатись у біле і пов'язувати голову білою хусткою. Так ходили на протязі року, пізніше - шість тижнів. В основний білий колір вкраплювались інші, темні, кольори. Немало згадок про синій та чорний кольори у жалобному одязі. На знак жалоби дівчата не носили червоних стрічок та поясів; дівчина-сирота носила вінок з блакитних та зелених стрічок. Звернення до українського народного фольклору дозволяє вважати, що у минулому червоний колір мав більше значення у поховальному ритуалі, перш за все у козацькому. На початку 20 століття із міста чорний колір як знак жалоби став розповсюджуватись на село.

Після похорон поминали небіжчика. У деяких місцевостях України, особливо у бойків та гуцулів ще на початку 20 століття зберігалися дуже стародавні поховальні ігри у вигляді громадського зібрання, яке супроводжувалось оргіастичним пиром. Цей комплекс обрядів був направлений на протидію смертоносній силі і разом з тим на допомогу живим і мертвим. Родильні обряди та звичаї можна розділити на кілька послідовних типів: родини, хрестини, після хрестильні та очисні.

Широко розповсюдженим звичаєм було приховування моменту пологів: вважалося, що чим менше людей будуть знати про них, тим легше вони пройдуть. Звичаї під час родів були направлені на їх благополучне завершення. Широко було розповсюджене розв'язування вузлів та розплітання волосся. По завершенні пологів жінка мала ховати волосся під головний убір. Якщо дитина народилася у незаміжньої дівчини, то вона мала пов'язувати хустку на особливий манер і її називали «покриткою».

Після закінчення пологів відбувалися відвідини породіллі. Усі гості обов'язково приносили що-небудь «на зубок». На хрестини запрошували все село, але приходили, звичайно, не всі односельці. Запрошення всіх односельців мало своїм змістом передачу матері та дитини під охорону громади.

Особливі звичаї та вірування були пов'язані з волоссям. В українців відразу ж після народження дитини повитуха відрізала з неї три пучки волосся, «щоб у майбутньому не було лисини». До року зазвичай не стригли волосся, «бо можна відрізати язика», тобто дитина довго не буде говорити.

Справжнім святом були «обстрижчини» - день, коли перший раз підстригали малюка.

Переважна більшість народних свят носила календарно-магічний характер. При цьому календарні звичаї та обряди, що сягають своїм корінням сивої давнини, формально узгоджувались з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були дванадесяті свята і пости.

В аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Кожен з них плавно переходив у наступний, повторюючи нескінченний ряд коловороту природи, чергування періодів праці і відпочинку. Найсприятливішим для селянського відпочинку вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різноманітними звичаями та обрядами.

Святом, коли «вводиться літо на зиму» вважали Введення (21 листопада). Характерним звичаєм Введення був прихід першого відвідувача - полазника. Молодіжний характер мали свята Катерини (24 листопада) та Андрія (26 листопада), що слугували немовби репетицією до наступних різдвяно-новорічних святок.

Серед низки зимових свят українців особливо виділявся період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення). Ці свята поєднувались забезпеченням виконання дуже важливих для людини функцій: захист від впливу шкідливих сил, особливо небезпечних на зламі старого і нового років (апотропеїчна магія), забезпечення добробуту та щастя у наступному році (карпогонічна магія), передбачення майбутнього (мантичні обряди) тощо.

Святкова трапеза напередодні Різдва (Святвечір, багата кутя, віля) у колі сім'ї проходила урочисто і мала розвинутий ритуал. За народними уявленнями усі предмети та страви, що стосувалися обрядового столу, набували чудодійної сили. Широко побутувала традиція обмінюватись у Святвечір ритуальними стравами між родичами.

Напередодні або в перший вечір Різдва починали колядувати. Зміст колядування, як і новорічного щедрування, полягав у тому, що групи чоловіків, парубків, а пізніше дівчат і дітей, обходили всі оселі, виконували обрядові пісні і дії, направлені на забезпечення добробуту господарів та господарства, за що одержували певну винагороду. В колядках та щедрівках, як у ніяких інших піснях, збереглося багато давньослов'янських уявлень про будову всесвіту, боротьбу сил світла і темряви.

Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. Напередодні Нового року, як і на коляди, побутували урочисті обходи із щедрівками - календарними величальними піснями. Часто щедрування набирало театралізованого характеру, включаючи маскування і рядження.

Виразний аграрно-магічний характер носив новорічний обряд засівання чи посипання, відомий у всіх східних слов'ян.

Різдвяно-новорічний період селянського календаря завершався святом Богоявлення (Водосвяття, Водохрещі, Ордан, Йордан, Ардан) 6 січня. Вечір напередодні називався другим Святвечором, або голодною кутею. В це свято священик занурював хреста у воду і святив її, відбувалися багатолюдні хресні ходи до річок та водоймищ. На східній Україні влаштовували катання на святково прикрашених конях та кулачні бої.

У Великий піст, коли починав сходити сніг і зима повертала на весну, дівчата починали її закликати, співати веснянки.

Серед весняних свят найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великоденний цикл (Паска), що у народній практиці зберіг багато рис язичницької весняної ритуалістики. У Вербну неділю приносили з церкви освячену вербу і шмагали нею всіх членів родини та худобу з метою передати магічну силу рослини, очистити від хвороб та зимової кволості. Від Вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску і солодку бабу. Увечері на Страсний четвер кожна господиня намагалася принести додому запалену свічку. У ніч з суботи на неділю на пагорбах розкладали великодні вогні. На подвір'ї коло церкви відбувалося масове народне гуляння (гаївки).

Дуже багатий репертуар традиційних народних великодніх ігор, що поділялися на дитячі, парубочі, дівочі, змішані й загальні. Померлих родичів провідували у першу неділю після Великодня.

Завершення весняного та початок літнього циклу в Україні пов’язувалось з Зеленими святами (Трійця). Подвір'я та хату прикрашали зеленим гіллям, запашними травами, провідували померлих. У деяких районах Зелені свята пов'язувалися із старовинними русаліями, що краще збереглися в білорусів та росіян.

Давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала, або Івана Купала, відзначали 24 червня в період підготовки до збору врожаю. Воно поєднувало у собі елементи солярного культу, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів. З культом Сонця пов'язані купальські вогні, які парубки розкладали у ніч перед святом на пагорбах біля води. Дівчата прикрашали ритуальне деревце, найчастіше гілку верби-громовиці. Широко були розповсюджені дівочі ворожіння на вінках. Багато купальських повір'їв пов'язані з легендами про цвітіння папороті.

Жнива закінчувались святом обжинок, та установленням на полі спасової бороди з останніх колосків. З останнього колосся робили вінок, що зберігався до весняної сівби. Обжинками замикався річний цикл селянських аграрно-календарних свят.

***

Дата добавления: 2014-11-20