З. Закони як джерела земельного права України 11 страница

До суб'єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок, які виникають у межах правовідносин добросусідства, належать:

1) право вимагати від власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок обрання таких способів викори­стання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначен­ня, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задим­лення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо);

2) право вимагати від власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок припинення використання належ­них їм земельних ділянок такими способами, які не дають змоги власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок ви­користовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив);

3) право вимагати від власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок припинення здійснюваної на сусід­ній земельній ділянці діяльності, яка може шкідливо вплинути на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки тощо;

4) право вимагати від власників (користувачів) суміжних зе-
мельних ділянок дотримуватися правового режиму меж ділянок.

Зазначеним суб'єктивним правам кореспондують відповідні обов'язки власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земель­них ділянок щодо вчинення певних дій чи утримання від їх вчи­нення. До таких обов'язків належать:

1) обов'язок обрання таких способів використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власни­кам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні за­пахи, шумове забруднення тощо). Разом із тим, це право може бути реалізоване за умови, якщо розмір сусідньої (суміжної) земельної ділянки або характер її забудови є такими, що дають можливість перемістити джерело негативного впливу на сусідні ділянки в інше місце або ж істотно знизити інтенсивність такого впливу на сусідів;

2) обов'язок припинити використання належних їм земельних ділянок такими способами, які не дають змоги власникам, земле­користувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням; якщо інтенсивність негативного впливу від такого джерела є настільки високою, що завдає здоров'ю чи самопочуттю сусідів такої шкоди, яка загрожує їх життю, фізич­ному чи психічному стану. Крім здоров'я та самопочуття люди­ни, такий вплив може завдавати непоправної шкоди тваринам, які утримуються на сусідніх ділянках, якості повітря, стану са­мих земельних ділянок, розташованих на них інших природних ресурсах тощо. Саме такий негативний вплив кваліфікується як неприпустимий і підлягає обов'язковому припиненню;

3) обов'язок дотримання правового режиму спільних меж
суміжних земельних ділянок.

Суб'єктами правовідносин добросусідства можуть бути го­ловним чином громадяни, які володіють земельними ділянками на підставі права власності, права постійного користування чи права оренди, якщо належні їм земельні ділянки безпосередньо межують між собою або ж розташовані у безпосередній близь­кості (сусідні земельні ділянки). Такими суб'єктами можуть ви­ступати також юридичні особи.

Водночас, до суб'єктів права добросусідства не можна відно­сити власників та користувачів тих земельних ділянок, навколо яких встановлені санітарно-захисні зони (ст. 114 ЗК України) та зони особливого режиму використання земель (ст. 115 ЗК України), завданням яких є встановлення просторового бар'єра між земельною ділянкою, на якій розташоване джерело негатив­ного впливу на навколишнє середовище, включаючи й сусідні зе­мельні ділянки. Так, згідно зі ст. 114 Кодексу санітарно-захисні зони створюються навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови. Саме тому у межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей. Аналогічним є зав­дання зон особливого режиму використання земель. Як встанов­лено у ст. 115 ЗК України, зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а та­кож захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.

Право добросусідства — інститут земельного права України. Права та обов'язки щодо добросусідства закріплені в правових нормах, що містяться у ЗК України, Законі України «Про земле­устрій» та деяких інших нормативно-правових актах. Кількість, однорідність за змістом та об'єднаність цих норм спільним для них завданням забезпечення між власниками та користувачами сусідніх земельних ділянок добросусідських відносин дає, на наш погляд, підстави стверджувати, що норми-правила добро­сусідства утворюють окремий інститут земельного права Украї­ни — інститут права добросусідства. Цей інститут не є сформо­ваним такою мірою, як, наприклад, інститут права власності на землю чи інститут права користування землею. Інститут права добросусідства перебуває у стадії становлення. Норми інституту добросусідства характеризуються різним рівнем розвитку, пов­ноти та чіткості змісту і взаємодії між собою, в результаті чого вони істотно різняться за ефективністю впливу на відносини, які виникають між власниками (користувачами) суміжних (сусід­ніх) земельних ділянок.

2. Способи забезпечення права добросусідства

У переважній більшості випадків встановлення відносин доб­росусідства забезпечується у процесі надання земельних ділянок у власність чи користування. Йдеться про застосування таких за­собів забезпечення добросусідських відносин, як раціональне планування території населених пунктів, внутрігосподарський землеустрій на землях сільськогосподарського призначення та встановлення обґрунтованого цільового призначення земельних ділянок. Зазначені заходи здійснюються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, які затверджують плани розвитку та забудови населених пунктів, встановлюють функціональні зони в межах територій сіл, селищ та міст, за­тверджують проекти землеустрою та встановлюють цільове при­значення земельних ділянок.

З отриманням земельних ділянок їх власники та користувачі можуть та зобов'язані дотримуватися правил добросусідства у відносинах із власниками сусідніх земельних ділянок, добро­вільно реалізуючи вимоги ст. 103 та ст. 106 ЗК України. У таких випадках вони обирають такі способи використання своїх зе­мельних ділянок, за яких сусідам завдається найменше незруч-ностей, не вчиняють дій, які здійснюють неприпустимий вплив на сусідні земельні ділянки, та дотримуються правового режиму спільних меж.

Разом із тим, якщо власники та користувачі земельних ділянок добровільно не виконують вимоги правил добросусідства, власники та користувачі сусідніх земельних ділянок мають право звернути­ся до відповідних органів влади з тим, щоб примусити сусідів вико­нувати зазначені вимоги. ЗК України встановлено, що спори сто­совно дотримання правил добросусідства вважаються земельними спорами і підлягають вирішенню у порядку, встановленому гла­вою25 Кодексу (Вирішення земельних спорів). Водночас Кодекс диференціює порядок вирішення спорів щодо дотримання правил добросусідства залежно від місця розташування земельних діля­нок та характеру спору. Так, відповідно до ст. 158 Кодексу, якщо зе­мельні ділянки знаходяться у межах населеного пункту, то спори щодо дотримання правил добросусідства підлягають вирішенню органами місцевого самоврядування — радами сіл, селищ та міст. Якщо земельні ділянки розташовані за межами населених пунктів, то частина земельних спорів, що випливають із правил добро­сусідства— спори щодо меж земельних ділянок, підлягають вирішенню органами виконавчої влади із питань земельних ресур­сів (органами Держкомзему України). Решта таких спорів підляга­ють вирішенню у судовому порядку. Однак у разі незгоди влас­ників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого са­моврядування або органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів такий спір вирішується судом.

З. Підтримання та відновлення меж земельних ділянок

Згідно зі ст. 79 ЗК України земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розта­шування, з визначеними щодо неї правами. Тому важливою пе­редумовою здійснення власниками та користувачами земельних ділянок належних їм земельних прав є чітке визначення та закріплення меж, які відділяють суміжні земельні ділянки. Адже межа земельної ділянки є просторовою межею здійснення її власником чи користувачем належного йому права власності, права користування та інших прав на цю земельну ділянку.

Межі земельних ділянок підлягають встановленню та закріпленню. Закріплення меж здійснюється спеціально виго­товленими межовими знаками або природними чи штучно ство­реними об'єктами.

Поняття межі розглядають у фізичному та юридичному ро­зумінні.

Межа у фізичному розумінні — це максимально тонка, умов­на лінія, яка розділяє дві суміжні земельні ділянки. Оскільки на місцевості таку лінію визначити, а тим більше закріпити, вида­ється неможливим, то земельне законодавство оперує поняттям межі в юридичному розумінні.

Межа в юридичному розумінні являє собою створену за ра­хунок однієї чи двох суміжних земельних ділянок смугу на стику цих ділянок, на якій розташовані межові знаки або межові об'єкти.

Межі встановлюються при створенні (відведенні) кожної земельної ділянки. Порядок встановлення меж земельних діля­нок визначається нормами законодавства про землеустрій. Так, Законом України «Про землеустрій» (ст. 55) передбачено, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і карто­графічних матеріалів, а також на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцерозташування пово­ротних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Норми права добросусідства покликані врегулювати лише ту частину відносин між землевласниками та землекористувачами щодо спільних меж земельних ділянок, які виникають після встановлення таких меж у порядку землеустрою. До таких відносин належать відносини щодо підтримання та відновлення встановлених спільних меж.

Згідно зі ст. 55 Закону України «Про землеустрій» межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) підлягають закріплен­ню межовими знаками встановленого зразка. Разом із тим, якщо межі земельних ділянок у натурі (на місцевості) збігаються з природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками, каналами, лісосмугами, шляхами, шляхо­вими спорудами, парканами, огорожами, фасадами будівель та іншими лінійними спорудами і рубежами тощо), то межові знаки між розмежованими таким чином земельними ділянками мо­жуть не встановлюватися. Однак власники та користувачі суміжних земельних ділянок зобов'язані дотримуватися меж зе­мельних ділянок, які закріплені як межовими знаками встанов­леного зразка, так і природними та штучними лінійними спору­дами і рубежами. Зокрема, вони не мають права самостійно чи за домовленістю між собою переміщати межі, знищувати межові знаки або споруди чи об'єкти, які виконують роль межових знаків.

Саме тому у ст. 106 ЗК України закріплено правило про те, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістилися або стали невиразними. При цьому ви­трати на встановлення суміжних меж несуть власники земель­них ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.

У випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рос­линною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів. Межові споруди ви­користовуються спільно за домовленістю між власниками (кори­стувачами) суміжних земельних ділянок. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки хоча б один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідо­вана або змінена без його згоди (ст. 108 ЗК України).

Правилами добросусідства також встановлено, що якщо на межі суміжних земельних ділянок ростуть дерева, то ці дерева, а також їх плоди належать власникам цих ділянок у рівних части­нах. Разом із тим, кожен із сусідів має право вимагати зрізання дерев, які стоять на спільній межі. За загальним правилом, ви­трати на зрізання цих дерев покладаються на сусідів у рівних частинах. Однак якщо один із сусідів відмовився від своїх прав на дерева, то сусід, який зацікавлений у зрізанні дерев, що стоять на спільній межі, повинен один нести витрати на їх зрізання.

Зрізання дерев, які ростуть на межі двох земельних ділянок, не допускається, якщо такі дерева виконують роль межових знаків і з тих чи інших причин не можуть бути замінені іншими межовими знаками встановленого зразка (ст. 109 ЗК України).

Отже, право добросусідства передбачає, що межі та межові знаки мають постійно зберігатися власниками та користувачами земельних ділянок.

• РОЗДІЛ 10

ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ

1. Поняття та особливості гарантій прав на землю

Гарантії права на землю в широкому розумінні — це умови, способи і засоби, якими забезпечується реалізація прав громадя­нина, юридичної особи, територіальної громади і держави на землю. Поняття «гарантії» охоплює всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію земельних прав, на усунення перешкод їх повного і належного здійснення. Розрізняють чотири види гарантій: економічні, політичні, ідеологічні та юридичні (правові)¹.

Правові гарантії визначаються як сукупність норм земельно­го та інших галузей права (їх створення і застосування), спрямо­ваних на забезпечення права на землю, зокрема на його виконан­ня і дотримання з метою раціонального використання та охорону земель. Правові гарантії поділяються на нормативно-правові (регулятивні) та організаційно-правові. Перші, у свою чергу, складаються з матеріально-правових і процесуально-правових гарантій.

¹ Гарантії // Юридична енциклопедія. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1. — С. 555.

Основною гарантією реального здійснення земельного законо­давства і реалізації права на землю є Конституція України, нор­ми якої є нормами прямої дії і спрямовані на захист прав людини і громадянина. Безпосередніми конституційними гарантіями права на землю є норми ст. З Конституції України, якими проголошено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а також, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Важливі консти­туційні гарантії закріплені у ст. 13 Конституції України, згідно з якою земля як один з найважливіших природних ресурсів нале­жить до об'єктів права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та ор­гани місцевого самоврядування в межах, визначених Консти­туцією України. Передбачено, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права влас­ності і господарювання та що усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Спеціальні конституційні гарантії щодо прав на землю вста­новлені ст. 14 Конституції України, за якою земля визнається ос­новним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Гарантується право власності на землю, яке набувається і забезпечується громадянами, юридичними особа­ми, територіальними громадами та державою виключно відпо­відно до закону. Більш повні гарантії права на землю встановлені земельним правом. Вони забезпечують стабільність земельних відносин.

До матеріальних земельних норм права, якими гарантується право на землю, можна віднести норми:

а) щодо класифікації земель і поділу їх за цільовим призначенням на землі сільськогосподарського призначення; житлової та громадської забудови; природоохоронного, природнозаповідного та іншого призначення; оздоровчого призначення;
рекреаційного призначення; історико-культурного призначення; лісогосподарського призначення і водного фонду; промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого при-
значення; а також щодо встановлення правового режиму кожної із категорій земель;

б) встановлення права державної, комунальної і приватної форм власності на землю;

в) встановлення права постійного і тимчасового користування землею, зокрема на умовах оренди.

До земельно-правових норм, якими регулюються земельно-правові відносини зобов'язального характеру (право вимоги і обов'язок задовольнити такі вимоги), належать норми:

а) щодо встановлення прав та обов'язків учасників земельних відносин (власників землі і землекористувачів) — статті 39-41 ЗК України;

б) щодо права громадян України на отримання права власності на землю безоплатно в процесі земельної реформи;

в) щодо права громадян і юридичних осіб на отримання землі у постійне чи тимчасове користування, зокрема на умовах оренди;

г) щодо переходу права на землю в процесі придбання будівель і споруд;

ґ) щодо захисту прав власників земельних ділянок і землеко­ристувачів;

д) щодо права на використання землі за цільовим призначенням тощо;

е) щодо обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів, а також органів державної влади та органів місцевого самоврядування у питаннях забезпечення прав громадян, юридичних осіб і територіальних громад на землю.

Організаційно-процесуальними нормами, за допомогою яких забезпечується гарантія реалізації прав на землю, є норми:

а) якими визначається компетенція органів державної влади (Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України, Державної адміністрації України,
Держкомзему України та інших міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування) у питаннях проведення земельної реформи, регулювання земельних відносин, організації і застосування земельного законодавства в процесі реалізації прав громадян і юридичних осіб України, іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;

б) якими забезпечується земельний процес, реалізація прав громадян і юридичних осіб на землю, порядок і умови діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування щодо
реалізації прав на землю;

в) якими забезпечується правовий режим земель, порядок їх використання;.

г) якими встановлюються способи захисту прав на землю;

ґ) якими забезпечується відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського ви­робництва, а також вирішення земельних спорів.

Важливе місце в системі земельно-правових гарантій посіда­ють норми, якими забезпечується правова охорона землі і захист права на землю. До таких належать земельно-правові норми:

а) якими встановлюється перелік органів, що здійснюють державне управління у галузі використання й охорони земель;

б) якими забезпечується участь громадян та їх об'єднань, органів територіального самоврядування та громадськості у здійсненні заходів щодо використання й охорони земель;

в) якими підтверджується виникнення права власності і права користування земельною ділянкою і посвідчується право на земельну ділянку;

г) якими гарантується охорона землі від використання не за цільовим призначенням, її нераціонального використання, від використання земельної ділянки способами, що призводять до
зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

ґ) якими охороняються права власників землі і землекористу­вачів у разі вилучення (викупу) земель;

д) якими забороняється втручання у діяльність власників земельних ділянок і землекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку державних, господарських та інших органів і організацій, за винятком випадків порушення власниками землі і землекористувачами земельного законодавства;

е) якими забезпечуються поновлення в судовому порядку прав власників земельних ділянок і землекористувачів та інших гарантій. Так, з метою гарантій прав власників земельних ділянок і землекористувачів вилучення (викуп) для державних або громадських потреб земельних ділянок у громадян може провадитися після виділення, за їх бажанням, радою рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами й організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодовуються в повному обсязі інші збитки.

За такими ж правилами може провадитися вилучення (викуп) зе­мель колективних сільськогосподарських підприємств, сільсько­господарських кооперативів, фермерських та особистих селян­ських господарств, сільськогосподарських науково-дослідних установ і учбових господарств, інших державних сільськогоспо­дарських та лісогосподарських підприємств і організацій;

є) якими забезпечується відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, зумовлених вилученням сіль­ськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, які підлягають зарахуванню на рахунки відповідних місцевих рад і використанню на освоєння для сільськогосподарських і лісогос­подарських потреб, поліпшення відповідних угідь та охорону зе­мель.

На гарантію земельних прав спрямовані також контроль за використанням і охороною земель, їх моніторинг та законодав­че встановлення порядку вирішення земельних спорів і вста­новлення відповідальності за порушення земельного законо­давства.

У наступному підрозділі розглядатимуться способи захисту прав на землю та порядку їх реалізації, які є основними елемен­тами забезпечення гарантій прав на землю.

2. Способи захисту прав на землю та їх реалізація

Земельні відносини в Україні регулюються нормами земельно­го права, яке є комплексною галуззю права. За своїм змістом і спо­собом регулювання воно має ознаки публічного і приватного пра­ва. Це обумовлено тим, що земельні правовідносини є складними за об'єктом, суб'єктами і змістом правовідносин, правами і обов'язками. У земельному праві застосовують імперативні і дис­позитивні норми права. Так, об'єктом правовідносин є земля України як єдина просторова територія, що стосується всієї країни. їх об'єктом є землі територіальних громад, як території сіл, селищ і міст, їх спільної території, як регіону. Об'єктом пра­вовідносин є землі держави, як політичного утворення, а також земельні ділянки громадян і юридичних осіб України та громадян і юридичних осіб іноземних держав та осіб без громадянства.

У земельних правовідносинах щодо певного об'єкта землі бе­руть участь відповідні суб'єкти: Український народ, держава, те­риторіальні громади та органи місцевого самоврядування, юри­дичні особи, громадяни. Громадяни та юридичні особи як суб'єкти права поділяються: на громадян і юридичних осіб України, грома­дян та юридичних осіб іноземних держав, осіб без громадянства. У свою чергу, юридичні особи України поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права, а останні можуть бути юридичними особами, заснованими на влас­ності держави, від імені яких виступають органи виконавчої вла­ди, та юридичними особами, заснованими на комунальній влас­ності, від імені яких виступають територіальні громади та органи місцевого самоврядування сіл, селищ і міст, а також Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і регіональні ради, які наділені відповідними повноваженнями у галузі земельних відно­син на території певного регіону, зокрема з питань розпоряджен­ня землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад певного регіону.

Особливими повноваженнями в галузі земельних відносин, закріпленими у ЗК України, наділена Верховна Рада України. До її повноважень належить: прийняття законів у галузі регу­лювання земельних відносин, визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель, затверджен­ня загальнодержавних програм щодо використання земель. Ха­рактерним є те, що стосовно земель як об'єкта права закон наділяє Верховну Раду України повноваженнями для вирішен­ня конкретних питань щодо окремих конкретних земельних ділянок як об'єктів права. Такими є повноваження Верховної Ради України щодо встановлення зміни меж районів і міст, а отже й щодо зміни правового статусу окремих конкретно-визна­чених суб'єктів права на землю в системі місцевого самовряду­вання. Такими є повноваження щодо погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель. Ці повноваження обумовлені тим, що Конституцією України (ст. 14) земля проголошена основним національним багатством, що пе­ребуває під особливою охороною держави, та що право власності на землю гарантується. Оскільки ст. 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, Верховна Рада України є гарантом забезпечен­ня особливої охорони землі як основного національного багатства і права власності на землю всіх форм власності, яке вона здійснює шляхом прийняття відповідних законів, наприклад, Закон України «Про охорону земель».

На практиці це застосовується до гарантування права влас­ності на землю всіх суб'єктів земельних відносин, а також діля­нок і захисту прав на землю всіх суб'єктів права. Наприклад, до земельних ділянок із особливо цінних земель, перелічених у ст. 150 ЗК України, які належать конкретним громадянам чи юридичній особі України на праві власності у конкретних розмірах: 0,10 гектара, набутих громадянином для будівництва й обслуговування жилого будинку, 0,12 гектара — для садівництва чи 2 гектари для ведення особистого селянського господарства. Така земельна ділянка може бути викуплена у власника для будівництва об'єктів загального державного значення лише за погодженням матеріалів викупу земельних ділянок особливо цінних земель Верховною Радою України, за погодженням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київ­ської і Севастопольської міських Рад.

Лише перелік правочинів у земельних правовідносинах, їхніх суб'єктів та об'єктів свідчить про багатоаспектний їх зміст і ха­рактер, порядок правового регулювання й обсяг повноважень відповідних органів державної влади та органів місцевого само­врядування у здійсненні правового регулювання земельних відносин та гарантованих прав на землю.

ЗК України, ЦК України, Закони України «Про місцеве само­врядування», «Про місцеві державні адміністрації» та інші зако­ни регулюють порядок та умови здійснення прав на землю, ви­значає права та обов'язки учасників цих правовідносин, створю­ють умови для забезпечення земельного правопорядку і захисту земельних прав суб'єктів права власності на земельні ділянки і землекористувачів, інших учасників відносин, територіальних громад і держави.

Багатоманітність здійснення прав на землю і на земельні ділянки різними суб'єктами правовідносин вимагає застосуван­ня різних, специфічних чи особливих способів гарантування і за­хисту прав на землю, форм і порядку їх застосування у разі по­рушення земельних прав та інтересів, невиконання обов'язків зобов'язаними особами, уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Так, у разі порушення прав на земельні ділянки у разі при­дбання їх підприємствами при укладені цивільно-правових угод та здійсненні інших правочинів щодо земельних ділянок відповідно до цивільного законодавства захист прав на земельну ділянку і способи забезпечення виконання зобов'язань застосо­вуються за нормами цивільного права, передбаченими глава­ми 8, 9 і 35 ЦК України.

Не повторюючи зміст питання захисту цивільних прав, оскільки він досить повно висвітлений у літературі цивільного права¹, доцільно зауважити, що у цивільному законодавстві і в теорії цивільного права визначені і розглянуті такі правові кате­горії, як «право на захист цивільних прав та інтересів» (ст. 15 ЦК України); «способи захисту цивільних прав та інтересів» (ст. 16 ЦК України); «забезпечення виконання зобов'язань» (глава 49 ЦК України); «відповідальність за зобов'язаннями держави Автономної Республіки Крим, територіальних громад» (глава 11 ЦК України).

Якщо розглядати ці питання з позиції земельного права, то ЗК України передбачає такі форми гарантії прав на землю:

а) захист прав на землю;

б) відшкодування збитків власниками землі;

в) вирішення земельних спорів;

г) виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів.

Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Вид. 2-ге, доп. і переробл. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — Т. 1: Загальна частина (Автори глав: Я. М. Шевченко, Г.В. Єрьоменко, І. С. Канзафарова). — С. 83, 93, 654, 656.

Захист прав на землю означає діяльність держави та її повно­важних органів виконавчої влади, органів місцевого самовряду­вання і посадових осіб зі здійснення організаційно-правових за­ходів щодо захисту прав на землю громадян і юридичних осіб як власників земельних ділянок чи землекористувачів. Водночас відповідно до земельного законодавства держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні умови захисту прав влас­ності на землю.

Дата добавления: 2014-11-20