З. Закони як джерела земельного права України 12 страница

Згідно зі ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або ко­ристувач має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з по­збавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкоду­вання завданих збитків.

ЗК України визначає такі способи захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки:

1) визнання прав;

2) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують право або створюють небезпеку порушення прав;

3) визнання угоди недійсною;

4) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

5) відшкодування заподіяних збитків;

6) застосування інших, передбачених законом, способів.

У переліку способів захисту прав на земельну ділянку відсут­ні окремі способи захисту цивільних прав та інтересів, які до­цільно було б визначити і в ст. 16 ЦК України, зокрема:

1) припинення дії, яка порушує право;

2) примусове виконання обов'язку в натурі;

3) зміну правовідношення;

4) припинення правовідношення;

5) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

6) визнання незаконними рішень органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав перед­бачає право на самозахист (ст. 19). Самозахист визнається і нор­мами земельного права. Так, згідно зі ст. 105 ЗК України у випад­ку проникнення гілок і коренів дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та землекористувачі мають право відрізати ко­рені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділян­ки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням. Цілком обґрунто­ваною є пропозиція щодо доповнення цієї статті ЗК України нор­мою, що власник чи землекористувач має право відрізати не лише корені дерев, кущів, що проникають із сусідської земельної ділянки, а й гілок цих дерев чи кущів, що ростуть по­близу межі. У разі наявності дерев, які стоять на межі земельних ділянок, у порядку самозахисту своїх прав кожен зі співвлас­ників дерев чи кущів має право користуватися плодами з гілок дерев, що вирощуються на спільному дереві і звисають над обома ділянками, або з тих гілок, що звисають над його територією без­посередньо, без згоди на те сусіда, на межі з яким росте дерево. Таке право він повинен мати і на використання плодів: з гілок, які звисають над його земельною ділянкою, тих дерев, що ростуть поблизу меж на земельній ділянці сусіда.

Цивільному праву відомі норми права, спрямовані на забезпе­чення виконання зобов'язань (глава 49 ЦК України). Згідно зі ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечува­тися такими видами: неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зобов'язання. З цього приводу Кодексом застережено, що виконання зобов'я­зання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це вста­новлено договором або законом.

ЗК України також допускає можливість застосування інших передбачених законом способів захисту прав на землю.

З. Земельно-процесуальне забезпечення гарантій права на землю

Важливо не лише проголосити право приватної власності гро­мадян і юридичних осіб України та інших держав на землю, пра­во комунальної власності на землю територіальних громад, пра­во користування землею громадян і юридичних осіб України та інших держав, встановити обов'язки землевласників і земле­користувачів, визначити завдання щодо охорони землі і захисту прав на землю, але й забезпечити гарантію цих прав.

У попередньому підрозділі подано визначення гарантій прав на землю, розглянуто їх структуру та сферу застосування. Одне з перших місць у системі гарантій права на землю посідає зе­мельно-процесуальна форма їх організаційно-правового забез­печення. Вона розглядається як встановлений законом порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування у питаннях:

— віднесення земель до відповідної категорії, переведення з однієї категорії до іншої;

— передання земель у власність і надання у користування, зокрема на умовах оренди;

— припинення і переходу прав на землю;

— виконання обов'язків власниками землі і землекористува­чами та забезпечення раціонального використання землі;

— відшкодування збитків власникам землі і землекористува­чам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського вироб­ництва;

— контролю за використанням і охороною земель, ведення зе­мельного кадастру і здійснення землеустрою;

— вирішення земельних спорів і відповідальність за пору­шення земельного законодавства.

Земельний процес як один із видів процесуальної діяльності (поряд із цивільно-процесуальною, адміністративно-процесу­альною, кримінально-процесуальною) спрямований на забезпе­чення гарантій прав на землю і характеризується такими основ­ними ознаками:

а) суб'єктом земельно-процесуальної діяльності є органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, які здійснюють процесуальну діяльність в порядку, встановленому ЗК України. Державні органи відповідно до Конституції України (ст. 13) та органи місцевого самоврядування від імені Україн­ського народу здійснюють права власника землі. Так, до повно­важень Верховної Ради України в галузі земельних відносин на­лежить: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин, визначення засад державної політики в галузі викори­стання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст (пункти 6,29 ст. 85 Конституції України); погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особли­во цінних земель;

б) Кабінет Міністрів України і місцева державна адмініст­рація наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної власності в межах, визначених ЗК України (статті 13, 17 ЗК України), реалізації державної політики в галузі викори­стання та охорони земель; викуплення земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному ЗК України.

Функції, компетенція і порядок діяльності органів місцевого самоврядування як суб'єктів земельного процесуального права визначені Конституцією України (статті 140, 143, 144), Законом України «Про місцеве самоврядування» (статті4, 9,10,11,12,17, 17^і, 18, 19,31,51), статтями 8, 10, 12 ЗК України.

До повноважень сільських, селищних, міських рад належить: розпорядження землями територіальних громад; передача зе­мельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до ЗК України; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до ЗК України; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відпо­відних територіальних громад; організація землеустрою, ви­рішення земельних спорів тощо.

До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад належить: розпорядження зем­лями на праві спільної власності підпорядкованих громад; забез­печення реалізації державної політики в галузі охорони та вико­ристання земель; організація землеустрою та затвердження землевпорядних робіт; вирішення земельних спорів тощо.

До повноважень Фонду державного майна належить розпо­рядження в процесі приватизації земельними ділянками дер­жавної власності, які підлягають приватизації.

Органи державної влади і місцевого самоврядування є основ­ними, але не єдиними учасниками земельно-процесуальної діяльності, оскільки земельний процес стосується всіх осіб (гро­мадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб України та інших держав, що мають право на землю), на яких по­кладені зобов'язання дотримання земельного законодавства і які несуть відповідальність за його порушення.

Земельний процес як один із важелів механізму забезпечення гарантій прав на землю покликаний у встановленому для нього порядку забезпечувати гарантію прав на землю, виконання обов'язків щодо землі власниками землі і землекористувачами та іншими особами, а також захист прав та інтересів власників земельних ділянок, держави, фізичних і юридичних осіб від будь-яких посягань.

Діяльність органів державної влади і місцевого самовряду­вання, а також інших осіб — учасників земельних відносин здійснюється не довільно, а в особливій земельно-процесуальній формі, визначеній ЗК України та іншими законодавчими актами на землю.

Кожній матеріальній земельно-правовій нормі відповідає процесуальна земельно-правова чи інша норма, яка разом з іншими важелями правового механізму забезпечує реалізацію матеріальних земельно-правових норм відповідно до способів га­рантування права на землю.

Отже, земельно-процесуальні норми є необхідною умовою за­безпечення дії матеріальних земельно-правових норм. З цих по­зицій земельно-процесуальні норми поділяються на регулятивні й охоронні, що відповідає класифікації земельно-правових норм. До регулятивних земельно-процесуальних норм належать ті, що регулюють реалізацію земельно-правових норм, які не мають охоронних заходів. Наприклад, переведення земель із однієї ка­тегорії в іншу, паювання земель, що належать до колективної власності, надання земельних ділянок в оренду тощо. До охорон­них земельно-процесуальних норм належать ті, реалізація яких поєднується із застосуванням передбачених законом способів захисту прав на землю, використання або ж ужиття заходів, спрямованих на запобігання порушенням чи відновлення пору­шених земельних прав. Наприклад, примусове припинення пра­ва на земельну ділянку в разі неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами та інше) у строки, вста­новлені спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, і здійснюються у судовому порядку відповідно до статей 143, 144 ЗК України.

Одним із основних завдань земельного процесуального права є забезпечення гарантій права на землю. На вирішення цих зав­дань спрямовані як регулятивні, так і охоронні земельно-проце­суальні норми.

Порядок та умови забезпечення гарантій права на землю здійснюється за допомогою:

1) земельно-процесуальних норм, якими регулюються відносини щодо передання землі у власність та надання її у користування.

Ці норми викладені у ст. 116 ЗК України:

— громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого само­врядування та державних органів приватизації в межах їх пов­новажень, визначених цим Кодексом;

— набуття права на землю громадянами та юридичними осо­бами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування;

— безоплатна передача земельних ділянок у власність грома­дян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які пе­ребувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сіль­ськогосподарських підприємств, установ та організацій; одер­жання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом;

2) земельно-процесуальних норм, якими регулюється порядок безплатної приватизації земельних ділянок громадянами.
Відповідно до ст. 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищ­ної міської ради за місцем розташування земельної ділянки;

3) земельно-процесуальних норм, якими регулюється поря­док безплатної приватизації земельних ділянок громадянами України для ведення фермерського чи особистого селянського господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку; садівництва; дачного і гаражного будівництва.

З цією метою громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцем розташування земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни-працівники державних та комунальних сільсько­господарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному ко­ристуванні цих підприємств, установ та організацій, звертають­ся з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний строк розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розроблен­ня проекту приватизації земель.

Передання земельних ділянок у власність громадянам — працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа, провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.

ЗК України (ст. 127) визначається порядок продажу земель­них ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам. Так, згідно зі ст. 128 ЗК України:

— продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної (крім земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації) та комунальної власності для по­треб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими держав­ними адміністраціями, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повно-

— продаж громадянам і юридичним особам земельних діля­нок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації, здійснюється державними органами приватизації у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України. Продаж громадянам і юридичним особам земель сільськогосподарського призначення здійснюється центральними органами виконавчої влади з пи­тань земельних ресурсів, що затверджує Кабінет Міністрів України.

Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні зе­мельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради, або державного органу приватизації, або централь­ного органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. У за­яві зазначаються бажане місце розташування земельної ділян­ки, цільове призначення та її розмір.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцева дер­жавна адміністрація або сільська, селищна, міська рада, або дер­жавний орган приватизації, або центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у місячний строк розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови.

Особам, які подали заяви (клопотання) про придбання (купівлю) земельної ділянки, що не перебуває у їх користуванні, продаж цієї ділянки здійснюється не пізніше ЗО днів після роз­роблення землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки.

Підставою для відмови у продажу земельної ділянки є:

а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення
щодо продажу такої земельної ділянки;

б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;

в) якщо щодо суб'єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності.

Рішення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місце­вої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради, державного органу приватизації, центрального органу виконав­чої влади з питань земельних ресурсів про продаж земельної ділянки є підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає но­таріальному посвідченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.

Іноземні держави та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, повинні дотримуватися загаль­них норм і правил набуття у власність земельних ділянок, визна­чених ст. 14 Конституції України і ЗК України (ст. 128). Проте деякі відмінності продажу їм земельних ділянок визначаються ст. 129 ЗК України і змінами, які внесені до цієї статті Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 3 червня 2008 р.¹ Стаття 129 ЗК України в новій ре­дакції викладена так: «Продаж земельних ділянок, що перебува­ють у державній власності, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, іноземним державам та іноземним юри­дичним особам здійснюється державними органами приватизації за погодженням з Кабінетом Міністрів України». При цьому роз­гляд клопотання і продаж таких земельних ділянок здійснюється державними органами приватизації після отримання погодження Кабінету Міністрів України;

4) земельно-процесуальних норми, якими регулюється поря­док припинення і переходу прав на землю, вилучення, викуп землі.

До їх складу належать, наприклад, норми:

а) якими визначено підстави припинення права власності на земельну ділянку і права користування земельною ділянкою (статті 140, 141 ЗК України).

б) якими регулюється порядок припинення права користування земель та їх вилучення у випадках, передбачених статтями 144, 145 ЗК України;

в) якими регулюється порядок припинення права приватної власності на землю, зокрема викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб.

Так, припинення права власності на землю або права кори­стування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача згідно зі статтями 142, 144 ЗК України провадиться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим призна­ченням, неусунення допущених порушень законодавства дер­жавний інспектор з використання та охорони земель письмово попереджає особу, яка допустила порушення, про необхідність усунення цих порушень у 30-денний строк. Якщо порушення за цей час не будуть усунені, державний інспектор на таку особу накладає адміністративне стягнення у встановленому порядку і повторно надає 30-денний строк для усунення порушень. Якщо порушення і в цей строк не будуть усунуті, державний інспек­тор з використання та охорони земель звертається до відпо­відного органу виконавчої влади або органу місцевого самовря­дування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою. Рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про припинення права користуван­ня земельною ділянкою може бути оскаржене землекористува­чем у судовому порядку;

г) якими регулюється перехід права на земельну ділянку.
Статтею 120 ЗК України встановлено, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових
угод, а право користування — на підставі договору оренди. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При переході права власності на будівлю або споруду до кількох осіб, право на земельну ділянку
визначається пропорційно до частки осіб у вартості будівлі або споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

При переході права власності на будівлю або споруду до гро­мадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності зе­мельні ділянки, до них переходить право користування земель­ною ділянкою, на яких розташована будівля чи споруда.

Однією з підстав припинення цих прав на землю незалежно від форми власності є вилучення чи викуп земельної ділянки для суспільних потреб або її примусове відчуження з мотивів суспіль­ної необхідності. Вилучення — це примусове припинення прав на земельну ділянку для забезпечення будь-яких позитивних наслідків, спрямованих на задоволення суспільних (державних, комунальних, громадських), але не приватних потреб.

Вилучення (викуп) випливає із рішень органів державної вла­ди чи органів місцевого самоврядування і базується на владних повноваженнях держави та її органів чи територіальних громад та органів місцевого самоврядування з метою забезпечення відповідних громадських інтересів, загальнокорисних програм і заходів.

Мотивом такого рішення не можуть бути надзвичайні обста­вини. Воно обумовлюється інтересами розвитку відповідної те­риторії. У зв'язку із цим мета, заради якої проводиться вилучен­ня (викуп), як правило, передбачається у містобудівній докумен­тації (у планах, програмах тощо)¹.

Саме цим пояснюється те, що органи державної влади та орга­ни місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень ма­ють право викупу земельних ділянок, які перебувають у влас­ності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб, виключний перелік яких визначено ст. 146 ЗК України, зокрема:

а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

¹ Земельне право: Учебник / Под ред. Г. Е. Бьістрова, Р. К. Гусєва, А. В. Ба-банова (и др.). — М.: ТК Велби, изд-во «Проспект», 2006. — С. 316.

б) під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності;

в) під об'єкти природно-заповідного та іншого природо охоронного призначення;

г) оборони та національної безпеки;

ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, га­зопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);

д) під розміщення дипломатичних і прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;

е) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

Процесуально це здійснюється так: власник земельної ділян­ки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу, має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп. Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її влас­ника. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за мето­дикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вар­тістю, питання вирішується в судовому порядку.

Окремою нормою земельного права (ст. 147 ЗК України) перед­бачено підстави відчуження (вилучення) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, у разі вве­дення воєнного або надзвичайного стану.

У разі введення воєнного або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної не­обхідності у порядку, встановленому законом.

Припинення права власності на земельну ділянку у таких ви­падках здійснюється за умови повного відшкодування її вартості.

Особа, в якої була примусово відчужена земельна ділянка, після припинення дії обставин, у зв'язку з якими було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки.

У разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка.

Земельно-процесуальний порядок вилучення (викупу) зе­мельних ділянок спрямований на забезпечення гарантій прав власності на землю громадян і юридичних осіб та права постійного користування державних юридичних осіб, а також права оренди земельної ділянки. Встановленням порядку вилу­чення (викупу) землі забезпечується потреба держави і тери­торіальних громад у вирішенні суспільних завдань, які виника­ють у процесі їх життєдіяльності, забезпечуються інтереси суспільства.

З цією метою ЗК України передбачає спеціальний порядок вилучення (викупу) земельних ділянок. Статтею 149 ЗК України встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користуван­ня із земель державної та комунальної власності, можуть вилу­чатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою земле­користувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держав­них адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень

Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог ст. 150 цього Кодексу.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради вилучають земельні ділянки спільної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користу­ванні, для всіх потреб.

Вилучення земельних ділянок державної власності, які пере­бувають у постійному користуванні, належать до повноважень районних, обласних, Київської та Севастопольської міських дер­жавних адміністрацій, визначених для кожного з цих органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки держав­ної власності, які перебувають у постійному користуванні — ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських по­треб, ліси першої групи площею понад 1,0 гектара, а також зе­мельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5^_8 статті 149 ЗК України, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

Більш сувора процедура встановлена ст. 150 ЗК України для вилучення (викупу) особливо цінних земель. Так, закон визна­чає вичерпний перелік особливо цінних земель, до яких нале­жать:

— чорноземи нееродовані, несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах та глею­ваті: бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньо-глибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра й осушені неза­лежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття;

— землі дослідних полів науково-дослідних установ і нав­чальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається за винятком випадків, визначених ч. 2 ст. 150 ЗК України.

Кодексом спеціально застережено, що вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допус­кається, за винятком таких випадків: земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропере­дачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-куль­турного призначення, нафтових і газових свердловин та вироб­ничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.

Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних діля­нок особливо цінних земель, що перебувають у власності грома­дян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, облас­ної, Київської і Севастопольської міських рад.

Гарантія прав на землю власників земельних ділянок, земле­користувачів і суспільства (в особі органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування і громадських організацій) за­безпечується не лише ускладненням порядку вирішення питан­ня про вилучення (викуп) земельних ділянок, а й установленням порядку погодження питань, пов'язаних із вилученням (вику­пом) земельних ділянок.

Так, відповідно до ст. 151 ЗК України: юридичні особи, зацікавлені у вилученні (викупі) земельних ділянок, зобов'язані до початку проектування погодити із власниками землі і земле­користувачами та сільськими, селищними, міськими радами, державними адміністраціями, Радою Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, Кабінетом Міністрів України і Верховною Радою України місце розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціо­нування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об'єктів, умо­ви проживання населення й охорону довкілля.

Вибір земельних ділянок для розміщення об'єктів проводить­ся юридичними особами, зацікавленими у їх відведенні.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядуван­ня зобов'язані в порядку, визначеному законодавством України, надавати інформацію юридичним особам, зацікавленим у відве­денні земельних ділянок, щодо можливих варіантів розміщення об'єктів відповідно до затвердженої містобудівної документації та документації із землеустрою. Порядок вибору земельних ділянок для розміщення об'єктів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Дата добавления: 2014-11-20