Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 12 страница

Крім того, певні площі лісових земель перебувають у межах зони, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Ця зона має особли­вий правовий режим, хоча й не виділена в окрему категорію зе­мель. Відповідно, правовий режим лісових земель у межах цієї зони підпорядкований правовому режиму зони. Зокрема, охоро­на, захист, використання та відтворення лісів на земельних ділянках зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відсе-лення, що зазнали радіоактивного забруднення, здійснюються в порядку, встановленому Законом України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», а також ЛК України та іншими актами законодавства (ст. 102 ЛК України).

Отже, при визначенні правового режиму лісових земель ви­никає проблема конкуренції правових режимів різних категорій земель, на яких розташовані ліси. Ця проблема має вирішувати­ся відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 травня 2007 р. № 733. У пункті 3 затвердженого цією постано­вою Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо за­хисних лісових ділянок встановлено, що ліси, що зростають на одній території і відповідають умовам і ознакам віднесення до різних категорій, належать до тієї з них, для якої у визначеному законодавством порядку встановлений режим більш обмеженого лісокористування. Отже, пріоритет має правовий режим тієї ка­тегорії земель, який забезпечує більш сувору охорону лісових ресурсів. Крім того, у межах лісових ділянок, що віднесені до однієї з категорій лісів, можуть бути виділені особливо захисні лісові ділянки, для яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.

Розпорядження землями лісогосподарського призначення здійснюють органи влади, визначені ЗК України. Так, згідно зі статтями 123, 149 та 150 ЗК України та ст. 31 ЛК України вилу­чення та надання вкритих лісами земель державної власності у постійне користування державним та комунальним юридичним особам здійснюється за рішенням обласної державної адмініст­рації. Однак, якщо лісова земельна ділянка надається для нелісогосподарських потреб, а її площа перевищує 1 гектар, то вилучення та надання таких ділянок здійснюється виключно на підставі постанов Кабінету Міністрів України. Порядок управ­ління й контролю у сфері охорони та використання лісів і земель лісового фонду, а також компетенція державних органів у цій га­лузі визначені також у статтях 25-33 ЛК України.

Цільове призначення лісових земельних ділянок. Землі лісо­господарського призначення становлять окрему категорію зе­мель України, що передбачає наявність особливого правового режиму таких земель та цільового призначення. За своїм змістом цільове призначення земель лісогосподарського призна­чення являє собою встановлені законодавством та конкретизо­вані відповідними органами влади допустимі межі використання лісових земельних ділянок громадянами та юридичними особа­ми. Землі лісогосподарського призначення повинні використову­ватися для закладення, вирощування, відновлення та охорони лісових насаджень, а також для використання інших лісових ре­сурсів. Тому і ЗК України, і ЛК України вимагають від власників та користувачів лісу дотримання вимог законодавства про цільо­ве використання лісових земельних ділянок як обов'язкової умо­ви здійснення всіх без винятку лісових прав.

Разом із тим, будучи достатньо гнучким, ЛК України дозво­ляє в певних випадках змінювати цільове призначення земель лісогосподарського призначення та переводити їх до складу зе­мель інших категорій. Так, згідно зі ст. 57 ЛК України допус­кається зміна цільового призначення лісових земельних ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних із веденням лісо­вого господарства — для житлової, громадської і промислової за­будови. Проте зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання для житлової, громадської і промислової забудови провадиться переважно за рахунок площ, зайнятих чагарниками та іншими малоцінними насадженнями.

Зміна цільового призначення лісових земельних ділянок може здійснюватися органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про переда­чу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне ко­ристування відповідно до ЗК України, за погодженням з органа­ми виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних ор­ганів виконавчої влади з питань лісового господарства та охоро­ни навколишнього природного середовища. Порядок зміни цільо­вого призначення земельних ділянок з ініціативи громадян та юридичних осіб встановлений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни цільового призна­чення земель, які перебувають у власності громадян або юри­дичних осіб» від 11 квітня 2002 р.¹ Однак ця постанова застосо­вується щодо зміни цільового призначення лісових земель з ура­хуванням зазначених вище положень ЛК України.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призна­чення земель лісогосподарського призначення є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передання) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, притягнення до відповідальності згідно із законом громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель лісового фонду.

Законодавство про землі лісогосподарського призначення. Земельні відносини як суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування та розпорядження лісовими землями спрямовують­ся на забезпечення охорони, відтворення та стале використання лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, в переважній більшості випадків проявляються як земельно-лісові відносини. Це обумовлено тим, що земля, земельні ділянки є, по-перше, операційним базисом для закладення та зростання лісових на­саджень та, по-друге, земельна ділянка разом із наявною на ній лісовою рослинністю та іншими природними ресурсами склада­ють єдиний природний комплекс — ліс. Саме тому лісові (земель­но-лісові) суспільні відносини регулюються головним чином нор­мами двох галузей права — лісового та земельного. У зв'язку із цим виникає питання про співвідношення норм цих галузей пра­ва і галузей законодавства у регулюванні відносин щодо здійснення прав на лісові земельні ділянки.

Як зазначено у ст. З ЛК України, лісові відносини в Україні ре­гулюються Конституцією України, Законом України «Про охо­рону навколишнього природного середовища», цим Кодексом, іншими законодавчими актами України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Разом із тим, у цій же статті зазначено, що лісові відносини, що виникають при використанні землі і не врегульовані цим Кодексом, регулюють­ся відповідними законодавчими актами, тобто актами земельно­го законодавства. Більше того, ЛК України містить пряме поси­лання на застосування норм земельного законодавства до регу­лювання лісових, точніше, земельно-лісових відносин. Так, наприклад, у ст. 5 ЛК України зазначено, що віднесення земель­них ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Отже, ЛК України закріпив принцип пріоритету норм лісово­го законодавства над нормами земельного законодавства у сфері регулювання лісових суспільних відносин взагалі та здійсненні прав на лісові земельні ділянки зокрема. Це означає, що норми земельного законодавства застосовуються до регулювання лісо­вих земельних відносин за умови, що ці відносини не врегульо­вані нормами лісового законодавства.

2. Право власності на землі лісогосподарського призначення та право користування ними

Загальна характеристика права власності на ліси та землі лісогосподарського призначення. Згідно із ЗК України (ст. 56) землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Чинна редакція ЛК України, на відміну від попередньої, також виходить з того, що разом із організаційно-правовими засобами забезпечення раціонального використання та охорони лісів має застосовувати­ся і право власності як найбільш повне речове право з точки зору можливостей суб'єкта цього права щодо розпорядження його об'єктом.

Переважна більшість лісів має не експлуатаційне, а природо­захисне та рекреаційне значення. Тому видається цілком зако­номірним, що запроваджений у ЛК України інститут права влас­ності на ліси, по-перше, значною мірою спрямований на забезпе­чення публічних інтересів суспільства у сфері лісокористування та відтворення лісів і, по-друге, встановлює обмежене правове поле для реалізації приватних інтересів і лише настільки, на­скільки вони не суперечать публічним інтересам у цій сфері.

Стаття 7 ЛК України проголошує, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Україн­ського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого са­моврядування в межах, визначених Конституцією України. Ця стаття ЛК України відтворює аналогічне положення Консти­туції України. Однак ні Основний Закон, ні ЛК України не можна вважати такими правовими актами, які відновлюють режим виключної власності держави на землю, ліси та інші природні ресурси, який існував у нашій країни в період з 1917 по 1992 рр. Такий висновок підтверджується іншими нормами Конституції України та ЛК України. Так, у статтях 14 та 142 Основного Зако­ну країни зазначено, що земля може набуватися у власність гро­мадянами, юридичними особами, територіальними громадами та державою. Відповідно, у тій же ст. 7 ЛК України також зазначе­но, що ліси можуть перебувати в державній, комунальній та при­ватній власності.

Разом із тим, роль інститутів права державної, права комунальної та права приватної власності в регулюванні лісових відносин є різною. На відміну від чинного ЗК України, який закріпив пріоритет права приватної власності на землю в прак­тично у всій виробничій сфері суспільства, ЛК України, навпаки, проголошує пріоритет інститутів права публічної власності на землю — державної та комунальної. Так, у ст. 8 ЛК України встановлено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що є комунальною або приватною власністю. У статті 9 ЛК України визначено, що в комунальній власності пе­ребувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що пере­бувають у державній або приватній власності.

Співставлення цих положень лісового законодавства дає підстави для висновку про те, що щодо лісів, розташованих за межами населених пунктів, діє презумпція їх належності дер­жаві. Навіть якщо в розташованого за межами населених пунктів лісу чи лісового масиву немає титульного власника, це означає, що такий ліс є власністю держави.

Аналогічно визначається власнісний статус лісових земель­них ділянок, розташованих у межах міст, селищ та сіл. Щодо таких ділянок у ЛК України закріплена презумпція їх належ­ності на праві власності територіальним громадам відповідних населених пунктів. Отже, ЛК України не допускає появи без-госпних лісових земельних ділянок, у яких відсутній чи невідо­мий власник.

Інститут права приватної власності на лісові земельні ділянки запроваджений у дуже обмеженому обсязі. По суті, ЛК України відтворює положення ЗК України щодо права приватної влас­ності на землі лісогосподарського призначення.

Згідно зі ст. 10 ЛК України суб'єктами права приватної влас­ності на лісові земельні ділянки є громадяни та юридичні особи України. Як і ЗК України, ЛК України (ст. 12) встановлює, що громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермер­ських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки за­гальною площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісових земельних ділянок згідно із законом. У такий спосіб громадянин та юридична особа може набути без­платно або придбати за власні кошти у власність лісову земельну ділянку, якщо вона: 1) знаходиться у складі земель сільськогос­подарського призначення, які передаються у приватну власність сільськогосподарському підприємству чи фермерському госпо­дарству; 2) є невеликою, тобто її площа не перевищує 5 гектарів; 3) є замкненою, тобто лісові насадження на цій земельній ділянці відокремлені з усіх боків по її периметру від лісових насаджень, що ростуть на суміжних земельних ділянках, природними чи штучно створеними просіками, елементами рельєфу (схилами, водоймами) тощо. Тому виділення частини лісового масиву в ок­рему земельну ділянку площею до 5 гектарів не дає підстав для кваліфікації цієї земельної ділянки як відокремленої та передачі її у приватну власність.

Разом із тим, ЛК України надає громадянам та юридичним особам мати у приватній власності значно більші площі лісових земель, якщо вони самі закладуть на таких землях лісові наса­дження і виростять їх аж до набуття цими насадженнями стату­су лісу (цей статус набувається з моменту зіткнення крон лісо­вих насаджень). Згідно зі ст. 12 ЛК України громадяни та юри­дичні особи можуть мати у власності ділянки з лісами, створеними ними на набутих у власність у встановленому поряд­ку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі. До деградованих земель (угідь) для по­дальшого залісення належать: а) земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо; б) земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами ґрунтами та інші (п. 1 ст. 171 ЗК України). Отже, громадяни та юридичні особи мають право набути у власність земельну ділянку (земель­ний масив) будь-якого розміру за рахунок деградованих і мало­продуктивних угідь, які не належать до земель лісогосподарсь­кого призначення, звернутися до відповідного органу влади з заявою (клопотанням) про переведення цієї ділянки (масиву) до категорії земель лісогосподарського призначення та закласти і виростити на ній ліс, який належатиме такому громадянину чи юридичній особі на праві приватної власності.

Однак слід зазначити, що не всі громадяни та юридичні особи можуть мати у приватній, власності лісові земельні ділянки. ЛК України (ст. 10) надає таке право виключно громадянам Ук­раїни та вітчизняним юридичним особам. Відповідно, іноземні громадяни, особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи такого права не мають. Більше того, такого права не мають створені та зареєстровані в Україні юридичні особи, якщо в їх ста­тутному капіталі є хоч яка-небудь частка іноземного капіталу.

• Разом із тим, як і ЗК України, новий ЛК України передбачає єдину можливість для іноземців стати власником лісової земельної ділянки — шляхом успадкування. Проте перебування іноземців у статусі власників лісових земель, набутих шляхом спадкування, є тимчасовим. Адже згідно зі ст. 13 ЛК України ліси, отримані у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Якщо ж іноземці — власники лісових земельних ділянок не виконають вимогу цієї норми ЛК України, то лісова земельна ділянка підлягає за рішенням суду примусовому продажу на земельному аукціоні.

Виникнення та припинення права власності на землі лісогос­подарського призначення. Закріплена у ЛК України правова кон­цепція лісу виходить з того, що ліс є не лише сукупністю дерев та інших лісових насаджень. Згідно із законом ліс — це особливий тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно де­ревна та чагарникова рослинність із відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне се­редовище.

Незважаючи на комплексність правового визначення поняття лісу, виникнення права власності на ліси ЛК України пов'язує з виникненням права власності на один з природних ресурсів, що входять до комплексного поняття лісу — лісову земельну ділянку. Як встановлено у ст. 13 ЛК України, право приватної власності на ліси громадян та юридичних осіб України виникає з моменту одержання ними документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, та їх державної реєстрації. Документом, що посвідчує право приватної власності на ліси, є саме земельно-пра­вовий документ — державний акт на право власності на землю, виданий на відповідну лісову земельну ділянку. Проте слід мати на увазі, що згідно з п. 5 Прикінцевих положень ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогоспо­дарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-карто­графічні матеріали лісовпорядкування.

Відповідним чином визначений у ЛК України і порядок при­пинення права власності на ліси. Згідно зі ст. 15 цього Кодексу право приватної власності на ліси припиняється в разі припи­нення права власності на лісову земельну ділянку. Порядок при­пинення права власності на всі земельні ділянки, включаючи й лісові, визначений у ст. 140 ЗК України.

Зміст права власності на лісові земельні ділянки. За загаль­ним правилом, закріпленим у ЦК України¹ (ст. 317) та ЗК Украї-

Офгційний вісник України. — 2003. — №11. — Ст. 461.

ни¹ (ст. 78),- власник має право володіти, користуватися та розпо­ряджатися об'єктом права власності відповідно до вимог чинного законодавства України. У ЛК України зазначені права приват­них власників повністю відтворені та певним чином конкретизо­вані з урахуванням особливостей лісових земельних ділянок. Так, згідно зі ст. 14 цього Кодексу громадяни та юридичні особи, які є приватними власниками лісових земельних ділянок, мають право: 1) власності на лісові ресурси та їх використання в поряд­ку, визначеному цим Кодексом; 2) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; 3) продавати або іншим шля­хом відчужувати відповідно до закону земельну лісову ділянку; 4) споруджувати в установленому порядку виробничі та інші будівлі та споруди, необхідні для ведення лісового господарства і використання лісових ресурсів.

Отже, власник лісових земельних ділянок є також власником всіх лісових ресурсів, включаючи й лісові деревні насадження. Однак права приватних власників лісових земельних ділянок чітко регламентуються і, фактично, обмежуються законом. Так, згідно зі ст. 14 ЛК України власники лісових земельних ділянок зобов'язані: 1) вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування відповідно до цього Кодексу; 2) забезпечува­ти охорону, захист, відтворення і підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей та по­кращання родючості ґрунтів, виконувати інші заходи відповідно до вимог лісового законодавства; 3) дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; 4) вести лісове господарство та використовувати лісові ресурси способами, які не завдають шко­ди навколишньому природному середовищу, забезпечують збе­реження корисних властивостей лісів і створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення; 5) вести первин­ний облік лісів, надавати в установленому законодавством по­рядку статистичну звітність та інформацію про стан лісів і вико­ристання лісових ресурсів; 6) забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об'єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рос-

динного світу, рослинних угруповань, сприяти формуванню еко­логічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства.

Отже, щодо приватних власників лісових земельних ділянок встановлений такий баланс їх прав та обов'язків, який забезпе­чує не тільки використання лісових ресурсів, включаючи й дере­вину, для задоволення їх приватних інтересів, а й охорону та відтворення лісів як головного публічного інтересу у сфері лісо­користування.

Право постійного користування лісовими земельними ділянками. Незважаючи на введення в систему прав на лісові зе­мельні ділянки інституту права приватної власності, домінуючу роль у цій системі відіграватиме інститут права постійного кори­стування. Цей інститут залишається основою правового ме­ханізму реалізації права публічної (державної та комунальної) власності на ліси та землі лісогосподарського призначення.

Право постійного користування лісовими земельними ділян­ками за ЛК України, як і право постійного користування землею за ЗК України, передбачає право користування без заздалегідь встановленого строку. Згідно зі ст. 17 ЛК України у постійне ко­ристування ліси на землях державної та комунальної власності для ведення лісового господарства надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим держав­ним підприємствам, установам та організаціям, в яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Отже, основним ви­дом постійних користувачів лісовими земельними ділянками є державні спеціалізовані лісогосподарські підприємства (орга­нізації), які підпорядковані Державному комітету лісового госпо­дарства України. Саме ці підприємства (організації) покликані забезпечити реалізацію державної лісової політики нашої дер­жави. Крім того, такі ж спеціалізовані лісогосподарські під­приємства (організації) можуть бути створені і міськими, селищ­ними та сільськими радами для забезпечення використання лісових земельних ділянок, які перебувають у комунальній влас­ності.

Однак ЛК України не виключає можливості надання лісових земельних ділянок із земель державної чи комунальної влас­ності у постійне користування й іншим, крім спеціалізованих лісогосподарських, підприємствам за умови, що ними створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Наявність такого підрозділу створює технологічні та організаційні передумови для раціонального використання юридичною особою лісових ре­сурсів, дотримання нею вимог лісового законодавства України. Отже, створення спеціалізованого лісогосподарського підроз­ділу у складі юридичної особи є юридичним фактом, з яким за­кон пов'язує можливість надання їй лісової земельної ділянки у постійне користування. Якщо юридична особа не має у своєму складі спеціалізованого лісогосподарського підрозділу, то вона не має й права на отримання у постійне користування лісових зе­мельних ділянок.

Права постійних користувачів лісовими земельними ділянка­ми визначені у ст. 19 ЛК України. Згідно з цією статтею вони ма­ють: 1) право самостійно господарювати в лісах; 2) виключне право на заготівлю деревини; 3) право власності на заготовлену ними продукцію та доходи від її реалізації; 4) право на відшкоду­вання збитків у випадках, передбачених законодавством; 5) пра­во здійснювати відповідно до законодавства будівництво доріг, спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд, необхідних для ведення лісового господарства.

Разом із тим, за ЛК України концепція прав постійних кори­стувачів лісовими земельними ділянками істотно відрізняється від концепції прав постійних землекористувачів за чинним ЗК України. Так, згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право влас­ності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, що вирощуються на наданій їм у користування зе­мельній ділянці. Тобто ЗК України виходить з такої презумпції: все, що росте на земельній ділянці, наданій у користування, є власністю землекористувача. Проте зі ст. 19 випливає що, ЛК України не визнає за постійними лісокористувачами права влас­ності на лісові ресурси: таке право належить державі або тери­торіальній громаді.

Крім того, постійні користувачі лісовими земельними ділян­ками зобов'язані: 1) забезпечувати охорону, захист, відтворен­ня, підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей, підвищення родючості ґрунтів, вживати інших заходів відповідно до законодавства на основі принципів сталого розвитку; 2) дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; 3) вести лісове господарство на основі ма­теріалів лісовпорядкування, здійснювати використання лісових ресурсів способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення; 4) вести первин­ний облік лісів; 5) дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель; 6) забезпечувати охорону типо­вих та унікальних природних комплексів і об'єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринно­го і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти формуван­ню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законо­давства; 7) своєчасно вносити плату за спеціальне використання лісових ресурсів; 8) забезпечувати безперешкодний доступ до об'єктів електромереж, інших інженерних споруд, які проходять через лісову ділянку, для їх обслуговування.

Право постійного користування земельними ділянками лісо­господарського призначення припиняється у випадках та поряд­ку, передбачених статтями 141-144 ЗК України. У випадку ви­лучення цих земель для суспільних та інших потреб з переве­денням їх у нелісогосподарські, що здійснюється відповідно до статей 149-151, 156 та 157 ЗК України, особи, в інтересах яких здійснюється таке вилучення, мають відшкодувати державі втрати лісогосподарського виробництва. Порядок відшкодуван­ня таких втрат визначений постановою Кабінету Міністрів України «Про розміри і порядок визначення втрат сільськогос­подарського і лісогосподарського виробництва, що підлягають відшкодуванню» від 17 листопада 1997 р.¹

Право тимчасового користування лісовими земельними ділянками. Крім права постійного користування, використання лісових земельних ділянок може здійснюватися також і на під­ставі права тимчасового користування. Згідно зі ст. 18 ЛК Украї­ни об'єктом права тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності. Отже, інститут права тимчасового користування мож­на розглядати як універсальний механізм доступу громадян та юридичних осіб до лісових земельних ділянок з метою викори­стання лісових ресурсів.

Тимчасове користування лісовими земельними ділянками може бути: довгостроковим — терміном від одного до п'ятдесяти років і короткостроковим ■— терміном до одного року. Однак відмінності між цими двома видами тимчасового лісокористу­вання полягають не тільки в їх строках. Так, по-перше, у довго­строкове тимчасове користування надаються лісові ділянки для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рек­реаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт. У короткострокове тимча­сове користування надаються лісові земельні ділянки для за­готівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових кори­стувань та деяких інших потреб, передбачених ЛК України.

По-друге, довгострокове тимчасове користування лісовими земельними ділянками здійснюється на підставі договору між тимчасовим користувачем та постійним користувачем чи при­ватним власником лісової земельної ділянки, тоді як тимчасові короткострокові користувачі здійснюють лісокористування на підставі спеціального дозволу, що видається приватним власни­ком лісової земельної ділянки чи постійним її користувачем.

По-третє, довгостроковий тимчасовий лісокористувач є одно­часно і тимчасовим землекористувачем, оскільки на підставі дого­вору йому передається для здійснення лісокористування окрема земельна лісова ділянка з чітко визначеними місцем розташуван­ня та межами. Тимчасовий короткостроковий лісокористувач не є користувачем лісової земельної ділянки.

Слід зазначити, що довгострокове тимчасове користування лісовими земельними ділянками на підставі договору хоч і має ознаки договору оренди землі, але все-таки не є орендою. Договір на тимчасове довгострокове користування лісовою земельною ділянкою є особливим видом договору, який передбачений ЛК України для забезпечення використання лісів з метою задово­лення певних потреб. Такий договір підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальних органах центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства. Отже, довго­строкові, а тим більше короткострокові тимчасові лісокористу-вачі, не мають права передавати лісові земельні ділянки в тимча­сове користування іншим особам.

При наданні лісових земельних ділянок у довгострокове тим­часове користування як із земель державної чи комунальної власності, так і з земель приватної власності вилучення лісових земельних ділянок не проводиться: в цьому немає потреби. Підставою для надання у довгострокове тимчасове користуван­ня лісової земельної ділянки із земель державної чи кому­нальної власності є рішення відповідного органу виконавчої вла­ди чи органу місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з постійними користувачами лісами та органом виконавчої влади з питань лісового господар­ства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового госпо­дарства. А підставою для надання у довгострокове тимчасове ко­ристування лісової земельної ділянки із земель приватної влас­ності є договір, укладений між власником лісової земельної ділян­ки чи її тимчасовим користувачем. Короткострокове тимчасове користування лісами також здійснюється без вилучення земель­них ділянок у власника лісів чи постійного лісокористувача.

Виходячи з різного статусу довгострокових та короткостроко­вих тимчасових лісокористувачів, ЛК України наділяє їх різним обсягом прав та встановлює різний обсяг обов'язків. Так, згідно зі ст. 20 цього Кодексу тимчасові лісокористувачі на умовах довго­строкового користування мають право: 1) здійснювати госпо­дарську діяльність у лісах з дотриманням умов договору; 2) за погодженням із власниками лісів, постійними лісокористувача-ми в установленому порядку зводити тимчасові будівлі і спору­ди, необхідні для ведення господарської діяльності; 3) отримува­ти продукцію і доходи від її реалізації. Крім того, вони зобов'язані: 1) приступати до використання лісів у строки, вста­новлені договором; 2) виконувати встановлені обмеження (обтя­ження) в обсязі, передбаченому законом та договором; 3) дотри-

Дата добавления: 2014-11-20