Класична школа кримінального права

Школи (основні напрямки) науки кримінального права

При вивченні науки кримінального права виділяють основні її напря­мки - школи кримінального права. Це класична, антрополо­гічна і соціологі­чна школи кримінального права. Класична школа, що зародилася в другій половині XVIII ст., мала абсолютне панування до останньої третини XIX ст., коли виникла антропологічна школа, а дещо пізніше (у 80-х р. XIX ст.) і со­ціологічний напрямок. Кож­ний з цих напрямків мав своє філософське під­ґрунтя, свої особли­вості, обумовлені економічною, соціальною і політичною обстанов­кою в конкретній країні, де представники цих шкіл розвивали свої ідеї. Так, класична школа в Німеччині, через її своєрідний консер­вативний розвиток, мала безумовно свої особливості порівняно, на­приклад, із францу­зькими класиками, ідеї яких базувалися на філо­софії французького просвіти­тельства і на гаслах Французької рево­люції 1789 року. Неоднаковими були і погляди соціологів. Проте розбіжності в поглядах представників однієї і тієї ж школи, не ви­ключають можливості їх об'єднання у певні наукові напрямки за основними, вихідними концепціями.

1. Праці Монтеск'є і Беккаріа, що похитнули підвалини феода­льного кримінального права, були спрямовані проти його жорсто­кості, смертної кари і катування, релігійної нетерпимості та сфор­мулювали гуманістичні ідеї цивілізованого кримінального права, поклали початок класичній школі. Осо­бливе місце тут посідає кни­га італійського просвітителя і юриста Чезаре Бек­каріа (1738-1794) «Про злочини та покарання», що вийшла в 1764 році. Ця книга за силою свого впливу на сучасників і на наступні покоління не має собі рівних в історії науки кримінального права. Книга-памфлет місти­ла ни­щівну критику жорстокості і несправедливості феодального кримінального права і водночас формулювала принципи криміналь­ного права, засновані на ідеях просвітительства і гуманізму XVIII ст.

Книга Беккаріа набула надзвичайної популярності в усьому освіче­ному світі, витримала ряд видань. У 1765 р. у Швейцарії була викарбувана медаль на честь Беккаріа. Католицька церква, що відстою­вала підвалини феодалізму, занесла книгу Беккаріа до Індексу за­боронених книг (Іпгіех ІіЬгошт ргохіЬіі­огит). Блискучий стиль,' пристрасність викладу, стислість і ясність думки, а головне — ідеї цивілізованого кримінального права, що в ній сформульовані, роб­лять цю книгу актуальною і у наші дні. Кожен юрист повинен про­читати книгу Беккаріа (російське видання 1939 р., стало бібліогра­фічною рідкістю, у 1994 р. книгу перевидано в Росії).

Сформулюємо коротко основні ідеї Беккаріа'.

Погляди на кримінальний закон. Беккаріа, слідом за Монтеск'є, проголо­шує верховенство закону, причому законодавець не лише видає закони, але й тлумачить їх; суддя ж не може тлумачити зако­ни, що підлягають букваль­ному застосуванню.

Закон повинен визначати злочинність і караність діяння.

Всі громадяни мають бути рівними перед законом. Беккаріа різко висту­пає проти станової нерівності.

Погляди на злочин. Злочин — це тільки діяння, тобто вчинок людини, виражений зовні. Беккаріа відхиляє відповідальність за намір, за слова, ду­мки, єресі і чаклунство, що вважалося одним з найважливіших постулатів феодального права. Беккаріа одним з перших дав матеріальне визначення злочину, вважаючи, що ним є лише дія, яка заподіює ту або іншу шкоду сус­пільству.

Погляди на покарання. Право на покарання випливає, як вважає Бекка­ріа, не з вимог спокутування гріху перед богом або монархом, а з необхідно­сті захистити «загальне благо від посягань окремих осіб». Тому покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли в цьому є «абсолютна необхід­ність».

Слідом за Монтеск'є, якого Беккаріа вважав своїм вчителем, він вима­гає рівноваги злочину і покарання. Він пропонував створити «точну і зага­льну сходинку злочинів і покарань», в якій «відбивала­ся б їх відповідність».

Покарання, — писав Беккаріа, — повинно бути помірним, гуман­ним, а не жорстоким. Впевненість у неминучості, невідворотності хоча б і помір­ного покарання створить, пише він, «завжди більше враження, ніж жах перед іншим, більш жорстоким покаранням, але таким, що супроводжується надією на безкарність».

Мета покарання — не відплата, а попередження вчинення вин­ним но­вого злочину, спричинення нової шкоди суспільству (те, що ми називаємо приватною превенцією) та утримання інших осіб від вчинення злочину (зага­льна превенція).

Беккаріа вважав, що більш доцільним є попередити вчинення злочину, ніж потім карати за нього.

Беккаріа в принципі був проти смертної кари. Він припускає її лише в тому разі, коли вона є єдиним засобом утримати інших від вчинення злочину або «коли нація повертає або втрачає свою свободу або під час анархії, коли безладдя замінює закони». Цікаво, що коли в Конвенті під час Французької революції вирішувалося питання про страту Людовіка XVI, в обгрунтування застосування її були покла­дені погляди Беккаріа.

2. Погляди Беккаріа зробили вирішальний вплив на розвиток науки і законодавства наступного періоду.

Представники класичного напрямку були в багатьох країнах Євро­пи: в Англії — Бентам (1748-1832), у Франції — Росі (1787-1848), у Німеччині — Кант (1724-1804), Гегель (1770-1831), А.Фейєрбах (1775-1833), Грольман (1775-1829), у Росії— Таганцев (1843-1923), Сергієвський (1849-1910), вчені, що працювали на Україні: Кістяківський (1833-1885), Владимиров (1844-1917) та багато інших.

Значний вплив на прихильників класичної школи мав її німецький напря­мок, який розвивався під впливом філософії Канта і Гегеля.

3. Кант — видатний німецький філософ, що вперше сформулю­вав ідеї правової держави, створив свою теорію кримінального права.

Погляди на кримінальний закон. Розум диктує волі людини певні пра­вила належної поведінки. Ці правила Кант називає імператива­ми. Оскільки розум диктує ці правила безумовно, вони є не просто імперативами, а катего­ричними імперативами. Ті з них, що стосують­ся етики, моральності, дають поняття морального закону, ті ж, що стосуються права, стають юридичним законом. Таким чином, кри­мінальний закон — це категоричний імператив. Він є апріорним синтетичним судженням, що вимагає від людини керуватися у сво­їй діяльності таким правилом: «роби так, щоб твоя свобода могла співі­снувати із свободою всіх людей».

Погляди на злочин. Злочин — це дії, що порушують криміналь­ний за­кон, тобто категоричний імператив. При цьому джерелом злочину є свобода волі. Воля, за Кантом, не залежить від зовнішніх при­чин, вона є вільною, ав­тономною, індетермінованою. Вільна воля — це така причина, що не має ні­якої причини, це першопричина всіх вчинків, що не підпорядковується необ­хідності. Це положення, на думку Канта, не потребує доказування — це річ у собі, їй можна тіль­ки вірити, але її не можна пізнати.

Погляди на покарання. Кант — творець теорії матеріальної від­плати. Категоричний імператив вимагає належної поведінки і міс­тить у собі ідею покарання за неналежну поведінку. Покарання — це здійснення справедли­вості. Воно не ставить перед собою ніякої утилітарної мети. Покарання — це справедлива відплата, самоціль. Воно призначається лише тому, що вчине­ний злочин. Кант доводив своє вчення про покарання до абсурду. Він писав, що, якби грома­дянське суспільство мало припинити своє існування, то пови­нен був би бути покараний останній вбивця, який знаходився у в'язниці і був засуджений до смерті (Ріаі ^апііа регеаі типсшз — І здійсниться правосуддя, хоча б загинув світ).

Покарання є відплатою злом за зло, заподіяне злочином. Відпо­відність покарання Кант розуміє як ]\і8 Іаііопіз. Наведу лише одну його думку з «Ме­тафізики моралі». Кант запитує: «Яким є рід і роз­мір покарання, яке б відпо­відало принципам справедливості?» І від­повідає: «Ніякий інший, як тільки принцип рівності (у положенні стрілки на терезах справедливості) — не схи­лятися ні на один, ні на другий бік. Таким чином, зло, яке ти заподіюєш ін­шій людині без її вини, ти заподіяв самому собі. Якщо ти її ображаєш, то ти обража­єш самого себе; якщо ти її обкрадаєш, то ти обкрадаєш самого себе; б'єш ти її, ти б'єш себе; вбиваєш її, ти вбиваєш самого себе. Тільки право від­плати ()и§ Іаііопіз), але неодмінно перед судом (а не у тво­єму приватному судженні) може точно визначити і якість і кількість (розмір) покарання». Відповідно до цього пропонується і система покарань: за вбивство — страта; за зґвалтування і мужолозтво — ка­страція; за аморальні злочини — вигнання з суспільства; за образу — принизливе вибачення перед потерпілим, за май­нові злочини — кримінальне рабство (каторга) на різні строки.

4. Гегель — видатний німецький філософ, творець діалектично­го ме­тоду, розвивав свої ідеї й в галузі кримінального права.

Погляди на кримінальний закон. Право — це певна абстрактна загальна воля у своєму прояві. Кримінальний закон — це теж загаль­на воля (теза), яку не можна порушувати. Гегель виступав за видання кримінального кодексу, який він вважав більш розвиненою фор­мою права, ніж збірники звичайного права або права прецедентів. Він вважав, що кодекс повинен бути написаний у доступній формі і доведений до відома населення.

Погляди на злочин. Гегель виступав проти караності злочинних намірів і думок, доводячи, що кримінальній відповідальності може підлягати лише вчинене особою злочинне діяння.

Гегель був проти об'єктивного ставлення, вважаючи, що кри­мінальна відповідальність можлива лише при наявності умисної вини. Злочин, з точки зору філософа, це порушення права, загаль­ної, абстрактної волі, відпадіння від цієї волі, тобто щось нерозум­не. Він являє собою заперечення загальної волі, заперечення права (антитеза). Оскільки злочин нерозумний, то він не повинен існува­ти, тому що розумне тільки і є дійсним.

Погляди на покарання. Покарання є відновленням права. Якщо злочин — це заперечення права, то покарання — це заперечення за­перечення права (синтеза). Покарання виключає злочин, робить його таким, якого взагалі не було, ніби ніколи не існувало. Тому покарання не переслідує ніякої утилітар­ної мети, воно — самоціль. Воно є ре­зультатом свободної волі злочинця, який сам собі вимагає покаран­ня. Самим фактом вчинення злочину злочи­нець дає згоду на засто­сування покарання. Проте покарання, як правило, не таліон (крім вбивства), а повинно відповідати за своєю суворістю тяжкості вчи­неного злочину.

5. Ансельм Фейєрбах (батько відомого філософа-матеріаліста Людвіга Фейєрбаха) переклав філософські концепції німецької кла­сичної філософії на ясну і чітку мову юриспруденції. Він дав ла­тинські формулювання основних принципів кримінального права, що, за його словами, не підлягають будь-якому винятку. Це — пиііит сгітеп зіпе 1е§е, пиііа роепа 5Іпе 1е§е, пшіа ро­епа зіпе сгітіпе, пиііит сгітеп 5Іпе роепа 1е§а1і. Ці формулювання, що є відо­браженням в кримінальному праві сутності правової держави, прихильником якої слідом за Кантом був Фейєрбах, є і в наш час найважливішими кри­тері­ями оцінки кримінального права як цивілізованого. Фейєрбах був упорядни­ком одного з перших кодексів XIX ст., у якому втілилися його ідеї, — Бавар­ського кримінального укладення 1813 р., що дія­ло майже до часу об'єднання Німеччини в 1870 р. Ідеї Фейєрбаха вплинули на розвиток науки криміналь­ного права не лише в Німеч­чині, але й за її межами.

Погляди на кримінальний закон. Закон, за Фейєрбахом, загальний і необ­хідний, він загрожує кожному, винному у злочині. Він слідом за Кантом вважав кримінальний закон категоричним імперативом, що підлягає обов'яз­ковому виконанню. Цей категоричний імператив за Фейєрбахом виражається у формулі пиііит сгітеп, пиііит роепа 5Іпе 1е§е. Він виступав за різке зву­ження суддівського розсуду, за встановлення абсолютно визначених санкцій, зумівши це втілити в Кримінальному укладенні Баварії 1813р.

Погляд на злочин. Злочин — це дія, небезпечна для суспільства. І хоча вона викликається свободною волею, але підпорядкована за­кону причинно­сті, детермінована. Причиною злочину є прагнення людини отримати задово­лення або уникнути незадоволення, тобто почуттєва природа людини. Фейє­рбах створив наукову підставу для розробки найважливіших інститутів кри­мінального права — скла­ду злочину, вини, замаху, співучасті тощо. Він роз­різняв об'єктивні і суб'єктивні підстави кримінальної відповідальності (зло­чинне ді­яння, заборонене законом, і вину особи — умисел або необережність, їх види і ступені).

Погляди на покарання втілилися у так званій фейєрбахівській теорії — теорії психологічного примусу. Злочин виникає, за Фейєр­бахом, з почуттєвих спонукань людини, а тому потрібно щось про­тиставити цим прагненням. Цю роль відіграє покарання, для чого необхідно, щоб кожний був переконаний, що за вчинення злочину він матиме більше страждань, ніж те незадоволення, що він відчу­ває при стримуванні себе від вчинення злочину. Покарання висту­пає в ролі контрмотиву. Воно своєю загрозою змушує людину зупи­ни­тися і не вчинювати злочин. Застосування покарання за злочин і робить за­грозу покаранням, передбаченим у кримінальному законі, цілком реальною.

6. Теорія загального попередження за своєю суттю є теорією за­ляку­вання. Вона мала багато прихильників, але і не менше супротив­ників. Гроль­ман — сучасник Фейєрбаха, висунув ідею спеціального попередження, вва­жаючи, що метою покарання є попередження зло­чинів шляхом впливу на за­судженого. Це досягається або залякуван­ням злочинця, до якого застосоване покарання, або тим, що він позба­вляється фізичної можливості вчинити но­вий злочин. З огляду на це Грольман був за широкі рамки розсуду суддів при застосуванні пока­рання. Суперечка між прихильниками Фейєрбаха і прихи­льниками Грольмана пройшла через усе XIX сторіччя і набагато пережила цих вчених. Виникнення так званих змішаних теорій про мету покарання значною мірою зменшило гостроту цих суперечок.

7. Найбільш відомими представниками російської школи класи­ків були М. С. Таганцев і О. Ф. Кістяківський, який працював у Києві.

М. С. Таганцев — автор курсу кримінального права, що не має анало­гів. Над ним вчений працював майже тридцять років. Останнє видання 1902 р. «Російське кримінальне право. Лекції» (у двох то­мах), перевидане в 1994 р., стало доступним для всіх юристів. М.С.Таганцев був помірним лібералом, прихильником точного засто­сування кримінальних законів, глибоко розробив проблеми майже всіх інститутів кримінального права, різко виступав проти смертної кари. «Зробити злочин за допомогою покарання таким, що не існу­вав, неможливо, — писав він, — ніяке покарання вбивці не воскре­сить вби­того, смерть дає в результаті не життя, а дві смерті». І далі:

«Погроза стратою, якщо вона з десятьох злочинців не застосовуєть­ся до дев'яти, менш дійова, ніж погроза тюрмою, якщо тільки по­гроза неминуче здійснюється стосовно будь-якого злочину». Таган­цев різко виступав проти ідей соціологів про небезпечний стан: «Ка­раючи ж за злочинні схильності, можливість майбутніх порушень, ми даємо страшенну зброю деспотизму влади, знищуємо існування всякої свободи».

Ліберальних поглядів дотримувався й О.Ф. Кістяківський, підру­чник якого з Загальної частини кримінального права витримав де­кілька видань. Особливо різко Кістяківський виступав проти смерт­ної кари, видав з цього питання окрему книгу. У своїх роботах вче­ний переконливо критикував ан­тропологічний напрямок і у той же час використовував при дослідженні ін­ститутів кримінального пра­ва не лише юридичний метод, але і соціологічні характеристики.

8. Класична школа зробила вирішальний вплив на зміст як ран­ніх кодек­сів (КК Франції 1791 р. і 1810 р., Баварське укладення 1813 р.), так і на більш пізні кодифікації (Німецьке кримінальне укладення 1871 р., Голланд­ське кримінальне укладення 1881 р., Італійський КК 1889 р., Російське кри­мінальне укладення 1903 р., головним упорядником якого був М. С. Таган­цев). Та й у XX ст. кодекси, що приймалися в різних країнах, хоча і відчули на собі вплив соціологічної школи, зберегли всі основні положення, розви­нуті кла­сичною школою і властиві кримінальному праву будь-якої цивілізо­ваної держави (наприклад, Кримінальні кодекси Бельгії 1930 р., Швей­царії 1950р., Швеції 1965 р., Австрії 1975 р., Франції 1992 р., Іспанії 1995р.).

У радянській літературі мало місце однобоке висвітлення ідей класич­ної школи. Якщо визнавалася гуманістична її спрямованість у період боро­тьби з феодалізмом, то після приходу до влади буржу­азії класична школа розглядалася як течія реакційна, спрямована на апологетику існуючого ладу. Такий підхід по суті перекреслював ті досягнення прогресивної кримінально-правової думки, що були на­буті цією школою. Звичайно, у класиків були не­доліки, головними з яких слід вважати чисто юридичний світогляд, що роз­глядає кри­мінальне право у відриві від соціальної дійсності, захоплення абст­рактними конструкціями і котроверзами, нормативізм, який зводив дослі­дження лише до логічної побудови юридичних понять, відсут­ність у ряді ви­падків історизму у вивченні злочину і покарання та деякі інші. Проте ці не­доліки не можуть знецінити всього того, що зроблено класичною школою у відстоюванні цивілізованих основ кримінального права. Основні ідеї цього напрямку зберігаються і зараз як у теорії, так і в кримінальному законодав­стві всіх демокра­тичних держав.

Дата добавления: 2014-11-20