Соціальна стратифікація та соціальна мобільність

Слово «стратифікація» означає вертикальне розшарування.

У загальному випадку соціальна структура являє собою ієрархічну побудову, де окремі елементи розташовані один відносно іншого як по вертикалі, так і по горизонталі. Прикладом горизонтального розрізу може бути соціально-територіальне або соціально-етнічне групування населення.

Під стратифікацією розуміють саме вертикальний розріз соціальної структури.

Страти — це великі сукупності людей, що мають різні можливості доступу до матеріальних та соціальних благ, а отже, різним є і ступінь реалізації окремої людини як особистості. Наявність страт — це наслідок нерівності людей у суспільстві — природної й соціальної. Природна нерівність по суті становить варіацію значень різних фізичних, фізіологічних та психологічних ознак. Соціальна нерівність зумовлена такими основними факторами:

· видом економічної діяльності;

· розміром доходу;

· типом і рівнем освіти;

· умовами життя;

· типом організації дозвілля.

З видом економічної діяльності тісно пов’язані місце у владній структурі та престиж професії. Кожному з цих факторів відповідає ознака, за якою проводиться групування, а отже, і шкала, за допомогою якої вимірюється або оцінюється рівень ознаки. Наприклад, по шкалі «Дохід» таким значенням може бути: «високий», «середній» або «низький».

Страта — це соціальний прошарок, виділений за якимось одним критерієм диференціації. Можна стверджувати, що стратифікація являє собою статистичне групування за ознакою, рівень якої вивчається за допомогою будь-якої однієї рангової шкали. В широкому розумінні соціальна стратифікація — це виділення окремих груп індивідів з урахуванням усього набору ознак стратифікації. Місце окремої особи в багатовимірному просторі визначає її статусний набір.

Очевидно, що між наведеними вище ознаками існує статистичний зв’язок. Так, люди, що належать до вищих рівнів владних структур, як правило, мають високі доходи та більш сприятливі умови життя. Проте для кожного суспільства цей зв’язок має свою специфіку, що зумовлено поширеною в конкретний період часу і конкретному суспільстві системою цінностей. Особи, що мають вищі рівні всіх або більшості ознак стратифікації, сприймаються суспільством як такі, що належать до вищих прошарків суспільства, і навпаки. Такі прошарки (верстви) в концепції соціальної стратифікації називають соціальними класами.

Слід зазначити, що перелік ознак стратифікації та кількість соціальних класів у кожному конкретному дослідженні можуть бути різними. Це залежить від позиції дослідника й завдань, що стоять перед ним. Так, указаний набір ознак, може бути зведений до чотирьох: доходи, освіта, влада, престиж професії. Це ж стосується і кількості соціальних класів та їх назв.

Широко відомою на Заході є модель американського соціолога У. Уотсона, яка для країн з розвинутою ринковою економікою передбачає виділення шести класів: вищий-вищий, нижчий-вищий, вищий-середній, нижчий-середній, вищий-нижчий та нижчий-нижчий. Так, до вищого-вищого класу належать представники впливових багатих династій, що мають найвищі рівні багатства, влади і престижу в даному суспільстві.

Еліта поділяється на економіко-політичну та наукову. До економіко-політичної еліти відносять професійних політиків, керівників державного апарату, представників великого і середнього бізнесу.

До наукової еліти належать фахівці, які мають науковий ступінь доктора або кандидата наук.

Середній клас. Як зазначають спеціалісти, проблема виділення середнього класу сучасного українського суспільства є досить складною. Її основні причини такі:

По-перше, в процесі утворення соціальних класів найінтенсивніше формувалися «полярні» класи — елітні та маргінальні групи. Формування середнього класу відбувається в Україні значно повільніше і менш помітно.

По-друге, недостатньо розробленою є методологія виокремлення середнього класу.

По-третє, дані поточної статистики та результати вибіркових обстежень не містять повної інформації, необхідної для класифікації. Зокрема, значна кількість представників соціальних верств, що межують з полярними класами, або уникають участі в обстеженнях, або не відповідають чи дають неправдиві відповіді на окремі питання.

Спроба виділення середнього класу на основі такої характеристики, як рівень доходу, не може дати об’єктивних результатів. Це пояснюється надзвичайною поширеністю незареєстрованої трудової діяльності, а отже, і наявністю незареєстрованих доходів та майна. Проте, за даними соціологічних досліджень, виявлено, що основну частину доходів домогосподарств, які за майновими ознаками можна віднести до середнього класу, становить заробітна плата. При цьому її значення прямо пропорційне добробуту і в двох верхніх шарах класу перевищує половину сукупних доходів.

Водночас частка соціальних трансфертів значно зростає в нижчих прошарках. Рівень доходів із земельних ділянок та інших доходів (доходи від акцій, здачі в оренду нерухомості тощо) підвищується прямо пропорційно рівню добробуту домогосподарств середнього класу.

Тому найбільш обґрунтованим видається визначення середнього класу за професійними ознаками: професіонали, фахівці й технічні службовці, власники дрібних підприємств. Характерною ознакою є той факт, що сучасний середній клас формується переважно не з власників та підприємців, а з високоосвічених професіоналів і фахівців.

«Голубі комірці» — це соціальний клас, до якого належать робітники сфери торгівлі та побутових послуг, оператори та складальники машин і устаткування, кваліфіковані працівники сільського господарства, кваліфіковані робітники з інструментами, представники найпростіших професій.

Маргінали, маргінальність. Маргінальність (лат. mаrgo — межа; merginalis — той, хто перебуває на межі) — поняття, яке вперше запропонував та використав американський соціолог Р. Парк при дослідженні міжетнічних конфліктів у 20-х роках ХХ ст.. Досліджувалися со­ціально-психологічні наслідки адаптації провінційних мігрантів до урбанізованих умов життя.

У сучасних дослідженнях до маргіналів відносять людей, які через різні обставини опинилися на узбіччі суспільного життя, втратили або втрачають зв’язок з його основними інституціями, відчувають глибокі деструктивні зміни свого соціального та психологічного стану.

Соціальна структура суспільства весь час змінюється внаслідок постійної зміни статусу індивідів. Це проявляється у вигляді переходу індивіда із однієї соціальної групи, прошарку, класу до інших. У межах соціальної структури такий перехід (пересування) може відбуватися як по горизонталі, наприклад вступ до шлюбу, так і по вертикалі — перехід на вищу посаду, підвищення рівня освіти. Зміну індивідом або соціальною групою своєї позиції в соціальній структурі називають соціальною мобільністю. Відповідно виділяють горизонтальну та вертикальну мобільність.

Ступінь соціальної мобільності характеризує можливості окре­мої людини реалізувати себе як особистість у даному суспільстві, а отже, і рівень соціально-економічного розвитку цього суспільства. Залежно від характеру чинників мобільності розрізняють структурну та циркулюючу мобільність.

Структурна мобільність зумовлена зміною видів та умов економічної діяльності, процесами розподілу праці. Відбуваються зміни в структурі професій і робочих місць. У результаті окремі особи змушені змінювати професію, рівень освіти, місце роботи тощо. Крім індивідів, це стосується окремих поколінь, наприклад коли діти мають вищий рівень освіти або більш престижну професію порівняно зі своїми батьками. Тому структурна мобільність, у свою чергу, поділяється відповідно на два види: мобільність усередині поколінь та мобільність між поколіннями.

Циркулююча мобільність визначається лише соціальними факторами; наявністю або збільшенням можливостей підвищення рівня освіти, зростанням обсягів соціальних гарантій та пільг тощо.

Статистичне вивчення соціальної мобільності проводиться на основі вибіркових обстежень. Основними статистичними даними, що при цьому реєструються, є:

— для мобільності населення всередині поколінь — розподіл населення по окремих класах на початок і кінець досліджуваного періоду;

— для мобільності між поколіннями — статуси дітей і статуси батьків. При цьому статуси батьків фіксуються з урахуванням віку, в якому перебувають їхні діти на момент обстеження.

До основних показників соціальної мобільності належать:

· частка осіб, котрі змінили свій соціальний статус стосовно всіх, хто перебував у певній соціальній групі на початок періоду, що вивчається. Показник обчислюється по окремих групах, виділених за ознаками: стать, вік, освіта, місце проживання (місто, село);

· середня кількість змін статусу на душу населення, що відбулися за період, який вивчається;

· частка синів або дочок, які належать до іншої соціальної групи, ніж їхні батьки у тому ж віці. Показники визначаються на початок і кінець періоду, що вивчається, по окремих соціальних групах. У межах кожної з них виділяються підгрупи за ознаками дітей: вік, стать, місце проживання;

· відношення кількості синів або дочок віком 25 років і старших, котрі мають закінчену освіту, до відповідної кількості батьків. Показник слід обчислювати по окремих рівнях освіти, регіонах, місцях проживання.

Отже, якщо горизонтальна мобільність може вивчатись як «пересування по одній шкалі», тобто для одного статусу, то вертикальна залежно від мети дослідження може визначатися стосовно як одного певного статусу (підвищення фахового рівня), так і кількох (влада, дохід, освіта, вид економічної діяльності та її престиж). В останньому випадку маємо зміну статусного набору.

Окремі статуси набору статистично пов’язані між собою. Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, за яким оточуючі визначають його становище в суспільстві, називається головним статусом. Саме він визначає стиль життя, манеру поведінки, коло знайомих. Якщо при дослідженні в якості головного статусу обирають заняття, то можуть бути сформовані, наприклад, такі вісім соціальних класів.

Клас 1 — професіонали найвищого рівня кваліфікації, зайняті в сферах управління та влади, менеджери й адміністратори великих організаційних структур.

Клас 2 — професіонали нижчого рівня кваліфікації, зайняті у сфері управління та влади; адміністратори й менеджери невеликих промислових підприємств; керівники середнього рівня, які виконують управлінські функції стосовно зайнятих нефізичною працею найманих працівників.

Клас 3 — працівники нефізичної праці, представники середньої ланки адміністративних органів, сфери торгівлі, обслуговування, комерції (технічний персонал державних установ і місцевих органів влади).

Клас 4 — дрібні приватні власники, а також особи, зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; фермери.

Клас 5 — технічний персонал без вищої або середньої професійної освіти, а також керівники нижчої ланки, котрі виконують управлінську діяльність щодо зайнятих фізичною працею найманих робітників, — бригадири, майстри та ін.

Клас 6 — кваліфіковані працівники фізичної праці.

Клас 7 — малокваліфіковані і некваліфіковані працівники фізичної праці у промисловості.

Клас 8 — малокваліфіковані і некваліфіковані працівники фізичної праці у сільському господарстві.

При статистичному вивченні соціальної мобільності визначають не тільки її інтенсивність та спрямованість, а й залежність від окремих факторів. Для цього використовують спеціальні методи, призначені для роботи з якісними ознаками, тобто такими, що вимірюються за допомогою номінальної або рангової шкали. Прикладами подібних методів можуть бути метод конфігуративно-частотного аналізу та метод шляхового аналізу.

Дата добавления: 2014-11-08