Проблеми місцевих фінансів України: шляхи їх подолання

Сучасний розвиток України як держави, яка інтегрує в Європейський простір, передбачає ефективне та збалансоване функціонування територіальних громад, здатних самостійно вирішувати питання соціально-економічного розвитку. Така здатність потребує відповідного фінансового забезпечення, що реалізується через формування місцевих бюджетів та фінансове забезпечення підприємств комунальної форми власності. Механізм їх функціонування в останні роки свідчить про низку проблем, наявність яких не тільки обмежує ефективність розвитку території, а й виключає можливість того, що місцеві бюджети повинні бути не тільки фінансовими планами з обмеженими ресурсами, але й надійною основою для прогнозування соціально-економічного розвитку територій [1].

Проблеми функціонування місцевих фінансів на сучасному етапі мають багато аспектів, але в першу чергу - це розподіл повноважень та коштів між різними рівнями влади і бюджетної системи; розширення доходної бази місцевих бюджетів; підвищення ефективності використання бюджетних коштів та ін.

Таким чином виникає потреба в удосконаленні системи прогнозування доходів та видатків місцевих бюджетів на наступний бюджетний період і розробленні прогнозу середньострокових та довгострокових показників місцевих бюджетів та їх програмуванні.

Необхідність проведення реформи у сфері місцевих фінансів України обумовлена наявністю таких проблем як:

ü широкий перелік задекларованих державою соціальних зобов'язань та відсутність їх достатнього фінансового забезпечення;

ü нерівномірність темпів соціально-економічного зростання та розвитку регіонів;

ü висока питома вага (від 40 до 52 %) трансфертів в доходах місцевих бюджетів, що свідчить про велику залежність місцевих органів влади від ресурсів бюджетів вищого рівня;

ü недостатній обсяг доходів місцевих бюджетів;

ü недосконалість формули розподілу міжбюджетних трансфертів;

ü високий рівень дотаційності місцевих бюджетів.

Дані проблеми ґрунтовно досліджувалися, як зарубіжними авторами: Дж. Б'юкенен, П. Масгрейвам, Ш. Бланкарт, Ю. Немец, Д. Друмергоф, Дж. Оунс, так і вітчизняними: В. Федосов, О. Василик, В. Кравченко, І. Луніна, В. Опарін, К. Павлюк, С. Буковинський, О. Кириленко, О. Сунцова, Н.В Стукало, Ц.Г Огонь, С. Юрій, І. Чугунов [1].

Аналіз механізму функціонування місцевих фінансів є досить актуальною проблемою, яка досліджується багатьма українськими та іноземними вченими. Серед них: А.Вагнер, Р.Фон Кауфман, В. Білопольська, П. Буряк, В. Лебедєв, І. Озеров, П. Гензель, О. Жихар, В. Твердохлєбов, В. Чернеховський, Г. Поляк, К.Чижов, Л. Павлова, О. Василик, А. Гальчинський, В. Гейц, А. Даниленко, А. Єпіфанов, О. Заруба, В. Кравченко, І. Лукінов, А. Мороз, В. Москаленко, В. Опарін, Г. П'ятаченко, М. Савлук, І. Сало, В. Суторміна, А. Александров, Е. Вознесенський, В. Дяченко, Є. Коломін, С. Лушін, Л. Павлова, В. Радіонова, М. Сичов та ряд інших.

У сучасних умовах, коли має місце економічна, фінансова і соціальна криза, відбувається загострення суперечностей між державними, місцевими і міжнародними фінансами, яке в умовах глобалізації і інтеграції економіки і фінансів все більш посилюється. За цих умов починають розвиватися процеси приховування доходів, що перш за все виникають на окремих, економічно розвинутих територіях, з метою не перерахування їх до державного бюджету, а використовувати їх на місцевому рівні. Визначення оптимальної пропорції між державним і місцевими бюджетами у такій ситуації стає стратегічним напрямом бюджетної політики в державі. Розв'язання цієї проблеми знаходиться в площині відтворення валового внутрішнього продукту на основі підвищення ефективності продуктивних сил і фактичної продуктивності праці господарських комплексів окремих територій. З огляду на це, недопустимим є використання чітко фіксованого розподілу бюджетних надходжень між державним і місцевими бюджетами. Крім принципу рівнонапруженості платежів від рівня прибутку, що формує доходи бюджету, необхідно враховувати також демографічний, соціальний, природно-екологічний стан відповідних територій, що визначає потребу територіальної громади в грошових коштах і розмір витратної частини бюджету [2]. До того ж весь інструментарій Формули розподілу міжбюджетних трансфертів, яка використовується в бюджетній практиці, зорієнтований на податковий потенціал, а не на потребу території в бюджетних коштах та не відтворює стимулів і мотивації у місцевих органів влади до підвищення ефективності розвитку економіки і наповнення бюджету території.

На законодавчому рівні не завжди гарантована ефективність механізму функціонування місцевих фінансів в силу того, що мають місце:

· використання коштів державного бюджету на цілі, які не передбачені законом України «Про Державний бюджет України», або в обсягах, що перевищують межу видатків, затверджену законодавством;

· використання коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів на цілі, не передбачені рішеннями про затвердження республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, або витрачаються в обсягах, що перевищують межі видатків, затверджених зазначеними нормативними актами;

· невиконання умов пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів;

· порушення встановлених правил і процедур, затверджених законодавством України щодо порядку витрачання коштів бюджетів, які призводять до незаконних видатків;

· не використання дієвих заходів до підпорядкованих органів і підлеглих осіб, що вчинили фінансові правопорушення та використали бюджетні кошти не за цільовим призначенням, що ще більш посилює тонізацію і корупцію в сфері використання бюджетних коштів.

Черговою проблемою в сфері місцевих фінансів є суттєві недоліки в механізмі міжбюджетних відносинах і перш за все такі як:

· невідповідність між зобов’язаннями за видатками місцевих бюджетів та джерелами фінансування; недостатнє регулювання у сфері виконання делегованих повноважень;

· слабкий ступінь кореляції між реальними потребами місцевих бюджетів у коштах з державного бюджету та їх відображенням у Формулі розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів: (багаторівневість та складність тлумачення параметрів у Формулі розподілу міжбюджетних трансфертів;

· не врахування у Формулі фінансової достатності чи нестачі фінансових коштів окремих територіальних одиниць;

· кількість переглядів Формули протягом дванадцяти років досягла тридцяти разів;

· мають місце: нерівномірне співвідношення „дотація-субвенція” у структурі трансфертів та нормативна неврегульованість забезпечення видатків на соціальні потреби;

· недостатність повноважень місцевих органів влади в сфері формування та використання бюджетних коштів; наявність диспропорції співвідношення обсягів першого і другого кошика доходів місцевих бюджетів обмежують процес достатнього фінансування видатків.

Високий рівень централізації бюджетних коштів і відсутність їх децентралізації є проблемою національної ваги. До того жреформа, яка відбувається в Україні, в достатній мірі не сприяє вирішенню цілого кола питань в цьому напрямку.

На сучасному етапі процес формування доходів місцевих бюджетів всіх рівнів залежить від політики центральних органів влади, що призводить до збільшення обсягів міжбюджетних трансфертів та зменшенням з року в рік питомої ваги податкових надходжень у структурі доходів місцевих бюджетів. В силу цього слід зробити висновок, що чинна система формування доходів місцевих бюджетів не стимулює їх приріст, а місцеві органи влади не зацікавлені у прирості коштів бюджету [3].

Дотація вирівнювання призначена для збалансування доходів та видатків місцевих бюджетів. Її обсяги визначаються та розподіляються між місцевими бюджетами Міністерством фінансів України за методикою, затвердженою Урядом України.

Цілком справедливо провідні вчені-економісти в своїх роботах акцентують увагу на тому, що Уряд України без належного законодавчого забезпечення запровадив нову категорію так званих "цільових видатків" у структурі дотації вирівнювання. У результаті з'явився додатковий кошик Уряду, яким він розпоряджається на власний розсуд - без обґрунтованих розрахунків і без визначених результативних показників. Запроваджена Кабінетом Міністрів України і Міністерством фінансів України система формування обсягів цільових видатків фактично стерла межу між такими видами міжбюджетних трансфертів, як дотація вирівнювання і субвенція. Це призвело до того, що повноваження органів місцевої влади самостійно приймати управлінські рішення були суттєво обмежені [3].

Поряд з проблемами в законодавстві постає проблема зростання частки міжбюджетних трансфертів у доходах місцевих бюджетів. Про це свідчить і те, що протягом 2000-2012 років спостерігається стійка тенденція збільшення частки трансфертів в доходах місцевих бюджетів. Якщо в 2000 році вона становила 23,4 %, то уже в 2012 році – приблизно 50 %. Це свідчить про те, що економіка територій активно не розвивається і не є стабільною, До того ж адекватно не реагує на доходи місцевих бюджетів, а залежність та утриманство місцевих органів влади від державного бюджету з кожним роком посилюється, що належним чином не стимулює розвиток території та наповнення її бюджету власними доходами.

Не зважаючи на постійне зростання трансфертів, на місцеві органи влади перекладається лише відповідальність за їх використання. До того ж, органи місцевого самоврядування не мають жодного впливу на розподіл і використання субвенцій, особливо інвестиційного характеру. Мало того, що рішення ухвалюються не на місцевому рівні, та ще потрібно пройти невиправдано громіздку й тривалу процедуру узгоджень в органах вищої виконавчої та законодавчої влади. Наслідком такого підходу до розподілу субвенцій стає несвоєчасне визначення переліку об’єктів, надходження й освоєння коштів. Крім того, істотної шкоди завдає існуючий суб’єктивізм у розподілі бюджетних ресурсів, коли кошти виділяються непропорційно та нерівномірно, причому певним регіонам надається необґрунтована перевага [3].

У сучасних демократичних державах децентралізація та чітке розмежування компетенцій щодо розв’язання завдань, покладених на державу, дає змогу пристосувати надання суспільних благ і послуг до потреб громадян, які мешкають в різних регіонах. Можливість кращого врахування уподобань та інтересів громадян є основним економічним аргументом на користь фінансової самостійності місцевих органів влади. На думку В. Кравченка, Є. Назарова, О. Сунцової, О. Кириленка, С. Юрія, А. Луніної, В. Федосова, В. Опаріна, Ю. Пасічника, С. Юрія та ін., фінансова незалежність місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян [4]. І з цим неможливо не погодитися.

Неефективність державного та внутрішньогосподарського контролю за процесом формування розподілу та використання грошових коштів на рівні місцевих органів влади як правило приводить до таких наслідків, як:

ü недомобілізація ресурсів в бюджет;

ü нецільове використання коштів місцевого бюджетів та грошових коштів підприємств комунальної форми власності;

ü недофінансування життєво важливих бюджетних програм;

ü зниження рівня бюджетного забезпечення громадян території тощо.

Однією з найбільш гострих проблем всієї фінансової системи України, в тому числі і місцевих фінансів є досягнення її стабілізації, збалансованості, виходу економіки з кризи та підвищення добробуту людей. Наявність у суб’єктів господарювання значної дебіторської і кредиторської заборгованості обумовило кризу платежів, заборгованість по платежам в бюджети всіх рівнів і, як наслідок: недофінансування, наявність «прихованого дефіциту бюджету»; розбалансованість державних та місцевих фінансів. На жаль, Державна казначейська служба України не завжди може своєчасно контролювати використання коштів як державного так і місцевих бюджетів у деяких галузях, і перш за все, там де бюджетні кошти використовуються за межами бюджетних установ.

До того ж слід зауважити, що на сучасному етапі система місцевого самоврядування не відповідає потребам динамічного розвитку економіки. Вчені Національного інституту стратегічних досліджень стверджують,що в Україні і досі залишились невирішеними проблеми, які супроводжують реформування бюджетно-податкової сфери і які вирішальним чином впливають на стабільний розвиток, а саме:

· відсутність у Бюджетному кодексі України механізму розподілу повноважень місцевих органів влади на делеговані й власні, призвело до зниження рівня відповідальності як державних, так і місцевих органів влади за своєчасне і в повному об’ємі фінансування видатків, а отже, до неефективного використання досить обмежених коштів бюджетної системи нашої держави;

· використання при розрахунку міжбюджетних трансфертів індексу відносної податкоспроможності регіону, який може переглядатися тільки раз на три роки, не дає змоги врахувати зміни, що відбуваються в процесі ринкових трансформацій у податковій базі території;

· відсутність вагомих доходних джерел у складі доходів, що не враховуються при розрахунку трансфертів призвела до того, що найбільшими джерелами у цій групі є місцеві податки і збори, питома вага яких не перевищує 5% у загальній сумі доходів місцевих бюджетів України. За рахунок таких незначних надходжень неможливо фінансувати досить великий обсяг суспільних благ на місцевому рівні. Така система призвела до того, що фактично контролюють прийняття рішень місцевими органами влади щодо фінансування більшої частини бюджетних послуг;

· передача 100% надходжень із ПДВ і податку на прибуток підприємств і акцизного збору до державного бюджету на думку провідних фахівців і вчених, призвела до зниження зацікавленості місцевих органів влади у збільшенні податкового потенціалу, який покладено в основу Формули розподілу міжбюджетних трансфертів і на основі якої формуються доходи і видатки місцевих бюджетів України. Це, у свою чергу, створює серйозні проблеми як потенціалу державного бюджету так і для місцевих бюджетів.

До цих завдань слід віднести: зменшення фіскального потенціалу місцевих податків та зборів і відсутність значущого фіскального ефекту від розширення дохідних джерел другого кошика; неповне використання податкового потенціалу території; уповільнення темпів зростання обсягів надходжень до першого кошика та, відповідно, зростаюча залежність місцевих бюджетів від державного; суттєві відмінності між рівнями доходів та видатків місцевих бюджетів на одну особу у різних регіонах України; нецільове використання коштів та невиконання планових показників надання міжбюджетних трансфертів; низький рівень використання міськими радами можливостей зовнішніх запозичень; низька зацікавленість органів місцевої влади у формуванні сприятливого інвестиційного клімату в регіоні та активізації економічної діяльності; інертність місцевої влади у питаннях соціально-економічного розвитку територій.

Слід констатувати, що ситуація, яка склалася на рівні територій, позбавляє місцеві органи влади фінансової самостійності, на довгі роки закріплює залежність розвитку місцевої економіки і соціальної сфери від можливостей і бажання вищестоящих органів влади вирішувати проблеми, що виникли в межах певної адміністративно-територіальної одиниці [5].

Дата добавления: 2014-12-08