Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Конспект лекцій 5 страница




Філософський принцип поваги до унікальності кожного суб’єкта єдності людства поширюється на будь-яку соціальну групу чи окрему людину за умови, що вони не протиставляють себе цій єдності та іншим учасникам діалогічної взаємодії.

Так, гуманізм не виключає ставлення до кожної нації як до самоцінності в її неповторних культурно-історичних особливостях. Більше того, не можна поважати людство взагалі, не будучи здатним любити свій народ, кожну конкретну людину. З іншого боку, агресивний націоналізм і расизм, які зневажають гідність інших народів, несумісні з ідеєю загальнолюдського гуманізму, як не може претендувати на свободу своїх кримінальних дій злочинець чи злочинне об’єднання. Гуманізм, який лежить в основі людської єдності, не означає всепрощення. "Гуманне" ставлення до зла негуманне по своїй суті.

Людина не може розглядатись як інструмент досягнення загального блага: щастя людства не може бути придбане за рахунок страждань окремих людей, бо в кожного - одне життя і кожен має природне право на щастя. Однак і кожна людина повинна навчитися поважати інтереси інших людей. Діалогічні відносини виключають абсолютну перевагу однієї із сторін взаємодії, а передбачають взаєморозуміння, визнання права на щастя і добробут кожної людини, що відображається у спільному баченні вищого сенсу життя у вільній свідомості ноосфери.

Контрольні запитання

1. Дати визначення ключових понять теми: людина, особа, індивід, індивідуальність, антропосоціогенез, суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм, матеріалізм, діалог, духовність.

2. Розкрийте світоглядні та методологічні функції філософії в осмисленні проблеми людини.

3. Поясніть суть концепцій людини з позицій суб’єктивного і об’єктивного ідеалізму, матеріалізму, натуралізму, соціологізму.

4. Що таке антропосоціогенез?

5. Як співвідносяться в людині природне, суспільне і духовне начала?

6. Що таке діалогічні відносини між людством і людиною, між націями і соціально-класовими групами?

Література

1. Аляєв Г. Метафізика особистості у філософії С.Франка // Філософська і соціологічна думка, 1993, №3. - С.43-56.

2. Журавльов А. Потреба як суперечність // Філософська і соціологічна думка. 1993, №9-10. - С.208.

3. Плющ Л. Бунт Дмитра Карамазенка // Філософська і соціологічна думка. 1994, №7-8. - С.105.

4. Сучасна соціальна філософія. Т.1. - Київ, 1993. - С.177-179.

 

 

Тема 11. ПРАКТИКА ТА ІНЖЕНЕРНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Категорії діяльності та практики у філософії

У ставленні людини до природи і суспільства можна виявити різні моделі. Одна з них - споглядальна - людина сприймає себе як елемент природно-соціального середовища і нічого цілеспрямовано не робить для його зміни. Інше - модель активного ставлення до світу. Це може проявлятися або в суто духовній активності, або у предметно-практичних діях, спрямованих на зміни у навколишньому середовищі. Останній варіант людської життєдіяльності і є практикою.

Та не можна розглядати практику лише як вид діяльності. У певному значенні поняття практики виходить за межі поняття діяльності. Діяльністю називають процес активної дії людини на оточення і саму себе. В діяльності на перший план висувається взаємодія між суб’єктом та об’єктом. Специфіка практики полягає в тому, що вона є процес, у якому перевіряється відповідність знань об’єктивній дійсності, відповідність діяльності, її наслідків потребам та інтересам людини. У практиці, таким чином, на перше місце висувається момент цінності, значення діяльності у забезпеченні потреб людини.

Практика є реальний процес діяльності, в якому людина творить свій світ відповідно до своїх вимог та інтересів.

У практичній діяльності суб’єкт безпосередньо діє на об’єкт. Робітник виготовляє деталь машини, продукт споживання. Лікар лікує людину. Вчитель навчає і виховує учнів. Вчений - експериментатор змінює умови існування об’єкту, щоб дослідити його властивості. Все це - види практики.

Практика - це активна, цілеспрямована взаємодія людини з оточенням, внаслідок якої природне і соціальне середовище перетворюється у відповідності до потреб людини. Одночасно змінюється і вдосконалюється й сама людина.

Розрізняються такі форми практики:

1) виробнича - пристосування, перетворення речовини та енергії природи до потреб людини;

2) соціальна практика - цілеспрямовані зміни, реформи політичних, економічних, правових відносин між людьми;

3) науково-експериментальна - заплановані, запрограмовані зміни природних або соціальних умов з метою отримання нових знань.

Практика є однією з багатьох видів людської діяльності. Розрізняють практично-перетворюючу, теоретично-пізнавальну, ціннісно-орієнтаційну та комунікативну діяльність. Діяльність має об’єктивний характер, оскільки прилучає людину до взаємодії із зовнішнім світом. Одночасно вона й суб’єктивна, оскільки уособлює активність людини.

У теоретичній діяльності дія також спрямована в решті решт на об’єкт, але вона безпосередньо не торкається його. Теоретична діяльність, на відміну від практичної, здійснюється в "ідеальному просторі". Вчений-теоретик має справу з мисленими об’єктами (моделями, образами, ідеями, поняттями), які відображають властивості реальних предметів, систем, але не є самими цими речами об’єктивного світу. Тому висновки теоретичних досліджень потребують перевірки й коригування у процесі практичної діяльності. Отже, критерієм істини виступає практика.

Практика - основа всіх форм життєдіяльності людини. Вона:

1) стимулює всі види діяльності людей;

2) надає їм, в решті решт, людський смисл;

3) служить підґрунтям, критерієм істини й ефективності діяльності.

Та не треба й абсолютизувати практику і як критерій істини, і як сенс життя. Не все, що підтверджується на практиці, є істина, а тим більше абсолютною: можуть діяти не враховані обставини, або висновок є вірним лише саме в цих, обмежених у часі і просторі умовах. Наприклад, підвищення продуктивності праці внаслідок застосування певної системи матеріального стимулювання в даній фірмі і в даний час, ще не означає, що ці ж стимули будуть теж успішно діяти і в інших обставинах. Так само, технології, що довели свою ефективність на практиці в одних країнах, можуть бути малопродуктивними в інших природних і соціокультурних умовах.

Не завжди практична потреба, користь, прибуток виступають основним сенсом діяльності. Пошук істини, справедливості, кохання, насолоди естетичним, красою спілкування, самозадоволення для багатьох людей не менш важливі стимули до діяльності, а ніж практичні наслідки.

2. Структура практики

В структуру практичної діяльності входять:

1) суб’єкт - діюча на предмет людина (або якась група людей);

2) цілевизначення трудових та інших зусиль;

3) програма дій, спрямованих на досягнення мети;

4) конкретні операції та дії, що мають своїм наслідком задоволення практичних потреб;

5) об’єкти (людина, річ або тварина), на які спрямовані перетворюючі дії суб’єкта.

Практична діяльність складається з двох процесів: 1) цілевизначення і 2) цілездійснення. Безпосередньо практична діяльність складає цілездійснення, що передбачає:

1) інформаційно-пізнавальну діяльність (вивчення властивостей об’єкта, що можуть бути використані для досягнення мети);

2) ідеально-конструктивну діяльність (вироблення ідеальної моделі, майбутнього реального бажаного результату;

3) реально-конструктивну діяльність (практичне втілення мети).

Завдяки суспільно-практичній діяльності у людей виникла здатність створювати ідеальні образи предметів, які вони мають на меті виробити в процесі діяльності. Без формування таких образів, без функціонування особливого, ідеального плану для людини неможлива будь-яка ефективна діяльність.

3. Інженерна діяльність як вид практики

Специфічним різновидом практики є інженерна діяльність, в тій мірі, в якій вона спрямована на проектування і конструювання, а також організаційну роботу у соціотехнічній системі виробництва. Хоч вона і не має безпосереднім об’єктом діяльності матеріальний предмет (це справа робітників фізичної праці), інженерна діяльність - необхідний елемент трудової, практично-перетво-
рювальної діяльності в сучасних умовах виробництва. Інженер визначає матеріально-технічні засоби досягнення мети, що стоїть перед виробництвом, розробляє технологію, тобто програму практичних дій по виготовленню продукта, технічне навчання та інструктаж робітників, крім того, значна частина інженерів займається науковими експериментами в галузі технічних наук. Це теж практична діяльність.

Але інженерна праця може носить і непрактичний характер. Це галузь різноманітних теоретичних досліджень, що мають на меті не конкретні практичні результати, а формування принципів, законів створення і функціонування штучних пристроїв та соціотехнічних систем. Безпосередньою метою інженера - теоретичного дослідника як будь-якого науковця становиться не користь або прибуток, а істина, принципи, закони, функціонування технічних систем, що мають поряд з пізнавально-теоретичним і практичне значення. В той же час основною метою інженера-виробничника, конструктора, проектувальника виступає функціональність, ефективність, прибутковість рішення або проекту як наслідок його здійснення, тобто в цьому разі інженерна діяльність має переважно практичний характер.

Інженерна діяльність ґрунтується на використанні досягнень технічних, природничих та соціально-гуманітарних наук, на інтелектуально-організа-
ційному забезпеченні конструювання і практичного застосування технічних і технологічних засобів для задоволення потреб людини. Наслідками інженерно-практичної діяльності виступають проект, креслення, розрахунки, організаційно-технічні рішення. Всі вони мають ідеальний характер, і це їх споріднює з результатами теоретичної діяльності (принцип, закон, теорія). Але на відміну від останньої, інженерно-практична діяльність має на меті безпосереднє керування виробництвом. Виконавці несуть певну відповідальність за додержання вимог проекту, конструкції, організаційно-технічного рішення, тобто останні мають практичний характер і, навпаки, ніхто не несе відповідальності за виконання другого закону термодинаміки або закону Бойля-Маріотта, відкриття яких є результатом теоретичної діяльності.

Основну функцію інженерної діяльності складає вирішення суперечностей між постійно зростаючими потребами людей і техніко-виробничими можливостями. Тому найважливішими принципами інженерної діяльності виступають:

1) практичність, тобто вимога відповідності інженерних рішень об’єктивним умовам і дійсним потребам;

2) всебічність - наслідки інженерної діяльності повинні задовольняти безліч економічних, соціокультурних, технічних, екологічних параметрів;

3) оптимальність - досягнення найвищого ефекту в умовах узгодження суперечливих вимог (досконалості і собівартості, швидкості та безпеки тощо).

Отже, інженерна діяльність, залишаючись в "ідеальному просторі" за своєю суттю, як розумова праця, і наслідками (проекти, ідеї, рішення), носить переважно практичний характер, оскільки безпосередньо зорієнтована на реальні зміни у довкіллі. Тому інженерно-практична діяльність у більшій мірі, ніж науково-теоретична, отримує соціально-моральну оцінку: на скільки вона відповідає принципам гуманізму, піклування про всебічний розвиток і добробут людей.

Контрольні запитання

1. Як Ви розумієте дві основні моделі ставлення людини до світу?

2. Що таке практика?

3. Які форми практики Ви засвоїли?

4. Як співвідносяться між собою категорії "діяльність" і "практика"?

5. Чим відрізняється між собою теоретична та практична діяльність?

6. Чому практика виступає критерієм істини?

7. Чому не можна абсолютизувати практику як критерій істини і сенс життя?

8. Як Ви уявляєте собі структуру практики?

9. В якій мірі інженерна діяльність є різновидом практики?

Література

1. Філософія. Курс лекцій. - К., 1991. Лекція 13.

2. Філософія. Підручник під ред. Г.А.Заїченка. - К., 1995. Розділ 9. - С.273-283.

3. Ангелов Г.В., Чугуенко В.М. Культура инженерного мышления. - Одесса, 1993.

4. Крик Э. Введение в инженерное дело. - М., 1970.

5. Давыдов В.В. Теория деятельности и социальная практика // Вопросы философии, 1996, №5.

6. Свирский С.К. К вопросу о содержании категории "практика" // Вопросы философии, 1986, №8.

 

Тема 12. СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА

1. Виробництво та механізм саморозвитку суспільства

Виникнення і розвиток суспільства обумовлені розвитком людини у процесі трудової діяльності, формуванням соціокультурних і моральних основ спілкування, взаємодії між людьми. Десятки тисяч років накопичувалися ті передумови, які забезпечили появу діяльної людини, а потім "запрацювали" прямий і зворотній зв’язки. Природне начало в людині забезпечувало розвиток соціального, а соціальне впливало на природну основу. Відособлене від природи суспільство дістало нову якість. Стосунки між людьми обумовлюються, насамперед, не їх фізіологічними особливостями та інстинктами, а виробничими відносинами (формою власності на засоби виробництва) та свідомою волею до задоволення своїх потреб.

Суспільні відносини (на базі виробничих відносин) - це те специфічне, що відрізняє суспільство, що саморозвивається, від усіх природних систем. Механізм саморозвитку суспільства полягає у взаємозв’язку людських потреб і суспільного виробництва (матеріального і духовного). Щоб задовольнити свої потреби у їжі, одязі, приміщеннях, духовному розвитку та розвагах, люди організують виробництво, яке складає саморозвиваючу систему продуктивних сил (предметів, засобів праці, здатних до трудової діяльності людей) і виробничих відносин (з приводу власності, обміну і розподілу, безпосередніх стосунків у процесі праці). Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин складає спосіб виробництва, що справляє значний вплив на стан і розвиток усього суспільства, його політичні та соціокультурні сфери (управління, сім’ю, духовне життя).

У суспільстві діє закон відповідності виробничих відносин продуктивним силам. Зміни характеру останніх (зростання додаткової вартості, механізація, автоматизація, інформатизація) потребують відповідного типу виробничих відносин (форм власності). Але цей закон діє не автоматично і не безпосередньо, а через систему соціокультурних норм, традицій конкретного суспільства, національно-регіональної спільності, через складну взаємодію політичних та духовних чинників.

Отже, спосіб виробництва як конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин, з одного боку, значною мірою зумовлює політичне та духовне життя суспільства, а з другого, сам розвивається під впливом державних структур та інститутів культури. Тому спосіб виробництва капіталістичного типу (заснований на приватній власності) у західних демократичних країнах у ХХ столітті набрав цивілізованого вигляду (з високим рівнем добробуту більшості населення). В той же час у країнах "реального соціалізму", що проголосили своєю економічною основою суспільну власність, насправді запанувала державна власність. Історичний досвід же засвідчив, що державна власність, при відсутності дійового контролю з боку трудящих, може спричиняти наслідки часом гірші, ніж приватна власність, бо, зосередивши контроль за розподілом в руках бюрократичної номенклатури, вона не лише відчужує людину праці від наслідків діяльності, а й ставить її у залежне становище від тих, хто має політичну владу. При цьому людину оголошують господарем країни, але вона такою не є, бо не є суб’єктом власності. Вона лише носій найманої праці з елементами примусу, що прикривається інтересами всієї держави.

2. Роль соціальної революції та реформ в житті суспільства

Переростання суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами у конфлікт за певних умов загострює боротьбу класів як великих соціальних груп, що розрізняються за формою власності прибутків, місцем у соціальному виробництві та життєвими інтересами. Якщо в даній конкретній ситуації класова боротьба не пом’якшується взаємними компромісами, вона може перерости у боротьбу за владу та докорінну зміну економічних відносин (форми власності на засоби виробництва).

Радикальна зміна суб’єкту політичної та економічної влади і складає суть соціальної революції. Так, свого часу відбулися революції, внаслідок яких панівними класами ставали послідовно рабовласники, землевласники, капіталісти. Спроба завоювати владу пролетаріатом (класом, позбавленим власності на засоби виробництва) - пролетарська революція - на початку ХХ століття закінчилась невдачею. Політична і економічна влада фактично перейшла до рук державної та партійної верхівки. Історичний досвід свідчить, що влада може належати лише власникам засобів виробництва або тим, що мають право розпоряджатися власністю від імені народу, держави.

Але державна власність, якщо вона залишається єдиною формою власності у даному суспільстві, перетворюється в особливу форму прояву мерзенності приватної власності, перед якою пересічний громадянин втрачає свою суб’єктивність, свою здатність розпоряджатися не лише засобами виробництва, але й самим собою. Суспільство, засноване на державній власності, може набувати тоталітарного, деспотичного характеру ("азіатське виробництво").

Наше суспільство мало вижити в умовах політики воєнного комунізму, сталінського терору, розчаруватися у волюнтаризмі М.С.Хрущова, пережити епоху застою Л.І.Брежнєва, руйнівну перебудову М.С.Горбачова, щоб зрозуміти: справа не в теорії марксизму-ленінізму і навіть не в діяльності окремих політичних осіб, а в партійно-державній системі, що склалася на ґрунті безроздільного панування державної власності. Остання, діставши повну самостійність, перетворюється на таку бюрократичну систему, яка не сприймає стимулів нового і втрачає здатність до саморозвитку, консервуючи свої найбільш нежиттєздатні елементи.

Наші надії на вихід із системної кризи пов’язані сьогодні з реформами, направленими на формування економічно незалежних суб’єктів, підприємницьких структур.

Це послідовні еволюційні зміни в суспільстві як наслідок компромісів, взаємних уступок у боротьбі різних соціально-політичних груп за свої інтереси. Чим більше розвинуті в суспільстві демократичні свободи, правові механізми задоволення різними групами своїх потреб, тим більше можливостей уникнути руйнівного революційного вибуху і розвитку суспільства шляхом реформ.

3. Проблема основних етапів та законів розвитку суспільства

У соціальній філософії існують різноманітні підходи до розуміння основних етапів розвитку суспільства як колообертання або послідовної зміни різних типів цивілізацій, культур (Дж.Віко, П.Сорокін, А.Тойнбі). К.Маркс розумів історичний процес як закономірну, необхідну послідовність суспільно-економіч-
них формацій (первісного, рабовласницького, феодального, капіталістичного та комуністичного ладу). Кожна соціально-економічна формація - цілісна система, що складається з базису (виробничих відносин) і надбудови (ідей, відповідних їм політичних організацій та відносин). Базис справляє вирішальний вплив на характер надбудови. Але підсистема надбудови має значну самостійність і активно впливає на базис, сприяючи його зміцненню і збереженню.

Від здатності установ і організацій надбудови ефективно вирішувати проблеми і забезпечувати розвиток суспільства на шляхах прогресу залежить і примноження загальнолюдських цінностей і задоволення національних, класових, групових та індивідуальних інтересів людей, узгодження їх без крайніх форм насилля (громадянських воєн, тероризму, заколотів тощо).

Визначаючи примат духовного над матеріальним в багатьох галузях життя суспільства, не можна відкидати визначаючої ролі соціальної матерії (об’єктивних умов життя). Але закони розвитку суспільства (детермінуюча роль буття відносно свідомості; продуктивних сил відносно виробничих відносин; економічного базису відносно надбудови) проявляють себе лише як закони-тенденції, визначають лише основну, магістральну лінію свого здійснення через множину випадковостей і відхилень, можуть суттєвим чином змінюватися і навіть припиняти свою дію, якщо змінюються початкові умови. Тому зараз мало хто з філософів наважуються стверджувати, що "всі шляхи ведуть до комунізму".

Взагалі, сучасна соціальна філософія все частіше схиляється до думки, що розвиток суспільства визначається не однобічно економічним базисом, а взаємодією економічних, соціокультурних та політичних чинників, що можуть приводити до різних моделей суспільного прогресу. Так, утвердження капіталістичних виробничих відносин далеко не завжди складає економічний базис для демократії, як і "соціалістична" власність не дала нового типу реальної демократії. Для розвитку економічних ринкових відносин відзначається роль соціокультурних цінностей: прагматизм, переважно активна життєва орієнтація особи, інтерес до матеріально-грошового боку цивілізації, дисциплінованість, здібність терпіти деякі труднощі у сподіванні на успіх бізнесу. Існують три основні філософські моделі розуміння суспільства та його законів.

1) Натуралістичний підхід розглядає суспільство як природне продовження розвитку світу тварин, Космосу. З цих позицій тип суспільства і хода його історії пояснюється ритмами сонячної активності, природно-кліматичними умовами, біологічними рисами людини.

2) Ідеалістична модель суспільства ґрунтується на тому, що першопричинами його функціонування виступають релігійні вірування, ідеальні системи світосприйняття і воля великих людей.

3) Матеріалізм, що розглядає суспільство як саморозвиваючу систему на основі суспільного виробництва, що складає єдність чотирьох компонентів: виробництва матеріальних благ, відтворення самої людини, відтворення матеріальних відносин і духовне виробництво.

Підкреслюючи роль виробництва (у такому широкому плані, а не лише матеріального виробництва), слід зазначити, що принципову відмінність життєдіяльності суспільства від існування природи складає культура і механізм культурної спадкоємності (накопичення і передачі досвіду творення і практичного застосування взірців технології):

1) за принципом "роби, як я";

2) з використанням норм і заборон;

3) спадкування ідеалів і цінностей.

Якщо перший, базовий шар культури складає предметну діяльність людини, у виробництві, де створюються необхідні речі, другий - у процесах спілкування людей, що формують ідеї і уявлення, то третій - складає систему духовних символів (релігії, філософії, мистецтва). Взаємодія цих шарів культури і виступає рушійною силою життєдіяльності та суттєвих змін у суспільстві.

Контрольні запитання

1. Як розуміти, що розвиток суспільства зумовлений розвитком людини?

2. В чому полягає механізм саморозвитку суспільства?

3. Як можна пояснити дію закона відповідності виробничих відносин продуктивним силам?

4. Чому один і той же спосіб виробництва може бути основою демократичного і тоталітарного суспільства?

5. Яку роль відіграє державна власність у визначенні типу суспільства?

6. Що таке революції та реформи? Яке їх значення у розвитку суспільства?

7. Які моделі розвитку суспільства Вам стали відомими? Сформулюйте свою думку про їх відповідність дійсності.

8. Поясніть відмінність законів суспільства від законів природи.

Література

1. Філософія. За ред. Г.А.Заїченко. – К., 1995.

2. Філософія. Курс лекцій. – К., 1991. – С.366-389.

 

Тема 13. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ СПІЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ

1. Соціально-етнічна різноманітність людства

Суспільство дуже складна за своєю структурою система. Тому може бути багато критеріїв його структурування:

1) за функціями суспільство поділяється на сфери - економічну (забезпечення матеріальних потреб), політичну (управління з урахуванням класових та інших групових інтересів), духовну (задоволення нематеріальних потреб). Це соціетальна структура суспільства;

2) за соціальним становищем, місцем, статусом, престижем індивідів та груп в системі суспільних відносин суспільство поділяється на класи, страти, соціальні шари (робітники, селяни, підприємці, еліта, інтелігенція, багатії, середній клас, бідняки і т.ін. Це соціальна структура суспільства;

3) за спільністю території, мови, історичних умов існування, походження, біологічних рис окремих груп людей суспільство поділяється на соціально-етнічні спільноти (раси, етноси, рід, плем’я, народності, нації). Це соціально-етнічний та соціально-історичний поділ суспільства.

В кінці ХХ ст. класові суперечності якоюсь мірою відсунулись на другий план перед соціально-етнічними та регіональними. Саме вони призвели безпосередньо до розвалу СРСР і сьогодні стоять на перешкоді економічному та політичному співробітництву між країнами СНГ, у Східній Європі та інших регіонах планети. Це вимагає увагу до філософського осмислення соціальної суті расових і соціально-етнічних спільнот та взаємозв’язків між ними, що вкрай необхідно для відродження української держави, мови та культури і для утвердження гармонійно-гуманістичних відносин між українцями і представниками інших націй в Україні, налагодження цивілізованих міжнаціональних відносин України з іншими державами.

Соціально-етнічні спільноти (племена, родові клани, народності, нації) відзначаються спільністю території проживання, мови, історичної долі, культури, економічного ладу, вірувань, звичаїв та традицій. Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч народностей, націй, племен. Більш як 90 відсотків з них входять до багатонаціональних держав, що значною мірою стає причиною виникнення міжнаціональних конфліктів.

Соціально-етнічні спільноти є форма існування людства. Це означає, що людство в цьому плані не аморфна маса, а певне поєднання різноманітних національно-етнічних спільнот, в якому кожна людина несе в собі якісь риси національно-етнічного характеру поряд із загальнородовими рисами.

Соціально-етнічні спільноти виникли як наслідок відносної ізоляції життєдіяльності різних етносів, народностей і націй, що й зумовили відмінності між ними у мові, культурі, звичаях, національному характері. Але все це не повинно заважати їм в організації цілісного економічного, політичного і духовного співробітництва на грунті загальнолюдських або державних інтересів. Міжнаціональному взаєморозумінню сприяють універсальні елементи культури - загальні для всього людства цінності, уявлення про життя та загально прийнятні взірці поведінки, моральні норми.

На перешкоді до міжнародного співробітництва стає етноцентризм - схильність людей сприймати не схожі на свої елементи культури інших спільнот як щось протиприродне, нижче за своє. Етноцентризм пов’язаний з ксенофобією (острахом відносно чужеземців, ворожістю до поглядів і звичаїв представників інших народів). Подолання етноцентризму і ксенофобії вимагає від людини "не міряти інших на свій аршин", не оцінювати культуру, звичаї інших народів на основі порівняння із своєю, а намагатися зрозуміти інших у контексті умов та історії не свого, а їх проживання.

Отже, культура як нормативно-духовний регулятор взаємодії між людьми має різні рівні узагальнення. Особливості національної культури сприяють єдності, взаєморозумінню та узгодженості дій між людьми однієї нації, але ж вони можуть абсолютизуватися і протиставлятися іншим національним культурам і породжувати погляди зневаги й ворожості відносно представників "чужої" нації. Поєднання національної культури із загальнолюдською сприяє встановленню цивілізованих взаємозв’язків між народами. Поєднання національної культури із загальнолюдською сприяє встановленню цивілізованих взаємозв’язків між народами.

Різні народи роз’єднують не лише відмінності в культурі, у соціальних ознаках, але й расові забобони. Поняття раси (на відміну від етносу) відбиває біологічну різноманітність людства. Окремі популяції людей відрізняються між собою деякими фізичними і морфологічними рисами (колір шкіри, форма голови, пропорції тіла). Існують три основні раси: біла - європеоїдна, жовта - монголоїдна та чорна - негроїдна. Раси - це стабільна біологічна характеристика виду людей, а не форма їх співжиття, не історично-соціальна спільність. За останні 15 тис. років не виникло жодної нової раси і не зникло жодної старої раси. Розуміння видової єдності людства - є філософською основою для розвитку співробітництва та мирних відносин між представниками різних біологічних популяцій людей. Але водночас безперечною є і расова різноманітність людства, причини якої поки що не з’ясовані.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-12-08; Просмотров: 327; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.068 сек.