Погляди Аристотеля на державу 1 страница

Аристотель (384–322 рр. до н. е.) - грецький філософ. Аристотель народився в місті Стагірі, що на півночі Греції. Мати його була заможною. Батько був лікарем царя Македонії. 367 року він переїхав до Афін і вступив до академії Платона, де й залишався до самої його смерті в 347 році. Декілька років по тому його запросили до македонського двору в Пеллі, що в східній Егеї, де він став наставником молодого Олександра Великого. Через вісім років, 335 року, він повернувся до Афін і заснував власну школу філософії. Після смерті Олександра в 322 році в Афінах запанували антимакедонські настрої. Аристотель завбачливо виїхав з міста. Помер він через декілька місяців. Він був багатогранним генієм, і перелік його творів вражає своїм обсягом і розмаїтістю. Дуже багато він писав на політичні теми. Найкращі з цих праць вміщені в збірці «Політії» (історичний і дескриптивний аналіз політичних інституцій понад 150 грецьких держав), з яких до нас дійшла тільки «Афінська політія»; найвідоміша його праця – «Політика». Вісім книг, з яких складається «Політика», поділяються на три групи: у книгах І–ІІІ розглядається держава – її корені, природа, основні відмінності – у відносно абстрактних термінах; у книгах ІV–VІ подано детальні характеристики різних типів «державного устрою»; книги VІІ–VІІІ є уривком з утраченої або незавершеної праці про ідеальну державу. Ці три частини не складають – та й не мають складати – єдиного цілого і далеко не завжди виглядають відшліфованими, бо «Політика» не є основним підручником з політичної теорії. Політологія має справу з державою або полісом. Підхід Аристотеля до цієї теми – це свідоме поєднання теоретичного, емпіричного і нормативного аспектів. Він аналізує та відшліфовує концепції, якими повинна оперувати політична думка. Він прикладає ці концепції до історичного досвіду, зібраного в його «Політіях». Він засуджує певні політичні інституції та хвалить інші. «Політика» – аналітична, описова і (врешті-решт за визначенням) практична книга. Аристотель починає з доведення того, що держава – це природна реальність (І, і). Включення природи тут не випадкове: цим просякнута вся його політична думка. Люди – як бджоли або слони – природно гуртуються: індивіди об’єднуються в домашні господарства, з домашніх господарств утворюються поселення, з поселень формуються держави. Виникнення держави є кульмінацією природного розвитку. (Аристотель категорично заперечує ту думку, що державна влада грунтується на якомусь «суспільному договорі» (1280а, 25ff).) Держава – це найвища форма об’єднання людської спільноти; оскільки за своєю природою ми є «тваринами політичними» (1253а, 2), то й процвітати або «добре жити» ми можемо тільки тоді, коли ми є громадянами держави. Ми наділені певними можливостями (зокрема й здатністю розмірковувати з приводу справедливості і несправедливості), які можуть бути доконечно проявлені лише в контексті держави і які мають бути проявлені, якщо ми хочемо процвітати. Для Аристотеля люди на відміну від бджіл є більшою мірою політичними, ніж суспільними істотами: суспільна взаємодія потребує політичної організації. Анархізм же є неприродним. Держава є самодостатньою в тому сенсі, що в рамках держави громадяни знайдуть усе, що їм потрібно для хорошого життя. Домашні господарства й поселення не є настільки самодостатніми утвореннями. Національні держави самодостатні, але в їхніх рамках хороше життя неможливе (1326а, 27ff): не може існувати держави, що має 100 тис. громадян, так само як і судна в 5 миль завдовжки. (Отже, кожна сучасна держава – можливо, за винятком Сан-Марино – є неприродною.) Держава – це об’єднання громадян, а громадянин – це той, хто може бути обраний на державну посаду (ІІІ, і) (див. Громадянство). (Аристотель дуже широко тлумачить слово «посада»: бути членом суду присяжних – також обіймати посаду.) Є дуже багато різних форм держави, відмінності між якими визначаються різними типами «державного устрою» (polіteіa) чи способами управління та механізмами розподілу посад. Аристотель багато уваги приділяє виявленню структури державного устрою. Він починає з простої схеми (ІІІ, іv). Державою може управляти або 1) одна особа, або 2) маленька група, або 3) велика група; державці, у свою чергу, можуть управляти а) в інтересах усіх громадян, б) заради своєї власної користі. Таким чином, ми маємо шість основних форм державного устрою – три «правильних» і три «хибних»: 1а) монархія, 2а) аристократія, 3а) конституційний уряд, 1б) тиранія, 2б) олігархія, 3б) демократія. Ця схема чітка, але недостатня; згодом (у книгах ІV та VІ) Аристотель розширив цю класифікацію, а насамкінець віддав перевагу змальовуванню характерних рис державного устрою, а не його форм, таких як аристократична, демократична і т. п. (1317b, 17ff). Оскільки будь-яка держава має численні органи (VІ, v), то одна й та само форма державного устрою може мати, наприклад, і риси демократії (якщо кожен громадянин має право бути обраним до складу суду), і риси монархії (якщо збройні сили знаходяться в руках однієї людини). Багато уваги Аристотель приділяє умовам, за яких правильні й хибні держави можуть зберігати свою стабільність. Він вважає, що найголовніша причина політичного протистояння (stasіs), а отже, й революції, – це нерівність (1301b, 26ff). Як і багатьом пересічним речам – наприклад сварці коханців, – може передувати stasіs (V, іі), так і революціонери завжди борються за рівність і справедливість. Рівність означає різні речі для різних людей (1301b, 29) і це не є суто економічне поняття; та основний складник stasіs’у – це гроші: революції завжди спалахують тоді, коли бідні повстають проти багатих. Державному діячеві незалежно від його політичного забарвлення дається порада, яким саме чином можна забезпечити рівність або її видимість і як приборкати або відвернути спалах гніву нерівних. Аристотель не розглядає всі політичні зміни як погані (1268b, 25ff), однак він вважає, що найпершим обов’язком державного діяча є збереження суспільного устрою своєї держави. Такі міркування пояснюють прихильність Аристотеля до «середніх» і «мішаних» форм державного устрою. Найкращою виявляється така держава, яка має конституційний уряд і всі громадяни якої отримують доступ щонайменше до деяких посад, і таким чином «вони правлять і ними правлять навзамін» (ІV, іx). Монархія може бути непоганою формою державного устрою за певних можливих умов (ІІІ, xі); але на практиці краще віддавати перевагу такій формі державного ладу, яка поєднує демократичні й олігархічні риси і якою керує «середній» клас. Що ж до «середнього» класу, тобто тих, хто не є багатим і не є бідним, то він достатньо чисельний для того, щоб утримувати владу в рівновазі, тож тоді й суспільство буде насолоджуватися більшою стабільністю (1297a, 6ff). Понад те, колективні рішення з більшою вірогідністю будуть правильними (ІІІ, vі): як бенкет, куди кожен гість приносить свою оригінальну страву, буде кращим за той, що влаштовується одним господарем, так і колективне рішення буде кращим за рішення однієї особи. Кожен член спільноти матиме свою точку зору, і колективне судження всотуватиме в себе багато індивідуальних думок. Це здається надто оптимістичною оцінкою: чому ми не можемо припустити, що індивідуальна думка буде поглинута загальною некомпетентністю? Та насправді Аристотель визнає, що колективні рішення можуть бути найкращими тільки за певних обставин (1281b, 15ff). Державний устрій забезпечує формальну основу, в рамках якої ідеальний громадянин керує і є керованим. Що ж є суттю держави? Незавершеність книг VІІ–VІІІ означає, що ми в змозі відповісти на це питання лише частково. Аристотель говорить дещо про розмір держави (VІІ, іv), про її географію (VІІ, v), про її матеріальний образ (VІІІ, X–XІ) та національний характер – громадяни мають бути сміливими й розумними, якими від природи є греки, а ось іноземці – ні (VІІ, vі). Він також торкається міжнародних відносин: держава має бути здатна захищати себе від військових нападів, однак це не повинно викохувати імперські амбіції або змушувати її вд аватися до агресивних воєнних дій (VІІ, іі); тому що люди мають добре життя тільки за умов миру, а імперська політика буде чимдалі посилюватися і таким чином зруйнує державу. Так само держава, будучи самодостатньою, не потуратиме і широкому торговельному та культурному обміну (1327a, 27ff). Громадяни обійматимуть різні державні посади, але в юності вони служитимуть у війську. Вони також будуть одноосібними землевласниками (1329b, 36ff). (Аристотель виступає категорично проти комунізму, запропонованого Платоном (ІІ, іі): він дотримується тієї думки, що власність має бути приватною, але використовувати її можуть усі – тобто власники повинні проявляти таку чесноту, як щедрість (1330al).) Громадяни є єдиними справжніми складовими держави, але населення включатиме і багато негромадян – дітей, жінок, рабів, чужоземців тощо, – від яких громадяни залежатимуть. Самі громадяни не працюватимуть: сільськогосподарське і промислове виробництво буде зосереджено в руках васалів або, ще краще, рабів. Для деяких людей бути рабами «природно» (І, іі). Це люди, яким бракує певних розумових здібностей: вони можуть виконувати накази і навіть давати поради, але самостійно практично не в змозі піклуватися про себе, тому що не мають дару «мислення» (1260a, 12). В інтересах саме таких людей бути рабами, і це природно і правильно, що вони мають бути поневолені (1255al ff). Уже в тогочасну добу Аристотелева концепція рабства була дискусійною, та і його докази були достатньо непереконливі. Навіть якщо деяким людям і справді цілковито бракує здатності мислити, з цього зовсім не витікає, що їх слід поневолювати або ж до них слід ставитися як до «живого майна» (1253b, 32). Жінки також є розумово відсталими: хоча вони й мають здатність мислити, вони не є «самостійними», тому що легко можуть бути охоплені пристрастями (1260a, 13). Аристотель погоджується з тим, що жінкам, які становлять половину вільного населення, слід давати освіту (1260bl, 13ff) і що їх роль в економіці домашнього господарства є важливою; але він завжди виступав проти того, що їх слід вважати громадянами або ж надавати їм якісь політичні права. Держава регулюватиме шлюби і народжуваність (VІІ, xіv) і, що найважливіше, вона має визначати систему виховання і навчання малюків, дітей та молоді. Вона має керувати всією системою освіти (VІІІ, і), і всі громадяни повинні отримувати однакову освіту (VІІ, xііі). Значна частина книги VІІІ присвячена дослідженню музичної освіти. Чи потрібно навчати дітей музиці, і якщо потрібно, то чому саме? Яку саме музику їм слід вивчати? Мають вони стати виконавцями чи слухачами? Якщо виконавцями, то на яких інструментах їм слід грати? – і тому подібне. Пильна зацікавленість музичною освітою яскраво відображає провідну характерну рису політичної думки Аристотеля. Він був прихильником авторитарної влади. Його держава буде визначати, чи буду я грати на флейті або коли я матиму змогу грати на цьому інструменті (1341a, 17ff). Вона встановить у мистецтві сувору цензуру (1336b, 12ff). Державні службовці будуть вирішувати, які оповідання можна читати дітям (1336a, 28ff). І це не є поверховим явищем: воно глибоко закорінене в політичній думці Аристотеля. По-перше, держава існує заради добробуту – її метою або кінцевою метою (telos) є процвітання її громадян. Звідси дуже легко зробити висновок стосовно того, що уряд має приймати закони задля достойного життя і що добробут усіх громадян повинен бути гарантований державним правлінням (1325a, 5ff). (Цей висновок хибний. Сказати, що кінцевою метою держави є добре життя – це просто сказати, що люди можуть процвітати лише або найбільшою мірою в рамках держави. Однак далі нічого не сказано про особисту свободу і роль уряду в забезпеченні гідного життя.) По-друге, люди, будучи тваринами політичними, визначаються через терміни державності: таким чином, вони є складовими держави (1253a, 19ff) і належать їй (1337a, 27ff). Особисті інтереси громадян підкоряються цілям суспільного процвітання. Знову ж таки, з цього не витікає, що саме законодавець уповноважений визначати будь-яку діяльність громадянина. І знову легко зрозуміти, що такий висновок має витікати. Звичайно, громадяни, за Аристотелем, є вільними людьми. Але їхня свобода – це не демократичний ідеал «робити все, що хочеш» (1317a, 40ff). До цього ідеалу Аристотель не був прихильним. Аристотелева свобода – це просто щось протилежне рабству: громадяни не є рабами, вони не можуть бути поневоленими (навіть державою), вони вільні. Чи сумісне добре життя з такою штучною свободою? Лаконічні описи людського блаженства в «Політиці» безпосередньо отримують подальший розвиток в Аристотелевій «Етиці». Але і в «Евдемовій етиці», і в «Нікомаховій етиці» Аристотель наполягає на тому, що хороша людина повинна бути самостійною, вона має сама обирати свій спосіб дії і діяти згідно з власним вибором. Неясно лише, яким чином це щедре поняття узгоджується з авторитаризмом «Політики». Політична доктрина Аристотеля частково неузгоджена, а іноді й дивна. Більше того, в деяких аспектах вона спантеличує. Він жив у період глибоких політичних зрушень, коли традиційні невеликі міста-держава, які ревно ставилися до своєї автономії й об’єднувалися тільки під час криз, поступово відходили до величезної Македонської імперії. Аристотель мав тісні зв’язки з македонським двором. До того ж насправді він був людиною без держави: більшу частину свого життя він прожив як чужинець або «метек», не маючи жодного права брати участь у політичному житті держав, де він мешкав. Знаючи, що таке бути чужинцем, він наполягає на тому, що найкраще життя для людини – це життя громадянина. Знайомий з монархами, він розглядає монархію як небажаний державний устрій. Ставши свідком зростання македонської держави, він засуджує імперію як вироджену форму державного об’єднання. Якщо політична теорія Аристотеля була створена – а також обмежена – тогочасними історичними умовами, то все ж вона не була жорстко детермінована його власним політичним становищем. Включені в «Політику» емпіричні та історичні праці означають, що вона все ще залишається основним джерелом для студентів, які вивчають давню історію. Аналітичні й теоретичні розвідки, особливо ті, що стосуються форм державного устрою, роблять «Політику» класичною працею з політичної теорії. І як не парадоксально, але погляд з позиції іноземця, відображений у більшості Аристотелевих текстів, гарантує, що «Політика» залишиться захоплюючим і живим твором.

39. Основний зміст і соціально-філософські ідеї роботи Т.Мора «Утопія»

То́мас Мор (англ. Sir Thomas More; *7 лютого 1478 — †6 липня 1535) — англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер (1529—1532 рр.). Автор суспільно-політичного трактату «Утопія». Один з основоположників утопічного соціалізму. Святий Римо-католицької церкви.

З усіх літературних і політичних творів Мора найбільше значення має «Утопія» (опублікована в 1516 році Дірком Мартенсом), причому ця книга зберегла своє значення для нашого часу — не тільки як талановитий роман, але і як геніальний за своїм задумом твір соціалістичної думки. Літературні джерела «Утопії» — твори Платона («Держава», «Критій», «Тімей»), романи-подорожі XVI століття (зокрема «Quattuor Navigationes» Амеріго Веспуччі) і до деякої міри твори Чосера, Ленгленда і політичні балади. З «Navigationes» Веспуччі він взяв зав'язку «Утопії» (зустріч з Гітлодея, його пригоди). Мор створив першу струнку соціалістичну систему, хоча й розроблену в дусі утопічного соціалізму.

Томас Мор назвав свою працю «Золота книжечка, настільки ж корисна, як і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія». «Утопія» ділиться на дві частини, мало схожі за змістом, але логічно невіддільні одна від одної.

Перша частина твору Мора — літературно-політичний памфлет; тут найсильніший момент — критика сучасних йому суспільно-політичних порядків: він бичує «криваве» законодавство про робітників, виступає проти смертної кари і пристрасно нападає на королівський деспотизм і політику воєн, гостро висміює дармоїдство і розпусту духовенства. Але особливо різко нападає Мор на обгородження общинних земель (англ. enclosures), розорюючих селянство: «Вівці, — писав він, — поїли людей». У першій частині «Утопії» дана не тільки критика існуючих порядків, але і програма реформ, що нагадує більш ранні, помірні проекти Мора; ця частина очевидно служила ширмою для другої, де він висловив у формі фантастичної повісті свої потаємні думки. У другій частині знову позначаються гуманістичні тенденції Мора. На чолі держави Мор ставив «мудрого» монарха, допускаючи для чорних робіт рабів; він багато говорить про грецьку філософію, зокрема про Платона, самі герої «Утопії» — гарячі прихильники гуманізму. Але в описі соціально-економічного ладу своєї вигаданої країни Мор дає ключові для розуміння його позиції положення. Перш за все в «Утопії» скасована приватна власність, знищена всяка експлуатація. Замість неї встановлюється усуспільнене виробництво. Це великий крок вперед, оскільки у попередніх соціалістичних письменників соціалізм носив споживчий характер. Праця є обов'язковою в «Утопії» для всіх, причому землеробством займаються по черзі всі громадяни до певного віку, сільське господарство ведеться артільно, але зате міське виробництво побудоване на сімейно-ремісничому принципі — вплив недостатньо розвинених економічних відносин в епоху Мора. В «Утопії» панує ручна праця, хоча вона і триває лише 6 годин на день і не є виснажливою. Мор нічого не говорить про розвиток техніки. У зв'язку з характером виробництва обмін в державі Мора відсутній, немає також і грошей, вони існують лише для торгівельних зносин з іншими країнами, причому торгівля є державною монополією. Розподіл продуктів в «Утопії» ведеться за потребами, без будь-яких твердих обмежень. Державний лад утопійців незважаючи на наявність короля — повна демократія: всі посади — виборні і можуть бути зайняті всіма, але, як і личить гуманісту, Мор надає інтелігенції керівну роль. Жінки користуються повноправністю. Схоластика не властива школі, освіта побудована на поєднанні теорії і виробничої практики. До всіх релігій в «Утопії» ставлення толерантне, і заборонений тільки атеїзм, за прихильність якому позбавляли права громадянства. У ставленні до релігії Мор займає проміжне положення між людьми релігійного і скептичного світогляду, але в питаннях суспільства і держави він — чистий раціоналіст. Визнаючи, що існуюче суспільство нерозумне, Мор разом з тим заявляє, що воно — змова багатих проти всіх членів суспільства. Соціалізм Мора цілком відображає навколишню обстановку, сподівання пригнобленого населення міста і села. В історії соціалістичних ідей його система ставить питання про організацію суспільного виробництва, до того ж у загальнодержавному масштабі. Новим етапом у розвитку соціалізму вона є ще й тому, що в ній усвідомлено значення державної організації для побудови соціалізму, але Мор не міг свого часу бачити перспективу безкласового суспільства (у «Утопії» Мора рабство не скасовано), що здійснює великий принцип "від кожного за здібностями, кожному за потребами "без будь-якої участі державної влади, що стала зайвою.

40. Символізм і догматичність релігійного світогляду

41.Періодизація і тематизація середньовічної філософії

Загальна характеристика епохи Середньовіччя
Для епохи Середньовіччя характерний феодальний соціально-політичний лад. Основні верстви населення: селяни-колони, ремісники, купці, феодали. У феодальному суспільстві велику роль відігравало духовенство. Монастирі були і фортецями, і центрами землеробства, і осередками освіти і культури.
2. Загальна характеристика філософії Середньовіччя
У елліністичної-римську епоху відбувається формування великих єдиних держав, в яких влада концентрувалася в руках певних центральних органів, будь то одноосібний правитель або республіканський уряд. З метою «підтримки єдності» державної мозаїки, що складалася з різних і недружніх етнічних груп, правитель для посилення влади центру іноді зображався богоподібним. Зникнення щодо незалежних в політичному сенсі малих товариств і тенденція до концентрації влади призвели до зростання політичного безправ'я народу. У таких державах, на додаток до позбавленим будь-якої влади вільним чоловікам і жінкам, існували на межі фізичного виживання повністю безправні раби.
Люди звернулись до пошуків надприродного у власному внутрішньому світі. Вони шукали рішення проблем виключно важкоїжиття в релігійній сфері. Християнство зверталося до кожного. Воно проголошувало надію для кожного. Всупереч політичному безправ'я, матеріального неблагополуччя і фізичних страждань, всупереч злу і ослаблення сили характеру, надія існує для кожного. Земне життя, проголошувало християнство, є частиною драматичного історичного процесу, в кінці якого кожного чекає справедлива винагорода за страждання і несправедливості цьому житті. Над усе цього перебуває Бог-Отець, творець світу, дух всемилостивий, всесправедлівий і Всеправедний.
Християнство зіграло величезну роль у розвитку філософської думки. Воно внесло такі нові ідеї:
1) Ідею «людини як центру всього»;
2) Ідею лінійності історії;
3) Уявлення про Бога як Особистості і Творця.
Під теологією розуміють богослов'я, тобто систематичний виклад, що спирається як на власний, так і на філософський понятійний апарат, і захист вчення про Бога, Його властивості, якості, ознаки, діяннях, а також комплекс правил і норм життя віруючих і духовенства, встановлених тієї чи іншій релігією (в даному випадку християнством). Хоча теологія не може обійтися без філософського понятійного апарату, вона по суті своїй відмінна від філософії. У межах теології як такої філософське мислення виконує головним чином «службову роль», бо воно тільки приймає, роз'яснює, тлумачить «Слово Боже». Все це, звичайно, дуже далеко від філософії як вільного мислення про світ і людину. Якщо в теології світоглядна думкаобмежена рамками догматики, то дійсна філософія завжди плюралістична.
Чільною ідеєю християнського світогляду є ідея Бога. Основними принципами філософії Середньовіччя є:
1. Теоцентризм - центром світу є Бог
2. Монотеїзм - єдинобожжя
3. Теодіцея - виправдання бога-творця в наявність зла на землі.
4. Супранатуралізм - все в світі має надприродну природу
5. Сотеріологізм - орієнтація всієї життєдіяльності людини на порятунок душі
6. Ревеляціонізм - принцип Богооткровенность
7. Креаціонізм - створення світу Богом з нічого
8. Антропоцентризм - людина є центр Всесвіту, вінець творіння Бога
9. Провіденціалізм - божественний задум зумовлює історію людей як план порятунку людини
10. Есхатологія - вчення про кінець світу.
11. Символізм - знаходження прихованих символів в речах для пошуку втраченої єдності
12. Екзегез - тлумачення релігійних текстів
13. Герменевтика - тлумачення будь-яких текстів.

Періодизація Середньовічної філософії

Філософське знання середніх століть прийнято умовно поділяти на кілька періодів, найбільші з яких патристика і схоластика. У свою чергу кожна з яких ділиться на декілька різних періодів і напрямків.

Патристика (II-VI століття н.е.)

Свою назву патристика отримала від латинського слова «Патріс», що означає «батьки церкви». Відповідно це періодхристиянських отців церкви, які заклали основи християнської, а, отже, і середньовічної філософії. Патристику можна умовно розділити на кілька періодів:
1) Апостольський період (до середини II століття) - час діяльності апостолів-євангелістів.
2) Апологетика (середина II століття - початок IV) - Апологетами називали освічених християн, що встали на захистхристиянства від поганської філософії. Для захисту християнства апологети вдавалися до допомоги античної і грецької філософії, використовуючи алегорію і логічні докази, що намагаючись показати вірування язичників безглузді, їх філософія не має єдності і сповнена протиріч, що християнська теологія це єдина філософія, що несе людям єдину для всіх істину. Найвизначнішими працями, що збереглися до наших днів були апології Юстина, Татіана, Тертулліана.
3) Зріла патристика (IV-VI) - Виділяють східну (грецьку) і західну (латинську) патристику. Завдяки грецької мови східна патристика пов'язана з античною філософією сильніше західної. Найбільш відомі діячі східної патристики: Григорій Богослов, Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та інші; західної: Аврелій Августин, Амвросій Медіоланський, Ієронім. Основні проблеми патристики: формування символів віри, проблема трьох іпостасей, христології, креаціонізм і інші.
Схоластика (VII-XIV)
Слово «схоластика» походить від слова schola (школа), що прийшов до латину з грецького, тому схоластику часто називають шкільної філософією. На відміну від отців церкви, що спиралися на власний розум і інтуїцію, схоластики використовували раціональні шляхи пізнання Бога. У схоластиці існувало три основних напрямки: реалізм, номіналізм і концептуалізм.
Реалізм: Середньовічне поняття реалізму не має нічого спільного з сучасним значенням цього слова. Під реалізмом малося на увазі вчення, згідно з яким справжньою реальністю володіють тільки загальні поняття, або універсалії, а не одиничні предмети. Згідно з середньовічними реалістам, універсалії існують до речей, являючи собою думки, ідеї в божественному розумі. І тільки завдяки цьому людський розум може пізнавати сутність речей, бо ця сутність і є не що інше, як загальне поняття. Реалісти, поділяючи ідеї Платона, вважали, що загальні поняття є форма сутнісного буття. Найбільш відомі послідовники реалізму: Аврелій Августин, Ансельм Кентерберійський, якого називали в Англії другий Августином. Ансельм Кентерберійський знаменитий своїм онтологічним доказом існування бога - він стверджував, що саме поняття Бога доводить його існування.
Номіналізм: Термін «номіналізм» походить від латинського «nomen» - «ім'я». Згідно номіналіста, загальні поняття - тільки імена, вони не володіють ніяким самостійним існуванням і утворюються нашим розумом шляхом абстрагування деяких ознак, загальних для цілого ряду речей. Наприклад, поняття "людина" виходить відкинути всіх ознак, характерних для кожної людини окремо, і концентрації того, що є загальним для всіх: людина - це жива істота, наділена розумом більше, ніж хто або з тварин. Дане визначення можна, в принципі, уточнити: у людини одна голова, дві руки, дві ноги і т.д., але це вже зайве, тому що перше визначення вже однозначно визначає сутність людини. Таким чином, згідно з вченням номіналістів, універсалії існують не до речей, а після речей.
Розглянутий суперечка між номіналістами і реалістами можна представити у поняттях сутність і існування. Для реаліста існування є прояв сутності, вони збігаються, згідно Боеція, тільки в Бозі. Для номіналіста допустимо обійтися без сутності.
Суперечка номіналістів і реалістів чудовий ще в одному відношенні. Реалістів цікавить в першу чергу, загальне взагалі, незалежно від того, де і як воно існує. Номіналісти зосереджують свої зусилля на переході від суб'єкта до несуб'ектному.Такий хід мислення суттєво стимулював подальший розвиток філософії.
Концептуалісти займали проміжну позицію між реалістами і номіналістами, вважаючи, що буття є самостійні речі всередині своєї сутності. Суть цього погляду в тому, що універсалії знаходяться не в речах, а в розумі. Спільними є не речі і не імена, а поняття, які сприймаються як певні психічні стани. Це була вираженням психологічного погляду: він приписував универсалиям не фізичне і не ідеальне, а психічне буття. Найбільш відомим концептуалістом був П'єр Абеляр.

Навчання основних представників Філософії Середньовіччя

Августин Блаженний (Св.Августин) (354 - 430).
Твори. «Проти академіків» - полемічний трактат, спрямований проти скептицизму; «Про блаженне життя» - книга про залежність щастя від ступеня пізнання Бога; «Монологи» - робота про метод пізнання надприродною істини. Вже після освячення, на шляху з Мілана до Африки, він написав трактат «Про величину душі» - про відношення душі до тіла. Більшість творів Августина написані вже в Африці. Найбільш великими є: «Сповідь», написана в 400 г., Що представила погляди Августина в особистісній, полудневніковой полумолітвенной формі; трактат «Про Трійцю» (400-410 рр..), Який представляв собою систематичний виклад теологічних поглядів; «Про град Божий» (413-426 рр..) - Основна робота Августина, яка містить його історіософські погляди, і, нарешті, «Виправлення» - твір, швидко написане незадовго до смерті, в якому Августин зібрав свої основні ідеї і відкоригував їх у церковному дусі.
Погляди. Вчення про буття Августина близько до неоплатонізму. По Августину, все суще, оскільки воно існує і саме тому, що воно існує, є благо. Бог - є джерелом буття, чиста форма, найвища краса, джерело блага. Підтримання буття світу є постійне творіння його Богом знову. Світогляд Августина глибоко теоцентрично - Бог є вихідний і кінцевий пункт роздумів. Проблема Бога і його ставлення до світу в Августина центральна. Роздуми Августина про Бога привели його до проблеми вічності і часу. По Августину час - є якесь протяг. Вічність же мислитися їм так: у світі думок - ідей Бога все є раз і назавжди - статична вічність невіддільна від бога. Душа нематеріальна, безсмертна й вільна у своїх рішеннях. Суб'єктивно людина діє вільно, але все, що він робить, робить через нього бог. Людина є пізнання світу тільки за допомогою органів почуттів. При цьому він 1) виділяє досліджувану річ з усієї безлічі речей, 2) пізнає всі її сторони і властивості, 3) визначає її корисність на основі своїх відчуттів. Людина живе в Земній царстві, схожому на розбійницький табір, що тримається лише війною, завоюванням і насильством. Люди повинні прагнути до Небесного царства допомогою праведного життя. Земна церква є посередник між цими двома царствами.
Фома Аквінський (1225-1274).
Твори. Найзнаменитіші твори - «Сума теології», «Сума проти язичників».
Погляди. Основна мета відпрацювання основних догматів християнського віровчення у формах здорового глузду. Спираючись на пізнього Арістотеля, стверджував, що будь-яке буття може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Основні поняття Фоми - поняття дійсності та можливості. Кожна річ є поєднання «форми» і «матерії». При цьому «матерія» - це можливість взяти форму, а «форма» - «дійсність» по відношенню до матерії, вже прийняла форму. Матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Тобто ніщо матеріальне неспроможна існувати незалежно від вищої форми - Бога, а сам Бог є суто ідеальну істоту. У всіх створених богом речі сутність відрізняється від існування. Існування вище сутності.
Наводить докази існування Бога.
1. Усе, що плазує приводиться в рух чимось іншим. Перводвигатель - той, кого звуть Бог.
2. Все в світі чуттєвих речей має свою причину. Превопрічіной є Бог.
3. Всі випадкове має необхідність у чомусь іншому. Бог - первонеобходімость.
4. У світі є всі щаблі досконалості. Бог - первосовершенство.
5. Все в світі веде себе цілеспрямовано. Бог - первоцель і для всього і перворуководітель.
Воля людини лише прагне до пізнання. Розум людини вже володіє пізнанням. Свобода вибору людини заснована на судженні розуму. Мета діяльності людини - пізнання. Досягнення щастя є результат діяльності розуму.
Метою існування людського суспільства є сприяння індивідами цілей моралі. Влада государя повинна бути підпорядкована вищої, духовної влади. На чолі її на небі - Христос, на землі - папа римський.
Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109 рр..).
Твори. «Монолог» і «Додаток до міркування» трактують про основні проблеми теології, про існування і природу Бога. «Діалог про граматику» і «Про істину» - невеликі роботи логічного змісту. Це роботи першого періоду, коли Ансельм був абатом. У другий період, будучи єпископом, він писав тільки спеціальні теологічні і релігійні роботи, серед яких трактат про спокуту, відомий під назвою «Чому Бог є людиною».
Погляди. Віра і розум: «християнин повинен через віру прийти до розуміння, а не через розуміння до віри».
Раціональність Бога і світу. Намагався довести, що Бог не тільки існує, а й володіє якимись характеристиками, що світ створений з нічого, що душа безсмертна і вільна, він навіть намагався обгрунтувати «таїнства» віри, Трійцю, втілення і спокутування. Підставою, яке йому давало можливість для такого розуміння істин віри, була ідея про раціональність Бога і світу.
Докази існування Бога.
1. Якщо існують речі, які - по відношенню до якої-небудь речі - мають відносно порівнянної характеристикою, то повинна існувати і ця інша річ. Є відносні блага, які більш-менш добрі, обгрунтовують існування того, що є абсолютно благим. А абсолютне благо - це Бог. Аналогічно цьому, кожна відносна величина свідчить про те, що є абсолютно великим, або про Бога. Будь-яке відносне буття обгрунтовує собою абсолют, або існування Бога.
2. У дійсному, реальному світі є підстави для припущення, що існує Бог. Якщо ми осягнемо поняття найбільш досконалої сутності, то воно буде існувати в нашому мисленні. Але чи існує воно тільки в нашому мисленні або воно є в реальності? Якщо найбільш досконала сутність існує в реальності, то вона має ту характеристикою, якій вона була б позбавлена ​​як найбільш досконала сутність, яка існує в нашому мисленні, саме - особливістю реального існування, оскільки вона більш досконала, ніж все інше, що має цією особливістю. Тому найбільш досконала сутність, якщо б вона існувала тільки в мисленні, не була б найбільш досконалою, бо вона була б чимось суперечливим. Отже, найбільш досконала сутність не може існувати тільки в мисленні, а повинна існувати і в дійсності, - це випливає з поняття Бога.
Значення Ансельма. Ансельм сформулював метод середньовічної філософії у відповідності з принципом «віри, що шукає розуміння»; почав будувати середньовічну метафізику. Ця метафізика була такою ж теоцентрично, як і у Еріугена, однак від неї зовсім відмінною. Бог в ній не був ідентичним з світом, але був його трояку причиною, зразком, творцем і метою. Ця метафізика була дуалістичної, але не в дусі Гребля, а в дусі Августина.
П'єр Абеляр (1075 - 1142 рр..).
Твори. Свою письменницьку діяльність він розпочав у 1118 р. твором «Про єдність і божественної троїчності», яка була засуджена в 1121 р., А також першим варіантом «Діалектики». З «Теології», основний теологічної роботи, засудженої 1141 р., Зберігся лише єдиний фрагмент, відомий під назвою «Введення в теологію». Мабуть, це була нова редакція ранньої «Християнської теології» в п'яти книгах, яка збереглася повністю. Робота «Пізнай самого себе» містила етику, а «Історія моїх лих» - автобіографію Абеляра (це єдина автобіографія вченого, що збереглася з середніх століть). Обидві останні роботи написані в період між 1133 і 1136 рр.. «Так і ні» - збірка зауважень з теологічним проблемам - представляє собою класичний приклад застосування схоластичного методу міркувань. «Словник з Порфирію» і знайдений після багатьох століть «Словник великого Порфирія» були частинами його загиблої «Діалектики».
Погляди. Становище в історії філософії. Діалектика дозволяє зрозуміти істини віри, оскільки розум проникає і висвітлює навіть таїнство. Як прекрасний діалектик Абеляр дуже велике значення надавав методологічним проблемам для обгрунтування теологічного методу.
Погляд на універсалії. Загальним в термінології того часу є не тільки фізичний знак, або десігнат, а значення знаку. Універсалії, власне кажучи, потрібні для того, щоб бути об'єктом вираження; їм безпосередньо не відповідає жоден об'єкт, але опосередковано відповідають ті, які є суб'єктом висловлювання, а вони служать предикатом. Розрізнення понять, які виступають як суб'єкт і як предикат, стало новим мотивом, який був введений Абеляром в дискусію про Універсал.
Загальні поняття є не вродженими, а набуті; вони є тією основою, на яку спирається ряд логічних операцій розуму. Процес пізнання завжди починається з відчуття, але образи речі, які даються почуттями та уявою, є лише матеріалом для понятійного пізнання. Розум шляхом абстракції виділяє з них особливі елементи і створює загальні уявлення.
Іоанн Дуне Скот (бл. 1265 - 1308).
Твори. «Оксфордського твір», «Паризьке твір».
Погляди. Переважання віри над розумом. Фома доводив, якими особливостями володіє Бог, а Скотт ці докази вважав недостатніми. Те, що Бог є розумом і волею, що для нього характерні вічність, нескінченність, всесилля, настирливість, правдивість, справедливість, милосердя, Провидіння, - у все це необхідно вірити, але довести цього не можна. Не можна також довести безсмертя душі, створення душі Богом, продемонструвати участь Бога в діяльності створеного. Худоба не сумнівався в цих істинах, але вважав їх істинами одкровення і віри, а не розуму і науки.
Перевага інтуїції перед абстракцією. Первинними, поряд з актами зовнішнього сприйняття, він вважав акти розуму, зверненого до самого себе і орієнтованого на внутрішнє переживання в рівній мірі. Інтуїція дає індивідуальне іекзистенціальний пізнання, але воно носить випадковий характер, оскільки існування не відноситься до суті кінцевих речей. Абстрактне знання, навпаки, відволікаючись від готівкових речей та їх індивідуальних характеристик, пізнає замість цього їх загальні і суттєві особливості.
Переважання одиничного над загальним. Для нього одиничність була не вторинною, а первинної рисою буття.
Переважання волі над думкою. Фома стверджував, що розум керує волею, Худоба цього суперечив. Дії волі ніхто не може зумовити, тому що вона за своєю природою вільною, будучи саморушної. Розум не може управляти волею, воля ж, навпаки, здатна управляти розумом. Вона керує розумом до того, як він починає діяти, перш за все, в пізнання воля вводить момент активності та свободи.
Вільям Оккам (бл. 1300-1349).
Будучи активним політиком-публіцистом, Оккам рішуче боровся проти панування церкви над державою, за суворе розмежування сфер їх юрисдикції. Він фактично прокладав дорогу Реформації. Згідно Оккама, універсалії не можуть існувати поза свідомістю; в такому випадку вони були б одиничними речами, що суперечить їх природі як загальних сутностей. Велику роль зіграла розвинена їм критика схоластичного реалізму, яка отримала назву «бритви Оккама», або «принципу ощадливості», вираженого в словах: «Сутності не повинні бути умножаеми понад необхідність», або «Все марно робити за допомогою багато чого те, що може бути зроблено за допомогою меншого». Оккам стверджував, що предмет будь-якого пізнання - тільки одиничне, індивідуальне, розрізняючи при цьому пізнання інтуїтивне і абстрактне. Він вніс істотний внесок у розробку логіки.

Дата добавления: 2014-12-16