Погляди Аристотеля на державу 3 страница

Простору притаманна також зв'язність і неперервність, яка виявляється як у характері переміщення тіл, так і у розповсюдженні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, гравітаційне, ядерне) у вигляді близькодії у передачі матерії і енергії. Зв'язність означає відсутність якихось "розривів" у просторі і порушення близькодії у розповсюдженні матеріальних впливів у полях. Разом з тим простору притаманна відносна перервність, яка виявляється у розподільному існуванні матеріальних об'єктів і систем, котрі мають певні розміри і межі, у існуванні різних структурних рівнів матерії з різними просторовими відносинами.

Загальною властивістю простору є тривимірність, яка органічно пов'язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матеріальні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площина) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Абстрактні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній математиці і фізиці утворюються шляхом додавання до трьох просторових координат і інших параметрів, врахування взаємного зв'язку і змін яких необхідне для досконалого дослідження процесів. Однак не слід ототожнювати ці концептуальні простори, які вводяться як засіб опису систем, з реальним простором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність і структурність матерії, співіснування і взаємодію елементів у різних системах.

До специфічних (локальних) властивостей простору відносяться симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, безперервно переходить у простір іншої системи, яка може відрізнятися за метричними і іншими локальними властивостями. Звідси походить багатозв'язність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісному відношеннях.

До загальних властивостей часу відносяться: об'єктивність; нерозривний зв'язок з матерією, а також з простором, рухом і іншими атрибутами матерії; тривалість, яка виявляє послідовність існування і зміни стану тіл. Тривалість утворюється з моментів або інтервалів часу, які виникають один за одним і складають у сукупності весь період існування тіла від його виникнення до переходу у якісно інші форми. Час існування кожного конкретного об'єкту скінченний і перевний, оскільки кожний предмет, явище має початок і кінець існування. Однак матерія, з якої складається тіло, при цьому не виникає з нічого і не знищується, а тільки змінює форми свого буття. Завдяки загальному збереженню матерії і руху час її існування безперервний, ця неперервність абсолютна, тоді як перервність відносна. Неперервність часу тотожна його зв'язності, відсутності "розривів" між його моментами і інтервалами.

Час одномірний, асиметричний, незворотний і спрямований завжди до майбутнього. Конкретними фізичними факторами, які характеризують незворотність часу, є зростання ентропії у різних системах, зміни кількісних законів руху тіл.

Специфічними властивостями часу є конкретні періоди існування тіл з моменту їх виникнення до переходу у якісно інші форми, одночасність подій, котра завжди відносна, ритм процесів, швидкість зміни станів, темпи розвитку, часові відносини між різними циклами у структурі систем.

Розвиток науки у XX ст. розкрив нові аспекти залежності простору і часу від матеріальних процесів. Спеціальна теорія відносності (1905) показала, що простір і час не можна розглядати як незалежні від рухомої матерії самостійні сутності. Просторові і часові проміжки відносні, оскільки змінюються в залежності від руху об'єктів, тобто від їх швидкостей. Час у рухомій системі уповільнюється порівняно з нерухомою, а всі просторові розміри скорочуються у напрямку руху. Простір і час виявились не абсолютними величинами, а відносними, оскільки вони мають сенс тільки за умов урахування того, відносно яких матеріальних тіл (систем числення) вони змінюються. Простір і час мають той же сенс, що, наприклад, і швидкість тіла, яка не абсолютна, а відносна. Таким чином, спеціальна теорія відносності виявила нерозривний зв'язок простору і часу від руху матеріальних об'єктів.

Загальна теорія відносності (1916) ше більш глибоко виявила зв'язок простору, часу і матерії. А. Ейнштейн довів, що в разі знищення всіх матеріальних речей зникли б простір і час. Загальна теорія відносності виявила фізичний зв'язок між розподіленням матеріальних мас, простору і часу - поблизу великих мас час уповільнюється, а просторові розміри у напрямку на центр маси скорочуються. Ця теорія виявила фізичний сенс неевклідових геометрій. Вона показала, що наявність гравітації відрізняє геометрію простору від евклідової геометрії. Отже, у Всесвіті, залежно від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору.

Таким чином, загальна теорія відносності блискуче підтвердила тезу: простір і час - не самостійні сутності, а форми існування матерії. З теорії відносності і експериментальних фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зростає маса, відносно скорочуються лінійні розміри у напрямку руху, уповільнюються усі процеси порівняно зі станом відносного спокою тіл. Важливі висновки одержані також у квантовій механіці. У галузі слабих взаємодій виявлена просторова асиметрія розпаду деяких мезонів (незбереження парності). Висувається гіпотеза квантування простору і часу, що викликало у певної частини фізиків тенденції до заперечення загальності простору і часу. Насправді ж зникають не простір і час, а певна межа наших знань про них. У зв'язку з наступним проникненням у мікросвіт і в космос можна виявити нові незвичайні властивості простору й часу.

Для вивчення загальних закономірностей розвитку Всесвіту створюються космологічні моделі. Підставою для їх створення є рівняння загальної теорії відносності (ЗТВ), яку обгрунтував Ейнштейн у 1916 році. Утім, було встановлено, що основні характеристики космологічних моделей можна одержати також, виходячи з класичних рівнянь, що виражають (у диференціальній формі) закони збереження маси, імпульсу й енергії. Усього створено більше двох десятків моделей, які поділяються на дві великі групи — стаціонарні й нестаціонарні моделі. Розглянемо основні з них.

Стаціонарні моделі. У цих теоріях, крім першого космологічного принципу, використовується так званий другий космологічний принцип, за яким Всесвіт залишається незмінним незалежно від того, коли ми його спостерігаємо. Незалежність стану Всесвіту від часу й стала причиною появи прикметника "стаціонарний" у назві моделей.

1. Модель Ейнштейна. Рівняння ЗТВ дають можливість обгрунтувати моделі Всесвіту однорідні й ізотропні, але не стаціонарні. Для того, щоб компенсувати гравітаційну силу тяжіння, що діє між будь-якими тілами у Всесвіті, Ейнштейн запропонував нову силу — силу "космічного відштовхування". Ейнштейн довів, що такий Всесвіт може бути стаціонарним, якщо він скінченний, але в той же час і безмежний.

Чи може об'єкт бути скінченним і не мати меж? Може. Наприклад, сфера: площа її скінченна, але меж у неї немає. Ще простіше — коло: довжина його теж скінченна, але ні початку, ні кінця в нього немає. А те, що ми намагаємося собі уявити, математики називають тривимірною межею (гіперсферою) чотиривимірної гіперкулі.

У цього простору немає меж. Точно так само, як рухаючись по поверхні звичайної сфери вздовж будь-якого кола, ми зрештою потрапимо у вихідну точку, так і у Всесвіті Ейнштейна, рухаючись по прямій, ми повернемося до початкового положення.

Рівняння Ейнштейна дозволяють визначити розміри Всесвіту: при густині речовини г/см3 радіус гіперефери R = 3,3 • см.

2. Модель де Сіттера. Буквально через два місяці після опублікування моделі Ейнштейна з'явилася стаття нідерландського астронома Віллема де Сіттера, в якій стверджувалося, що існує ще одне вирішення, яке відповідає стаціонарному замкнутому Всесвіту. У цій моделі увагу привертали три моменти. Перше: швидкість фотона тут залежить від відстані фотона до точки, у якій знаходиться спостерігач, і тому спостерігач ніколи не зможе дізнатися про те, що відбувається далі, за межами якоїсь певної відстані. Друге: модель припускає ефект червоного зміщення. І, нарешті, третє: матеріальні частинки "розбігатимуться" одна від однієї.

3. Модель Хойла. У цій моделі Всесвіт являє собою гіперплощину, яка розширюється. Густина залишається сталою за рахунок "народження речовини" з особливого енергетичного поля.

Теорії стаціонарного Всесвіту можна перевірити, оскільки з них випливає твердження про незмінність усіх статичних параметрів, наприклад, незмінність числа галактик в одиниці об'єму в далеких і близьких частинах Всесвіту, незмінність середньої тривалості життя галактик й ін.

Віддалені частини Всесвіту сучасні спостерігачі бачать такими, якими вони були в далекому минулому. Далекі ділянки виглядають "молодшими", ніж наші найближчі сусіди по космосу, тому що світло від них іде значно довше. Якби вдалося виявити, що колір галактик або їхня яскравість змінюються залежно від відстані, то таке відкриття спростовувало б теорії стаціонарного Всесвіту.

Нестаціонарні моделі. Нестаціонарні моделі мають загальну назву "моделей Фрідмана". Найважливіші з них такі:

1. Пульсуюча модель. Стадія розширення Всесвіту змінюється стадією стиснення, і навпаки. Після того, як Всесвіт розшириться до певного об'єму, починається стиснення. Воно триває доти, поки густина матерії не досягне деякого граничного значення, після чого знову починається нове розширення, і так до нескінченності. Розширення Всесвіту почалося 15-18 млрд років тому в результаті так званого "Великого Вибуху".

2. Гіперболічна модель. У цій моделі стадія розширення триває як завгодно довго. Обидві моделі принципово не відрізняються одна від однієї, і при їх розгляді напрошується аналогія з рухом тіла, що падає на поверхню Землі.

Якщо єдиною силою в цих космологічних моделях є гравітація, під дією якої об'єкт стискається, а не розширюється, то як же вдалося Фрідману створити моделі Всесвіту, який розширюється? Для того, щоб дістати відповідь на це питання, поспостерігаємо за дитиною, яка підкидає м'ячик угору. Хоч сила земного тяжіння тягне м'ячик униз, він якийсь час летить угору. Відбувається це тому, що хлопчик Альоша надав м'ячику початкової швидкості, спрямованої угору. І підійматися вгору м'ячик буде доти, поки його кінетична енергія не вичерпається. Аналогічно, незважаючи на наявність гравітації, Всесвіт розширюється тому, що на початковому етапі — під час Великого Вибуху — він набув колосальної кінетичної енергії.

Якби не було гравітації, швидкості розбігання галактик залишалися б незмінно великими. Однак, гравітація у Всесвіті існує, і вона спричинює уповільнення розбігання — аналогічно тому, як за рахунок земного тяжіння сповільнюється політ м'яча вгору.

Повернемося до нашого Альоші. Він підкинув м'ячик угору, м'ячик втрачає швидкість, зупиняється, змінює напрямок руху й летить униз, ударяється об землю, відскакує вгору й т.д., тобто рух м'яча циклічний. Гіпотетично можлива й інша ситуація: початкова швидкість м'яча настільки велика, що він переборює силу земного тяжіння й ніколи більше не повертається на Землю. Для Всесвіту ситуація цілком аналогічна. Тут також має значення критичний параметр, від величини якого залежить, чи буде Всесвіт вічно розширюватися, хоча зі швидкістю, яка зменшуватиметься, чи розширення припиниться й почнеться стиснення. Причому після фази стиснення знову може наступити фаза розширення, тобто Всесвіт може "пульсувати".

Таким параметром є критична густина Всесвіту . Якщо густина Всесвіту р менша від критичної то Всесвіт відкритий, тобто весь час розширюється. Якщо ж густина , то Всесвіт закритий — наступає фаза стиснення. На жаль, точно відповісти на це питання вчені поки що не можуть. За сучасними розрахунками, густина Всесвіту трохи менша від критичної, тобто Всесвіт повинен бути відкритим, але тут не враховано так звані "приховані маси", які можуть спричинити суттєві зміни в густині Всесвіту ; тоді вона може виявитися більшою за критичну () За такої умови Всесвіт не буде розширюватися вічно.

44.Гностицизм як історична альтернатива християнству основні положення вчення.

Уже к концу I в. может быть констатировано значительное распространение христианства и образования христианских общин и церквей. Свои главные пункты христианство имело в Эфесе, Риме и отчасти еще в Антиохии. В Риме и в Малой Азии оно уже обратило на себя внимание правительства.
О распространении христианства в северной Африке, Нумидии, не говоря об Египте, Александрии, имеются убедительные данные; Св. Ириней свидетельствует о распространении христианства у кельтов и других германских племен. О христианстве на Балканском полуострове, вплоть до Иллирика, говорит еще ап. Павел.
Уже к 3-му веку христианство распространилось в Римской империи.
Самая мысль об единой кафолической Церкви, обнимающей мир, развивалась, крепла и приходила к осуществлению в тесной связи с победоносно-действующей христианской пропагандой. Однако, Евангелие не связано границами хотя бы и «мирового царства»; на Востоке, где оно было впервые проповедано, оно давно уже переступило его границу.

В III — начале IV вв., христианство вело борьбу за господство в Римской империи, завершившуюся его победой. Для империи это был период упадка. Кризис охватил все стороны экономической, политической и культурно-бытовой жизни, идеологии и религии. А усилившиеся внешние нападения в этих условиях могли иметь роковые последствия.
Империя нуждалась в средствах, которые способствовали бы ее объединению и противодействовали тенденции к распаду. Назрела необходимость в общеимперской религии, которая служила бы центральной власти идеологическим костяком, скрепляющим империю. А среди культов, заполнявших религиозную арену Римской империи, не было таких, которые могли бы успешно конкурировать с христианством.
Легализация христианства в Римской империи была осуществлена императором Галерием в 311 г. В изданном им эдикте христианам разрешалось исповедовать свою веру, однако «с тем, чтобы они не делали ничего противного общественному порядку». Побудительным мотивом эдикта Галерия было стремление заручиться поддержкой христиан в обстановке сложных взаимоотношений между императорами, то и дело переходивших в вооруженную борьбу. Но христианство представляло собой в то время уже такую большую силу, что и другие властители Римской империи — августы и цезари — тоже понимали политическую и военную целесообразность привлечения на свою сторону его приверженцев.

Главная роль в событиях, приведших к победе христианства, обычно отводится «Миланскому эдикту», по преданию опубликованному в 313 г. за совместной подписью императоров-союзников Константина и Лициния [18,49].
Прекращение гонений и признание свободы культа было начальным этапом коренного изменения в положении Христианской Церкви. Император, не принимая сам христианства и продолжая стоять выше отдельных религий, между которыми делилась масса его подданных, склонялся, однако, к христианству и в числе ближайших людей держал епископов. Отсюда целый ряд льгот для представителей христианских общин, членов клира и даже для храмовых зданий.

В 321-ом г. была узаконена новая форма, освобождения на волю рабов в Церкви, пред епископом, и в том же году дано Церквам чрезвычайно важное право приобретать имущество по завещаниям. В 323-ем г. появился указ воспрещающий принуждать христиан к участию в языческих празднествах. Таким образом, христианские общины и их представители заняли совершенно новое положение в го-сударстве, христианство стало привилегированной религией империи.
Однако, завоевав главенствующее положение, христианство столкнулось с феноменом ереси.

Появление и распространение ересей современно самому началу христианства. Возникновение христианской религии совершалось при таких обстоятельствах, которые не могли не поставить ее в условия борьбы.
Борьба с иудаизмом и язычеством оставила глубокие следы на истории Церкви первых и всех последующих веков.
На заре становления христианства, последователями этого учения становились и иудеи и язычники; некоторые из них, принимая христианское учение, не умели, а возможно и не хотели отрешиться от прежних своих верований и, привнося их с собою в христианскую Церковь, смешивали их с христианскими воззрениями. Получались синкретические верования, т.е. христианское учение, неправильно согласованное или с иудейством или с язычеством, или смешанное сразу с тем и другим. На первой почве возникли иудео-христианские заблуждения в различных видах — назорейства, евионитства и елкезаитства; таким образом, в связи с язычеством образовался гностицизм.

В эпоху, современную развитию гностицизма, появилось столько других самостоятельных теорий, сколько не производил никакой век ни до, ни после. Количество ересей увеличивалось удивительным образом. Некоторые церковные писатели первых веков христианства занимаются исключительно изучением ересей, они насчитывают огромное количество мистических и обрядовых христианских сект. Иероним знает их не менее сорока пяти, но Августин насчитывает уже восемьдесят восемь, Предестин — девяносто, а Филастрий, писатель конца IV столетия, живший в эпоху арианства, находит возможность указать более ста пятидесяти.
В период укоренения христианства, именно ереси стали тем подрывным материалом, который тормозил победоносное шествие новой религии; именно феномен доктринальных расхождений в среде христиан часто становился поводом для критики со стороны языческих философов и оппонентов христианства.

Критика расхождений звучит из уст неоплатоника Порфирия, Цельса и даже самого императора Юлиана.
«Вначале их (т. е. христиан) было немного, и у них было одномыслие. А размножившись, они распадаются тотчас же и раскалываются, каждый хочет иметь свою собственную фракцию (III, 10)... Снова расходясь между собою, они изобличают, опровергают друг друга. Единственное, так сказать, общее, что у них еще есть, если оно вообще есть, это — название. Это единственное они стесняются отбросить; а все остальное у них по-разному», пишет Цельс в «Правдивом слове»[19, 187].
Епифаний, саламниский епископ, живший во второй половине IV в., рассматривает неортодоксальную мысль как болезнь, подлежащую лечению, а если нужно, то и искоренению. Его произведение как раз и названо «Панарион» («Картотека для лекарств»). В нем он опровергает 80 ересей, из которых 20 предшествовали христианству. Брешианский епископ Филастрий увеличивает число их до 156, в том числе он называет 28 дохристианских ересей [17,131].

45. Характеристика філософських ідей А.Камю (за творами «Бунтівна людина» та «Міф про Сізіфа»).

Альбе́р Камф францт, філософ, публіцист, один з лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму.

Бунтівна людина (фр. L'Homme révolté) — есе Альбера Камю, написане у 1951 році, в якому аналізують метафізичний та історичний розвиток повстань та революцій в різних суспільствах, головно у Західній Європі.

Камю досліджуючи концепції різних письменників та творців — Епікура, Лукреція, маркіза де Сада, Гегеля, Достоєвського, Ніцше,Андре Бретона, намагається вивести портрет бунтівника в історичному та художньому аспектах.

Камю почав роботу над есе в лютому 1950 року, та завершив основний текст книги у Березні 1951. Окремі глави — про Ніцше іЛотреамона були надруковані ще до виходу книги у журналах. Перша публікація книги відбулася у тому ж 1951-му році у видавництві «Галлімар». Українською мовою твір був надрукований видавництвом Фоліо у Харкові у 1997 році в серії «Вибрані твори у трьох томах.» Есе увійшло до 3-го тому.

льбера Камю: есе “Міф про Сізіфа”. Альбера Камю разом з Сартром прийнято визначати як найвизначніших екзистенціалістів у Франції та й у всій Західній Європі. Сам Камю заперечував свою приналежність до екзистенціалізму. Насправді погляди Камю і екзистенціалістів Сартра і Хайдеггера у багатьох питаннях є швидше опозиційними. Але, як стверджує Д. Наливайко, “особливо зближує Камю – мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття”.

Оскільки одним з основних завдань екзистенціалізму є встановлення змісту людського існування, то природно, що кожен з філософів - екзистенціалістів висував свою концепцію сенсу буття - релігійну, або, навпаки, атеїстичну. Серед мислителів, стверджує Камю, немає жодного, хто б заперечував сенс життя.

Камю вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуттів. Він посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, звертається до філософії С. К’єркегора і розкриває фундаментальні питання людського існування. Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яке характеризує буття людини, - таким відчуттям є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти з щоденного механічного існування і усвідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте життя того, щоб його прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити всі інші відчуття.

Що ж таке абсурд?

Саме поняття абсурд у його сучасному філософському значенні ввів філософський письменник А. Мальро, тобто абсурд, як характеристика існування людини в сучасному світі. У певному розумінні і Камю, і Сартр вважали Мальро своїм наставником.

Камю перетворив абсурд на фундаментальне поняття своєї філософської системи.

Сам термін “абсурд” (від лат. absurdus) означає безглуздя, нісенітницю, неможливість.

Камю визначив абсурд як “метафізичний стан людини в світі”, отже як основну проблему людського буття. “Для Камю абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною світобудові, - вона є породженням самоусвідомлення людини в світі”.

Поняття абсурду у Камю і у Сартра відмінні уже в самій своїй основі.

Ще в 1938 р. у своїй рецензії на роман Сартра “Нудота” Камю писав: “Виявити абсурдність життя - аж ніяк не завершення, а тільки початок... Нас цікавить не це відкриття як таке, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають “. А уже в 1940-41 рр., слідом за “Стороннім” Камю взявся за філософську працю “Міф про Сізіфа”, щоб викласти в логічних викладках свій задум - проаналізувати абсурдність життя як початок усього, “відправну точку”: “абсурд, з якого досі все висновувалося, в моєму есе розглядається як відправна точка”.

Абсурд розглядається Камю не як висновок з аналізу дійсності, а як “ вихідний постулат, з яким треба зіставити дійсність,включаючи в неї людину”.

У цьому випадку абсурдним слід вважати не лише світ, а й усі категорії людського буття: абсурдне життя, абсурдне самогубство, абсурдна свобода і т. д.

А.Камю ще на початку своєї праці зауважує, що мова йтиме про “абсурдну чутливість, а не про філософію абсурду”. Відчуття абсурду з’являється з усвідомленням дійсного місця людини у світі, за Камю, абсурд - “метафізичний стан людини в світі”.

У першу чергу Камю звертається до проблеми самогубства. Ця проблема цікавила Камю ще зі студентських років, а в кінці 30х р. для Франції вона стала особливо актуальною, тому Камю у “Міфі про Сізіфа” акцентує: “Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема - проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, - отже, відповісти на головне питання філософії.

У Камю самогубство тлумачиться як явище соціальне, але причини його заховані у глибоко суб’єктивних переживаннях. Почуття абсурду, до якого людина здатна дійти внаслідок розладу між самою собою і своїм життям, на зразок розладу “між актором і його лаштунками”, може стати для людини причиною самогубства. Саме зв’язку між абсурдом та самогубством і присвячене есе “Міф про Сізіфа”. Камю найперше розглядає питання, чи спонукає абсурд до смерті і висуває на перший план питання про виходи з цього “метафізичного стану”.

Абсурд за Камю - це розлад. Сам по собі світ не є абсурдним, і людина також. “Абсурд народжується, - стверджує Камю, - з їхнього зіткнення” (ІІІ,91). Тобто, абсурд не міститься ні в людині, ні в світі, а лише в їхній спільній присутності. Поза людським розумом абсурд не може існувати, бо сам по собі світ не має сенсу - сенсу надає йому людський розум. Якщо на початку дослідження Камю ще пробує констатувати абсурдність світу, то у процесі роботи він все-таки доходить до висновку, що “сам по собі світ є нерозумний, і це все, що про нього можна сказати”, а абсурд однаковою мірою залежить і від людини, і від світу.

Людина, яка усвідомила абсурд, на думку Камю, уже навіки від нього залежна. У таких ситуаціях філософи - екзистенціалісти пропонують втечу. Ясперс знаходить вихід в акті віри, у Шестова - це також “стрибок” до Бога і т.д.

На думку А. Камю зі стану абсурду є лише два виходи: самогубство фізичне і самогубство філософське. Жоден з цих виходів не є для Камю правомірним, тому він не приймає жодного з них. “Поза людським розумом, - пише Камю, - немає абсурду”. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Абсурд існує лише в людській свідомості, він виникає з протистояння людської свідомості нерозумному світові, з усвідомленням людиною своєї закинутості і минущості. Зникає людська свідомість (сама людина) - зникає абсурд, але це не той вихід, який прагне знайти Камю.

Камю вивів з абсурду три наслідки, якими є “бунт”, “свобода”, “жага”. “Однією лише грою свідомості,- читаємо у Камю, - я перетворюю в правило життя те, що було запрошенням до смерті, і відкидаю самогубство”.

Філософ розглядає абсурд як самоочевидний факт людського існування.

Усвідомлення абсурду для Камю - це стан людини, яка усвідомила, що життя не варте того, щоб бути прожитим. Без цього усвідомлення немає і абсурду. Але важливіше інше - якщо життя не має сенсу, то який інший вихід, крім самогубства? Цьому питанню Камю присвятив останній розділ своєї праці - притчу про Сізіфа.

Метод Камю, який виходить з нездоланності абсурду, з початкового розуміння абсурдності буття отримав назву “ абсурдного методу”.

У філософських дослідженням “Міф про Сізіфа” нерідко називають маніфестом філософії абсурду. Камю вдалося розробити детальний аналіз явища абсурду в усіх сферах буття, він надав йому універсального характеру.

“Міф про Сізіфа” - теоретичні роздуми про абсурд. У цьому філософському есе Камю розглядає всі аспекти “відчуття абсурду”, обґрунтовує “поняття абсурду”, трактує проблеми абсурдної творчості, і, нарешті, завершує притчею про Сізіфа - своєрідною “міфологемою абсурду”

Альбер КАМЮ МІФ ПРО СІЗІФА. БУНТІВНА ЛЮДИНА

Альбер Камю (1913–1960) – французький письменник, публіцист, філософ.

Ідея абсурду – вихідний принцип концепції А. Камю. Згідно з Камю досвід людського існування, яке неминуче закінчується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" як кінцевої правди своєї "долі" на землі. Абсурдним є весь світ, людина приречена на абсурдне існування.

"Міф про Сізіфа" (1942). А. Камю пропонує два способи втечі від абсурду: перший – самогубство, другий – "філософське самогубство".

Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означатиме і припинення абсурду.

Такою втечею від абсурду є "філософське самогубство" – "стрибок" через "стіни абсурду". Адже абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство, в цьому аспекті, є затемнення ясності, примирення з абсурдом, отже, його ліквідація. У першому випадку знищено запитливого, в іншому – на місце ясності приходять ілюзії, бажане сприймається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософсвкі доктрини (раціоналістичні чи ірраціоналістичні) рівноцінні релігії, якщо стверджують наявність смислу, порядку, промислу. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина змирюється зі своєю долею. Абсурдних стін більше немає: індивідуальна свідомість співвідноситься з універсальним, з Єдиним Парменіда, світом ідей Платона або з Богом у К'єркегора, Ясперса. Але немає і ясності мислення.

Релігійну віру А. Камю вважає затемненням ясності бачення і невиправданим "стрибком", який змирює людину з безглуздям існування.

Християнство змирює зі стражданням та смертю, але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. А. Камю відкидає онтологічний аргумент, перейнявши від картезіанства ідеал ясності й чіткості мислення. Він стверджує: із наявності у нас ідеї Бога нам не вивести його існування.

Вимога ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність будь-яких вивертів, хитрувань, відмова від примирення, вірність безпосередньому досвіду, в який не можна привносити нічого крім того, що дано. А. Камю проповідує ясність розумного мислення, коли розум прирівнюється баченню, істина – світлу, неправда – темноті, божество – джерелу світла або самому світлу.

Дата добавления: 2014-12-16