Погляди Аристотеля на державу 6 страница

Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті боротьби протилежностей.

Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.

Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Тотожність виражає рівність, однаковість, "симетричність", єдність взаємовиключних сторін існування предмета, явища. Тотожність полюсів, таких як праве – ліве, плюс – мінус, хороше – погане, обумовлюється самим фактором існування предмета як єдиної цілісної системи, що має певну кількісну та якісну визначеність.

Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність – це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції.

Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється в протилежності. Протилежності – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи в єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну.

А відносини між протилежностями називаються суперечностями. Суперечності – це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи кожного разу новий вид живої матерії.

Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неантагоністичні.

Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмета (наприклад, соціальні відносини в суспільстві).

Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам (наприклад, будь-яка система і навколишнє середовище).

Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предмета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем (наприклад, екологічна, енергетична, продовольча тощо).

Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму (наприклад, споживча вартість – вартість в ринкових відносинах).

Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.

Прикладом неантагоністичних суперечностей можуть бути відносини між однотипними соціально-класовими спільнотами.

Кожна конкретна суперечність виникає і проходить певний шлях. Це не означає, що предмет може бути без суперечностей. Мова йде про ту чи іншу конкретну суперечність. Предмет же може мати інші суперечності. Абсолютно тотожним самому собі предмет не може бути. На певній стадії розвитку окремі сторони досягають такого ступеня суперечностей, що вже не можуть існувати в єдності. Наступає момент вирішення суперечностей. Це вирішення відбувається шляхом боротьби. Суперечності не примиряються, а лише долаються.

Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового. Дуже важливо для практичної діяльності знати, "зловити" момент вирішення суперечностей.

Боротьба протилежних сил, тенденцій і напрямків проявляється всюди і в усьому, але ця боротьба в кожному конкретному предметі відбувається у властивій йому специфічній формі. Боротьба протилежностей в предметах і явищах виступає як процес, в якому є свої конкретно-історичні стадії розвитку та змін.

Отже, з вищесказаного випливає сутність закону єдності та боротьби протилежностей.

Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.

55. Поняття субстанції у ранніх давньогрецьких філософів

56. Альтернативні картини буття. К. Ясперс: буття і екзистенція, прояви екзистенції.
Карл Ясперс — провідний представник німецького екзистенціалізму, професор університету в Базелі. В психологічних явищах Карл Ясперс бачив не відображення розпаду особи, а загострення пошуків людиною своєї індивідуальності. Розглядаючи ці хворобливі пошуки як ядро справжнього філософствування, Карл Ясперс доходить висновку, що будь-яка раціональна картина світу може розглядатися як щось алегоричне, як раціоналізація ніколи до кінця не осознаних душевних устремлінь: раціоналізація є лише шифром буття і завжди потребує пояснення. Основне завдання філософії полягає в тому, щоб розкрити зміст шифру або хоча б зробити ясною, зрозумілою ту обставину, що в основі всіх свідомих проявів людини (наука, мистецтво, релігія та ін.) лежить неусвідомлена діяльність екзистенції, що панівне в світі нерозумне є джерелом вищої мудрості.

Специфіка екзистенціалізму Карла Ясперса виступає у вченні про суміжні ситуації. На думку Карла Ясперса, справжній зміст буття відкривається людині лише в природі глибоких потрясінь (хвороба, смерть та ін.). Саме в ці моменти відбувається «поразка шифру»: людина звільняється від вантажу своїх повсякденних турбот (від наявного буття в світі) і від своїх ідеальних інтересів і наукових уявлень про дійсність (від трансцендентного буття в собі). Перед людиною відкривається світ її глибокого інтимного існування (освідчення екзистенції) і її справжні переживання Бога (трансцендентного). За сформульованою Карлом Ясперсом концепцією, буття людини становить, по-перше, предметне буття; по-друге, екзистенцію або вільне людське життя; по-третє, трансценденція як раціонально незбагачена межа будь-якого буття та мислення.

Карл Ясперс ще більше, ніж Мартін Хайдеггер, намагається відгородити її від будь-яких намагань раціонального тлумачення. Якщо Дільтей, Гуссерль та Хайдеггер визнавали роль інтуїції в осмисленні унікальності особи, а уявлення про інтуїцію асоціювали з раціоналізмом Рене Декарта, то Карл Ясперс пориває з традицією і як інші екзистенціалісти не відкидає думки, що природничі та гуманітарні науки дають корисну інформацію про людину. Проте дані біології, соціології, громадянської історії Карл Ясперс зіставляє лише з емпіричною людиною. І оскільки йдеться про неї, то проблеми вирішує наука. Карл Ясперс, слідом за Мішелем Марселем, наполягає: якщо йдеться про суть людини, то проблеми тут закінчуються і починаються таємниці. Отже, обмежуючи суттєво компетенцію наук, у тому числі можливості пізнання соціальних закономірностей, фактично виключає принцип історизму. Смертність людини, залежність її від інших людей і, нарешті, від Бога як джерела існування її, за Ясперсом, дає ключ для розуміння людської свободи як екзистенції. У своєму унікально особистому бутті, тобто в екзистенції, людина є носієм свободи, оскільки намагається віднайти її через спілкування з іншими людьми і в кінцевому підсумку — з Богом, тобто від екзистенції, унікальної особи людина йде до трансценденції (більш високого буття, до якого стає причетною). Спілкування людини з людиною, за Ясперсом, здійснюється завдяки досвіду переживання пограничних ситуацій, стресових станів: смерті, страждання, боротьби, провини тощо. В пограничних ситуаціях людині напіввідкривається справжня її суть. Такою можливістю людина може скористатися, а може й не бути здатною. Тому пограничні ситуації не приводять автоматично людину до свободи. Людина має заслужити її самовідданістю, мужністю та відвертістю чесних, не лицемірних пошуків. В основі справжньої екзистенціальної комунікації лежить любов і дружба, тобто сердечні взаємини людей, які відчувають взаємну схильність. Такі відносини виключають забобони, егоїзм, хитрість, неправду, заздрість, ненависть. Тут Карл Ясперс має рацію, що без знання немає свободи, у знанні людина ще не вільна, ще не добилася свободи.

Антигуманні форми життя, які пригноблюють людину, Карл Ясперс намагався подолати з допомогою зміни розуміння життя та світу людиною. Гітлерівську Німеччину замовчував, не сприймав. Французькі екзистенціалісти Жан-Поль Сартр, Альбер Камю взяли активну участь у боротьбі з німецьким фашизмом. їх філософські погляди збігаються з поглядами їх німецьких колег.

Джерела екзистенціалізму — в ученні Сьорена К'єркегора, який перший сформулював поняття екзистенція — внутрішнє буття, що поступово переходить в зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також філософія життя і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля. Філософія життя — суб'єктивно-ідеалістичний напрямок філософії, що склався в Німеччині та Франції на межі XIX і XX ст. Основний ідейний попередник філософії життя — Артур Шопенгауер. Виникнення філософії життя зв'язано зі швидким розвитком біології, психології та ін. як картини світу. Філософія життя — спроба подолати обмеженість механістичного матеріалізму з ідеалістичних позицій. Поява філософії життя знаменувала кризу філософії, її відмову від науки, перехід до раціоналізму та нігілізму. Основна ж ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась в теорію екзистенціалізму.

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, що спіткало в XX ст. західну цивілізацію. Катастрофічні події, явища сучасної історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Усвідомленість людиною власної смертності і недосконалості екзистенціалізм визнає найглибшим знанням природи людини.

57. Основні форми наукового пізнання.

Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове - знання, але це знання виникає не відразу в готовому вигляді, а розвивається поступово в процесі пізнання в різних формах. Для наукового пізнання насамперед характерні такі форми, як емпіричний факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.

Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти. Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Факт -це речення, що фіксує емпіричне знання.

Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. Роль фактів у науковому пізнанні величезна. Як відзначав

І. П. Павлов, факти - це крила науки. Без фактич-ного матеріалу, умілого відбору їх і обособлення не може бути ніякого наукового знання. Але знання фактів в усій їх сукупності не є ще справжнє наукове знання. Наука завжди прямує за фактами, явищами, розкриваючи сутність, закон, якому явище і факти підкорюються, тобто установлює причини явищ і фактів.

У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є описування фактів, їх пояснення, а також пророкування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність фактам - одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження теорій з фактами розглядається як суттєвий недолік теоретичної системи знання.

У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Якщо перший підкреслює незалежність і автономність фактів відносно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що факти повністю залежать від теорії і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального базису науки. З точки зору діалектичного матеріалізму, невірне як абсолютне протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фактів у теорії.

Факт є результатом активної взаємодії суб'єкта і об'єкта. Залежність факта від теорії виявляється в тому, що теорія формує концептуальну основу фактів: виділяє досліджуваний аспект дійсності; задає мову, в якій описуються факти; детермінує засоби і методи експериментального дослідження. З іншого боку, одержані в результаті експерименту факти визначаються властивостями матеріальної дійсності і тому або підтверджують теорію, або суперечать їй. Отже, науковий факт, якому притаманне теоретичне навантаження, порівняно незалежний від теорії, оскільки в своєму підґрунті детермінується матеріальною дійсністю.

Внаслідок наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною проблем.

Проблема - це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення,, вивчення і дослідження,. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.

Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей.

Формування проблеми - це важливий момент розвитку наукового знання, тому що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам. І такі проблеми практично не вирішувані.

Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доведення її нерозв'язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема була поставлена (наприклад, доведення нерозв'язуваності проблеми побудови вічного двигуна було тісно пов'язане з формулюванням закону збереження енергії).

У науковому пізнанні способи розв'язання проблем збігаються з загальними методами і прийомами дослідження. У силу комплексного характеру багатьох проблем сучасного природознавства і соціальних наук великого значення для аналізу побудови і динаміки проблем набувають системні методи. Розвиток наукового пізнання нерідко приводить до проблем, що набувають форму апорій і парадоксів, для вирішення яких потрібний перехід на інший, філософський рівень їх розгляду.

Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Ідеї, особливо нові і фундаментальні, відіграють у науці і техніці величезну роль. Добре відомо, які широкі горизонти відкриваються перед наукою у випадках, коли виникають несподівані і плідні ідеї.

Термін "ідеї" (від грец.jdйа - вид, образ) був вперше введений давньогрецькими філософами і використовується в різних значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями в філософії розглядали ідеї як відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними формами, які осягаються в розумі. За ідеалістом Платоном, ідеї - це прообрази речей, чуттєвого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог творить речі згідно зі своїми ідеями, які є ідеальними формами.

У Новий час, у ХVII-ХVIII ст. на перший план висувається теоретико-пізнавальний аспект ідей, розробляється вчення про ідеї як спосіб пізнання, ставиться питання про походження ідей, їх пізнавальну цінність і ставлення до об'єктивного світу. Емпіризм пов'язував ідеї з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм - із спонтанною діяльністю мислення.

Велике місце вчення про ідеї займало в німецькому класичному ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмета в нашій чуттєвості; за Фіхте, ідеї - це іманентні цілі, згідно з якими "Я" творить світ; за Гегелем, ідея є об'єктивною істиною, увінчує весь процес розвитку.

Якщо ж пізнання розуміти як відображення дійсності, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак ідея не зводиться до фіксації результатів досліду, але є відображенням речі, властивості або відношення не просто в їх наявному бутті, а у необхідності і можливості, в тенденції розвитку.

Відображення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце в русі людської свідомості. Отже, ідея є активною, посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові форми реальності, які не існували раніше.

Таким чином, у науці ідеї виконують різну роль. Вони не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій галузі, а є підґрунтям, на якому знання синтезуються в деяку цілісну систему. Ідеї виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуків нових шляхів вирішення проблем.

Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючи сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання відображається фундаментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії. У такому розумінні ідея виявляється найважливішою формою розвитку наукового дослідження.

Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала в теорії пізнання назву "концепція". Концепція (від лат. сопсврИо - розуміння, система) - певний спосіб розуміння, трактування будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.

Цей термін використовується також для позначення провідної думки, конструктивного принципу в науковому, художньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.

Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення, як гіпотеза. Гіпотеза (від грец. зрухеуІт- основа, припущення) - це науково обгрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню структуру або функції явищ, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена й доведена. Гіпотеза являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є таким висловлюванням, істинність і помилковість якого ще не встановлені.

У яких же випадках використовується гіпотеза в процесі розвитку наукового знання?

♦ По-перше, тоді, коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ і є потреба, щоб їх пояснити.

♦ По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як обособлення знань в даний момент, як перший крок до пояснення їх.

♦ По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. Важливою вимогою наукової гіпотези є також можливість практичної перевірки.

Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить чотири стадії:

♦ накопичення фактичного матеріалу, його опис і вивчення;

♦ формування гіпотези про причинні зв'язки явищ;

♦ перевірка одержаних висновків на практиці;

♦ перетворення гіпотези у вірогідну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і висування нової гіпотези.

Значення гіпотези в пізнанні навколишнього світу величезне. Без гіпотез взагалі неможливий розвиток наукових знань. Роль її в науці високо цінували всі видатні вчені. Так, М. В. Ломоносов вбачав у гіпотезі головний шлях, на якому видатні люди відкривали самі важливі істини. Д. І. Менделєєв говорив, що гіпотези полегшують наукову працю так, як плуг землероба полегшує вирощування корисних рослин.

На основі наукових гіпотез ведуться дослідження закономірностей природи і суспільства. Наукові теорії, як правило, з'являються на світ у вигляді гіпотез. Гіпотези можуть використовуватися не тільки відносно спільних закономірностей, а й для пояснення одиничних фактів. Наприклад, гіпотеза широко застосовується в діагностиці захворювань. Діагноз хворого, - говорив С. П. Боткін, - є більш-менш вірогідна гіпотеза, яку необхідно постійно перевіряти: можуть з'явитись нові факти, які змінять діагноз або збільшать його імовірність. Вже при першому знайомстві з хворим лікар висуває ту чи іншу "робочу" гіпотезу про його хворобу. На основі цієї попередньої гіпотези ведеться лабораторне і клінічне обстеження хворого. Якщо фактичні дані підтверджують висунуту гіпотезу, то вона перетворюється на остаточний діагноз, який слід розглядати як специфічну форму пізнання.

Всяка гіпотеза, розвиваючись, одночасно підлягає перевірці, необхідність якої випливає із самої сутності гіпотези як тільки наукового припущення, як тільки імовірного знання. Перевірка гіпотези полягає в тому, що її теоретичні наслідки і висновки зіставляються з результатами дослідів. При цьому дослід не відразу може підтверджувати гіпотезу. Від виникнення гіпотези до перетворення її в доказ нерідко проходить значний час. Ступінь імовірності гіпотези тим вищий, чим різноманітніші й численніші дослідження, які підтверджуються досвідом. За достатніх умов імовірності гіпотеза теоретично і практично межує з вірогідністю.

Будь-яка справжня наукова гіпотеза органічно пов'язана з практикою не тільки тим, що практика є умовою виникнення нових гіпотез, а й тим, що вся наступна виробнича діяльність людей безпосередньо удосконалює гіпотезу, шліфує її, приводить теоретичні положення у відповідність із об'єктивними закономірностями. Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить у розряд вірогідних істин і стає науковою теорією.

Тісний, нерозривний зв'язок гіпотези, теорії, закону й практики розкривається в ході наукового дослідження. Теорія є найбільш розвинутою формою наукового пізнання.

Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність людей. Термін "теорія" використовується в широкому значенні. Дуже часто під теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики, або в сукупності вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність суджень у тій чи іншій сфері пізнання. Термін "наукова теорія" використовується і в більш вузькому розумінні - як сукупність понять і суджень щодо деякої предметної сфери, об'єднаних у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомогою певних логічних принципів.

У споглядальному, теоретично-пізнавальному плані під теорією розуміють систему знань, що описує і поєднує сукупність явищ деякої сфери дійсності і зводить відкриті в ній закони до єдиного об'єднуючого підґрунтя. У цьому плані наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками.

♦ Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень відноситься до однієї і тієї ж предметної області, повинна відображувати одні і ті ж об'єкти дослідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих же об'єктів можуть існувати декілька теорій.

♦ Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності. Це значить, що знання, які дає теорія, відповідали б тому оригіналу, який вона описує, тобто вона повинна бути вірогідною, мати характер об'єктивної істини.

♦ Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до розвитку і вдосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту твердженням теорії, властивостям, відношенням реальних об'єктів. Вирішальним засобом такого встановлення є науковий експеримент, практика в її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному випадку теорія повинна бути удосконалена або навіть заперечена.

♦ Ознака істинності та вірогідності полягає в тому, що істинність основних тверджень наукової теорії вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези, де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.

Наукова теорія розвивається під дією різних стимулів, які можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Зовнішні стимули -це суперечності теорії й досвіду. Внутрішні стимули являють собою виявлені у складі теорії невирішені завдання. Як ті, так і інші спонукають розвиток теорії, що може здійснюватись у трьох основних формах:

♦ у інтенсифікаційній формі, коли відбувається заглиблення наших знань без зміни області застосування теорії;

♦ друга форма - екстенсифікаційна, коли теорію використовують ширше без суттєвих змін її змісту. Прикладом цього може бути поширення теорії електромагнетизму на сферу оптичних явищ;

♦ третя форма - комбінована, екстенсифікаційно-інтенсифікац-ійна. Такої формою є процес диференціації наукових теорій.

У розвитку теорії виділяють два відносно самостійні етапи:

♦ еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність;

♦ революційний, коли здійснюється злам її основних вихідних засад, компонентів, математичного апарату, методології. Врешті-решт такий стрибок у розвитку теорії є створенням нової теорії. Дійсна, зріла теорія являє собою не просто суму пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження. Усе це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.

58. Філософія в системі культури. Функції філософії.

Філософія як світогляд і система знання є надбанням духовної культури кожного народу та кожної історичної епохи. Водночас її можна назвати вищим досягненням, узагальненням та самоосмисленням вселюдського досвіду, знання й культури. Адже недаремно Цицерон говорив, що „філософія – то культура розуму”. Якщо уявити собі всі досягнення людства у вигляді піраміди, то духовно-інтелектуальною верхівкою цієї піраміди має бути саме філософія, що зі своєї висоти споглядає весь пройдений людством шлях, всі його колізії, драми та сподівання. Вона задає смисложиттєві орієнтири людству, кожному народові й кожній людині. Іншими словами, філософія виконує впродовж усієї історії відповідні, притаманні їй функції. Серед них можна виділити такі:

1. Рефлексивно-критична – філософія виникає і завжди функціонує передусім як критика усталених уявлень та думок, здорового глузду, що грецькою позначається як doxa (докса). Тим-то філософія завжди була і є “парадокса”, парадоксальною думкою, що підноситься над здоровим глуздом, уявленнями більшості. У роздумах про світ і світоглядні проблеми філософія не посилається на „думку авторитету” – політичного, релігійного чи навіть філософського. Для неї найвищим аргументом є „Авторитет Думки”. В цьому плані кредо всіх філософів висловив давньогрецький мислитель Аристотель, маючи на увазі свого вчителя Платона: „Любий мені Платон, але Істину я люблю більше”.
Для філософських роздумів притаманна рефлексія, тобто не безстороннє розмірковування, а осмислення, з одного боку, сутності світу і речей, а з іншого – усвідомлення, вираження й розуміння людиною свого власного стану й ставлення до цих речей і світу, а також до суджень про них. Зрозуміло, що в такому разі думки не можуть збігатися з попередніми міркуваннями, що і спонукає до подальших пошуків істини. Тим-то для справжньої філософії притаманний плюралізм (множинність) позицій, думок, ідей, концепцій, що визнаються однаково важливими та рівноцінними.

2. Світоглядна – тут філософія, як це видно з попереднього викладу, постає як специфічний світогляд, а саме як теоретичне узагальнення людиною свого ставлення до світу й визначення смислу життя.

3. Методологічна – філософія виконує функцію теорії загальних методів науки і настанов практичного життя людини.

4. Гносеологічна – філософія є загальною теорією знання та пізнання, тобто з’ясовує загальні закономірності процесу пізнання як засобу досягнення істини, визначає пізнавальні можливості людини.

5. Педагогічно-виховна – філософія з часу свого зародження й до наших днів є педагогічною дисципліною, оскільки вона може функціонувати лише в процесі навчальної діяльності (учитель – учень), із залученням відповідних дидактичних прийомів та засобів для плекання розуму. Саме так і розвивалася філософія, зокрема, в стародавній Греції (Піфагорійська школа, Платонівська Академія, Аристотелів Лікей…) Філософія постає як наука життя, а її творці – як мудрі вчителі людства. Саме через цю функцію філософія як навчальна дисципліна охоплює найбільшу масу молодих людей і через них забезпечує своє неперервне буття.

6. Культуротворча (людинотворча) – наведені вище й інші функції філософії у своїй сукупності можна визначити як такі, що, з одного боку, постають як невід’ємні структурні елементи живого організму культури, а з іншого – як чинники її формування. Тим-то вони спрямовані й на формування самої людини через вироблення її смисложиттєвих настанов і залучення до вищих духовних цінностей, акумульованих і осмислених у філософських ученнях минулого і творах сьогочасних мислителів. Отже, підсумовуючи викладену тему, слід сказати, що філософія зародившись у надрах стародавнього суспільства, що досягло відповідного соціально-економічного стану, рівня освіти й демократії, продовжувала функціонувати на всіх етапах історичного розвитку. Вона через своїх речників задавала вищі духовно-культурні орієнтири, до яких прагнуло людство й кожна окрема людина у здійсненні свого життєвого покликання й універсально-світового призначення.

Дата добавления: 2014-12-16