Форми територіальної організації продуктивних сил районів та типи економічних районів

Територіальна структура народногосподарчого комплексу складається з багатьох елементів – певних форм територіального зосередження, матеріального виробництва і невиробничої сфери, об’єднаних за ознаками галузей промисловості (промислові комплекси, с/г комплекси)

Усі комплекси становлять територіальні частини народногосподарського комплексу, виступають як форми територіального зосередження продуктивних сил. Виробничо-територіальні утворення – це певні форми територіального зосередження виробництва з різним рівнем комплексності. У промисловості вони виступають у двох формах: як промислові групи і як промислові комплекси.

Вони відрізняються між собою в першу чергу інтенсивністю внутрішніх зв’язків, характер яких можна вважати критерієм для виявлення різних форм виробничо-територіальних комплексів і промислових груп.

Для останніх характерні зв’язки на основі спільності транспортно-територіального положення і територіальної близькості використовуваної інфраструктури.

Для виробничо-територіальних комплексів основними є зв'язки комбінування й кооперування виробництва. Вони показують ступінь взаємозумовленості підприємств, виступають важливою структурною ознакою.

Економічні райони існують двох типів: галузеві і багатогалузеві.

Галузеве (спеціальне) економічне районування необхідно для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Таке галузеве напрям можна спостерігати в сільськогосподарському виробництві, (виробництво технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості – райони паливно-енергетичного комплексу, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.). Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів.

Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяють 3 підтипи економічного районування: великі (макрорайони), середні (інтегральні), малі (мікрорайони).

Великі економічні райони (макрорайони) – це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих, чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу.

Ці економічні райони використовуються для довгострокового прогнозування і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї області з метою використання всіх ресурсів у цих ЕР, доцільно розвивати і інші галузі.

Середні економічні райони (мезорайони – підрайони великих економічних районів) – територія однієї невеликої країни чи адміністративної області. Обۥєктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні виробничі комплекси або їх складові. У цьому підтипі основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами.

Середні економічні райони об’єднуються в великі економічні райони за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системною спеціалізацією.

З метою оптимального використання наявного ресурсного потенціалу спеціалізація в цих районах здійснюється і на виробництві другорядної продукції.

Малі райони (мікрорайони) – території внутрішньо обласних адміністративних районів. Їх визначення залежить від різних факторів. Це пов’язано з тим, що сусідні райони цього типу часто є однорідними, особливо в спеціалізованих с/г районах і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їхніми сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами.

3. Економічне районування та особливості сучасного етапу.

В Україні економічне районування на рівні держави почалося у 1921 р. За проектом Держплану територія була поділена на 2 економічних района: Південний гірничопромисловий, з розвинутим землеробством і гірничозаводською промисловістю та Південно-західний (Правобережжя України), в основному сільськогосподарський.

До 1940 р. для внутріреспубліканського планування територію України було поділено на частини на основі обۥєднання великої купи адмінокругів, але цей поділ через нестабільність був короткочасним.

У 1952 р. вченими, враховуючи особливості економіко-територіального положення і формування господарства у минулому та спеціалізацію того часу, було відокремлено 5 економічних районів:

1. Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Камянець-Подільська обл.);

2. Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька обл.);

3. Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська обл.);

4. Південно-західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська обл.);

5. Західний (Львівська, Волинська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька, Закарпатська обл.).

У 1957 р. з організацією Рад Народного Господарства і переходом від галузевого до територіального розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа економічних адмінрайонів. Територія України була розподілена на 11 економічних районів. В 1962 р. вони знову були зменшені до 7:

1. Донецький (Донецька і Луганська обл.);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл.);

3. Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська обл.);

4. Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська обл.);

5. Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька обл.);

6. Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська обл.);

7. Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська обл.).

Такий розподіл найбільш об’єктивно відображала реально існуючі райони України. Винятком була Чернівецька обл., яка пізніше була включена до Карпатського економічного району.

Такий поділ існував до 1965 р., а з січня 1965 р. рішенням уряду СРСР були створені галузеві міністерства, одночасно реформувалась мережа економічних районів в масштабах території СРСР і було створено 18 великих економічних районів і один середній – Мандавська РСР, а в Україні було відокремлено три макрорайони. Ця мережа існувала до 1990 р.

Після розпаду СРСР в перехідний період ця мережа економічних районів втратила своє призначення, було запропоновано декілька варіантів удосконалення мережі економічних районів.

Нинішні 9 економічних районів складені на основі адміністративно-територіального поділу країни та історично складеної господарської спеціалізації окремих регіонів України.

Окремі регіони спеціалізуються на виробництві певної продукції та забезпечують нею інші частини країни, а натомість отримують відсутню в цьому районі. Відбувається обмін результатами праці, поділ якого між окремими ними районами країни називається територіальним. Спеціалізація окремого регіону країни складалася історично, але з розвитком господарства може змінюватися.
При визначенні спеціалізації регіону, виходять з принципу розміщення різних виробництв, а також чинників, які сприяли їх появі. Це – наявність природних ресурсів і умов, що впливають на розвиток господарства, наявність достатньої кількості трудових ресурсів, особливості географічного положення, наявність транспортної мережі, історично складенні галузі господарства та необхідність виконання певного державного завдання.

Враховуючи адміністративно-територіальний поділ, природні, історичні, соціально-економічні чинники, в даний час на території Україні виділяють дев'ять економічних районів:

Табл. 1

Дата добавления: 2014-12-16