Право Київської Русі 1 страница

Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу у схід-*них слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньорусь-, кої держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'ян­ські племена, літописець у «Повісті временних літ» зазна­чав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и пре­данья, каждо свой нрав»*

У міру становлення феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах панівного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого пра­ва. На них покладався захист феодальної приватної власності і со­ціальної нерівності. Феодальний тип права у східних слов'ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації кла­сового суспільства.

Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'яза­ний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від по­рушень. До найдавніших норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінки показань свідків). Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX—X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного зви­чаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірни­ках права й літописах, котрі були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині Короткої редакції Русь­кої Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII—IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і дого­ворах Русі з Візантією X ст.

Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цін­ним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантій­ського й давньоруського права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими ко­ристувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів.

У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Яросла-вичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці зло­чину і котрий чинив опір — статті 21, 38 К П.; ст. 40 П. П.), або тіль­ки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корін­ням сягає в глибочінь століть).

Питання про законодавчу діяльність великих князів кінця IX—X ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період княжін­ня Олега діяло тільки звичаєве право («законы») і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється новими князівськими законами — «статутами» і «поконами». При цьому, на думку О. О. Зиміна, кня­зівські узаконення першої половини X ст., ймовірно, складалися з окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували пра­вові підвалини общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уро­ках» підвела юридичну основу під князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославич в «Уставе земленом». Інші вчені вважають досить сумнівною законодавчу практику Ольги й Володимира. Правотворчість цих князів, на їхню думку, не йшла далі прийняття рішень з окремих «казусів» і лише доповнювала звичаєве право.

Принципово інша й аргументованіша позиція групи дослідни­ків, які вважають, що законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку X ст. на Русі вже існував право­вий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») — про­тотип пізнішого збірника права — Руської Правди. Зокрема, на думку Л. В. Черепніна, «Устав и закон русский» — це збірник пра­ва ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди.

На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантій­ських договорів Л. В. Черепній визначив сферу дії норм цього збір­ника права, який уже виходив із принципу поділу людей на віль­них і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имови-тых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім'ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и за­кон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати.

Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися для здійснення судочинства, здійснювала також княгиня Ольга, яка, за свідченням літопису, вводила «устави» й «уроки». Після за­гибелі Ігоря і своєї перемоги над древлянами вона упорядкувала данину, що збиралася з древлян, ввела її норми, вказала строки одержання й пункти, де збиралася данина, — «погости» і місця, де зупинялися князі, які ходили в полюддя — «становища». «Уставы» й «уроки» Ольги частково визначали і життя князівського госпо­дарства. Цей порядок незабаром був поширений на інші землі і мав загальнодержавне значення.

Літописець відзначив законодавчу діяльність князя Володими­ра наприкінці X — на початку XI ст., який, «любя дружину, и с ними думая о строе земленем и о ратех», прийняв «Устав земленой».

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судо­ва діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми. Посилання на кон­кретні судові рішення можна знайти, наприклад, у ст. 23 К. П. Стаття 2 П. П., в якій говориться: «Так судив Ярослав, так вирішу­вали і його сини», у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Руська Правда не тільки розкриває процес становлення пра­ва. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Русь­кої Правди знаходимо в літописах, а також у пізніших юридичних збірниках («Мерило праведное», кормчие). До нас дійшло понад 100 її списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він називався Синодальним (бібліотек^ Синоду), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академіч­ним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов'язані також з особами, котрі їх знайшли (Карамзінський, Та-тіщевський). Список Археографічний був знайдений Археографіч­ною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Остання, що являла собою пізнішу редакцію Поширеної Правди, позбавлена характеру законодавчої пам'ятки.

Найдавніші і вірогідні списки Короткої редакції Руської Прав­ди — це Академічний і Археографічний. Вони поміщені у так зва­ний Новгородський перший літопис Молодшого ізводу. Найдав­нішим списком Поширеної редакції Руської Правди, що дійшов до нас, є Синодальний, поміщений у Синодальну Кормчу книгу 1289 р.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. її текстоло­гічний аналіз дає змогу відновити фрагменти давньоруського права. Коротка Правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті 19—41), Покон вірний (ст. 42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10—30-ті роки XI ст. Правда Ярославичів була ухвалена на князівському з'їзді, який міг відбутися, здогадно, між 1054 і 1073 рр. Виникнення Короткої Пправди як єдиного збірника до­слідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Значне застосування на Русі одержала Поширена Правда як збірник розвинутого феодального права. До цього часу дослідникам не вдалося остаточно встановити час і місце складання цього за-гальноруського збірника права. Безпосередньою причиною його по­яви було повстання новгородців у 1209 р. проти лихварства Мирош-кіновичів. Л. В. Черепній вважав, що тривалий процес складання Руської Правди завершився на початку XIII ст. створенням у Нов­городі Поширеної її редакції.

На думку П. П. Толочка, Поширена Правда з'явилася як ре­зультат посилення київської великокнязівської влади в часи певної стабілізації міжкнязівських відносин. Такими були останні роки ве­ликого князівства Ізяслава Мстиславича (1151—1154), а також ро­ки правління Ростислава Мстиславича (1159—1167), який ще в 1136—1137 pp. видав Смоленський статут і, очевидно, був добре обізнаний з основами давньоруського законодавства. Отже, Поши­рена Правда, як і Коротка, виникла на місцевому грунті і була ре­зультатом розвитку юридичної думки в Київській Русі.

Третя редакція Руської Правди — Скорочена — з'явилася не раніше другої половини XII ст. Більшість учених розглядає цю пам'ятку як перероблення одного зі списків Поширеної Правди, зумовлену потребами централізованої держави, і датують її скла­дання XV століттям. Деякі дослідники, зокрема Н. А. Максимейко, часом складання цієї пам'ятки вважають XVI або XVII ст., пов'язу­ючи її виникнення зі спробами кодифікації того часу.

Руська Правда — найважливіша пам'ятка феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів та їх­нього оточення, посилено захищали життя і майно панівного класу. Підтвердженням цього є статті про відповідальність за вбивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Ру­ської Правди виникли в найскладніші і найгостріші моменти історії Київської Русі, коли в країні посилювалася класова боротьба, вили­ваючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни держав­ного устрою та еволюцію права.

В оригіналах списки Руської Правди не поділені на пронумеро­вані статті (лише деякі з них мають назви окремих частин документа), і тільки пізніше такий поділ було здійснено з науковою метою.

Поряд із Руською Правдою правовими джерелами того часу є також грамоти й договори князів.

Як зазначалося, Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Бу­ло б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. Водночас не слід забувати, що Русь існувала в оточенні ін­ших держав і народів, котрі так чи інакше впливали на неї і вона впливала на них. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала значний вплив і на становлення пізніших пам'яток права північ­но-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1497 p., Судебник 1550 р. і навіть деяких статей Соборно­го уложення 1649 р.

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило вве­дення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До такого роду пам'яток права належать Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Пам'ятками давньору­ського церковного права вважаються церковні статути князів Воло­димира (про десятини і церковних людей) і Ярослава Володимиро­вича (про церковні суди). Статут великого князя Володимира — це документ, що відображає договір між князівською владою і цер­квою (митрополитом, єпископом). Він визначав становище церков­ної організації в державі. Встановлюючи забезпечення церкви у формі десятини від надходжень князівських, судових, торговель­них мит, від приплодів худоби і збору врожаїв, Статут визначав поділ централізованої феодальної ренти та інших доходів між світ­ською і церковною владами. Він також містив норми про передачу в юрисдикцію церкви справ, пов'язаних із внутрішнім життям сім'ї, справ церковних людей — членів причту та окремих соціальних груп у яких була заінтересована церква.

Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні сто­сунки в сім'ї, відносини церковного кліру із зовнішнім світом. Цей Статут слугував також кодексом відомчого внутрішньоцерковного права. Він містить статті про провини членів церковного причту і монахів як у справах, характерних для церковної юрисдикції вза­галі, так і про порушення, пов'язані з особливим моральним та пра­вовим статусом указаних станових груп. Норми статуту Ярослава є відповідними нормам Руської Правди.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в давньоруській державі, закріплювали привілеї служителів церк­ви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх ви­робників, за рахунок яких вона існувала.

Право власності. У праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що належало до об'єктів права власності. Водночас статті 13, 14 К. П. дають можливість стверджувати, що Руська Правда розрізняла право власності і пра­во володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, ко­тра перебувала у володінні іншої особи. Пізніше законодавець, по суті, говорить про неправомочне володіння (ст. 44 П. П.), вимагаючи від власника не тільки повернення речі справжньому власникові, а й виплати компенсації за користування нею.

Охорона приватної власності — одне із призначень Руської Правди. Так, згідно зі ст. 71 П. П. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф (12 гривень). Це озна­чало передусім захист самого принципу приватної власності, на який посягав порушник.

У Руській Правді відбито процес посилення охорони приват­ної власності. Так, якщо в К. П. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого (скажімо, худоби), то в П. П. (статті 41, 42) він визначався також місцем учинення злочину (украдено худобу із закритого приміщення чи з поля).

Основу феодального ладу становила феодальна приватна вла­сність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділя­ла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавіл­ля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — об'єктами права власності називаються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме май­но, яке належало дружинникам, то в Правді Ярославичів уже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Стат­тя 24 говорить про зростання князівських заорювань і залучення з цією метою значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі; в ст. 32 йдеться про охорону князівської власності, встановлюється штраф за по­шкодження князівської борті.

Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Поширена Правда. їй (ст. 72) порівняно зі ст. 34 К П. притаманна більша диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підставу стверджувати про подальший розвиток феодального господарства (насамперед за рахунок общинних земель), зростання випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності та загострення класових суперечностей.

Як зазначалося, феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних зе­мель працею холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідських общин («окняження й обоярення землі»). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, при­міщення для челяді і залежних селян, господарського інвентаря.

Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповід­ники, захоплювали мисливські угіддя й промислові ділянки збиран­ня меду.

Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок уста­новлення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося великого зна­чення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями влас­ників, залишалися в руках одного й того самого класу. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за зако­ном. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без по­ділу переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоєми­цями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б май­но за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сес­тру вони повинні були видати заміж, давши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 П. П.). Стосовно бояр і дру­жинників передбачався виняток — їхня спадщина за відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 П. П.). У цьому, зокрема, виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 П. П. були поширені на біле духовенство, ремісни­ків, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призна­чався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну відбувалося при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

Зобов'язальне право. Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом по­в'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вар­тість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зо­бов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 П. П.).

У Руській Правді згадується також про зобов'язання за дого­ворами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відо­мих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж у холопи) (статті 54, 55 П. П.).

Договори («ряди») укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді.

Про існування одного з найдавніших договорів — договору ку­півлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Дого­вір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут пере­дусім визначено порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а також порядок установлення добросовісного придбан­ня речі (статті 37, 39 П. П.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її вла­сника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабст­во. У цьому випадку договір обов'язково укладався перед послуха­ми (ст. 101 П. П.).

Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продук­тами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови борж­ника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присо-пом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з ко­роткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то.замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу (ст. 51 П. П.).

Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихва­рів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу (ст. 53 П. П.).

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищу­вальною присягою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».

Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійницького нападу. У цьому випадку купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. У цьому разі кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.). Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а зали­шок розподілявся між місцевими кредиторами.

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчас­тіше наймання призводило до феодальної залежності.

Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ят­ках права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кри­мінальне право містить Руська Правда.

У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-пра­вового. Так, згідно зі ст. 15 К П. злісна несплата боргу, що утво­рився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що ієрархія засобів по­карання формувалася в праві з урахуванням соціального станови­ща як потерпілого, так і злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особис­тість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивний бік злочину ще недостатньо виражений, відомими були лише дві стадії вчинен­ня злочину: замах на злочин і закінчений злочин.

Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідаль­ність за їхні неправомірні вчинки, що, однак, не виключало засто­сування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборо­нялося, що відображало прагнення феодалів зберегти від знищення власну челядь.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійс­нення крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав при­тягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину.

Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К. П.) і вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.), убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.) і вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.). Про навмисні вчинки говорить, наприклад, ст. 12 К П., накладаючи штраф на то­го, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що Руська Правда вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 8 П. П., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: «А кто пакощами конь порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити». Про те, що в Київській Русі в зло­чинних діяннях чітко виявлявся суб'єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банк­рутство (статті 54, 55 П. П.).

Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насампе­ред у повстаннях. До повстанців застосовували сувору міру пока­рання, яку встановлює князь. В умовах існування сюзеренно-ва­сальних відносин порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким злочином.

Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочин­них посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті -Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.

Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочи­нів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1, 19—27), у ряді статей П. П. (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди стосуються саме дій, спрямованих проти особи фе­одала, їх учинення каралося дуже суворо.

Так, три перші статті Правди Ярославичів присвячені відпо­відальності за вбивство огнищанина — князівського дворецького, який управляв князівським доменом або палацами князів у місті. Огнищанами могли називатися і князівські дружинники, бояри, які виконували доручення, що виходили за межі двірського відомства. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався подвійною вірою. Таким чином, цією мірою покарання охоронялося життя князівської знаті, яка відала різними галузями двірського господарства і виконувала судово-адміністративні функції. До при­вілейованих осіб належали, крім огнищанина, «старий конюх», кня­зівські під'їзні та тіуни.

Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К П. говорить про відпо­відальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті З, 4 К. П. згадують про побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вва­жалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався великим штрафом. Тут ідеться про захист честі насамперед пред­ставника панівного класу.

Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, побоїв і ран статті П. П. Слід зазначити, що встановлення Руською Правдою відповідальності за вбивства людей, заподіяння їм тілесних ушкоджень можна тлумачити як спробу зберегти в на­лежному стані робочу силу, воїнів, челядь, які були так необхідні для обслуговування маєтків феодалів, ведення війни, продажу в рабство.

Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, у Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в Руській Правді говориться про крадіж­ку— татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 13 К.П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до охорони нормами Руської Правди таких об'єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45

П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холо­па (ст. 29 К. П.)- Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П. П.). Руська Правда передбачала відповідальність за крадіжку бобра (ст. 69 П. П.).

Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної власності, Руська Правда навіть припускала можливість за певних умов безкарно вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліві (ст. 38 К. П.).

Дата добавления: 2014-12-16