Суспільний лад 9 страница

В адресі Чернігівського губернського земства послідовно про­водилася думка про зв'язок зростання революційного руху та поси­лення політичної реакції в країні, доводилося, що урядовий курс сприяв «процвітанню ідей, супротивних державному ладу, супро­тивних бажанням уряду і людей, які визнають, що міцним і надій­ним є лише мирний розвиток громадських установ». Як висновок, в адресі прямо виражалася відмова у підтримці уряду і містився на­тяк на необхідність конституційної урядової політики.

Незадоволення самодержавства земствами вилилось в земсь­ку контрреформу 1890 p. Основний зміст Положення 1890 р. поля­гав у перегляді земської виборчої системи — в обмеженні прав тор­говельно-промислової і нової землевласницької буржуазії, в забез­печенні дворянству панівного становища в земських установах.

Для вирішення цього завдання було знижено земельний ценз щодо дворян-землевласників. Так, з шести українських губерній колишній ценз зберігся лише в Катеринославській, в решті губер­ній його було знижено. В першій курії право обирати й бути обра­ними мали тільки дворяни. Втрачали активне і пасивне виборче право «шеститисячники», купці першої і другої гільдій. У містах підвищувався майновий ценз, внаслідок чого більшість виборців цієї категорії перейшли до розряду дрібних власників з правом ви­бору тільки уповноважених. Обмежувалися і права товариств, ком­паній тощо.

З цієї категорії могли брати участь у виборах тільки установи, що мали повний ценз, тоді як за Положенням 1864 р. це право по­ширювалося також і на компанії та товариства, що мали 1/20 зе­мельного цензу. Незважаючи на те, що майновий принцип форму­вання списків виборців до земських установ зберігався, істотно зро­стала роль станового чинника. Ступінь користування виборчими правами ставився у безпосередню залежність від належності до то­го чи іншого стану. На правах гласних до губернських зборів вводи­лися всі повітові предводителі дворянства, що ще більше підтвер­джувало панування дворян.

Положення 1890 р. значно посилювало нерівномірність пред­ставництва різних класів. Ценз дворян зменшився вдвічі. Позиції дворянства зміцнилися не тільки в земських зборах, а й у виконав­чих органах. Водночас спроби забезпечити домінування дворянства в земських установах шляхом зміни законодавства демонстрували відірваність самодержавства від реалій життя. Дворянство значною мірою набувало буржуазного забарвлення. У багатьох випадках до дворянського стану належали представники інтелігенції, які увійшли до «благородного стану» за «Табелем про ранги» завдяки влас­ним силам, знанням та праці. Унаслідок цього багато хто з гласних земських зборів, які формально належали до дворянського стану, дотримувалися більш-менш поміркованих ліберально-демократич­них поглядів.

Закон 1890 р. значно посилював нагляд адміністрації за діяль­ністю земських виконавчих органів. Губернатори і міністр внут­рішніх справ отримували право затверджувати або не затверджу­вати кандидатури не тільки голів, а й членів земських управ. Вод­ночас голови і члени управ вважалися такими, що перебували на державній службі. Відтак законодавство прагнуло вихолостити са­ме поняття самоврядування в діяльності земств, зробити їх не біль­ше, ніж додатком до державної машини.

Помітно звужувалися і межі самостійності земських установ. До раніше існуючих понять «порушення закону» і менш конкретно­го — «зачіпання державного інтересу» як причин адміністративно­го втручання в діяльність земств додалося розпливчасте і юридич­но некоректне — «істотна шкода інтересам населення». Таке фор­мулювання надавало губернаторам широкі можливості для сваволі і грубого втручання в земські справи.

Постанови земських зборів, призупинені губернатором, пере­давалися на розгляд в губернське з земських (після міської контрреформи 1892 р. з земських і міських) справ присутствіє, що очо­лювалося знову-таки губернатором. До складу присутствія входили від земських установ голова земської управи та ще один представ­ник. Рішення присутствія могли оскаржуватися земством до Сена­ту. Губернатори широко користувалися наданими їм можливос­тями. Після контрреформи 1890 р. кількість незатверджених кан­дидатур представників земської виконавчої влади зросла по імперії в 17 разів.

Якщо за Положенням 1864 р. земські установи мали можли­вість реалізувати свої постанови відразу ж після їх прийняття, то після 1890 р. вони мусили вичікувати двотижневий строк, протягом якого губернатор міг зупинити виконання постанови земських уста­нов.

Коло питань, щодо яких вимагалося обов'язкове затверджен­ня адміністрації, порівняно з 1864 р. не розширилося. Водночас, як­що до реформи губернатор повинен був винести рішення в семи­денний, а міністр внутрішніх справ — у двомісячний строк, то після 1890 р. такі обмеження взагалі знімалися. Земські збори зберігали право оскаржити рішення присутствія в Сенат, але при цьому не

могли вдруге виносити на обговорення опротестовані адміністра­цією питання. Губернатор отримував можливість пропонувати для внесення до порядку денного земських зборів різні питання.

Губернатор і присутствіє дістали ширші права і щодо вико­навчих земських органів. Якщо за Положенням 1864 р. управи в усій своїй діяльності підпорядковувалися земським зборам, перед якими несли повну відповідальність, то після 1890 р. губернатор мав право здійснювати ревізії управ. У разі незгоди земських управ з їхніми висновками остаточне рішення виносило присутст­віє. Збори могли оскаржити вердикт губернського присутствия тіль­ки в Сенат. Справи про відповідальність членів управ порушували­ся за ініціативою не тільки земських зборів, а й губернатора. Рішення виносили присутствіє або Рада Міністрів із затверджен­ням міністра.

Втім, незважаючи на такі явні реакційні зміни в законодавстві про земське самоврядування, уряд не досягнув своєї мети. Анахро­нічний становий принцип вже не працював.

Тенденції до розвитку земського лібералізму збереглися і піс­ля здійснення контрреформи 1890 р. Отже, основне завдання, що ставилося під час підготовки закону 12 червня 1890 p., — ліквідува­ти опозиційність земств — досягнуто не було.

Міська реформа розпочалася після затвердження Олександ­ром II 16 червня 1870 р. нового Міського положення. До її проведен­ня в Російській імперії діяла анахронічна у правовому відношенні «Жалувана грамота містам» Катерини II (1785 p.). Станова організа­ція міського самоврядування, заплутане і невизначене законодавст­во не відповідали рівню соціально-економічного розвитку міст, ста­ли гальмом в організації муніципальної діяльності і міського госпо­дарства.

Вже починаючи з 40-х років. XIX ст. навіть консервативні громадські кола почали усвідомлювати необхідність реформування застарілої системи міського самоврядування. У 1859 р. новоросій­ський і бессарабський генерал-губернатор граф О. Г. Строганов виступив з клопотанням про поширення на Одесу нового Міського положення, введеного у 1846 р. лише для Санкт-Петербургу. Кло­потання у 1863 р. було задоволене. Зміни в організації самовряду­вання зберегли становий принцип. Основним нововведенням стало залучення до міських справ дворянства, яке раніше ігнорувало їх. Важливе значення мало чіткіше розмежування обов'язків між за­гальною і розпорядчою думами. Загальна дума обиралася за станами і налічувала 250 осіб. Розпорядча дума складалася з міського го­лови, який обирався з числа дворян, почесних громадян і купців 1-ої гільдії, які досягли 30 років, 12 обраних членів і «члена від ко­рони» (особи, яка призначалася урядом).

Ясність у питання компетенції міського громадського управ­ління, втім, так і не була внесена. Межі його самостійності також не були істотно розширені.

Половинчатість і недостатність Міського положення 1846 р. були очевидними.

Наприкінці 50-х років питання про міську реформу обговорю­валося на шпальтах газет і сторінках журналів, піднімалося в низці клопотань з місць на ім'я міністра внутрішніх справ. Ініціаторами нововведень були представники різних станів, насамперед дворянс­тва, яке раніше було байдужим до муніципальних справ.

Міське положення 1870 р. стало значним кроком у напрямі розширення самостійності органів міського самоврядування, підви­щення їх ролі. Виборчі права громадян будувалися на нових, зага-льностанових підставах.

До виборців належали жителі міста чоловічої статі, російські піддані, майновий стан яких відповідав вимогам майнового цензу. Він полягав у володінні на території міста нерухомим майном або торговельними та промисловими підприємствами. Іноземці, злочин­ці, ув'язнені, особи, виключені зі станових товариств, позбавлені прав за вироком суду, а також керівники органів державної ад­міністрації, чини прокуратури і поліції виборчих прав не мали. Жінки — власники майнового цензу, а також неповнолітні могли передавати свій голос за дорученням іншій особі, наділеній вибор­чим правом. Отже, до виборців не належала більшість мешканців міст: наймані робітники, переважна частина інтелігенції, особи, які наймали квартири або кімнати, а також більшість жінок.

У зв'язку з тим, що серед виборців більшість була дрібними власниками майна, «торговельно-промислових закладів», прикаж­чиків та ін., законодавство піддавало їх дискримінації за майновою ознакою. Виборці поділялися на три нерівномірні курії, кожна з яких вносила третину міських зборів з нерухомості, торговельних і промислових підприємств і обирала третину гласних нового роз­порядчого органу міського громадського самоврядування —- місь­кої думи. Залежно від розмірів і адміністративного значення міст України кількість гласних у них коливалася від ЗО до 72 осіб.

Установлений порядок створював переваги для найзабезпеченішої частини населення міст, бо перші дві курії, які давали думі

2/3 гласних, охоплювали лише близько 14% виборців. Міські вибо­ри проводилися один раз на чотири роки.

Міськими думами формувалися виконавчі органи — міські управи. Ключовою фігурою самоврядування був міський голова, який обирався з-поміж власників виборчого цензу (причому не обо­в'язково тих, які входили до складу міської думи). Голова губерн­ського міста затверджувався міністром внутрішніх справ, а повіто­вого — губернатором. Міський голова мав достатньо широкі повно­важення, керував роботою як думи, так і управи. Він віддавав розпорядження про скликання думи і визначав порядок денний її засідань, представляв інтереси міста у відносинах з адміністратив­ними органами та іншими установами.

Згідно зі ст. 60 Міського положення 1870 р. будь-який гласний мусив повідомити міського голову про внесену ним на розгляд думи пропозицію за три дні до засідання. Усвідомлюючи особливу роль великих міст у соціально-економічному і політичному житті країни, самодержавство велику увагу приділяло благонадійності міських голів, все активніше використовуючи незатвердження їх на посаді, часто без вказівки формальних причин. Відразу ж після обрання усі документи передавалися губернатору для затвердження або пе­ресилання з відповідною характеристикою до Міністерства внут­рішніх справ. Одночасно з головою обиралися і члени міської упра­ви, кожному з яких дума доручала керувати тією чи іншою галуз­зю міського господарства. Кількість членів управи законодавством не обмежувалася і залежала, як правило, від розміру міста. На від­міну від міських голів, кандидатури членів управи не підлягали ад­міністративному затвердженню.

Міське положення 16 червня 1870 р. вводило в містах Украї­ни, як і в усій Російській імперії, складну і незвичну процедуру «балотування» — таємного голосування. Для обрання гласних, а та­кож міського голови і членів управи кандидатам треба було набра­ти більше «виборчих» голосів, ніж «невиборчих».

Гласні міських дум працювали на громадських засадах, члени управ — на постійній основі. У дрібних містах дума могла не обира­ти управу, а покласти усі виконавчі функції на міського голову.

Міське положення 1870 р. оцінювалося сучасниками позитив­но, передусім у питаннях муніципальної компетенції. А вона була в умовах самодержавної напівфеодальної Росії незвично широкою. Міські думи й управи здобували досить значну самостійність у вирішенні місцевих, насамперед господарських питань. Досить зазна­чити, що міські кошториси приймалися без адміністративного за­твердження. Губернатори не мали права необмеженого втручання у муніципальні справи, здійснюючи лише нагляд за законністю по­станов та рішень міських дум і управ.

Закон надавав органам міського самоврядування певні мож­ливості для власної нормотворчої діяльності. Йдеться про право міських дум видавати з санкції губернаторів (котрі пильнували, як вже зазначалося, за законністю діяльності міських органів) обов'яз­кові постанови для мешканців підвідомчих міст. Водночас органи міського самоврядування не могли клопотати про зміну існуючого законодавства, будь-яка власна суспільно-політична позиція му­ніципальних установ не передбачалась і вважалася в усіх випадках «крамольною».

Незважаючи на те, що ст. 5 Міського положення 1870 р. пе­редбачала самостійність міського громадського управління «в ме­жах наданої йому влади», губернатори зберігали важелі впливу на муніципальні установи. Зокрема, начальник губернії міг опротесту­вати внесення тих чи інших питань до порядку денного засідання, з яким міський голова мусив ознайомити його заздалегідь, призупи­нити виконання постанов органів міського самоврядування на строк до одного місяця. У цьому разі питання передавалося на розгляд губернського з міських справ присутствія, очолюваного губернато­ром. Дума мала право оскаржити рішення присутствія в Сенат, од­нак до винесення останнім вердикту міське самоврядування повин­но було виконувати постанову губернського з міських справ при­сутствія. Водночас не тільки губернатор, а й присутствіє не могли порушувати господарську самостійність міського самоврядування. Різноманітність покладених на міське громадське управління фун­кцій вимагало від них наявності серйозної фінансової бази. Особли­во актуальним це було для великих міст: Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава.

Про напрями діяльності міського самоврядування можна су­дити за визначеним Міським положенням 1870 р. переліком му­ніципальних витрат. Як і для земств, вони поділялися на обов'язко­ві і необов'язкові (факультативні). До першої групи належали: ви­трати на утримання власне місцевого самоврядування, міських громадських «будівель» і пам'ятників; утримання міських вулиць і площ тощо; витрати за зобов'язаннями міста, допомога на утриман­ня навчальних, благодійних та інших «загальнокорисних» закладів, затверджена в законодавчому порядку.

Вводячи нове міське самоврядування, держава, як і у випадку із земствами, поклала на нього вантаж власних витрат, що не ма­ли безпосереднього відношення до «місцевих користі та потреб». Йдеться про асигнування на військові потреби, утримання поліції та пожежних команд, опалення та освітлення в'язниць тощо. Слаб­ка навіть у великих містах фінансова база ледь витримувала такий вантаж, зростала заборгованість міського самоврядування держав­ній скарбниці. Повітові і заштатні міста у багатьох випадках взагалі в економічному відношенні ледве животіли. Витрати міського само­врядування в Україні на загальноімперські потреби поглинали в се­редньому до третини коштів.

З «необов'язкових» витрат, які насправді були найактуаль­нішими для населення, особливо важливим було фінансування на­родної освіти та охорони здоров'я. Однак через обмеженість кош­тів, думи й управи багатьох міст так і не змогли скористатися нада­ними їм можливостями щодо міського благоустрою, освіти та меди­цини. Навіть у такому великому центрі України, як Харків, за час дії Міського положення 1870 р. було відкрито лише п'ять міських народних училищ (з них два — на пожертвування приватних осіб).

Міста зростали, а отже, збільшувались і витрати муніципаль­них органів. Водночас законодавство не надавало містам джерел доходів, достатніх для покриття як обов'язкових, так і необов'язко­вих витрат.

Міська скарбниця наповнювалася за рахунок різних місцевих податків і зборів, розміри яких були законодавче обмеженими. Про­відне місце серед них посідав так званий «оціночний збір» з неру­хомого майна, що належало приватним особам, компаніям, товарис­твам тощо, а також збір за видачу органами міського самовряду­вання приватним особам, компаніям і товариствам свідоцтв «на зайняття торгівлею та промислами». На користь міста стягували й інші збори, що не відігравали вирішальної ролі у формуванні бю­джету: з нотаріальних актів, таврування мір та вагів, з візництва, збори з аукціонних продажів майна та ін. Правом установлення нових, не передбачених Міським положенням, податків та зборів, а також правом перевищення встановлених норм оподаткування міські думи не були наділені. В умовах, що склалися, міське само­врядування великих міст виявляло ініціативу, створювало міські банки і ломбарди, що вели власну кредитно-фінансову діяльність і відраховували частину прибутку місту. В Україні перший міський банк виник у Харкові в 1866 p., перший ломбард — у 1891 р. (також у Харкові).

Важливим джерелом доходу була й експлуатація міської влас­ності — земельного фонду та споруд. У 80—90-х роках великі міста дедалі більше уваги почали приділяти проектам створення муніци­пальних підприємств, що задовольняли потреби міського господарст­ва і давали прибуток: різниць, електростанцій, водопроводів тощо.

Міське положення 1870 р. вводилося в Україні поступово. Не­гайно воно набуло чинності в Києві, Миколаєві, Полтаві, Харкові, Херсоні та Чернігові. У 1872 р. — в Одесі. Питання про поширення Міського положення на міста Правобережжя було вирішене тільки законом 29 квітня 1875 р. Упродовж 70-х років нове самоврядуван­ня поширювалося на всі міста України.

Особливого значення реформа 16 червня 1870 р. набула у ве­ликих містах, де загальностанові органи громадського управління мали широке поле для діяльності. У повітових та заштатних містах, що не мали достатніх коштів, жили «по-стародавньому», переваги нового муніципального устрою були не так помітні.

Великі міста мали більше можливостей для формування влас­ної муніципальної господарської політики. Тут були в наявності і нові суспільні сили, здатні успішно вести міське господарство, пе­редусім представники буржуазії та інтелігенції, які відтіснили від керма влади обмежене напівпатріархальне купецтво, яке було місь­кою верхівкою за часів дії катеринівської «жалуваної грамоти». Так у Харкові в 1871 р. першим пореформеним міським головою було обрано відомого громадського діяча, ліберала, професора Є. С. Гор­дієнка, про якого вже згадувалося. Інтелігенція починала відіграва­ти дедалі вагомішу роль і в інших великих містах України, насам­перед в університетських центрах — Києві, Харкові, Одесі.

У період реакції 80-х років відносна самостійність органів міського самоврядування викликала глибоке незадоволення само­державства і правоконсервативних сил. Міські думи поза традицій­ною для Російської імперії адміністративною опікою здавалися не­безпечним джерелом вільнодумства (насправді муніципальний лі­бералізм був ще більш обмеженим, ніж земський). Викликала побо­ювання і боротьба фракцій у думах, що загострювалася. За стано­вою оболонкою часто приховувалися політичні розбіжності — на­справді протистояли не стільки купці («давня» міська еліта) і дво­ряни (еліта «нова»), скільки найконсервативніша частина буржуазії і поміщиків, з одного боку, та інтелігенція, яка активізувалася, і підприємці, які прагнули будувати своє господарство на західний манер, з іншого. В Україні ці суперечності загострювалися на націо­нальному грунті. Про недовіру самодержавства до «національних окраїн» свідчили і більша жорсткість адміністрації щодо самовряду­вання міст Правобережжя, закладена в законі від 29 квітня 1875 р.

Контрреформи 80—90-х років не могли обминути міське само­врядування, якому, на думку правлячої верхівки, у 1870 р. надава­лася надто широка самостійність.

Робота спеціально створеної урядом Особливої комісії зі скла­дання проектів місцевого управління, що діяла у 1882—1884 pp., припинялася. Комісія, яка розробляла подальші кроки з демокра­тизації самоврядування в імперії, також припинила своє існування.

У відповідях на запит Міністерства внутрішніх справ 40 губе­рнаторів і два градоначальники відстоювали необхідність посилен­ня адміністративного контролю не тільки за законністю, а й за пра­вильністю дій міських установ. Водночас бюрократія Російської ім­перії була стурбована тим, що серед міських виборців переважала буржуазія, кількість якої зростала. Слід наголосити, що в органах самоврядування українських губерній питома вага купців була зна­чно нижчою, ніж загалом по Російській імперії. Це свідчить не стільки про менш буржуазний характер органів міського самовря­дування в Україні, скільки про те, що станова система тут ще мен­шою мірою, ніж в усій імперії, відбивала соціальні реалії. Чимало поміщиків перейшло на капіталістичні рейки господарювання, по­чало займатися підприємницькою діяльністю. В умовах промисло­вого буму в Донецько-Криворізькому басейні наприкінці XIX ст. свої підприємства відкривали особи інтелігентських професій, на­самперед інженери. Багато з них також були дворянами. Дворянсь­ке достоїнство було притаманним і більшості представників міської інтелігенції, яка мала виборчі права.

Уряд не дуже зважав на ці реалії. Метою проведеної 11 черв­ня 1892 р. контрреформи було звуження кола осіб, наділених вибо­рчими правами, зміцнення позицій дворянства, посилення адмініст­ративного контролю (а фактично перетворення його в опіку) над органами міського самоврядування.

Виборча система зазнала кардинальних змін. Майновий ценз був істотно підвищений, він залежав від кількості населення та ад­міністративного значення міста. Виборчі права здобули громадяни, товариства та установи, що мали на території міського поселення нерухомість, оцінену не нижче визначеної законом суми (так, для губернських міст вона становила 1500 крб.). З власників торговельних і промислових підприємств виборчі права залишилися лише у членів І та II гільдій. Куріальна система скасовувалася.

Нове законодавство в кілька разів зменшило і без того неве­лику частку виборців відносно населення міста. Муніципальна дія­льність віддавалася на відкуп вузькому колу найбільш забезпече­них власників.

Від неї усувалася практично вся колишня третя курія, що складалася з дрібних власників, які за свідченням сучасника були «... масою міського населення, найбільш заінтересованою в нормаль­ному ході муніципальної справи». Особисті вимоги до кандидатів зберігалися. Подібного обмеження виборчих прав міських жителів в той час не знала жодна європейська країна.

У частині визначення муніципальної компетенції законодав­чий акт 1892 р. вирізнявся несистемністю, неясністю, неповнотою. Основні напрями господарської діяльності і джерела формування бюджету зберігалися. Водночас нічого не говорилося про право міського самоврядування засновувати муніципальні підприємства. Не згадувалося і про таке актуальне майже для кожного міського поселення питання, як житлове.

Міське положення 1892 р., на відміну від Положення 1870 p., не містило принципового твердження, що міське самоврядування в межах своє компетенції діє самостійно. На практиці це означало спробу повного підпорядкування муніципальної влади державній адміністрації, вихолощення самого поняття самоврядування. Конт­роль набував форми опіки. Будь-яка постанова міської думи пода­валася на розгляд губернатора і могла бути реалізованою тільки в тому разі, коли начальник губернії в двотижневий строк не призу­пинив її дії. А зробити це губернатор міг, якщо визнавав рішення міської думи незаконним або таким, що виходило за межі муніци­пальної компетенції, а також не відповідало загальним, державним інтересам та потребам або таким, що порушувало інтереси місцево­го населення.

Останній пункт, юридично невизначений, надавав губернато­рам право широких тлумачень, суб'єктивізму, а на практиці — ад­міністративної сваволі. Це була, по суті, прихильна відповідь цара­ту на прохання губернаторів і градоначальників установити конт­роль за «правильністю» дій управління.

Нововведенням Міського положення 1892 p., що істотно обме­жувало права органів місцевого самоврядування, було обов'язкове адміністративне затвердження не тільки міського голови, а й членів управи, а також муніципальних кошторисів. Ця обставина завдала шкоди самостійній фінансово-економічній діяльності міст. У повній компетенції органів міського самоврядування залишалися перева­жно другорядні питання.

Усі клопотання, скарги й апеляції до вищих державних стру­ктур міські думи могли подавати тільки через губернатора. Скарги розглядалися за традиційною для Російської імперії схемою, до якої були залучені Сенат, Міністерство внутрішніх справ, а також об'єднаний орган нагляду — губернське з земських та міських справ присутствіє. Останнє складалося з губернатора, «неодмінного члена», губернського предводителя дворянства, представників гу­бернської земської і міської управ. У спірних питаннях між губер­натором, з одного боку, і органами місцевого самоврядування, з ін­шого, присутствіє, як правило, підтримувало начальника губернії.

Відповіді на кожне своє клопотання або скаргу міським думам доводилося чекати довго, інколи роками. Вони мали невеликі шанси довести свою правоту навіть у разі прямого утиску їхніх прав ад­міністрацією.

Органи міського самоврядування, як і колись, формувалися один раз на чотири роки. Міські голови і члени управ прирівнювали­ся до державних чиновників відповідних класів. Міське положення 11 червня 1892 р. підвищувало роль міських управ, фактично проти­ставляло їх думам. Чисельний склад дум дещо зріс (у губернських містах з 72 до 80). Обиралися й кандидати в гласні (до 1/5 від загаль­ного числа), які заміщали тих, хто вибув. Положення 1892 p., як і По­ложення 1870 p., передбачало припинення посадовими особами їх­ньої діяльності в разі втрати (продажу та ін.) майнового цензу.

Право міських дум віддавати до суду виборних посадових осіб міського самоврядування переходило до губернського з земських та міських справ присутствія, а на практиці у багатьох випадках — до губернатора. Начальник губернії міг також притягати міських голів і членів управи до дисциплінарної відповідальності.

Незважаючи на численні недоліки і недосконалість Міського положення 1892 p., критику його з боку спеціалістів, самодержавст­во не поспішало скасовувати контрреформу 1892 p.

Міське положення 1892 р. в більшості міст України вводилося практично відразу — адміністрація прагнула скористатися його пере­вагами для посилення контролю за думами та управами. Проте пе­реслідувані законодавцем цілі досягнуті не були. Доходило до курйо­зних випадків — у Харкові введення Міського положення 1892 р. призвело до результатів, протилежних очікуваним. Тут з 80 гласних — 62 належали до купців та почесних громадян. Це свідчило, що соціально-економічні і політичні процеси давно вже вийшли за межі станових груп. Розшарування гласних відбувалося переважно за ідейно-політичними ознаками.

На початку XX ст. в думах і управах великих міст почали зосе­реджуватися ліберально-демократичні сили, які виступали за демо­кратизацію не тільки муніципального, а й усього громадського жит­тя. На політичній арені імперії вони були ще недостатньо окреслені, однак суперечності між губернською адміністрацією і органами місь­кого самоврядування не затухали, а, навпаки, розгорялися. Для по­вітових і заштатних міст ці процеси були менш характерними.

Органи міського самоврядування зробили вагомий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток міст України напри­кінці XIX ст., особлива увага приділялася при цьому розвитку охо­рони здоров'я та народної освіти.

Порівняно із земствами, органи міського самоврядування були менш організованими — навіть міста однієї губернії не об'єднува­лися у відстоюванні своїх інтересів, не кажучи вже про регіональні або загальноросійські організації. Втім, з господарських питань ду­ми та управи значних міст налагоджували дедалі тісніші неофіційні контакти між собою.

У 1864—1874 pp. у Російській імперії здійснювалася військова реформа. Поразка у Кримській війні 1853—1856 pp. значною мірою стала каталізатором буржуазних реформ 60—70-х років, наочно продемонструвала низьку боєздатність російської армії. Вона була побудована на суто феодальних засадах, мала низький рівень озбро­єння і технічного оснащення і виявилася неспроможною захищати державні інтереси. Планомірна реорганізація збройних сил розпо­чалася після придушення польського повстання 1863 р.

Основним перетворенням у галузі військового управління ста­ло формування військових округів за територіальною ознакою. У 1862 р. були реорганізовані перші чотири військових округи, з яких два — Київський та Одеський — розміщувалися на території України. Двома роками пізніше виникли ще шість округів, у тому числі Харківський (був ліквідований у 1880 р). У серпні 1864 р. Оле­ксандр II підписав Положення про військові округи.

Головному начальнику округу, який називався командувачем військ, підпорядковувалися усі розташовані в окрузі військові час­тини та військові установи. Управління військового округу складалося з військово-окружної ради та шести відділів: 1) штабу, 2) інте­ндантського управління, 3) артилерійського управління, 4) інжене­рного управління, 5) військово-медичного управління, 6) окружного інспектора військових госпіталів. Військовий округ зосереджував у своїх руках командне і військово-адміністративне управління на підвідомчій йому території.

Створювалася система місцевого військового управління, усу­валася дореформена крайня централізація, притаманна діяльності Військового міністерства. Військові округи забезпечували розгор­тання збройних сил на випадок війни. Під час війни військово-окру­жні управління могли перетворюватися в штаби армій або відділя­тися від округу. Крім забезпечення розгортання армії в умовах вій­ни, командувачі округів повинні були сприяти цивільним властям «у забезпеченні порядку в краї», тобто могли використовуватися для придушення визвольного руху.

Дата добавления: 2014-12-16