Економічне зростання як основа національної економіки

Економічне зростання (ЕЗ) - це збільшення обсягів виробничих потужностей або ВНП за умов повної зайнятості.

Рівень ЕЗ належить до найважливіших показників, які характе­ризують розвиток народного господарства й використовуються при міжнародних порівняннях. Його визначають двома способами: як збільшення абсолютного реального ВНП або ЧНП за певний період або як зростання реального ВНП або ЧНП на душу населення. Вимі­рюють ЕЗ за допомогою обчислення його в процентах річних темпів.

Збільшення ВНП у розрахунку на душу населення є важливим показником підвищення життєвого рівня населення. Для цього вико­ристовують показники зростання реального продукту, тобто такі, які характеризують збільшення фізичних обсягів виробництва. За до­помогою зростаючої економіки можна вирішувати складні соціальні проблеми як усередині держави, так і на міжнародному рівні, реалізо­вувати програми боротьби з бідністю, забрудненням навколишнього середовища без зниження рівня споживання та нагромадження.

Кінцевою метою ЕЗ є збільшення споживання, зокрема неви­робничого, яке містить невиробничі капітальні вкладення та фонд споживання. Цієї мети досягають на основі виробничого нагромад­ження.

ЕЗ може здійснюватися на кількісній або якісній основі, тому розрізняють два його типи: екстенсивний та інтенсивний. Суть екстенсивного типу ЕЗ полягає в тому, що збільшення обсягів ви­робництва матеріальних благ і послуг досягається за рахунок вико­ристання більшої кількості виробничих ресурсів. Інтенсивний тип характеризується тим, що приріст виробництва забезпечують за до­помогою застосування досконаліших факторів виробництва, тобто їх продуктивності.

Екстенсивний та інтенсивний типи ЕЗ - це протилежності, які знаходяться в органічній єдності. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються та взаємозрощуються, у зв'язку з чим важко відмежувати один тип ЕЗ від іншого. Тому вважа­ють шлях ЕЗ переважно екстенсивним або переважно інтенсивним.

Перехід від переважно екстенсивного до переважно інтенсивного ЕЗ - це процес, пов'язаний із зрушеннями у структурі суспільного виробництва та зміною пріоритетів економічного розвитку. Під час переходу від одного типу до іншого відбувається уповільнення тем­пів ЕЗ, але водночас активізуються структурні зрушення.

За останні роки відзначається спад темпів ЕЗ на душу населення. Однак це усереднені дані, є деякі регіони, де ця тенденція відсутня. Такі тенденції зумовлено певними факторами, а саме:

1) уповільненням ЕЗ, пов'язаного з переорієнтацією капітальних
витрат у сферу послуг, що сьогодні становить 50... 60 % ВНП;
попит на матеріально-речові виробничі фактори, що були рані­
ше рушійною силою, спав;

2) підвищенням цін на енергоресурси та моральним старінням
енергоємного обладнання;

3) урахуванням державного регулювання, накладенням з еколо­
гічних причин заборон та обмежень на використання ефектив­
ного виробництва.

Однак тенденція до уповільнення не виключає тимчасових під­йомів. У 1993-1995 рр. відбувся продуктивний підйом ділової актив­ності в США та державах Східної Європи.

Можлива й інша класифікація економічного зростання - за вели­чиною його темпів.

При цьому слід ураховувати дві характеристики: 1) якість продукції;

Політика економічного зростання в національній економіці

2) структуру приросту виробництва (співвідношення капіталь­них товарів і товарів для населення). За величиною розрізняють такі темпи ЕЗ:

1. Нульові. На відносно короткий проміжок часу ЕЗ не загрожує
шкідливими наслідками, тому що може здійснюватися шляхом зни­
ження матеріаломісткості, підвищення фондовіддачі та продуктив­
ності праці.

2. Негативні. Існували в Україні в 90-х роках XX століття, що
було свідоцтвом кризових явищ в економіці держави. Спад темпів ЕЗ
пояснюється:

а) високою питомою вагою виробництва засобів виробництва і
озброєння, виготовлення яких зменшилось;

б) погіршенням показника фондовіддачі, тобто виготовленням
продукції з одиниці виробничих фондів;

в) великою часткою продукції, яку використовували на військові
потреби;

г) розпадом СРСР і розривом господарських зв'язків;

д) труднощами переходу до ринкової економіки.

3. Оптимальні. Базуються на макроекономічній рівновазі націо­
нальної економіки і одночасно є найважливішою умовою її функціону­
вання, їм не слід бути дуже високими, бо це призводить до інфляції.

Для оцінювання ЕЗ, його динаміки, темпів та інших показників в усьому світі використовують затверджену органами ООН систему на­ціональних розрахунків. Для оцінювання ЕЗ все більше значення ма­ють такі показники, як тривалість життя, величина вільного часу та ін.

Кожне суспільство прагне до ЕЗ. Технічний проґрес, швидке збільшення виробничих потужностей і підвищення життєвого рівня є стратегічними напрямками динамічного розвитку економіки кожної країни. Проте довгострокове ЕЗ не завжди є рівномірним. Воно пере­ривається періодами економічної нестабільності, коливаннями тем­пів економічного зростання, структури і ефективності відтворення. Періоди швидкого зростання економіки перериваються інфляцією (зростанням цін), спадом виробництва й низьким рівнем зайнятості (безробіттям), тобто економіка розвивається циклічно.

Економічний цикл складається з чотирьох фаз: кризи, депресії, пожвавлення, підйому. Економічний цикл характеризується регу­лярністю й рекурентністю (тобто здатністю самовідтворюватися).

Національна економіка

Оскільки такий рух відбувається хоча й нерівномірно, але без­перервно (кінцеві фази попереднього циклу накладаються на перші фази наступного), то динаміка макроекономічних показників має хвилеподібний вигляд: у кінці попереднього циклу й при зародженні нового циклу (криза) показники погіршуються, на нижньому рівні (депресія) встановлюється короткочасна рівновага, під час поши­рення нового економічного циклу (пожвавлення) показники різко зростають, на верхньому рівні (підйом, або процвітання) досягають рівноваги, потім знову - спад (криза) й т.д.

Економіка ніколи не перебуває у стані спокою. Процвітання змі­нюється спадом або крахом. Обсяги ВНП, зайнятості й виробництва скорочуються. Ціни та прибутки знижуються, а безробіття зростає. За спадом виникає депресія. Врешті-решт досягається певна критич­на точка, після якої починається пожвавлення. Відновлення може бути повільним або швидким. При цьому рівень виробництва підви­щується, зайнятість зростає. В міру того, як пожвавлення в економіці набирає сили, рівень цін починає підвищуватись до того часу, поки не виникає повна зайнятість і виробництво не починає працювати з максимальною потужністю, тобто пожвавлення може бути неповним і, навпаки, настільки сильним, що приведе до нового буму. Нова сму­га процвітання може означати тривале стійке пожвавлення попиту, збільшення кількості вільних місць, підвищення цін і життєвого рів­ня населення або ж швидке інфляційне «роздування» цін і зростання спекуляції, за яким настає нова важка криза.

У процесі становлення та розвитку ринкової економіки багато уваги приділялося дослідженню причин і наслідків циклічних коли­вань і кризових явищ.

Спочатку в теоріях економічних циклів розглядали кризи надви­робництва як незакономірні відхилення від нормального стану еко­номіки, що суперечать її природі. Згодом (кінець XIX ст.) набула роз­витку кредитно-грошова концепція циклу, відповідно до якої кризи - це результат порушення рівноваги грошового попиту та пропозиції (Р. Дж. Хаутрі, І. Фішер).

На початку XX ст. виникли перші теорії, що пояснювали цикліч­ні коливання економічної кон'юнктури нестійкістю, яка внутрішньо властива економічній системі. З'явилися праці М.І. Туган-Барановсь-кого, А. Шпітхофа, І. Касселя, що заклали основу концепції нагромад-

ження капіталу. Головну увагу ці економісти приділяли руху осно­вного капіталу, динаміка нагромадження якого становить основу

економічного циклу.

Взаємодію виробництва предметів споживання та нагромаджен­ня залежно від технічного процесу проаналізував Й. Шумпетер. Еко­номічне зростання, на його думку, відбувається циклічно завдяки стрибкоподібному характеру оновлення основного капіталу.

Деякі економісти вважали, що криза виникає внаслідок дії зо­внішніх умов - політичних, демографічних, природних.

У. С. Джевонс відкрив зв'язки ділових циклів зі зміненням кон­фігурації сонячних плям, які відбуваються кожні десять років. Він спробував використати ці спостереження для пояснення чергувань врожайних і неврожайних років, для переходу від стану депресії до

ділової активності.

Велике значення для розвитку теорії економічних циклів мали до­слідження Дж. М. Кейнса та його послідовників Р. Харрода, Дж. Хик-са, А. Хансена, в яких цикл розглядається як підсумок взаємодії руху національного доходу, споживання та нагромадження капіталу.

Протягом тривалого часу рекомендації щодо антициклічного дер­жавного регулювання, основані на кейнсіанських моделях, приводи­ли до позитивних наслідків, тобто сприяли розширенню сукупного попиту в періоди кризових спадів виробництва та його обмеження у періоди піднесення. Для цього використовувалася бюджетна та кредитно-грошова політика. Проте, забезпечуючи відповідне згла­джування кризових явищ, кейнсіанські моделі регулювання циклу водночас стимулювали інфляційні процеси.

У 70-80-ті роки XX ст. за умов значних темпів інфляції, коли економічний спад не супроводжувався зниженням цін, кейнсіан­ські моделі були доповнені так званою монетарною теорією циклу (М. Фрідмен). Ця теорія виходить з того, що головну роль у динамі­ці національного доходу (і відповідно циклу) відіграє нестабільність грошової пропозиції, надлишок якої «закладає» економічна політика самої держави. Тому держава з метою стабілізації економіки відпо­відно до монетарної теорії циклу має зосередити основну увагу на регулюванні обсягу грошової пропозиції, тобто грошової маси, яка

перебуває в обігу.

Розглядаючи всі ці «підходи» до економічної кризи, слід заува­жити, що необхідно розрізняти причини та чинники, які впливають

Національна економіка

на кризи. Тому політичні, демографічні, природні зміни, що відбува­ються в суспільстві, можна вважати лише чинниками, що підсилю­ють економічні кризи, а причиною економічних криз - протиріччя між виробництвом і споживанням.

З урахуванням цього матеріальною основою періодичності ци­клічних криз є оновлення капіталу.

Основними критеріями, що використовують для характеристики економічних циклів, є тривалість, а також їх рушійні сили, які зумов­люють генезис і механізм проходження циклів. З цього погляду всі економічні цикли поділяють на такі:

1) цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, тривалість яких
дорівнює 40-60 рокам, їх головна рушійна сила - радикальні змінен-
ня в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна
перебудова;

2) цикли Кузнеця тривалістю 20 років, рушійними силами яких є
зрушення у відтворній структурі виробництва;

3) цикли Джаглера періодичністю 7-11 років як підсумок взаємо­
дії багатьох грошово-кредитних факторів;

4) цикли Кітчина тривалістю 3-5 років, що зумовлюються дина­
мікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей
на підприємствах;

5) приватні господарські цикли, що охоплюють період від 1 до 12
років та існують у зв'язку з коливанням інвестиційної активності.

Незважаючи на спільні для всіх циклів фази, окремі цикли суттє­во відрізняються один від одного тривалістю й інтенсивністю.

Сучасні цикли мають свої особливості. Перш за все важливою рисою сучасного стану є інтернаціоналізація виробництва. Цикліч­ні кризи все більше виходять за національні межі й стають всесвіт­ньою проблемою. На циклічність суттєво впливає науково-технічна революція, зростання питомої ваги галузей, які виробляють товари народного споживання, а також сфери послуг, що в меншій мірі під­падають під вплив циклічних коливань, а також змінення механізму державного регулювання.

Кризи 1974-1975 рр. і 1980-1982 рр. були найважливішими за весь період після Другої світової війни. Вони водночас поширилися на головні розвинуті країни, переплелися з глибокими структурними кризами: енергетичними, сировинними, валютними та ін. Як наслі-

Політика економічного зростання в національній економіці док економіка 70-80 рр. й аж до 1989 р. характеризувалась сповільне­ними темпами зростання.

З 1988 р. розвернулося циклічне піднесення, особливістю яко­го було зниження процентних ставок у більшості розвинутих країн, підвищення споживчого та інвестиційного попиту. Вперше циклічне піднесення здійснювалося синхронно в усіх головних країнах і стало одним із найтриваліших за всю історію.

З 2008 р. розпочалася нова економічна криза, що охопила всі

країни.

Важливим фактором, який породжує нестабільність економіки, є принцип акселерації. Якщо продаж промислових товарів підвищу­ється, то принцип акселерації може підсилювати ці коливання. На момент зростання він сприяє чистим інвестиціям, а при падінні з та­кою ж силою сприяє чистому деінвестуванню.

Акселератор - це коефіцієнт, який характеризує зв'язок між змі-неннями доходу (споживання) й чистими інвестиціями:

А = АЧІ/АУ

де АЧІ - приріст чистих інвестицій; ДУ - приріст доходу (споживання).

Суть принципу акселератора полягає в тому, що коли продаж то­варів, які виробляє підприємство, збільшується на декілька відсотків, то виробництво машин для виготовлення цих товарів має зрости в

декілька разів.

Економіка будь-якої країни як системний об'єкт дослідження має певну структуру, тобто сукупність елементів або підсистем і зв'язків між ними, якій притаманні ознаки цілісності.

Структура економіки - це співвідношення, які відображають взаємозв'язки та взаємозалежності окремих частин економіки, окре­мих її секторів, галузей.

На макрорівні розрізняють такі види структурних співвідношень:

1) відтворні;

2) галузеві;

3) територіальні.

Коли ці співвідношення порушуються, виникають структурні

кризи.

Національна економіка

Структурна криза - це специфічне економічне явище, яке по­роджується й виявляється в макроекономічній диспропорційності, руйнуванні частин, елементів, підрозділів, галузей економіки.

Бувають структурні кризи перевиробництва (чорна, кольорова металургія) й недовиробництва (енергетична криза).

Структурні кризи, як правило, е довгостроковими й не вклада­ються в межі одного відтворного циклу. •

Диспропорційність, що виявляється в структурних кризах, має такі особливості:

1) на відміну від циклічної кризи, в якій диспропорції є загальни­
ми, що поширюються в економіці в цілому, структурна криза відобра­
жає диспропорції розвитку окремих галузей (наприклад, паливно-
енергетичної) або окремих сфер господарства (грошово-кредитних);

2) циклічні кризи породжуються диспропорціями внутрішньона-
ціонального відтворення, а структурні - диспропорціями розвитку
світового господарства;

3) структурні кризи мають нециклічний характер.
Причиною структурних криз €. довгострокові структурні диспро­
порції сучасного світового господарства.

Структурні кризи переплітаються з циклічними й підсилюють розмах і тривалість кризових явищ - виникає стагфляція.

Стагфляція - вид кризи, структурної й економічної одночасно, коли з підвищенням цін (інфляція) відбувається застій виробництва, а потім - стагнація. Стагнація - стан економіки, для якої характерні низький рівень виробництва, високий рівень безробіття, незначне ви­користання матеріальних ресурсів.

Для зменшення впливу структурних криз на економіку слід пе­ребудувати її структуру, тобто перш за все необхідно розвивати на-укоємні галузі, що відповідають сучасному етапу НТП (електронно-інформаційний комплекс), а також сфери послуг і товарів народного споживання.

Вибравши структуру виробництва, яка орієнтована відповідно до НТП на збільшення кількості й підвищення якості матеріальних і людських ресурсів, держава може забезпечити більший рівень ЕЗ.

У сучасних умовах економіка України перебуває в глибокій трансформаційній кризі. В останні роки структурні зрушення в Україні мали негативний характер як за оцінним критерієм приросту

кінцевого ефекту, так і за критерієм соціальної спрямованості націо­нального товаровиробництва й ринку. Ще при тоталітарному режимі владні структури України боролися зате, щоб змінити співвідношен­ня галузей у двосекторній моделі груп А й Б для підвищення частки і обсягу виробництва галузей групи Б. Саме у цій сфері працюють безпосередньо на задоволення потреб людини, але змінити ті тен­денції, що склалися, за тоталітарних умов не вдалося. Базові галузі групи А продовжували зростати випереджальними темпами й дося-гли 72... 75 % загальноекономічного обсягу. При цьому значну част­ку сфери групи А становив військово-промисловий комплекс, навіть після проголошення політики радикальної структурної перебудови економіки. В умовах загального спаду ВВП, промислового і аграрно­го виробництв зазначені тенденції в зміненні структури залишилися переважними. Питома вага галузей групи А підвищувалася за раху­нок насамперед металургійного й хімічного комплексів, що виробля­ють продукцію на експорт.

Зрозуміло, що трансформаційна криза в Україні має загальний, всеохоплюючий характер, але її основною складовою є криза струк­турна. До цього потрібно додати, що енергоємність, витратоємність на одиницю вітчизняної продукції у декілька разів менша, ніж у краї­нах з розвиненою ринковою економікою.

Досліджуючи ЕЗ, необхідно мати на увазі ті чинники, що найбіль­ше впливають на нього.

Всі чинники ЕЗ можна поділити на такі:

1) пропозиції (природні, трудові ресурси, основний капітал,
науково-технічний прогрес);

2) попиту (сукупний попит С +1 + С + Хп);

3) розподілу (ефективний розподіл ресурсів). •

Чинники пропозиції забезпечують.фізичне зростання, тобто збільшення виробництва реального продукту, але ці чинники - лише передумови для ЕЗ. Щоб воно відбулося у дійсності, відповідно має

зрости сукупний попит.

Вплив чинники, які стосуються пропозиції, на ЕЗ відображається за допомогою кривої АВ виробничих можливостей (рис. 11.1).

Обмеженість ресурсів диктує необхідність вибирати оптимальні виробничі цінності й сам процес виробництва, базуючись на принци­пах заміщення чинників з урахуванням масштабу виробництва.

Існує прямий зв'язок між ЕЗ і виробничими можливостями (тех­нологія, техніка, зайнятість, оптимальний розподіл ресурсів). Таку залежність видно з рис. 11.1. Економічне зростання визначається змі­щенням кривої виробничих можливостей вправо, тобто з лінії АВ до лінії С^. Можливості незначного або більшого зсуву показаних ліній залежать від удосконалення технології, кількості і якості ресурсів, а повна зайнятість й оптимальний розподіл ресурсів характеризують суттєвий вплив на ЕЗ.

Інвестиційні

товари для

майбутнього

етапу

Споживчі товари для сучасного етапу Рис. 11.1. Виробничі можливості країни

Усі зазначені чинники знаходяться у взаємодії, але можна вико­нати розрахунки щодо визначення ефективності кожного з них, щоб мати уявлення про можливості прискорення ЕЗ.

Для характеристики ЕЗ використовують ряд показників, за до­помогою яких визначають результативність використання окремих чинників виробництва (капіталу, праці та природних ресурсів) у ви­робничій функції V = Е(Ь, К, М). Показниками ЕЗ є:

1) продуктивність праці (У/Ь) - відношення обсягу випуску про­
дукції до витрат живої праці. Обернений показник Ь/У - трудоміст­
кість продукції;

2) продуктивність капіталу (¥/К) - відношення обсягу випуску
продукції до обсягу капіталу, що використовують у процесі виробни­
цтва. Обернений показник К/У - капіталомісткість продукції;

Політика економічного зростання в національній економіці

3) продуктивність природних ресурсів (¥/М). Обернений показ­ник - М/У - ресурсомісткість продукції.

Розглянуті показники УД,, У/К, У/К характеризують продук­тивність чинників виробництва. Крім цього, можна використовувати співвідношення цих чинників. Співвідношення витрат капіталу та праці (КД) є показником капіталоозброєності праці.

Для аналізу Е 3 важливе значення мають показники граничної продуктивності, за допомогою яких визначають розмір приросту ви­пуску продукції залежно від приросту кожного окремого чинника при незмінності інших показників:

1) граничної продуктивності праці - АУ/А Ь;

2) граничної продуктивності капіталу - АУ/АК;

3) граничної продуктивності природних ресурсів - АУ/АК.

Ці показники дозволяють визначити вплив кожного чинника на збільшення обсягу випуску продукції:

У - (АУ/А Ь) Ь + (АУ/АК)К + (ДУ/ДМ)Н

Загальний обсяг випуску визначають як суму добутків кожного з чинників на його граничну продуктивність.

У реальному житті крім факторів ЕЗ діють фактори, що стриму­ють його: законодавча діяльність держави в галузі охорони праці та навколишнього середовища.

На початку 70-х років XX століття деякі економісти почали об­ґрунтовувати концепцію неминучості «глобальної катастрофи» при зберіганні існуючих тенденцій розвитку суспільства.

Так, у доповіді «Межа зростання», що була підготовлена дослід­ницькою групою Массачусетського технологічного інституту США під керівництвом проф. Д. Медоуса, зазначалося, що у зв'язку із за­гостренням протиріч між швидко зростаючою кількістю населення Землі, бурним розвитком виробництва інвестиційних товарів і швид­ким виснаженням природних ресурсів планети можна передбачити, що фаза збільшення має закінчитися впродовж ста років. Далі автори вважають, що при існуючих тенденціях досягнення «межі зростання» супроводжуватиметься стихійним скороченням кількості населення внаслідок голоду та зменшенням промислового виробництва за ра­хунок руйнувань навколишнього середовища, виснаження ресурсів. У цій ситуації єдиним виходом, як вважають автори доповіді, є під­тримка «нульового зростання».

Національна економіка

Автори цієї теорії стверджують, що технічний прогрес та ЕЗ при­зводять до негативних явищ -. забруднення навколишнього серед­овища, збільшення промислового шуму, викиду отруйних речовин, погіршення стану міст і селищ.

Навпаки, послідовники теорії ЕЗ вважають, що воно саме по собі знижує протиріччя між безмежними потребами і обмеженими ресур­сами, тому що в умовах ЕЗ є можливість підтримувати інфраструк­туру на певному рівні, допомагати хворим і бідним, удосконалювати систему освіти й підвищувати особисті доходи. Щодо навколишнього середовища, то необхідно вдосконалювати законодавчу й податкову системи й таким чином обмежувати нераціональне використовуван­ня природних ресурсів.

Крім цього, слід ураховувати фактори, які значно впливають на темпи ЕЗ, але їх дуже важко кількісно оцінювати, а саме:

1) забезпеченість країни різними природними ресурсами;

2) кількість та якість земельних угідь;

3) кліматичні умови;

4) соціальна, культурна, політична атмосфера в країні;

5) національні традиції.

У структурі ВНП головною є пропорція між валовими інвести­ціями і амортизацією (обсягом капіталу країни, спожитого в процесі виробництва певного року), тому що вона є економічним індикато­ром загального стану економіки, визначає, в якому стані (піднесення, застою або спаду) перебуває національне господарство. Залежно від цього національну економіку розрізняють таким чином:

- зростаюча, валові інвестиції (ВІ) перевищують амортизацію
(А). Якщо ВІ >А, економіка перебуває в стані піднесення, її ви-
ро.бничі потужності збільшуються. Чисті інвестиції (41) є ве­
личиною додатковою (41 > 0);

- статична (застійна), яка відображає ситуацію, коли ВІ = А. Це
означає, що виробляється стільки капіталу, скільки необхід­
но для заміщення того, що вживається в процесі виробництва.
Якщо 41 = 0, виробничі потужності не розширюються.

- стагнаційна, коли ВІ < А, тобто коли за рік споживається біль­
ше капіталу, ніж виробляється 41 < 0 (від'ємна величина). В
економіці спостерігається деінвестування, тобто скорочення
інвестицій. У цьому випадку виробництво і зайнятість перебу-

Політика економічного зростання в національній економіці

вають у стані занепаду, країна має надлишкові виробничі по­тужності. Темпи економічного зростання, його масштаби і якість повністю

визначаються тими факторами, які на це впливають.

Дата добавления: 2014-11-29