Болонський процес в історичному аспекті 1 страница

Як отримати акредитацію ECTS?

• Акредитація (присудження лейбла) ECTS здійснюється у від­ношенні до закладів освіти, що правильно оформили заявку за всіма програмами першого та другого циклів. Ця акредитація підвищить рейтинг Вузу як надійного партнера в рамках євро­пейської і міжнародної кооперації.

• Критеріями акредитації будуть: Інформаційний пакет (он-лайн-копія або тверда копія у вигляді одного або більшої кілько­сті буклетів) двома мовами (або тільки англійською для програм, що викладаються на цій мові), використання кредитів ECTS, зразки Угод про навчання, Розшифровка оцінок і докази наяв­ності акредитації високого рівня.

Форма заявки опублікована на веб-сторінці: web site of the Socrates. Leonardo & Youth TAO (http://www3.socieoyouth.be/servlet/page?_pageid= 55,61 &_dad=slyportal&_schema=SLYPORTAL)

• Останній термін подачі заявок - 1 листопада щорічно. Акреди­тація буде дійсною впродовж трьох академічних років. Список закладів освіти, що мають акредитацію ECTS, публікується на веб-сторінці Europa.

Один з європейських експертів недавно помітив, що європейський простір вищого утворення формується протягом останніх 40 років з метою надання підтримки економічним, комерційним і фінансовим ринкам. Якщо взяти до уваги, що Сорбоннская (1998 р.) і Болонская (1999 р.) декларації являють собою спробу сформувати абрис сучасного європейського підходу до відповіді на назрілі загальноєвропейські проблеми, справедливість приведеної думки експерта не викликає заперечень.

Фердинанд Мертенс і Франс де Вильдер - дослідники з Нідерландів - у своїй публікації «Вище утворення в розширеній і життєздатній Європі» [42] висловлюють цікаві розуміння, що Болонский університет, заснований у 1088 році саме як Європейський університет, дав своє ім'я процесові, покликаному повернути університетові його справжню європейську сутність, тобто інтегратора Європи.

Ця європейська сутність «розмивалася» після Вестфальского світу 1648 р., що поклав початок інтенсивному (і екстенсивному) державному будівництву в Європі, що повертало університети від охорони і розвитку загальноєвропейських традицій до реорганізації їх у національні центри, що готують відповідну еліту до обслуговування державних інтересів.

Посилаючись на фламандських авторів Курта де Віта і Верховена, вони виділяють три періоди в розвитку тенденції європеїзації вищої школи в другій половині минулого століття.

Перший період (1957-1982 р.) узяв свій початок після Римського договору 1957 р. Конференція міністрів освіти в 1971 р. уже позначила п'ять основних моментів загальноєвропейського виміру в освітніх системах:

1. Взаємне визнання дипломів;

2. Обґрунтування ідеї формування європейського університету;

3. Кооперація вторинної* і вищої освіти;

4. Створення європейського центра розвитку освіти;

5. Встановлення необмеженого державними кордонами інституту вищої освіти.

У 1976 р. відбулася презентація Програми дій, що містить шість пунктів:

1. Доступ у вищу школу;

2. Визнання дипломів;

3. Загальні програми навчання;

4. Короткі освітні програми;

5. Інформаційна політика;

6. Європейський університетський інститут.

Другий період припадає на 1983-1992 р. Протягом його уточнювалися цілі, задачі і проблеми кооперації вищої освіти на просторі Євросоюзу і насамперед її правові аспекти: надання студентам з різних країн рівних прав у приймаючих їхніх країнах. Під гаслом «Сприяння вільної мобільності викладачів, студентів і дослідників» розгорталися відомі й у Росії проекти COMET^**, ERASMUS^***, LINYUA^****, TEMPUS^***** та ін.

_________________

^* Згідно ISCED-MCKO (Міжнародної стандартної класифікації освіти), перша редакція якої зявилася - у 1976 році, а нині діюча - 20 років потому, до вторинного відноситься другий етап середньої освіти або третій рівень. У Російській Федерації цей рівень охоплює середню (повну) загальну освіту.

^** Програма COMET спрямована на посилення взаємодії вищої освіти і промисловості в різних його типах; університетсько-виробничі структури у вигляді регіональних або секторальних консорціумів; універснтетсько-індустрійні обміни людськими ресурсами; універснтетсько- виробничі освітні проекти для задоволення нестатків економіки.

^*** ERASMUS - програма по розробці погоджених між ВНЗ різних країн навчальних планів і програм. Кінцева мета програми складається в створенні надійної основи для міжкультурного взаєморозуміння і у формуванні нового типу професіоналізму (орієнтованого на роботу в країнах Співдружності). Програма одержала своє ім'я від гуманіста Епохи Відродження Еразма Роттердамського (1469-1536) як символу високої міжкультурної мобільності середньовічних студентів і професорів.

^**** Діюча за рішенням Євросоюзу з 1989 р. програма LINYUA мала на меті поширення масового оволодіння хоча б однією європейською мовою і передбачала практику студентів і викладачів у країнах досліджуваної мови.

^***** TEMPUS торкається довгострокові структурні проблеми вищих навчальних закладів країн Центральної і Східної Європи.

Третій період зв'язувався з підписанням Маастрихстского договору (1992 р.). У цей час підсилюється звучання ідеї про європейське громадянство, відповідно до якого кожен громадянин країни-учасниці Євросоюзу має цивільні права цього співтовариства (вільне переміщення, висування своєї кандидатури на виборах у комунальні органи і т.п.). Проголошений принцип субсидіарности, - пишуть Ф. Мертенс і Ф. де Вильдер, — «... у погляді на вищу освіту до цього часу інтерпретувався двома різними способами. Одні виходили з того, що цей принцип перешкоджає подальшої інтеграції. Як ми вже бачили, освіта, особливо базовий і університетське, розглядався як символ національної держави. У багатьох країнах Європи європейська освітня політика виглядала б як агресія з Брюсселя "у внутрішні сфери" суверенітету. Але принцип субсидіарности міг би все-таки сприяти прискоренню прийняття не обтяжених зайвою напруженістю кооперації й інтеграції, тому що до цього часу державам-членам загрожував зовсім не "диктат Брюсселя". Парадокс у тім, що обидві точки зору мали право на існування. Адже тільки кілька місяців після висновку Маастрихстского договору в Білій Книзі "Розвиток, змагання і зайнятість" можна було знайти теми, пов'язані з освітою і підготовкою. У ній констатувалося, що зростаючі знання орієнтують освітні системи на роль принципових передумов економічного росту, підвищення конкурентно-здатності в глобальному масштабі і зниження рівня безробіття. Система освіти і підготовки не задовольняє потреби економіки. Університети, приміром, повинні сприяти освіті протягом життя, створювати гнучкі освітні шляхи, формувати нові потреби у трансферті знань» [42; С. 4-5].

Ця доповідь, як думають експерти, застерігав від консервації наявних освітніх структур і традицій, у той час коли темпи змін у навколишньому світі усе більш прискорюються (вони назвали це явище «євросклерозом»).

У багатьох відносинах європейська кооперація у вищому утворенні більш-менш вирівнялася до 1993 року, хоча багато національних освітніх систем Співдружності продовжували випробувати великі труднощі. «Політика спільності, - як відзначають ті ж автори, - розвивалася по трьох лініях: виховання (SOKEATES), підготовка (LEONARDO), молодь (Yugend fur Europa)» [42].

Біла Книга 1995 р. «Вчення і навчання: розвиток суспільства, що навчається,» концентрувалася на трьох визнаних у Європейському Співтоваристві факторах впливу; інформаційне суспільство; інтернаціоналізація; науковий і технічний світ. Ця,спільність факторів спонукала до вироблення напрямків погодженої освітньої політики, що охоплює:

- сприяння виробництву знань;

- зближення освіти й економіки;

- посилення ролі освіти як другого шансу особистості;

- освоєння випускниками щонайменше трьох європейських мов;

(Знання іноземних мов віднесено авторами Концепції до найважливіших складового стандарту освіти цього століття, (передбачається оволодіння випускниками середньої школи на рівні функціональної грамотності як мінімум однією іноземною мовою зі здачею обов'язкового іспиту за курс середньої школи) На жаль, у документі нічого не сказано про державні вимоги до освоєння полі лінгвістичної культури випускниками вищих навчальних закладах (двома-трьома мовами і на якому рівні?).

- затвердження рівної корисності інвестицій в економіку й освіту.

Нарешті Зелена книга «Освіта - підготовка - дослідження: перешкоди для транснаціональної мобільності» (1996 р.) охарактеризувала обмежуючу європейську мобільність фактори правового, соціоекономічного, лінгвістичного і практичного характеру. 1996 р. став також для Європи Роком утворення через усе життя» [42, С. 5].

Таким чином, Болонский процес починався задовго до підписання Болонской декларації в лоні процесів європейської економічної і політичної інтеграції. Болонская декларація - одночасно і результат попередніх їй ініціатив, і стимулятор процесу реформування вищої освіти. Роль європейських університетів бачиться в тім, щоб вони стали носіями європейського стилю і європейської свідомості. Саме тут криються джерела курсу на формування єдиного загальноєвропейського простору вищої освіти і зближення його моделей.

Роботодавці задовго до Сорбонны і Болоньї зіштовхнулися з проблемами, на вирішення яких спрямована структурна реформа вищої школи. Роль обох декларацій полягає в тому, що вони додали багатьом тенденціям і напрямкам реформування загальноєвропейський рівень, ідентифікували цей процес і визначили його цілі, задачі й основні організаційні структури.

Візьмемо до уваги, що Сорбоннська декларація підписувалася тільки міністрами з відповідною компетенцією і лише з чотирьох країн: Великобританії, Німеччини, Італії і Франції. Дискусії, їй попередні, не носили ідилічного характеру. Перші дві країни дотримували досить різних точок зору. Франція скоріше займала проміжне положення. Не можна заперечувати того факту, що в Сорбоннської декларації узяла верх англосаксонська двоступінчаста модель вищого утворення як переважна для реформування європейського вищої освіти. Не будучи ідеальною, вона, проте, із прагматичною установкою на досягнення більшої порівнянності, порівнянності й зручності у читанні документів про освіту, ступенів і кваліфікацій виявилася переважніше. До того ж на цій моделі, як вважають багато західноєвропейських експертів, легко конструюються після університетські рівні освіти. Англійські університети, скажемо, пропонують досить широкий спектр освітніх програм для тих, хто вже має вищу освіту. Університети З'єднаного Королівства виявилися сильно інтегрованими з науковими дослідженнями при відносно високому ступені гармонізації підприємництва і вищої освіти Тамтешні університети вносять свій вагомий внесок у надання різноманітних освітніх послуг у форматі безперервного освіти своїх же випускників.

Спільність моделей вищої освіти при збереженні різноманіття означає імовірність створення нового європейського університету. Проробляються його різні варіанти-проекти. Перший варіант припускає відкриття його філій у країнах Співтовариства. Управління університетом, можливо, буде здійснюватися Співтовариством, при введенні «примусового контрактування», при якому розподіл фондів сполучений з цілями вузів і контролем за їхньою діяльністю;

- зростання значимості кваліметричних характеристик результатів утворення, що супроводжується переакцентуванням з оцінки цілей на оцінку результатів [24, С. 27-40].

Деякими роками пізніше інші автори, у тому числі Хиул Сери Джонс позначили напрямки, по яких інтенсифікувалися зусилля вищих навчальних закладів Європи:

- досягнення такого рівня вищої освіти, що дозволить використовувати переваги європейського ринку;

- посилення позицій Європи у світовій економіці;

- облік особливої демографиченої ситуації Європейського Співтовариства і її вплив на ринку праці (У країнах Західної Європи 20% населення не є громадянами країни проживання)

- підвищення внеску університетів у досягнення економічної і соціальної згуртованості;

- «визнання значимості співробітництва в області вищої освіти професійної підготовки як фактора, що відіграє усе більшу роль у відносинах Співтовариства з третіми країнами» [24, С. 240];

- прискорення розвиток престижу у світі європейської різноманітної культурно-лінгвістичної спадщини;

- культивування серед західноєвропейського населення світовідчування «Громадянина Європи» як нової ціннісної установки, формування в молоді соціальних і економічних ролей, що сприяють інтеграції.

Подальший виклад виявить, що сутність і мети Болонського процесу, заявлені в Булонської декларації, виявляють собою конкретизацію (з урахуванням досвіду минулих десятиліть і нових викликів) цих напрямків.

Болонський процес мав свою передісторію, основними етапами якої стало розроблення і підписання представниками країн Євро­пи трьох важливих документів:

1) Великої хартії університетів (Magna Charta Universitatum);

2) Лісабонської конвенції (1997 р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону;

3) Сорбоннської декларації (1998 р.) щодо необхідності узго­дження структури системи вищої освіти в Європі.

Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum)

У справі реформування і розвитку національних систем освіти традиційно велика роль належить університетам. Тому Велика хартія університетів - це результат пропозиції, з якою у 1986 р. Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи. Ідею складання та підписання такого документа з ен­тузіазмом підтримала наукова, освітянська і політична еліта Європи.

На зустрічі в Болоньї (червень 1987 р.) з нагоди наближення да­ти 900-річчя початку діяльності у цьому старовинному місті пер­шого європейського університету делегати з 80 європейських університетів обрали раду з восьми членів — керівників провідних європейських університетів і представників Ради Європи для роз­роблення проекту Хартії, який було складено в Барселоні у січні 1988 року. Пізніше, у вересні 2001 p., створено Наглядову раду (Observatory) Великої хартії університетів.

18 вересня 1988 р. під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету, ректори 430 університетів у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали Велику хартію. Цей документ окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватись університети для того, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який стрімко змінюється. Метою документа стало зазначення найваж­ливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв'язкам між університетами Європи. Однак, оскільки цей доку­мент має універсальну спрямованість, його можуть також підпису­вати університети з інших регіонів світу.

Підписуючи Хартію, університети підтверджують свою на­лежність до академічної співдружності, яка, долаючи політичні та соціальні бар'єри, формує принципи інтеграції Європи в суспільство, що надає всім громадянам необхідні права та свобо­ди, різноманітні порівнювані й адекватні послуги у сфері культу­ри, науки та освіти.

Хартія ще раз підтверджує основні цінності, права і обов'язки університету як ключової освітньо-культурної інституції суспіль­ства. Справді, якщо університет має «викладати», тобто присвя­тити себе визначенню та поширенню найважливіших цінностей і знань, надаючи суспільству інтелектуальні орієнтири, то він потребує автономії й академічної свободи, можливості досліджу­вати й пояснювати межі присутності людини у природі та суспільстві. Автономія й академічна свобода — це поняття, що змінювались упродовж століть, пристосовуючись до обставин, аби зберегти спроможність університету діяти і вести пошук істини. Змінюються ці поняття і донині [10].

Більш ніж через десять років після підписання Хартії Болонсь­кий університет і Конфедерація спілок ректорів ЄС заявили про намір заснувати Наглядову раду Великої хартії університетів, яка контролювала б виконання цих принципів. Згадану організацію було створено за законами Італії. Спочатку вона функціонувала за підтримки фундації Каса ді Ріспарміо в Болоньї та уряду Італії. Через два роки, у вересні 2001 року, відбулася урочиста інавгу­рація цієї організації, мета якої — допомогти університетам посісти центральне місце в суспільстві та проявити їх відпові­дальність щодо інших закладів, які формують майбутнє Європи, урядів, компаній та багатьох громадських організацій.

На основі цього оновленого розуміння академічних функцій університету Наглядова рада також стежить за дотриманням принципів Великої хартії в суспільстві для того, щоб надати університетам реальну можливість проведення досліджень, внесення пропозицій та впровадження інновацій у розвиток і пе­редачу знань. Наглядова рада підтримуватиме університети разом із Європейською асоціацією за умови, що академічні заклади виз­начають зі своїми партнерами спільні орієнтири, яких вони мають дотримуватись у подальшому розвитку.

Варто зазначити, що сучасні європейські університети прово­дять різнопланову роботу, основними напрямами якої є такі:

1) отримувати й поширювати інформацію про автономію університетів у країнах Європи та за її межами щодо реформ, які готуються чи впроваджуються, і визначати, як ці реформи впли­вають на суспільні перетворення в окремих країнах і в Європі загалом;*

2) виявляти й оцінювати ситуації, коли університети вважа­ють, що їх можливості діяти, розвивати та поширювати нові ідеї стримуються політичною та економічною владою;

3) пропонувати теми для дискусій щодо прав та обов'язків університетів у соціальному, культурному та економічному роз­витку, тобто виконання своїх громадських обов'язків.

_____________

* Існують і відносно розрізняються між собою класифікації університетів (моделей вищої освіти). Андріс Барблан підрозділяє європейські моделі університетів на чотири типи. 1. гумбольдська модель (дослідницький університет), 2. французька (наполеонівська} модель (інститут державної служби), 3. англосаксонська модель (університети, незалежні від Хартії); 4. радянська модель (фрагментарна система освітніх Програм, реалізованих численними спеціалізованими ВНЗ).

Торстек Хюсен, проф. Стокгольмського університету і Бен-Давид (Ben-David J) почали спробу класифікувати європейські і північноамериканські моделі університетів, що так чи інакше запозичені іншими країнами: 1. гумбольтський «дослідницький університет», 2. британська модель інтернатного типу (модель Оксбриджа); 3. французька модель «великих шкіл» як символ меритократичного суспільства, 4. чикагська модель (розроблена Хатчинсом) з очевидною гуманітарною спрямованістю (див. докладніше в [24])

Осмо Ківінен і Ристо Рунне - дослідники з університету Турку - виділяють три моделі Університетів (вищої освіти) з погляду взаємодії вищої школи, держави і ринку: 1. американська модель (крайня децентралізація, тверда конкуренція, ринкове керування, відкритість), 2 західноєвропейська модель (державне фінансування; державний контроль - «оцінна держава»; доступ у ВНЗ за допомогою вступних процедур), 3. скандинавська модель (державне фінансування; управління на основі розвитого механізму законодавства, контрольована державою конкуренція; мінімальний частий сектор) [24, С. 215-222].

Контроль за виконанням принципів Хартії Наглядова рада здійснює за чотирма основними напрямами:

1) проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінювання сфери діяльності університетів, коли вони підсилюють свою роль у суспільстві та підвищують свій інтелек­туальний внесок у суспільство, що швидко змінюється;

2) надає консультації лідерам університетів та іншим учасни­кам освітнього та наукового процесу на основі моніторингу функціонування університетів у суспільстві;

3) підтримує форум для обговорення академічними, полі­тичними, економічними лідерами та представниками засобів масової інформації ролі автономії університетів і академічної свободи;

4) видає матеріали за результатами своєї діяльності щодо сучасного розуміння ролі й обов'язків університетів.

Наглядова рада у своїй діяльності спирається на правління, що включає п'ять його членів, котрі займаються справами ма­теріального забезпечення, а також на колегію з семи членів, які аналізують реалізацію принципів Хартії в сучасному суспільстві. Щороку (у вересні) проводиться конференція в Болоньї з питань дотримання і втілення у життя принципів Хартії університетами Європи. Правління збирається раз на рік, колегія — кілька разів на рік (залежно від потреби). Наглядова рада також спирається на регулярні контакти з 450 закладами, що підписали Хартію, для одержання й поширення інформації про розвиток універси­тетської автономії та академічної свободи в Європі та за її межа­ми. Крім цього, вона підтримує зв'язки з організаціями, які опікуються правами й обов'язками університетів, як-от: Міжна­родна асоціація університетів зі штаб-квартирою в ЮНЕСКО у Парижі та Рада Європи.

Це здійснюється через проведення у рамках принципів і поло­жень Хартії щорічних симпозіумів, самітів та конференцій, на яких розглядаються різноманітні аспекти управління, розвитку навчальних планів та програм, оновлення штатів, колективного прийняття рішень.

Водночас упродовж останнього десятиліття активно обговорю­ється й оцінюється вплив нових умов на діяльність університетів, зокрема правових реформ, що ведуть до розширення автономії в ас­пекті структури управління університетами, управління людськи­ми ресурсами та упровадження нових норм навчального процесу.

Досить складними для вирішення залишаються питання нау­кових досліджень і перспективи їх розвитку у зв'язку з універси­тетською автономією, адже ця сфера не перебуває в компетенції самих лише університетів. Труднощі пов'язані із зовнішніми умо­вами: змінами в усій сфері наукових досліджень, у механізмах їх матеріального і кадрового забезпечення, у співвідношенні приват­ного та державного фінансування тощо.

Принагідно виокремимо деякі ключові питання, які потре­бують вирішення:

1. Визначення впливу численних партнерських зв'язків на рівень автономії університетів. Проблему університетської авто­номії потрібно розглядати у кількох контекстах, аби зрозуміти, що саме формує університетський простір для розвитку сус­пільства. Формуються сили, що визначають, якою буде автономія університетів щодо досліджень та інновацій. Між тим автономія університетів у європейському освітньому просторі дедалі частіше стає результатом низки переговорів і напрацювань за участю партнерів та організацій різних рівнів (урядових, промислових, наукових, фінансових та університетських). У світі дедалі пере­конливішою стає думка про визначальну роль університетів у суспільному розвитку. Вони не можуть і не повинні бути друго­рядними засобами «підвищення грамотності», не можуть відігра­вати підпорядковану роль, як пропонували окремі прихильники розвитку освіти без залучення університетів.

2. Вивчення співвідношення між навчальним процесом і нау­ковими дослідженнями, а також принципами фінансування уні­верситетів. Через органічний зв'язок між дослідженнями та навчальним процесом традиційно вважалося, що фінансування університетів більше залежить від кількості студентів, ніж від виконуваних досліджень. Відповідно, балансування сукупних коштів у межах університету між науковими дослідженнями та/або навчальним процесом стає центральним питанням майже для всіх університетів Європи. При цьому більшість коштів на дослідження надходить із зовнішніх джерел. Університети де­далі частіше отримують фінансування від виконання глобальних загальноєвропейських проектів. Водночас наголошується, що університети не повинні віддалятися від вирішення регіональних проблем і мають створювати для себе додаткові «місцеві» джерела фінансування. Поступ до «суспільства знань» супроводжується ослабленням централізації і поглибленням усіх проявів демокра­тії. Тому роль університетів як потужних регіональних навчаль­но-наукових методологічних центрів має зростати.

3. Усунення суперечностей між різними сферами наукової діяльності університетів. Останнім часом університети стика­ються з таким явищем, яке можна назвати процесом зворотної ди­ференціації науково-навчальних закладів. Так, у XIX – І пол. XX ст. діяла деяка традиційна схема розподілу досліджень, за якою одні заклади виконували переважно фундаментальні дослідження, другі - орієнтувалися на прикладні, а треті - зосе­реджувалися на технологічному розвитку. За останні десятиліття відмінності між цими дослідженнями набули тенденцій до розми­вання. Тобто тепер університети мають позиціонувати водночас у різних сферах досліджень, бути готовими конкурувати з іншими вищими навчально-науковими закладами в різних сферах науки і технологій. Як результат зворотної диференціації навчально-нау­кових закладів виникає диференціація між різними групами дослідників у межах одного і того самого закладу. Цей процес при­мушує переосмислити й реорганізувати програми досліджень для того, щоб запобігти ризику їх надмірної фрагментації.

4. Розроблення критеріїв якості наукових досліджень, які викону­ються в університетах, що вказує на наявність компромісу між ідеа­лом служіння фундаментальним дослідженням і реальністю ринко­вих сил, котрі впливають на діяльність наукового закладу. Залежно від важливості проблеми змінюється і розуміння якості наукових досліджень. На часі ряд важливих питань: як розвивали­ся процедури та критерії визначення якості протягом останніх років; як швидкозмінні фактори: отримання джерел фінансування, право інтелектуальної власності, співпраця з промисловістю та участь у широкомасштабних європейських проектах - впливають на зміни у внутрішніх критеріях якості, прийнятих в академічних закладах; хто відіграє вирішальну роль у напрацюванні конкретних стандартів якості наукової праці і чи приймають ці стандарти ті, хто здійснює державну політику у цій сфері за межами університету.

5. Оплата колективної діяльності у наукових дослідженнях. В університетській системі організації науки значна увага має приділятися послабленню суперечностей між індивідуальною формою наукових досліджень і потребою у виконанні масштабних проектів через організацію великих колективів учених. Чи може університет поєднати ці два підходи? У багатьох країнах розроб­ляють заохочувальні механізми, які стимулюють учених до інтег­рування у великі університетські структури. Водночас для вчених є ризик звузити обшир своєї творчості і зменшити оригінальність осооистих ідей. Деякі країни намагаються протидіяти цій тен­денції. Так, у Німеччині запроваджено нову посаду «молодший професор», зорієнтовану на індивідуальну наукову діяльність. Тобто ця проблема досліджується, а тому напрацювання опти­мальних організаційних форм та рекомендацій ще попереду.

6. Патентування нових ідей і знань. Проблеми, пов'язані з інтелектуальною власністю, стають найголовнішими для визначення масштабів університетської автономії. Хто власник права на інтелектуальну власність - університет чи вчений? Як передавати здобуті знання потенційному користувачеві? Яка пра­вова та соціальна відповідальність виникає щодо цих питань для дослідника і для закладу загалом? Який статус надає володіння патентами окремому досліднику та/або закладу? Це тільки окремі питання, які слід з'ясувати, визначаючи межі автономії навчально-наукового закладу. Проблема ще більше ускладнюєть­ся через те, що дуже часто перед університетами постає потреба скористатися патентами інших дослідників і наукових закладів для виконання важливих проектів.

Тож, з десятків національних університетів України лише чотири підписали Велику хартію. Серед перших 430 засновників співдружності були Харківський ім. В. Н. Каразіна та Дніпропетровський державні університети. У вересні 2003 р. Хартію університетів підписали Одеський націо­нальний університет ім. І.І.Мечникова і Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут».

Приєднання українських університетів до Великої хартії університетів свідчить про наміри України приєднатися до твор­чої колективної діяльності у світовому університетському співто­варистві. Визначивши для себе пріоритети, університети мають узяти на себе зобов'язання послідовно скеровувати свою діяль­ність на суспільний прогрес як України, так і Європи та світу в цілому.

Лісабонська конвенція (1997р.)

Головна ідея, зафіксована в Лісабонській конвенції, сформу­льована так: «Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філо­софську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує усілякої поваги»; прагнення країн-підписантів полягає в тому, щоб «надати всім людям цьо­го регіону можливість повною мірою користуватися цим джере­лом різноманіття, полегшивши доступ жителям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших дер­жав...» [27].

Дата добавления: 2014-11-29