Зародження антропологічних знань за античності та середньовіччя

0502000000-003 2001

ВСТУП

966-06-0165-

Допущено Міністерством освіти і науки України

(Лист Міністерства освіти і науки України

№ 2/1028 від 22.06.2000 р.)

Головна редакція літератури з гуманітарних наук

Головний редактор С. В. Головко Редактор Ю. Г. Медюк

Сергій Сегеда, 2001

Термін "антропологія" в перекладі з давньогрецької означає "наука про людину" (від слів "антропос" — людина, та "логос" — наука, поняття, вчення, думка). Вважають, що його, як і безліч інших, у науковий обіг увів видатний давньогрецький мислитель IV ст. до н. є. Арістотель: він вживав його стосовно вивчення духовних властивостей людини. Однак у 1501 р. в Лейпцізі з'явилася книга Магнуса Гундта "Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла", де, як видно з назви, йшлося вже й про фізичні риси людей. З тих пір поняття "антропологія" значно розширилось.

На різних етапах розвитку антропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й нині оцінюються по-різному. Згідно з однією точкою зору, що склалась під впливом французьких просвітників XVIII ст., антропологія є універсальною наукою про людину, що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходу дотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом і вітчизняних вчених, надто фахів­ців, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань. По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплекс природничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи: філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурну антропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію, порівняльно-історичне мовознавство і т. ін.

Прихильники іншої точки зору, що сформувалась у другій поло­вині минулого століття, розглядають антропологію як науку про мінливість фізичного типу людини у часі та просторі. Передбачається, Що вона включає три великих розділи, а саме: антропогенез, що висвітлює процес походження людини; морфологію та фізіологію людини, котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення земної кулі; расогенез та етнічну антропо-

4 Вступ

логію, завданням яких є реконструкція процесу расоутворення, етно­генезу та етнічної історії давніх та сучасних народів. Таке розуміння змісту антропології — розділу знань, який займає проміжне ста­новище між біологічними та гуманітарними дисциплінами, відпо­відає традиціям вітчизняної науки.

Відомо, що для висвітлення окресленої проблематики в антропо­логії застосовуються суто біологічні методи, основу яких складає фіксація морфофізіологічних ознак живих людей та їхніх кісткових решток. Однак інформація, отримана на підставі антропологічних даних, виходить за межі власне біологічних знань. Так, вона відіграє дуже цінну, а іноді вирішальну роль у вивченні важливих аспектів історичного минулого людства. Серед них: питання про час появи на Землі найдавніших людей і про грань між людиною та твариною; першопочатки трудової діяльності та здатність тих чи інших викопних форм застосовувати певні технологічні прийоми; основні етапи розвитку мислення та мови, тісно пов'язані з вдосконаленням руки, збільшенням маси та ускладненням структури мозку давніх людей; шляхи і напрямки освоєння первісної ойкумени, площа якої невпинно збільшувалась, доки люди сучасного фізичного типу не проникли в найбільш віддалені й важкодоступні куточки земної кулі; чисельність, статевовікова структура і ступінь плинності первісних форм суспільної організації людей — прагромад, громад, родів і племен; вплив природних чинників на життєдіяльність первісних людей, тривалість життя і рівень їхніх медичних знань; формування найдавніших релігійних уявлень, розвиток первісного мистецтва тощо.

Не менш важливу роль відіграють антропологічні дані й у ви­світленні етногенетичної проблематики. Передаючись від покоління до покоління, фізичні риси людей слугують своєрідними біологіч­ними ^имітками", які дають змогу відтворити процес формування антропологічного складу давніх та сучасних народів; визначити ступінь спорідненості й намітити напрямки генетичних зв'язків людських колективів; з'ясувати шляхи міграцій племен, що мали місце в минулому; висвітлити роль місцевої та прийшлої людності у формуванні етнічних спільнот тощо. За певних обставин антрополо­гічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел — археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскіль­ки мова та культура доволі часто поширюються шляхом запози­чення, а зміна фізичного типу етнічної спільноти є безперечним доказом контактів — часом вимушених, а часом і добровільних — з прийшлими колективами. "Мова і культура можуть поширюватись і без переміщення антропологічних типів, — писав із цього приводу відомий антрополог Я. Рогінський, — але антропологічні типи ніколи не поширюються, не несучи з собою певної культури й мови".

Вступ

Важливо мати на увазі, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спад­кових рис фізичної подоби людей, які мало змінюються в часі. Так, у невеликих популяціях людей — демах, де через ізоляцію часто спостерігається перерозподіл морфофізіологічних ознак, більш-менш помітні зміни генофонду відбуваються протягом життя близько 50 поколінь людей, або 1250 років (М. Чебоксаров, І. Че-боксарова). Ще повільніше перебігає цей процес за наявності ширшого кола шлюбних зв'язків. Аналіз епохальної динаміки антропологічних типів дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадкоємності можна реконструювати навіть тоді, коли окремі історичні епохи не представлені кістковими рештками давніх людей. Антропологічну історію давніх та сучасних етносів можна порів­няти з генним потоком через століття, куди час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а то й ріки. Вона, як слушно зауважив відомий український вчений В. Петров, не зводиться до поступаль­ного біологічного відтворення поколінь. Це — складний, супереч­ливий процес взаємодії багатьох, часто різних за походженням компонентів, процес, що іноді супроводжувався цілковитим вини­щенням поколінь, народів та культур. Завдання антрополога — з'ясувати, які з цих компонентів склали основу фізичного типу того чи іншого етносу і де, в яких нашаруваннях століть можна віднайти

їхні витоки.

Схожі завдання доводиться вирішувати й представникам суміж­них наукових дисциплін: історикам первісного суспільства, археоло­гам,- етнологам. Студентам, які спеціалізуються в цих напрямах історичних знань, і призначається цей підручник. Крім того, він може бути корисним майбутнім філософам, психологам, філологам.

Книга складається з п'яти розділів, де викладені основи антропо­логічних знань із вузлових питань історичної антропології України.

Перший розділ містить нарис історичного розвитку антропології від античного часу до наших днів. У ньому висвітлюється роль антропологічних товариств другої половини XIX ст. — перших на­укових осередків, що мали на меті дослідження в галузі походження людини, расознавства, первісної археології та етнології; дається оцінка антропологічної діяльності видатного вітчизняного етнолога кінця XIX — початку XX ст. Федора Вовка, праці якого протягом тривалого часу або замовчувались, або піддавались різкій і неспра­ведливій критиці; йдеться про сучасний стан антропологічних Досліджень в Україні тощо.

У другому розділі розкриваються методичні прийоми, які засто­совуються у процесі палеоантропологічних досліджень та під час

Вступ

обстежень живих людей; викладаються основи дерматогліфіки, одонтології та гематології - систем морфофізіологічних ознак, які порівняно недавно ввійшли до програми і практики антропології. Вміщені тут матеріали знайдуть практичне застосування у процесі студентської археологічної практики.

Третій розділ присвячено питанням антропогенезу. Враховуючи специфіку видання, ми свідомо відмовилися від традиційної для антропологічних посібників широкої екологогеографічної та морфо­логічної характеристики приматів, зосередивши свою увагу на витоках та еволюції фізичного типу першолюдей і, меншою мірою, на їхньому способі життя. Висвітлюються деякі основні проблеми походження людини, а саме питання про прабатьківщину людства, чинники антропогенезу, розвиток мислення та мови, час і місце появи людини сучасного фізичного типу тощо.

У четвертому розділі розглядається мінливість морфофізіоло­гічних ознак серед населення земної кулі, описується антрополо­гічна структура народів світу; наводяться основні принципи расових класифікацій; аналізуються чинники расотворчих процесів; дається критична оцінка поширених у минулому расистських схем.

П'ятий розділ присвячено підсумкам досліджень у галузі істо­ричної антропології України. В ньому робиться спроба простежити епохальну динаміку антропологічного складу людності українських земель від найдавніших часів до сьогодення. Наводяться дані про фізичний тип мезолітичних, неолітичних та енеолітичних племен Наддніпрянщини; показано взаємостосунки носіїв археологічних культур доби бронзи, кіммерійців, скіфів та сарматів; розглядаються морфологічні риси племен черняхівської та салтівської культур; аналізуються генетичні витоки людності України-Русі у світлі даних антропології. Особлива увага приділяється підсумкам антрополо­гічних досліджень українського народу; окреслюються ареали геногеографічних областей на теренах України, виділених на підставі різних морфофізіологічних систем; простежуються генетичні взаємо­зв'язки українців на підставі антропологічних даних.

Плекаємо надію, що пропоноване видання сприятиме пробуд­женню інтересу до антропології серед найширшого загалу студентів-гуманітаріїв, підготовці кваліфікованої наукової зміни. Щиро дякує­мо в.сім, хто сприяв роботі над книгою.

Рекомендована література

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Алексеев В. П. Историческая антропология. Москва,

1979.

Алексеев В. П. Историческая антропология и зтногенез.

Москва, 1989.

Дебец Г. Ф Левин М. Г., Трофимова Т. А. Антропо-логический материал как источник изучения вопросов зтногенеза // Сов. зтнография. 1952. № 1.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Що означає термін "антропологія"? Хто вперше за­
стосував його?

2. Дайте визначення антропології та вкажіть, які розділи
входять до цієї наукової дисципліни.

3. Окресліть коло питань історичного характеру, для ви­
світлення яких широко залучаються дані антропології.

Історія антропологічних

знань

Від спостережень до науки

ВІДСПОСТЕРЕЖЕНЬДОНАУКИ

Перші спроби віднайти взаємозв'язок між різними явищами органічного й неорганічного світу, визначити місце люди­ни у природі та висвітлити процес появи на Землі найдавніших представників людського роду зробили античні мислителі. Так, давньогрецький філософ Анаксімандр (610—546 рр. до н. є.), який виводив усе живе від першооснови буття — безмежного ("апейро-ну")-, пов'язував виникнення людини з водою, вважаючи, що спо­чатку людське тіло мало рибоподібну форму. Припущення про природне походження людей висловлювали також Демокріт (бл. 470—380 рр. до н. є.) та Емпедокл (490—430 рр. до н. є.). За Емпедоклом, усе живе походить із мулоподібної маси, зігрітої внутрішнім вогнем Землі. Вириваючись на поверхню, цей вогонь іноді виштовхував кавалки глини, які набували певної форми. Так спочатку з'явилися рослини, згодом — тварини, причому "голови виходили без шиї, руки рухались без плечей, очі блукали без лобів". Окремі органи випадково з'єднувалися між собою силою любові — "філії". Це призвело до того, що "з'явилося багато істот з двома обличчями й подвійними грудьми, народжений биком — з головою людини, і навпаки". Під дією сил ворожості та розпаду ("нейкосу") ці чудовиська гинули. І лише ті істоти, які змогли пристосуватися до середовища і розмножуватися, вижили.

Вершиною наукового вчення про людину в давній Греції є творчість Арістотеля (384—322 рр. до н. є.). У працях "Історія тварин", "Про частини тварин", "Про виникнення тварин", "Про душу" він уперше класифікував усі відомі на той час живі організми (близько 500 видів) і чітко визначив місце людини в органічному світі. На його думку, вона належить до особливої сукупності ("роду") вищих тварин — живородних ссавців, які вкриті волоссям, дихають

_легенями і перебувають на найвищому щаблі "драбини істот", Арістотель указав на ті особливості, завдяки яким людина посідає панівне становище у природі, а саме: прямоходіння, здатність мислити, членороздільне мовлення, наявність руки, яка "стає і кігтем, і копитом, і рогом, так само як і списом, мечем і будь-якою іншрю зброєю та інструментом..." Поряд із людьми на "драбині істот" він розмістив мавп, наголосивши на спільних рисах їхньої

фізичної будови.

Помітний слід в історії антропологічних знань залишив римський поет і філософ Лукрецій Кар (І ст. до н. є.). У його поемі "Про природу речей" украй наївні уявлення про походження людей поєднуються з досить реалістичною картиною розвитку первісного суспільства від "дикого" стану до винайдення вогню, одягу, житла. З надзвичайною прозорливістю Лукрецій намітив поділ історії люд­ства на мідний, кам'яний та залізний віки:

Перше служили знаряддям руки могутні, нігті, Зуби, каміння, уламки гілок від дерев і вогонь, Згодом була знайдена мідь і порода заліза, Все ж у вжиток ввійшла раніш мідь, ніж залізо, Бо була вона м'якша, та й зустрічалась частіше.

Зародженню антропологічних знань сприяли також анатомічні спостереження. Так, знаменитий римський лікар і анатом Клавдій Гален (II — поч. III ст.) виявив багато спільного в анатомічній будові людини та мавп, яких він назвав "смішними копіями людей".

Розвиток загальних уявлень про місце людини у природі супро­воджувався накопиченням свідчень про племінні, расові відмінності. Ще стародавні єгиптяни добре знали фізичні ознаки людності досить віддалених від них територій. До нашого часу дійшли фрески, де зображені представники підкорених фараонами народів: білошкірі носії європеоїдних рис, що мешкали в Передній Азії; світло-шоко­ладні жителі Ефіопії;.темношкірі племена Західної та Центральної Африки. Ці відомості примножувалися в античні часи. Так, сла­ветний давньогрецький мандрівник, історик і географ Геродот (484— 404 рр. до н. є.) у своїй "Історії" в дев'яти книгах навів багато даних про народи Північного Причорномор'я, Кавказу, Передньої Азії тощо. Розповідаючи про будинів, що мешкали в Лівобережній Наддніпрянщині, він зауважував: "...це велике і численне плем'я, і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся". Що ж до їхніх сусідів — гелонів, то вони, за словами Геродота, "не схожі на будинів ні зовнішністю, ні кольором шкіри та волосся". В іншому місці він указує, що колхи — корінна людність закавказької країни Колхіди — "темношкірі й кучеряві". Геродотова праця є особливо Цінною тим, що містить різноманітні свідчення про кіммерійців —

Історія антропологічних знань

Від спостережень до науки

першого етносу Північного Причорномор'я, самоназва якого дійшла до наших днів; скіфів; їхніх північних сусідів — меланхленів; таврів (давніх мешканців Криму) та інших племінних груп, які в І тис. до н. є. проживали на теренах сучасної України.

Представники різних расових типів, зображені на давньоєгипетських

фресках:

/— єгиптянин; 2— ассирісці»; 3 — негр; 4— лівісць

Значне місце в історії антропології посідає й славетний давньо­грецький лікар, хірург і реформатор медицини Гіппократ (460— 356 рр. до н. є.). У праці "Про повітря, води й місцини" він уперше висловив думку про те, що расові відмінності склалися під впливом кліматичних умов і мають спадковий характер: "... від лисих батьків народжуються лисі діти, від блакитнооких — блакитноокі, і те ж саме можна сказати про інші зовнішні особливості..." Дуже цікаві свідчення стосуються так званих макроцефалів —- народу, який дотримувався звичаю штучної деформації голови. "Попервах най­важливішою причиною видовження форми голови був звичай, — зауважує Гіппократ, — а тепер і природа сприяє звичаю, зумовлено­му тим, що вони вважають найблагороднішими тих, у кого найдовші голови". За його даними, макроцефали мешкали на схід від Меотідського озера (Азовського моря), на рубежі Європи та Азії. Тобто йшлося, імовірніше за все, про сарматів — іраномовних кочовиків, споріднених зі скіфами.

У середньовічній Європі вивчення природи й людини було забо­ронене церковною та світською владою. Церква визнавала лише те, про що писалося у Біблії, оскільки авторитет священної книги важив більше, ніж усі сили людського розуму. Цей постулат проголосив відомий богослов-проповідник IV — першої половини V ст. Авгус-тин. Відтак жорстоко переслідувались усі, хто піддавав сумніву

біблійну оповідь про створення перших людей. Так, у 1619 р. за звинуваченням у чаклунстві та єресі в Тулузі був спалений живцем італійський філософ Л. Ваніні, який у трактаті "Про гідні подиву таємниці природи, цариці й богині смертних" у дуже обережній формі та нібито з осудом писав про спорідненість людини з мавпою.

Заборонялися й анатомо-медичні дослідження. За порушення цієї заборони на вогнищі загинув іспанський учений XVI ст. М. Сер-_вет, який вивчав кровообіг людей і тварин. Лише заступництво французького короля врятувало життя А. Везалію — авторові праці "Про будову людського тіла" (1543). Усі рукописи уславленого лікаря й анатома були спалені, а його самого відправили на покуту до Єрусалима. Повертаючись звідтіля, він загинув під час корабель­ної аварії.

Середньовічні європейські вчені-схоласти приділяли велику увагу питанню про місцезнаходження країни "Гога і Магога" — батьків­щини "злих" народів, пришестя яких пророкувала Біблія. їхні твори рясніли розповідями про фантастичні чудовиська — велетнів, карликів, однооких, одноруких, людей із собачими головами тощо. В одному з них ішлося навіть про навернення "песиголовців" у

християнство.

Більш точні свідчення про народи світу містять праці середньо­вічних арабських авторів. Так, учений і мандрівник X ст. Аль-Масуді дав опис семи груп народів: персів, халдеїв і споріднених з ними арабських племен, греків та інших європейців, лівійців з єгиптя­нами, турків, індійців і китайців.

Великі географічні відкриття, зроблені під час подорожей X. Ко-лумба, Васко да Гами та Магеллана (кінець XV — початок XVI ст.), значно розширили уявлення європейців про населення найвідда-леніших куточків земної кулі. Це відбилося в появі першої расової класифікації людства (1684). її автор — відомий французький політичний діяч, мандрівник і вчений Ф. Берньє — виокремив чотири головні раси: європейців, поширену в Європі, Північній Африці, Передній Азії, Індії; монголів, яка замешкує Східну та Південно-Східну Азію; негрів, що переважає на Африканському континенті; лопарів, єдиним представником якої є лопарі, або саами, — невеликий за чисельністю народ, який живе на північному сході Скандинавії та Кольському півострові. Цікаво, що індіанців Америки Берньє розглядав як одну з гілок європейців. Не обмежу­ючись виділенням рас, він дав стислу характеристику фізичних рис кожної з них і вказав на їхню неоднорідність.

Із розширенням географічного кругозору поглиблювалися і знан­ня європейців про людиноподібних мавп. Цьому значною мірою сприяла книга Пігафетті "Опис землі Конго" (1598). Учасник кругосвітньої подорожі під орудою Магеллана, Пігафетті вперше дав

Історія антропологічних знань

Від спостережень до науки

вірогідні свідчення про існування мавп, зовнішній вигляд і поведін­ка яких нагадують людські. У книзі було вміщене зображення однієї з них — шимпанзе. А вже на початку XVII ст. перших шимпанзе завезли до Європи і демонстрували при дворах знатних осіб.

У 1658 р. лікар Ботціус, який побував на острові Ява, вперше описав азійську людиноподібну мавпу, назвавши її орангутаном. На його малюнку орангутан нагадував волохату жінку, яка, за словами англійського біолога XIX ст. Т. Гекслі, мала "загалом досить пристойну зовнішність", людські кінцівки та пропорції тіла. В 1699 р. англійський учений Е. Тайзон дав детальний анатомічний опис шимпанзе, вказавши, що вищі мавпи є перехідною ланкою між людьми та нижчими мавпами й іншими тваринами. Разом із тим він називав мавп "чотирирукими", протиставляючи їх "дворуким", тобто людям.

Дата добавления: 2014-11-29