Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Побудова і динаміка наукового знання.




Наукове пізнання та його специфічні ознаки.

Тема 13. Форми та методи наукового пізнання

 

3. Форми та методи наукового пізнання.

 

Наукове пізнання та його специфічні ознаки. Наука – особливий різновид пізнавальної діяльності, спрямований на отримання об’єктивних, системно організованих та обґрунтованих знань про навколишній світ. Вона взаємодіє з іншими різновидами пізнавальної діяльності: стихійно-емпіричним (буденним), художнім, релігійним, міфологічним, філософським осягненням світу. Наука ставить за мету виявити закони, у відповідності з якими об’єкти можуть перетворюватися, змінюватися у людській діяльності; само перетворення світу (як одна з найістотніших функцій науки поряд з культурно-світоглядною та соціальною функціями) може бути успішним лише тоді, коли воно узгоджується з об’єктивними законами зміни та розвитку його предметів. Оскільки у діяльності можуть перетворюватися будь-які об’єкти – фрагменти природи, соціальні підсистеми і суспільство в цілому, людина і стани людської свідомості, знакові об’єкти, що функціонують у якості феноменів культури, і т.ін., – остільки всі вони можуть стати предметами наукового дослідження. Предметний та об’єктивний спосіб розгляду світу, характерний для науки, відрізняє її від інших способів та форм пізнання.

Відображаючи світ у його об’єктивності, наука дає лише один зі зрізів різноманіття людського світу. Тому вона не вичерпує собою всієї культури, а складає лише одну із сфер, що взаємодіє з іншими сферами культурної творчості – мораллю, релігією, філософією, мистецтвом і т.ін. Сцієнтизм наполягає на тому, що наука є найвищою і достатньою для орієнтації людини у світі цінністю. Ця світоглядна позиція не враховує складної системної організації суспільного життя, у якому наука посідає гідне місце, але немає підстав претендувати на щось більше.

Наукове пізнання відображає об’єкти природи не у формі споглядання, а у формі практики. Процес же цього відображення обумовлений не тільки особливостями об’єкту, що вивчається, але й численними факторами соціокультурного характеру. Розглядаючи науку у її історичному розвитку, можна виявити, що зі зміною типу культури змінюються стандарти викладення наукового знання, способи бачення реальності у науці, стилі мислення, що формуються у контексті культури та зазнають впливу найрізноманітніших її феноменів.

Але вивчаючи об’єкти, що перетворюються внаслідок діяльності, наука не обмежується пізнанням лише тих предметних зв’язків, що можуть бути опановані у рамках існуючих форм та стереотипів діяльності. Наука прагне того, щоб створити основу для майбутніх форм практичної зміни світу. Тому у науці здійснюються не лише дослідження, що обслуговують сьогоднішню практику, але й такі, результати яких можуть бути використані лише у майбутньому. Спрямованість науки на випереджальний розвиток, на вивчення тих об’єктів, що можуть стати предметом масового практичного освоєння у майбутньому, є ще одною характерною властивістю наукового пізнання (поряд з орієнтацією на предметне та об’єктивне дослідження дійсності). На відміну від інших видів діяльності, в яких результат, як правило, буває наперед відомим, наукова діяльність дає приріст нового знання, і тому її результати часто є непередбаченими. Саме тому науку розглядають як силу, що революціонізує інші види діяльності.

Наука користується у суспільстві заслуженою повагою, і люди довіряють знанням, що визнаються “науковими”. Вони вважають їх вірогідними та доведеними. Але цілком імовірно, що далеко не все, що зветься науковим або претендує на цей статус, насправді відповідає критеріям науковості. Та чи інша система знання вважається науковою, або такою, що відноситься до сфери науки, якщо вона відповідає певним критеріям. Російські вчені Алексєєв П.В. та Панін А.В. розглядають у якості таких критеріїв (ознак) наукового знання наступні:

1. Об’єктивність, або принцип об’єктивності, що наполягає на звільненні наукового знання від усього суб’єктивного чи надприродного, орієнтує на вивчення лише предметного (лат. оbjectivus – предметний), реального, фактичного, такого, що не залежить та абстрагується від суб’єкту, суб’єктивної думки, такого, що має значення для будь-кого, – загальнозначущого.

2. Раціональність (доведеність), що у самому загальному вигляді розуміється як постійна апеляція до доводів розуму та розсудку, максимальне виключення емоцій, пристрастей, особистих уподобань при прийнятті рішень, що стосуються долі пізнавальних тверджень. На відміну від буденного або релігійного знання, що мають характер посилань, спираються на “віру”, “думку”, “авторитет”, “традицію”, наукове знання пов’язується із доведеністю, принципом достатньої підстави.

3. Есенціалізм, тобто спрямованість наукового знання на відтворення сутності, закономірностей об’єкту.

4. Системність наукового знання, що передбачає його впорядкованість у формі теорії та численних наукових понять.

5. Перевіряння (можливість перевірки) фіксує той факт, що наукова істина характеризує знання, які в принципі піддаються перевірці і в кінцевому рахунку стверджуються.

Проблема розмежування науки та не-науки (проблема демаркації) є однією з центральних у філософії науки – дисципліні, яка досліджує побудову наукового знання, механізми та форми його розвитку. В рамках позитивістської традиції було запропоновано низку стратегій, принципів вирішення проблеми демаркації: принцип верифікації (Віденський гурток – М. Шлік, О. Нейрат, Р. Карнап), принцип фальсифікації (К. Поппер), концепція парадигмального розвитку науки (Т. Кун), методологія науково-дослідницьких програм (І. Лакатос). Запропоновані стратегії демаркації вирізняються певним розумінням самої природи наукової раціональності.

Для позитивістів Віденського гуртка наукова раціональність пов’язувалась із вимогою досвідного підтвердження наукових теорій та понять. Поняття або судження мають значення якщо, і тільки якщо воно може бути емпірично перевірено (принцип верифікації). Хоча у сучасній філософській літературі цей критерій таврується як приблизний, такий, що звужує сферу науки, слід пам’ятати, що він дозволяє у першому наближенні відокремити наукові теорії, судження від спекулятивних, ціннісних конструкцій, псевдонаукових вчень та шарлатанських систем.

Для Поппера основним критерієм наукової раціональності є можливість спростування будь-якого твердження, що відноситься до науки (принцип фальсифікації). Тільки та теорія є науковою, і відповідно раціональною, якщо вона припускає такі імовірні емпіричні ситуації, які нею заперечуються і актуальна перевірка яких могла б її спростувати. Наукова діяльність зберігає свою раціональність до тих пір, поки зберігається можливість фальсифікації її продуктів у вигляді законів та теорій. Поппер запропонував досить динамічну концепцію наукового знання як безперервного потоку припущень (гіпотез) та їх спростування.

Якщо для Поппера догматизм як протилежність критицизму є тим, що перетворює науку на метафізику, то для Куна певний догматизм, тверда прихильність сталим плідним системам поглядів – необхідна умова наукової роботи. Він розвиває так звану “парадигмальну модель” наукового знання, в рамках якої наукова діяльність є раціональною тією мірою, якою вчений у своїй діяльності керується певною дисциплінарною матрицею, або парадигмою, що прийнята у науковому співтоваристві. “Парадигмою” (від грец. зразок, взірець) у концепції Куна позначається сукупність базових теоретичних поглядів, класичних зразків виконання досліджень, методологічних засобів, що визнаються та приймаються як взірець всіма членами “наукової спільноти”. Наукова спільнота складається з людей, які визнають певну наукову парадигму та займаються нормальною (сталою, традиційною) наукою. Зміна парадигми має схожість з релігійним переворотом та являє собою революцію в науці.

Лакатос пов’язує нове розуміння наукової раціональності з поняттям “ дослідницької програми ”. Основною проблемою для нього було пояснення значної сталості та безперервності наукової діяльності – того, що Кун називав “нормальною наукою”. Згідно Лакатосу, вчений діє раціонально, якщо у своїй діяльності дотримується певної дослідницької програми, навіть всупереч протиріччям та емпіричним відхиленням, що виникають під час її розвитку. Власне його концепція розвитку науки ґрунтується на ідеї конкуренції науково-дослідницьких програм. Останні є серією теорій, що змінюють одна одну і об’єднані певною сукупністю базисних ідей та принципів. Вони складають одиниці розвитку наукового знання. Науково-дослідницька програма, за Лакатосом, складається з жорсткого ядра (метафізика програми: найбільш загальні уявлення про реальність, яку описують теорії, що належать до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності, головні методологічні принципи, пов’язані з цією програмою); негативної евристики (сукупність допоміжних гіпотез, що захищають ядро від фальсифікації); позитивної евристики (стратегія вибору першочергових проблем і завдань, які повинні вирішувати вчені). У своїх працях Лакатос доводить, що в історії науки вкрай винятково зустрічаються періоди, коли неподільно панує одна програма (парадигма), як це стверджував Кун. Зазвичай у будь-якій науковій дисципліні існує декілька альтернативних науково-дослідницьких програм. Конкуренція між ними, обопільна критика, чергування періодів розквіту та занепаду програм надають розвиткові науки динамізму та невпинності.

Сама наукова раціональність є історичним ідеалом, що еволюціонує, ідеалом, до якого наука повинна прямувати, але який повністю ніколи не реалізується. Наука, як і інші види духовної діяльності людини, є людським наміром і несе на собі відбиток її історичної обмеженості та недосконалості. Тому в реальній історії наукового пізнання присутня й ірраціональна складова, що дало підставу П. Фейєрабенду зрівняти науку з іншими видами людської діяльності: містикою, магією, релігією, астрологією, мистецтвом, ідеологією і т.ін. “ Методологічний анархізм ” останнього відстоює позицію теоретичного і методологічного плюралізму: існує безліч рівноправних типів знання, і це сприяє зростанню знання, свободи і розвитку особистості, бо, як вважає Фейєрабенд, абсолютне панування парадигми над душею і тілом вчених-рабів – ось правда про науку.

Втім слід зауважити, що ірраціональна компонента присутня у всіх видах людської діяльності, але у науці домінує раціональна основа, а ірраціональні вкраплення мають локальне значення, і не вони визначають зміст наукового прогресу.

Побудова і динаміка наукового знання. Наука є породженням еллінського генію. Досить згадати постаті Аристотеля, Архімеда, Евкліда, Гіппократа, щоб переконатися у цьому. Але становлення розвинутого наукового знання ані в епоху античності, ані в епоху середньовіччя не відбулося. Як соціальний інститут наука з’являється у ХVІІ – ХVІІІ ст., коли у Європі виникли перші наукові співтовариства, академії та наукові видання. У Новий час наука стала важливим чинником суспільного життя. Без науки, без н’ютонівської механіки в особливості, поява індустріального типу суспільства була б проблематичною. У ХVІІ – ХХ ст. домінуюче положення науки у системі цінностей культури багато в чому було пов’язано з її технологічною проекцією. Глобальна криза капіталізму, екологічна криза, протистояння цивілізацій, занепад традиційних (нематеріальних) цінностей людського існування не в останню чергу спричинені саме сцієнтистською (техніцистською) спрямованістю західної культури. Тому сьогодні важливим є органічне поєднання цінностей науково-технологічного мислення з тими соціальними цінностями, які презентуються мораллю, мистецтвом, релігійним та філософським осягненням світу. Таке поєднання являє собою новий тип раціональності.

У розвитку науки починаючи з ХVІІ ст. можна виокремити три основних типи раціональності: класичну (ХVІІ – поч. ХХ ст.), некласичну (перша половина ХХ ст.), постнекласичну (кінець ХХ – поч. ХХІ ст.). У сучасній постнекласичній науці все більше місця займають складні системи, такі, що історично розвиваються та включають до свого складу людину. До них належать об’єкти сучасних біотехнологій, великі екосистеми та біосфера в цілому, соціальні об’єкти і т.ін. У широкому сенсі до таких об’єктів можна віднести будь-які складні синергетичні (від грец. synergeia – співробітництво, співдружність) системи, взаємодія з якими перетворює саму людську дію на компонент системи. Методологія дослідження таких об’єктів зближує природниче та гуманітарне пізнання, створюючи підґрунтя для їх глибокої інтеграції.

Розвинута дисциплінарність є суттєвою характеристикою сучасної науки. Вона складається з різноманітних галузей знання, що взаємодіють між собою і разом з тим мають відносну самостійність. У кожній галузі науки – фізиці, біології, економіці, соціології і т.ін., – у свою чергу, можна знайти розмаїття різних форм знання: емпіричні факти, закони, гіпотези різного рівня і т.ін.

У структурі наукового знання виокремлюють перш за все два рівня знання – емпіричний та теоретичний. Емпіричне дослідження спрямовано безпосередньо на об’єкт, що вивчається, і реалізується за допомогою спостереження та експерименту. Теоретичне дослідження концентрується навколо узагальнюючих ідей, гіпотез, законів, принципів. Головні критерії, за якими розрізняють ці рівні, наступні: 1) характер предмета дослідження (орієнтація на вивчення явищ та залежностей між ними чи на розкриття сутності об’єкту); 2) тип засобів, що використовуються у дослідженні (засоби, прилади реального спостереження та експерименту чи уявний експеримент); 3) особливості методу.

До структури наукового знання, окрім емпіричного та теоретичного рівнів, зазвичай відносять:

ідеали та норми пізнання, які відображають цінності та цільові настанови науки, відповідаючи на питання: для чого потрібні ті чи інші пізнавальні дії, який тип продукту (знання) повинен бути отриманий у результаті їх використання та у який спосіб отримати це знання;

наукова картина світу, яка складається як результат синтезу знань, отриманих різними науками, та вміщує загальні (спеціальні) уявлення про світ, що продукуються на відповідних стадіях історичного розвитку науки;

філософські підвалини науки, що включають філософські ідеї та принципи, які обґрунтовують як ідеали та норми науки, так і змістовні уявлення щодо наукової картини світу, а також забезпечують включення наукового знання у культуру. Типи наукової раціональності (класична, некласична, постнекласична) і є структурами філософських підвалин науки.

Форми та методи наукового пізнання. Виявлення та розробка норм, правил, методів та прийомів, що регулюють цілеспрямовану діяльність щодо формування та розвитку знання складає предмет логіки та методології наукового пізнання. До компетенції методології науки належить також питання про систематизацію форм організації наукового знання, до яких зазвичай відносяться: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, закон.

Ідея –це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.

Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання.

Проблема – це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема – це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми – це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити.

Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. У методології термі “гіпотеза” використовується у двох значеннях: як форма існування знання, що характеризується проблематичністю, імовірністю, і як метод формування та обґрунтування роз’яснювальних пропозицій, що веде до встановлення законів, принципів, теорій.

Концепція –це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості та зв'язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності, достовірним знанням. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями.

Закон – це зв’язок, який характеризується основними ознаками істотного відношення: всезагальністю, необхідністю, повторюваністю, стійкістю. Для філософії науки принципове значення має поділ законів за ступенем їх загальності. За цим критерієм закони поділяються на часткові (специфічні), загальні та всезагальні. Завданням будь-якої теорії є відкриття законів, що описують певний клас явищ.

Людське мислення являє собою складний пізнавальний процес, що включає використання численних прийомів, методів і форм пізнання. Під прийомами мислення і наукового пізнання розуміються загальнологічні операції, що використовуються людським мисленням у всіх його сферах та на будь-якому етапі та рівні наукового пізнання. Методами називають більш складні пізнавальні процедури, які включають цілий набір різноманітних прийомів дослідження. Метод – це система принципів, прийомів, правил, вимог, якими необхідно керуватися у процесі пізнання.

Методи наукового пізнання можна поділити на три групи: спеціальні, загальнонаукові та універсальні. Спеціальні методи використовуються в рамках окремих наук. До цих методів відносяться, наприклад, метод спектрального аналізу у фізиці і хімії, метод статистичного моделювання щодо вивчення складних систем і т.ін. Загальнонаукові методи характеризують процес пізнання у всіх науках. Їх об’єктивною основою є загальнометодологічні закономірності пізнання, що включають і гносеологічні принципи. До них відносяться: методи експерименту та спостереження, метод моделювання, гіпотетико-дедуктивний метод, метод сходження від абстрактного до конкретного і т.ін. Універсальні методи характеризують людське мислення в цілому та використовуються у всіх сферах пізнавальної діяльності людини. Їх об’єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння навколишнього світу, самої людини, її мислення та процесу пізнання. До цих методів належать філософські методи і принципи мислення, у тому числі принцип діалектичного протиріччя, принцип історизму і т.ін.

Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

Спостереження – це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за умови, що воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим у даній науці способом – у вигляді протокольного чи магнітофонного запису, фотографії тощо. Спостереження широко застосовуються в багатьох природничих та суспільних науках.

Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних емпіричних даних.

Порівняння – метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Вимірювання – метод емпіричного рівня пізнання, з допомогою якого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір, опис процедури вимірювання.

Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання – абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

Абстрагування – це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Узагальнення – це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо.

Аналіз – це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей.

Синтез – мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу.

Індукція – метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери.

Індукція поділяється на повну і неповну. Індукція, в якій висновок про всю множину предметів роблять на підставі знання кожного елементу цієї множини, називається повною. Повна індукція дає достовірні висновки. Так, знаючи, що Земля обертається навколо Сонця, Марс обертається навколо Сонця, Венера обертається навколо Сонця і т.д., на основі знання дев'яти одиничних суджень, суб'єктами яких виступають поняття, що позначаються відповідними іменами (назвами планет сонячної системи), робиться висновок за повною індукцією: "Отже, всі планети сонячної системи обертаються навколо Сонця".

Індукція, завдяки якій на основі знання лише деяких елементів множини предметів роблять висновок про всю множину, називається неповною. Неповну індукцію називають науковою лише за умови, що, крім формального, дається і реальне обґрунтування її висновків шляхом доведення їх невипадковості, насамперед з допомогою виявлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами, що досліджуються. Загалом же неповна індукція дає ймовірні висновки, які свідчать про необхідність діалектичного зв'язку між індукцією і дедукцією. Значний вклад у розвиток індуктивного методу належить перш за все Ф. Бекону і Дж.С. Міллю.

Дедукція – метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи. Творцем дедуктивного методу вважають Аристотеля.

Аналогія – метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

Моделювання – метод дослідження об'єктів на їх моделях. Побудова моделей предметів і явищ здійснюється з метою їх досконалішого вивчення, раціоналізації способів їх побудови, впливу на них тощо. Форми моделей різноманітні і залежать від багатьох обставин, зокрема від сфери їх застосування. Так, за характером моделей розрізняють предметне і знакове (інформаційне) моделювання.

Формалізація – метод, з допомогою якого змістовне знання відображається у формалізованій мові. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення.

Усі зазначені методи пізнання у реальному науковому дослідженні завжди працюють у взаємодії. Їх конкретна системна організація визначається особливостями об’єкту, що вивчається, а також специфікою того чи іншого етапу дослідження.

 

Тема 14. Філософія і методологія соціального і

економічного пізнання




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 952; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.055 сек.