Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Антична філософія





 

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду на­зивають досократикаии. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періо­ду є Платон, Аристотель. Демокріт, а також послідовники Сокра­та — кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. е. і закінчується V—VI ст. н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософсь­ких напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Пір-рон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

Рання грецька філософія. Досокраптки. Родоначальником ран­ньогрецької філософії був Фалес (близько 625—545 рр. до н. е.) — представник мілетської школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні сонцестояння та рівно­дення, визначив довжину року тривалістю 365 діб, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н.е. Фалес відомий також як математик, який довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса, вода — ос­нова і першоначало всього сущого. Вода — джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало всього сущого з сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у річках, наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, — це не фізична речовина, а початок буття. Вода — це символ життя, його філософська метафора.



Згідно з поглядами Анаксимандра (бл. 610—547 рр. до н. е.) в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в перекладі з грецької мови — «невизначене», «безмежне») не є відходом від конкретно-речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене «дещо» утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксимандра процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:

— на першому із «безмежного» виділяється «світове першоначало», своєрідний ембріон Космосу;

— на другому відбувається розподіл протилежності начал — вологого і сухого, холодного і гарячого:

— на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утво­рюються чотири основні стихії. Це — вогонь (як поєднання гарячо­го і сухого начал), повітря (як поєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного і сухого). У свою чергу, з цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.

Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксимандра Анаксимен (бл. 585—525 рр. до н. е.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору, вважається повітря. Завдяки по­вітрю виникає та існує світ. Через те, що повітря має здатність «згу­щуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро- і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є по­вітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим людина уподібнюється малому Все­світу (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному, як і ве­ликий космос (макрокосмос) — світ у цілому. Людина — це упо­дібнення світу, й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття, яке рівноцінне Всесвіту в ці­лому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська ду­ша, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку, буття, наочно представлений водою, повітрям, «алей­роном», особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (бл. 535—475 рр. до н. е.), який вбачав першооснову світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що існує, — твердив Геракліт, — не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономір­но згасає». У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного згасання.

Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване в центрі Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: «Темний» і «Плакучий». Перше він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами й висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і вознестися душею. Ім'я «Плакучий» затвердилось заГераклітом внаслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основ буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації. Так, близько 532 р. до н. е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (580–500 рр. до н. е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слід за­уважити, що число для нас — це величина арифметична і мате­матична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у ви­гляді геометричних пропорцій.



Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок), трійка — площина, четвірка — тіло, або об'єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визна­чити все розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1 + 2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила вті­ленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музи­кальні інтервали: 2:1 – октава; 3:2 – квінта, 4:3 – кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагором був відкритий взаємозв'язок числа і звуку. Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геомет­ричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людь­ми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він від­шукує гармонію, яка привносить у все суще красу і благо. Гар­монія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна впорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як спра­ведливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинно­го буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, с основою цілісності й порядку космосу.

Основною характеристикою Всесвіту для античної думки бу­ло те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у
«переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з ученням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, в якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.

Елейська школа.Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565–473 рр. до н. е.), Парменід (кін. VI–V ст. до н. е.), Зенон Елейський (490–430 рр. до н. е.).

Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що іс­нували на той час у Греції, насамперед проти найавторитетні­шого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підко­ритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.

Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще.

Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відмі­ну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.

У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму ку­лі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вка­зує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, при­таманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, в Парменіда виступає по­ложення про те, що «буття є, а небуття немає».

Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. У міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнен­ня буття з мисленням: «думка — і те, про що думка — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнан­ня. Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який ба­зується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.

У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізично­го світогляду.

Послідовник і учень Парменіда — Зенон Елейський (бл. 490— 430рр. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів сво­го вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обґрунтувань, які ввійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв'язна супе­речність).

Апорії Зенона Елейського такі:

1. «Рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає».

2.«Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш ніж він досягне кінцевого пун­кту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

3.«Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий час, протягом якого черепаха про­повзе ще якусь відстань, і так без кінця.

4.«Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях прос­тору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

5.Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для прохо­дження повз половину того, що не рухається. Тоді половина до­рівнюватиме цілому.

6.Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон ви­сував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір по­винні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до не­скінченності.

Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб­сурдної» уяви, нереальний.

7.Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, Іцо па­дає»). Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної частки нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висно­вок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.

Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твер­дження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечли­вим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип мірку­вання, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудова­ний на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.

Переходячи до вивченнядругого, класичного періоду історії філософії Греції,звернемо увагу на вчення софістів.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. е. Протагор (480—410рр. до. н. е.), Горгій — 483—375 рр. до н. е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує на­явність будь-якого об'єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, яку вирішують софісти, — це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна.

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б аб­сурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей. Від­носність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулюва­ти словами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до люди­ни», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у то­му, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не мо­жу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звер­тають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну фун­кцію виконували риторика і софістика; зміст і призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення люди­ни. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб жит­тя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею. вона придбала вогонь і ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча й полег­шили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об'єднатись. Тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримува­ти цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.

Сократ (349—399 рр. до н. е.). Його внесок у розвиток філо­софської думки визначають як «сократівський поворот» у філо­софії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання мож­на набути лише в безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на пло­щах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав гово­рити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визна­чення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличе­ний співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що ні­чого не знаю».

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Вихо­дячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.

Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку іс­тини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незале­жним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засудже­ний до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в'язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в'язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.

Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.

Кініки (від грец. «kinos» — собака). Засновник школи — Антисфен(бл. 435–370 рр. до н. е.). Назву ця школа дістала за про­паганду способу життя, який, з точки зору її представників, по­винна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші й пересиченості. Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю людину».

Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кірени (бл. 435–360 рр. до н.е.). Сутність його учення: «Людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципи одержання насолоди від життя (гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли розвиток з Епікура та його послідовників.

Метрики. Засновник школи Евклід із Мегари (жив між 450–380 рр. до н. е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків засновується на тому, що суще одне, але потрібно зважати на те, що існує багате імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий», «Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому що коли додавати по одній зернині, то з якогось моменту з’явиться купа, але чи може купа виникнути в результаті додавання одніє зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегарська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.

Представником класичного періоду є філософ Демокрит. Демокрит (460–370 рр. до н. е.) — один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал: ато­мів і пустоти. Атоми різняться за величиною, формою. Іншою ре­альністю усього сущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі й часі. Демокрит перший з мислителів вводить поняття причини. Якщо у досократиків головним було питання «із чого» виникають усі речі, то у Демокрита — «з огляду на що». Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткнен­ням їх.

У теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве й розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття неспроможні дати істинні знання, знайшла відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокріт наприкінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттє­вого (споглядального) досвіду.

За Демокрітом, усе живе відрізняється від неживого, і ця різниця полягає в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних до вогню.

Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі. Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, — це особливі з'єднання вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не вічні. Вони здатні позити­вно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.

Етичні й соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав демократичний поліс. Основною умовою збе­реження демократії він вважав наявність у громадян таких мо­ральних якостей, які утворюються вихованням та освітою.

Платон (427—347 рр. до й. е.). Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної систе­ми ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визна­чив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв'язанні основного питання фі­лософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсалів. З погляду Платона, ідеї вічні, не­змінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого виявлення. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світ не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія — не ні що. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені й досконалі.

Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з ученням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування (грец. «анамнез») душі. Це властиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люді перебувають ніби в підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити все житія лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ц тіні справжніми предметами». Тіні — це результат сприйняття світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності— світу ідей — можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика й математика. Діалектика — здатність ставити питання і давати відповіді на них. Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

Людина і суспільство. Людина і суспільство у йменні і їла топа існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість — це два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому.

Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них — монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава в Платона — це поліс. Його поліс — це «правління кращих» (аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, керувати нею повинні чесні й кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть тепер дискусії про роль держави в суспіль­стві та її морально-професійний уклад.

Аристотель (384322 рр. до н.е.) — провідний філософ кла­сичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософсь­ку школу — Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Пла­тон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля, суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне су­ще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; відносно живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність усіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, — активне начало, тоді як матерія пасивна. Матерія по­дільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту (очищену, звіль­нену від матерії) форму. Врешті-решт Аристотель доводить від­рив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьо­му саме і виявляється ідеалізм у філософії Аристотеля. Саме че­рез те, що Аристотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов'я (по­ряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, мо­жна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох начал: буття і небуття — у Парменіда, атомів і пустоти — у Демокріта, ідеї і матерії — у Пла­тона, форми і матерії — в Аристотеля. За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу і людини. І другий важливий момент. Старогрецькі мислителі як матеріаліс­ти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи, космосу.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, — значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (категорії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Аристотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель — фундатор (засновник) формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:

1. Закон тотожності.

2. Закон усунення протиріччя.

3. Закон виключеного третього.

Учення про людину і суспільство. За Аристотелем, проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох час­тин — етики й політики. Аристотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя (на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди). Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше їда щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) й інтелектуальні.

Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею і полі­тичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання — це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природ­ним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Епоха еллінізму і Римської імперії.Згадаємо, що перший пе­ріод ранньої грецької філософії охоплює понад 150 років. Другий — класичної філософської думки — близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою ел­лінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. закінчується у V—VI ст. н. е. Цей період охоплює близько восьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів, мало зв'язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світ і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного фі­лософського дослідження. Завершився цей період розвитку філософії у 529 р. н. е., коли за указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам було заборонено їхню діяльність.

Епікур (341270 рр., до н. е.) — філософ-матеріаліст, афіня­нин, заснував свою школу «Сад».

Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про пізнання, «фізику» — вчення про природу і «етику».

Вчення про буття. За Епікуром, у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демокріта). Ці атоми різняться за величиною та формою. Вони пе­ребувають у постійному русі. Проте, на відміну від поглядів Демокріта, в якого атоми рухались прямолінійно, на думку Епікура, вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним розумінням руху елементарних частинок.

Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у без­межному просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що ко­лись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. «Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настане, — нас уже не­має». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур визнавав існу­вання богів, яких не треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекати від них допомоги.

Етичні погляди Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для люди­ни. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уни­кнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Багато уваги епіку­рейці приділяють боротьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті.

Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають внаслідок поми­лок нашого мислення. Епікуреїзм мав досить широкий вплив на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зо­крема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецт Кар (96—55 рр. до н. е.). До нас дійшла його поема «Про природу речей», у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особ­ливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су­спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повся­кденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої па принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина повністю залежить від усього, що діється в зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність пе­реживань, безпристрасність, загальне блаженство). У плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360–270 рр. до н. е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

 

Філософський словник:історія філософії, давньоіндійська філо­софія, давньокитайська філософія, антична філософія, брахманізм, нірвана, чарвака, конфуціанство, буддизм, антична філософія, досократики, класичний період, стоїцизм, кініки, кіренаїки, мегарики.

 

Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой




Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 2406; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2022) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.057 сек.