Основні історико-етнографічні зони України

Культура України, що має багато загальнонаціональних рис, містить в собі специфічні регіональні особливості. Вони виявляються територіально, зумовле­ні характером історичного розвитку різних частин України, природно-географічними умовами, взаємозв’яз­ками з іншими народами. Етнографічне районування до­зволяє визначити типологічні риси тих або інших явищ культури, генетичні зв’язки між ними. З цього погляду, територія України розподіляється на ряд основних зон. Це - Середнє Подніпров’я (Наддніпрянщина), Поділля, Слобо­жанщина й Полтавщина, Полісся, Прикарпаття, Волинь,Закарпаття, Південь.

Слід зазначити, наведений поділ певною мірою є умовним. Більш точне районування можливе при всебіч­ному вивченні історико-етнографічних явищ. Окрім того, етнографічні райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.

Наддніпрянщина охоплює територію в середній течії Дніпра (сучасні Київська, Черкаська, Дніпропетров­ська, східна частина Кіровоградської області, західна - Полтавської та Чернігівської). Ця зона історично пов’язана з територіальнимцентром формування української народності й нації, української мови. При збереженні спільних рис, у межах Наддніпрянщини помітно відрізняються Пра­вобережжя і Лівобережжя. Це стосується планування житла, покриття будівель, техніки будівництва, окремих видів одягу, обрядовості тощо.

Поділля займає басейн Південного Бугу і лівобе­режжя Дністра. Вперше назва «Поділля» у значенні «Русь долішня» зустрічається у документах середини XIV ст. До того часу вона згадувалася під назвою «Пониззя» (від «Русь нижня» — на відміну від «Русі нагорної», що приля­гала до Карпат).

Порівняно стійким збереженням архаїчних пережитків у культурі відрізняється Полісся (вперше назва зу­стрічається в Іпатіївському літописі). У визначенні історико-етнографічних меж цієї зони представники різних наук вкладають неоднаковий зміст, але більшість вважає, що вона охоплює басейн Прип’яті, а також сусідні райони лісової смуги.

Інколи Полісся поділяється за етнічними ознаками: українське, білоруське, російське, литовське, польське. Це зрозуміло, адже Полісся споконвіку було зоною взаємо­дії різних народів, насамперед слов’янських та балтійських. У минулому тут жили стародавні слов’янські племена (дреговичі, волиняни, древляни, ін.), у подальшому відбувалися процеси формування східнослов’янських на­родів — українців, росіян та білорусів.

Останнім часом Полісся районують з урахуванням адміністративного поділу: Полісся українське, білоруське, брянське, або рівненське, житомирське, чернігівське, київ­ське, гомельське тощо. Мовознавці при районуванні цього регіону враховують ареали поширення говірок, етногра­фи - особливості культури та побуту тощо.

Слобожанщина розташована на північному сході України та в суміжних районах. У 60-ті роки XVII ст. тут було засновано чотири слобідські козацькі полки — Острозький, Охтирський, Сумський і Харківський. Сло­божанщина у культурно-побутовому розумінні досить міцно пов’язана з сусідньою Полтавщиною, тому інколи визначається, як спільна з нею етнографічна область. Це пояснюється насамперед тим, що саме з Полтавщини і Лівобережжя сюди прибувало значне число мігрантів.

Ця зона була певною мірою перехідною між Лівобереж­жям і Півднем (Таврією) - своєрідним історико-етнографічним районом, який визначався мішаним складом населення, порівняно великою соціальною рухливістю.

Волинь охоплює територію на південь від Прип'яті та верхів'їв Західного Бугу, в минулому заселену старо­давніми східнослов'янськими племенами — дулібами, бужанами, волинянами тощо. У феодальні часи вона входила до складу Володимиро-Волинського, а згодом Галицько-Волинського князівств.

Надзвичайно своєрідним єнаселення Карпат, в культурі якого зберігається багато специфічних рис, зумовлених особливостями гірського ландшафту, ізольованістю побуту і певною мірою консервативністю. Є декотрі відмін­ності в культурі населення Прикарпаття і Закарпаття, які інколи виділяються в окремі історико-етнографічні райони, так само, як Буковина і Покуття. Буковина (назва — від вживаного у грамотах молдавських господа­рів XIV—XVII ст. терміна у значенні «буковий ліс»)- споконвічна слов’янська земля, жителі якої з утворенням Київської Русі увійшли до її складу, а згодом - до тери­торії Галицько-Волинського князівства. Північна Буковина охоплює сучасну Чернівецьку область. У природно-геогра­фічному й господарсько-культурному відношенні вона по­діляється на три зони: гірську, передгірську і рівнинну. Своєрідністю культури відзначається Покуття, яке охоп­лює рівнинну частину Івано-Франківської області між Дністром, Прутом і Карпатами (у джерелах XVII— XVIII ст.— це південно-східний «кут» Галичини).

У наш час окремі регіональні особливості культури та побуту тією чи іншою мірою зберігаються поряд із посту­повим поширенням спільних рис, викликаним процесами етнічної консолідації й міжетнічними зв’язками.

Дата добавления: 2014-11-29