Онтологічний і антропологічний аспект філософії Мартіна Гайдеггера

Як зауважує А. Зотов, усі фахівці погоджуються з тим, що Мартін Гайдеггер (1889–1976) зробив значний внесок у розвиток трьох дуже важливих проблемних сфер філософії ХХ століття: екзистенціалізму, герменевтики та сучасної філософської антропології, хоча сам Гайдеггер рішуче відмовлявся визнати свою близькість до двох із них – екзистенціалізму й антропології, оскільки його цікавить не людське існування, чим переймаються екзистенціалісти, і не сутність людини, яку намагаються зрозуміти філософські антропологи, а буття. Саме тому він, дистанціюючись від традиційної онтології, спочатку називав своє вчення “фундаментальною онтологією”, а після 1950 року відмовився і від використання цього терміна, оскільки останній, на його думку, занадто тісно пов’язаний з традиційною метафізикою, яку він категорично не приймав.

Гайдеггер наполягав на тому, що буття – єдина і справжня тема філософії. Це була його реакція на кризу європейської культури. Він постійно наголошував на тому, що насправді питання про буття в західноєвропейській філософії давно забуте. Точка відліку цього забуття – Платон; досократики, зокрема Геракліт і Парменід, перебували ще досить близько до буття, але, від Платона, філософи надають перевагу сутності, субстанції, зводять буття до сущого.

Філософи доволі часто розглядали категорії “ буття ” та “ суще ” як синоніми, на думку ж Гайдеггера, диференціація між буттям (Sein) та сущим (Seiende) принципова. Нехтування відмінністю між цими поняттями зрештою призвело до занепаду західної філософії зокрема та західної цивілізації загалом; роздуми про буття витісняються дослідженнями, які спрямовані на технічне використання та підкорення сущого. Після Платона, за словами Гайдеггера, історія метафізики – це історія забуття буття.

Одне із ключових понять екзистенціальної аналітики Dasein – категорія “екзистеція” (Existenz). Цей термін використовується Гайдеггером для позначення фундаментальної здатності людини вибирати справжнє існування чи ухилятися від нього – тобто “здатності бути самим собою чи ні”. Людське Dasein (тут-буття) розуміє себе з можливості бути чи не бути самим собою. Воно стоїть перед неминучою альтернативою між достеменністю (Eigentlichkeit) та недостеменністю (Verfallen). Воно є таким родом сущого, який “має бути” власним буттям.

У повсякденному індивідуальному існуванні домінує тенденція до втечі від себе і впадання у несправжність. Людина приймає керівництво і першість суб’єкта, який німецькою мовою позначається безособовим займенником man – das Man (“вони”, “люди”) – тут відбувається орієнтація на те, що роблять “люди”. Людське Dasein (тут-буття) мусить зрозуміти себе з горизонту його можливостей і тримати в руках власну екзистенцію. Той, хто намагається усунути цю альтернативу, прирікає себе на життя у модусі “перебування-у-задіяності” та “приреченості”, він деградує. Але існування на рівні das Man має і свої переваги, оскільки аутентичне буття лякає, жахає. І якщо об’єктом страху є щось більш-менш конкретне, то об’єктом жаху (Angst), на відміну від страху, стає весь світ як такий, наше становище в цьому світі. Світ виявляє себе як бездомний (Unheimlichkeit) і через жах людині розкривається грізна порожнеча “ніщо” (Nichts).

Екзистуючому Dasein належить щось таке, що названо розумінням буття. Розуміння – певне вихідне визначення екзистенції Dasein. Екзистувати, за Гайдеггером, означає, по суті, – розуміти. А розуміти – означає накидувати себе у напрямку певної можливості. Dasein, як екзистуюче, вільне щодо певних своїх можливостей. Воно – своя здатність бути. Dasein “вільне-для”. „Розуміти себе самого в бутті власної здатності бути” – ось у чому полягає вихідне екзистенційне поняття розуміння.

Розуміння – це зовсім не вид пізнання, а фундаментальне визначення екзистування. Ми позначаємо його, зазначає Гайдеггер, також як екзистенціальне розуміння, оскільки в ньому екзистенція проводить себе через час як подію тут-буття (Dasein) у його історії. В цьому розумінні і завдяки цьому Dasein стає тим, що воно є, а є воно кожен раз лише тим, ким воно себе вибрало, тобто як те, що розуміє себе у проекті своєї власної здатності бути.

Фактичне Dasein може розуміти себе спочатку із внутрішньосвітового сущого, що зустрічає Dasein, воно може дозволити визначити свою екзистенцію, зважаючи не на самого себе, а на речі та обставин, на інших людей. Таке розуміння Гайдеггер називає “невласним” розумінням. Цей термін має на увазі таке розуміння, в якому екзистуюче Dasein спочатку розуміє себе не із своїх власних, ним самим схоплених можливостей.

Гайдеггер наголошує, що людська екзистенція відбувається у світі, ми завжди виявляємо себе у певній ситуації – для позначення ситуації фактичності він використовує термін “закинутість” (Geworfennhheit).

У світі, в якому виявляє себе Dasein, найближче до нього виявляється те, що Гайдеггер називає підручними речами (Zuhanden). Він описує майстерню ремісника, який має різні інструменти і матеріали, швець сприймає молоток, шило, дратву і шкіру не як предмети з певними властивостями, а як речі, призначені для чогось. Свої підручні речі є в будь-якого Dasein, вони утворюють світ повсякденних і найближчих інтересів і занять – підручний світ (Werkwelt). Підручний світ поступово переходить у навколишній світ (Umwelt), який вміщує і такі речі, без яких конкретна людина може обходитися. Навколишній світ сповнений для людини значень і смислів. У цьому світі я дію, розумію, пізнаю, але пізнаю не теоретично. У світі існую не лише я та речі, які мене оточують, але існують інші. Dasein – не лише буття-у-чомусь (in-sein), але є буття-із-кимось (mit-sein).

Отже, Гайдеггер виокремлює чотири форми буття:

· Werkwelt – підручний світ,

· Umwelt – навколишній світ,

· Mitsein – буття у співіснуванні,

· Dasein – тут-тепер-буття.

Всі випадки нашої належності до світу, на думку Гайдеггера, можуть бути описані через термін “турбота” (“перейнятість”) (Sorge).

Турбота – певна цілісність людського буття, яка структурується єдністю трьох онтологічних моментів, яким відповідають три часових модуси: “буття-у-світі”, “забігання наперед”, “буття-при”. Всі три часові модуси взаємозумовлені та складають єдиний феномен турботи. При цьому модус минулого у Гайдеггера виступає як “фактичність”, або “закиненість”, модус теперішнього – як “приреченість речам”, модус майбутнього – як “проект”. У цьому розумінні екзистенційний потік часу йде не від минулого до майбутнього, а у зворотному напрямку, і час “отимчасовується” майбутнім.

Залежно від того, який модус часу вибирається людиною як пріоритетний, людське існування буде справжнім або несправжнім. Несправжнє буття людини – це переважання моментів теперішнього, воно виявляється у тому, що світ речей приховує від людини її скінченність та особистісність, а відтак свободу та історичність. Оскільки несправжнє існування людини – це існуванням знеособлене, вона виявляється просто посередністю. Від людини залишається прихованою її приреченість, а отже, така людина існує в ілюзорному бутті.

Як досягнути справжності існування? Гайдеггер приходить до думки, що автентичність людини розкривається у процесі прийняття смерті. Смерть – це невід’ємна структурна ознака життя, вона ніби найпотаємніший шифр долі людини на цьому світі. Гайдеггер узагалі характеризує людське буття як буття-до-смерті (Sein zum Tode). Смерть – це той онтологічний вимір, у якому я відкриваю самого себе. Смерть відкриває час.

Водночас втеча людини від несправжнього існування саме в такий спосіб супроводжується екзистенційним страхом (Angst). Цей страх, як фундаментальний настрій людського буття, є таким настроєм, у якому перед людиною розкривається її фатальна перспектива – смерть.

На початку 50-х рр. ХХ ст. Гайдеггер зміщує акценти з філософсько-антропологічного розуміння Dasein до метафізичного, онтологічного розуміння. Тепер людина розглядається ним лише як частинка цілісного Буття. Буття перебуває від людини так близько, що його не потрібно шукати, а належить тільки прислуховуватися до цього буття, бути його пастухом, йти за його істиною. Домівкою буття Гайдеггер проголошує мову. Численні лекції та есе з розгляду цієї проблематики публікуються згодом в одній книзі “ На шляху до мови”. Думка дає буттю слово. Поети й мислителі зберігають цю домівку, здійснюють відкритість буття, оскільки дають йому слово у своїй мові, в такий спосіб зберігаючи його в мові. Думка дозволяє буттю захопити себе, щоб сказати істину буття. Але думка може набувати статусу техніки, інструменту виховання. Філософія тоді перетворюється в техніку пояснення з першопричини.

Гайдеггер починає критично розглядати вже навіть філософію Ніцше, оскільки в ній він убачає розгортання картезіанського способу мислення. Отже, в такому разі суще виявляється зведеним до перспективи здійснення контролю над ним з боку волі до влади. Гайдеггер звертає увагу, що у стародавні часи суще розуміли як те, що виникає й саморозкривається, що своєю присутністю захоплює людину як присутню при ньому, тобто таку, котра сама відкривається присутності, вислуховуючи її. Суще стає сущим не через те, що людина спостерігає його – радше суще дивиться на людину, розкриваючи себе і забираючи її для перебування в собі. Бути під поглядом сущого, захопленим ним і поглинутим його відкритістю і в такий спосіб залежати від нього, бути у вихорі його суперечностей і мати на собі печатку його розколу – таке єство людини у великий грецький час. У середньовіччі бути сущим – означало бути належним до певної ієрархійної сходинки створеного буття і в такому підпорядкуванні відповідати творчій першопричині. Починаючи з Нового часу, з Декарта, уявити що-небудь, яку-небудь сферу сущого значить помістити перед собою наявне як щось таке, що протистоїть, співвіднести із собою і змусити увійти в це відношення до себе як у визначальну сферу. Людина дедалі радикальніше розпоряджається підкореним світом. Людина більше не живе у природі, не намагається її зрозуміти, а використовує її. Людина вже прагне не пізнавати, а підкоряти. Наука, згідно з Гайдеггером, узагалі не мислить буття, не має справи з ним, не враховує цілісний смисл світу, його відкритість, неприхованість, не враховує ставлення людини до цієї неприхованості.

Домінування предметно-технічної настанови призводить до того, що людина стає дедалі більш відчуженою від буттєвого змісту світу; – це віддзеркалюється у кризі основ природознавства, теоріях про кінець історії, занепад цивілізації і т.п. Філософія також рухається до свого кінця, оскільки весь час проходила повз буття. Питання про буття, як правило, ніколи не ставилося. У наших повсякденних турботах ми прив’язані до конкретного сущого, загублені в ньому. Але іноді це суще в цілому раптом захоплює нас, зокрема, це відбувається при справжній нудьзі. Людину проникає глибока туга, і через цю тугу їй відкривається суще в цілому.

Гайдеггер закликає сучасників зберігати людський спосіб життя, закликає до поетичного життя на землі. Він зазначає, що смертні живуть, зберігаючи у своїй сутності чотирикутність (Geviert) – землю, небо, божественне і смертне. А отже, вони повинні розгортати себе чотирикратно: у спасінні землі, у прийнятті неба, очікуванні божественного, проводжанні смертного. Цей чотирикутник є поетичним життям. Будинок і стіл пов’язують смертних із землею, снігопад уночі – кличе до небес, а вечірній дзвін – закликає до божественного.

Гайдеггер дедалі більше утверджується в думці, що ідея філософської антропології проблематична. Людина як така істота природна, практична, творча. І взагалі все суще так чи інакше можна віднести до людини, а отже, зарахувати до антропології. Така антропологія стає настільки всеохоплюючою, що ідея філософської антропології губиться у повній невизначеності. Антропологія перетворюється в основну тенденцію сучасності, яка прагне визначити людину не лише щодо самої себе, але і до сущого загалом. Ще в 1929 році Гайдеггер наголошував, що жоден час не знав про людину стільки, скільки тепер, і водночас людина ще ніколи не була такою проблематичною як тепер. Ці слова співзвучні із словами Шелера – одного із засновників сучасної філософської антропології (“Місце людини у космосі” – 1928). Гайдеггер навіть цитує Шелера “До певної міри всі центральні проблеми філософії можна звести до питання про те, що таке людина і яке метафізичне місце посідає вона всередині цілісного буття, світу та Бога ”. Це давало багатьом привід бути твердо переконаними у тому, що Гайдеггерова філософія – це філософська антропологія.

У жовтні 1929 р. дружина Макса Шелера – Марія Шелер запросила Гайдеггера у Франкфурт-на-Майні, щоб він переглянув архів її чоловіка, який помер у червні 1928 р. Завдяки ознайомленню з такими працями Шелера, як “Філософська антропологія”, “Метафізика”, “Теорія пізнання” та іншими, які залишилися незавершеними, але дають зрозуміти тонкощі настанов філософсько-антропологічного мислення та критику “заклопотаної онтології” Гайдеггера (зокрема, Шелер мав намір дуже детально розібрати “Буття і час” у п’ятій частині своєї праці “Ідеалізм-реалізм”) Гайдеггеру вдалося знайти більш повне та обґрунтоване філософське формулювання відношення фундаментальної онтології до філософської антропології. У підсумку виявилося, що антропологічні погляди Гайдеггера та Шелера принципово не збігаються.

Позиція Гайдеггера щодо філософської антропології випливає з розуміння ним філософії як фундаментальної онтології. На його думку, буття єдиний зміст філософії, філософія не може бути поділена на частини, фундаментальна онтологія як наука про буття – це “перша філософія” (в Аристотелівському розумінні), але і водночас – остання. Кант, який тривалий час визнавав античний поділ філософії і поділяв свою філософію на метафізику – “що я можу знати?”, мораль –“що я повинен робити?”, релігію – “на що я можу сподіватися?” та антропологію – “що таке людина?”, згодом прийшов до висновку, що всі три запитання можна звести до останнього, і у такий спосіб фактично всю філософію можна звести до антропології. Отже, фундаментальне розуміння філософії визначається тим, яке запитання для “першої філософії” буде основоположним. Якщо для Канта зрештою філософським пріоритетом стало запитання про людину, то для Гайдеггера – запитання про буття. І звідси філософська антропологія та фундаментальна онтологія вступають у конфлікт.

Гайдеггер рішуче відкидає шелерівську пропозицію перетворити антропологічний проект у провідну форму сучасного філософування, оскільки світ і так достатньо олюднений, проте олюднений якимось нелюдським способом. Виявилося, що повернення до людини – це не тільки порятунок від відчуження, а і його джерело. Людство підкорило природу, вибудувало для себе штучне комфортне та безпечне довкілля, але водночас не просто втратило смисл існування, а й почало деградувати. Автономний та незалежний трансцендентний суб’єкт сам диктує світові свої закони, не беручи до уваги свою скінченність – так він утратив буття у часі. Натомість, людина повинна усвідомити свою часовість, прислухатися до буття у турботі та тривозі, у голосі совісті та відповідальності.

Дата добавления: 2014-11-29