Модернізм

Контрольні питання і завдання

1. Чи передбачає органічна архітектура використання форм, характерних для живих організмів?

2. Назвіть основні принципи органічної архітектури, сформульовані Ф.Л. Райтом.

3. У чому полягає новаторство органічної архітектури при вирішенні ділянки об’єкта в порівнянні з традиційним підходом?

4. Які композиційні прийоми застосовуються в органічній архітектурі для підкреслення візуального зв’язку будівлі з ділянкою?

5. Розкрийте сутність принципу перетікаючого простору.

6. Який новий принцип формотворення реалізовано в об’єктах органічної архітектури?

7. Наведіть приклади інтеграції конструкцій та інженерного обладнання в будівлях Ф.Л. Райта. Чи використовується нині щось подібне?

8. Які нові типи світлових прорізів були застосовані Райтом в його об’єктах?

9. З якою метою Райт застосовував у проектуванні модульні сітки? Назвіть основні різновиди застосовуваних ним планувальних модулів.

Термін «модернізм» в архітектурі має декілька значень. Найчастіше його вживають для визначення «сучасного руху» (англ. Modern Movement) в архітектурі 1920 – 1960-х рр., для якого характерні єдність архітектурної форми, конструкції та функціонально зумовленої просторової структури [13]. Головними напрямами модерністичного руху були: функціоналізм, експресіонізм і конструктивізм. Модернізму властиві віра у прогрес, відданість гуманізмові й довіра до раціонального розуму, він спирається на принципи раціоналізму і ставить на перший план доцільність та корисність архітектурного об’єкта, шукає нових форм і засад для відображення в архітектурі нових суспільних стосунків.

Перша світова війна та хвиля національних і соціальних революцій, що прокотилася Європою, наочно показали необхідність суттєвих суспільних змін. Нова архітектура мала відповідати вимогам часу, ще більше – вона мала сприяти створенню нового, кращого суспільства. «Архітектура або революція» – саме такий вибір, на думку одного з найвидатніших творців модернізму Ле Корбюзьє (1887 – 1965 рр.), стояв перед західним суспільством.

Віра у краще суспільство в новому світі стала рушійною силою формування нової архітектури, яка мала бути не індивідуалістською, а колективною, не обмежуватися поодинокими спорудами, а створювати ансамблі й цілі містобудівні утворення, не замикатися в національних кордонах, а бути інтернаціональною. З цих умов випливають такі принципи архітектури модернізму:

1) архітектурне проектування на всіх ієрархічних рівнях (містобудування, архітектура будівель і споруд, промисловий дизайн тощо) розглядалося не як індивідуальний пошук форм, а як засіб соціального поступу, суспільний та національний обов’язок;

2) максимальна економія, що стосувалась як використання території, так і внутрішнього простору будівлі, її матеріалів і конструкцій;

3) орієнтація на масове промислове виробництво, стандартизація і використання напівготових елементів для всіх рівнів формування архітектурного середовища – від містобудування до дизайну;

4) пріоритетність містобудування відносно архітектури: широкомасштабні заходи для реконструкції міст стають важливішими за зведення окремих будівель;

5) раціональність архітектурної форми, логічно зумовленої об’єктивними вимогами (політичними, соціально-економічними, функціональними, конструктивно-технологічними тощо). Форма вже не визначається виключно авторським задумом, вона є колективно контрольованою.

Бурхливий розвиток міст у кінці ХІХ – початку ХХ століття, зростання їх населення, промисловості та транспорту виявили неспроможність традиційних містобудівних принципів і прийомів забезпечити здорові умови проживання для більшості мешканців міст.

Тому протягом 1920 – 1930-их рр. провадився інтенсивний пошук нових принципів урбанізму, що відповідали б сучасним вимогам. Яскравою ілюстрацією цих принципів можуть слугувати розроблений Ле Корбюзьє та П. Жаннере для виставки «Осінній Салон» 1922 року проект «Сучасного міста на 3 млн мешканців» («La Ville Contemporaire»), в якому пропонувалося нове бачення міста майбутнього (рис. 5.8, а). Висока щільність населення досягалась за рахунок застосування комбінації висотної забудови та забудови середньої поверховості. Згодом цей проект був трансформований у «План Вуазен» (1925 р.) – пропозицію з радикальної реконструкції Парижа. Планом Вуазен передбачалося будівництво нового ділового центру Парижу на повністю розчищеній території; для цього пропонувалося знести 240 гектарів старої міської забудови. Вісімнадцять однакових хмарочосів-офісів у 50 поверхів кожний розташовувалися за планом вільно, на відстані один від одного. Висотні будівлі доповнювали горизонтальні структури біля їх підніжжя – з функціями громадського обслуговування. Забудовувана площа становила при цьому лише 5 %, а решта 95 % території відводилися під магістралі, парки і пішохідні зони. «План Вуазен» широко обговорювався у французькій пресі й став свого роду сенсацією.

Принцип функціонального зонування отримав подальший розвиток у проекті «Променистого міста» («La Ville Radieuse»), де застосовувалося зонування функціональними смугами, яке дозволяло місту вільно розвиватись в обидва боки вздовж транспортних магістралей (рис. 5.8, б).

У 1928 р. з метою консолідації сучасних архітекторів Європи (для професійного обміну та в інтересах розвитку сучасної архітектури) була створена міжнародна організація архітекторів – Міжнародний Конгрес Сучасної Архітектури (франц. Congres International d'Architecture Moderne – CIAM). Існування організації виразилося в серії конгресів та інших заходів, підготовлених у різних країнах Європи провідними архітекторами-модерністами, що ставив завдання поширення принципів «сучасного руху» на всі основні сфери архітектури, у тому числі на природне оточення, розвиток міста (урбанізм), на промисловий дизайн й ін.

Основний документ СІАМ був створений на IV конгресі у серпні 1933 р. У результаті обговорення та аналізу 33 міст була прийнята декларація основних принципів, або т.зв. Афінська хартія. У ній архітектори СІАМ відзначили деяку обмеженість ідеї міста-саду: «Із виникненням міст-садів заснований англійцями загальний рух за звільнення людини від антигуманного середовища сучасного міста розглядав індивідуальний будинок як єдиний порятунок у катастрофічній

Рисунок 5.8 – Основні містобудівні принципи модернізму:

а – багатоповерхова високощільна забудова, вільно розташована серед зелених насаджень («La Ville Contemporaire»); б – чітке функціональне зонування міста (паралельними смугами), що забезпечує можливість його територіального зростання («La Ville Radieuse»); в – основні функції, які має забезпечувати людині сучасне місто («Афінська хартія», 1933 р.)

ситуації, що склалася. На жаль, це рішення призвело до розростання житлових утворень і остаточного відчуження певних обжитих територій. Тепер нашою метою буде не розосередження міських елементів, а... аерація міста».

Із 111 пунктів Афінської хартії найважливішими є такі:

1) «вільно розташований у просторі багатоквартирний житловий блок» – єдино доцільний тип житла;

2) міська територія має чітко поділятися на функціональні зони: житлові масиви; промислова (виробнича) територія; зона відпочинку; транспортна інфраструктура.

Реалізація всіх цих принципів призвела до регламентації озеленення житлових територій, відмови від замкненої квартальної забудови з дворами-колодязями, переходу до вільно аерованої житлової забудови з доброю інсоляцією житла при переважно меридіональному розташуванні будівель.

Разом із тим, незважаючи на багато прогресивних положень, в Афінській хартії проголошувалась глобальна уніфікація містобудівних принципів і не враховувались національні архітектурні особливості й звичаї народів різних країн.

Нові принципи архітектури модернізму спирались на технічні можливості нових матеріалів і конструкцій, перш за все металу та залізобетону. Саме можливості залізобетонного каркаса будівлі, який міг виготовлятись індустріальними методами, продемонстровані в концептуальному будинку Dom-Ino ще у 1914 р. (рис. 5.9, а).

На зміну традиційним конструкціям прийшла залізобетонна плита великого розміру, поставлена на вертикальні, також залізобетонні стійки – колони. Таким чином стіна звільнялась від навантаження: колони ставились усередині будівлі й стіна перетворювалась на огороджувальну від зовнішнього простору площину, яку можна навішувати на конструкцію. Ідеальним матеріалом для такої стіни було скло.

Застосування каркаса забезпечувало значно більшу свободу планування й об’ємно-просторової композиції, ніж будь-коли раніше, та дозволило створювати будівлі більшої поверховості.

Відкинувши традиційні архітектурно-конструктивні принципи й прийоми, модернізм потребував власних, свого роду модерністичного канону. У низці статей, опублікованих у журналі «Еспрі Нуво» у 1920-х рр., Ле Корбюзьє виклав узагальнені ним п’ять принципів сучасної архітектури (рис. 5.9, б). На його думку, сучасні будинки повинні були мати:

1) опори-стовпи (будівля у повітрі, високо над землею; під нею знаходиться сад);

2) пласкі експлуатовані покрівлі (покрівлі-сади);

3) вільне внутрішнє планування;

4) стрічкові вікна;

5) вільну композицію фасаду, позбавленого від навантаження.

Рисунок 5.9 – Основні архітектурно-конструктивні принципи модернізму:

а – використання залізобетонного каркаса (концептуальний будинок Dom-Ino, в якому були передбачено можливості будівництва з великорозмірних збірних елементів, Ле Корбюзьє, М. Дюбуа, 1914 р.);

б – основні відмінності архітектури модернізму від попередньої традиційної архітектури, проголошені Ле Корбюзьє у 1920-их рр.

Здійснення широкомасштабних заходів для реконструкції міст, планування та забудови значних територій потребувало нових підходів до організації проектування й будівництва. Уже неможливо було, як раніше, проектувати і зводити кожен об’єкт поодинці. Почали розроблятися відразу серії об’єктів (переважно житлових будинків), об’єднаних загальним підходом до вирішення внутрішнього простору, архітектурно-планувальними та конструктивними вирішеннями тощо.

Нагальною необхідністю стало прискорення темпів будівництва і його здешевлення. Шлях до цього відкривала індустріалізація будівництва, тобто організація його на засадах масового промислового виробництва. При такому методі будівництва значно збільшувалася кількість будівельних конструкцій, що виготовлялись у заводських умовах, а на будівельному майданчику з готових елементів монтувались будівлі. Масове виробництво будівельних виробів, конструкцій та деталей потребувало уніфікації їх розмірів, що в свою чергу зумовлювало необхідність модульної координації розмірів будівель та їх елементів ще на стадії проектування. Логічним утіленням цієї ідеї став принцип «конструктора» – набору готових будівельних виробів, конструкцій та деталей, з яких могли збиратися різні типи будівель.

У цей період багато провідних архітекторів та архітектурних шкіл (особливо слід виділити німецьку школу архітектури, будівництва й промислового дизайну «Bauhaus») велику увагу приділяли вивченню просторових параметрів основних функціональних процесів, що дозволило визначити мінімальні габарити їх функціональних зон. Таким чином, при вирішенні функціонально-планувальної організації об’єкта він ніби збирався з окремих елементів – функціональних зон окремих процесів. Керуючись принципом «однакові простори для однакових функцій», можна було уніфікувати просторові параметри функціональних зон різних процесів. А від цього лише крок залишався до формування різноманітних будівель з набору функціонально-планувальних елементів. У свою чергу, з готових будівель, як із елементів «конструктора», можна було формувати цілі комплекси. Наприклад, В. Гропіусом (1883 – 1969 рр.) і А. Мейєром (1881 – 1929 рр.) була розроблена конструктивно-планувальна система «Baukasten», яка дозволяла створювати малоповерхові індивідуальні будинки з набору об’ємно-планувальних елементів (рис. 5.10, а). Подібний підхід до формування будівель та їх комплексів був для свого часу новаторським і широко застосовується в сучасній архітектурі під час проектування житлових, громадських, сільськогосподарських, промислових будівель та їх комплексів.

Зокрема, з набору житлових секцій (рядової, причілкової, кутової та поворотної) можна створювати різноманітні будинки й цілі житлові групи (рис. 5.10, б, в), а з набору функціональних блоків і блок-будівель – формувати громадські будівлі та ансамблі громадських центрів (рис. 5.10, г).

Рисунок 5.10 – Реалізація принципу «конструктора», як набору об’ємно-планувальних блоків, з яких можна формувати будівлі й комплекси:

а – система житлових блоків «Baukasten», Німеччина, арх. В. Гропіус і А. Мейєр; б, в – серія житлових секцій та формування житлових груп із них; г – формування громадських центрів мікрорайонів з блоків системи БАСФОК (В. Єжов й ін.)

Правильне функціональне зонування квартири дозволяло не лише скоротити функціональні зв’язки, виключити зайві пересування, але й зменшити загальну площу, не погіршуючи умов життя мешканців (рис. 5.11). Як видно з наведених діаграм, при правильному функціональному зонуванні (на зони загальносімейного та індивідуального користування) два основних функціональних зв’язки між загальною кімнатою і кухнею (кухнею-їдальнею), з одного боку, та між спальнями й санвузлом – з іншого – не повинні перетинатися. Крім того, на прикладі кухні видно, що функціональна зручність приміщення далеко не завжди означає його максимальну площу. Важливу роль відіграють також габарити приміщення і правильна розстановка меблів та обладнання.

Глибоке вивчення просторових параметрів основних побутових процесів дозволило архітекторам-модерністам поставити розв’язання важливої соціальної задачі – забезпечення житлом широких верств населення – на наукову основу. Крім просторових параметрів, вивчались також характеристики мікроклімату всередині житла, які забезпечували б збереження здоров’я мешканців. Починаючи з 1920-их рр., з’являються поняття нормативної освітленості житла, тривалості його інсоляції (освітлення прямим сонячним світлом), повітрообміну, нормативної температури вологості повітря у приміщеннях різного функціонального призначення тощо.

Дотримання цих, часто суперечливих, вимог, забезпечення функціональної зручності, естетичної виразності, економічності, технологічності будівництва було складною, але соціально дуже значимою задачею, яка приваблювала багатьох видатних архітекторів. Розробленням т.зв. «мінімальної житлової чарунки» активно займались як у 1920 – 30-ті рр., так і після завершення Другої світової війни в різних, переважно європейських країнах. При цьому використовувались різні типи житла – від індивідуальних та блокованих житлових будинків (рис. 5.12, а) до секційних і галерейних (рис. 5.12, б – д), мало-, середньо- й багатоповерхові.

Коридорний будинок досить добре підходив для розміщення в ньому невеличких квартир. Проте одностороння орієнтація кожної квартири зумовлювала не лише відсутність наскрізного провітрювання (серйозний недолік для теплого клімату), але й виключно меридіональну орієнтацію будинків такого типу. Цих недоліків удалося позбавитися Ле Корбюзьє, котрий запропонував новий тип житлової чарунки – квартиру в двох рівнях, т.зв. «дуплекс» (рис. 5.13, а), розташовану в коридорному будинку з розвиненим громадським обслуговуванням – «Житловій одиниці» (Unité d’habitation). Там же були застосовані й інші новинки в архітектурі житла – лоджії й сонцезахисні елементи – «сонцерізи». Цей тип житла дістав подальшого розвитку, хоча у вітчизняній проектно-будівельній практиці він поки що залишається досить рідкісним явищем (рис. 5.13, б, в).

Рисунок 5.11 – «Функціональне житло для зручного життя» – порівняльні графіки основних функціональних зв’язків у квартирах з традиційним та науково обґрунтованим плануванням (Александер Кляйн, 1928 р., цит. за [33]):

1, 3 – планувальна схема та функціональний графік квартири без чіткого зонування; 2, 4 – те ж, у квартирі з чітким двочастковим зонуванням

Рисунок 5.12 – Пропозиції економічного житла («мінімальної житлової чарунки»), розроблені архітекторами в добу модернізму:

а – житловий блок у селищі Фрюже, Пессак, Бордо, Франція, 1924 – 25 рр., арх. Ле Корбюзьє; б – секція житлового будинку в соцмістечку «Новий Харків», 1929 – 30 рр., арх. П. Альошин; в – мінімальна житлова чарунка, Німеччина, 1920-і рр.; г – типовий поверх точкового житлового будинку комплексу «Gärdet», Стокгольм, Швеція, 1929 – 50 рр., арх. А. Стілле, К. Йохансон, Б. Гедвал, Р. Естерберг та ін.; д – квартира у житловому комплексі «Barbebaren», Сандвікен, Швеція, 1962 – 64 рр., арх. Р. Ерскін

Рисунок 5.13 – Новий тип житлової чарунки, створений у період модернізму – дворівнева квартира в коридорному будинку:

а – дворівнева квартира в коридорному житловому будинкові, запропонована Ле Корбюзьє у 1947 р. (аксонометричний розріз); б, в – фрагменти планів коридорного житлового будинку 1970-их рр.; б – план другого рівня; в – план на рівні коридору; 1 – однокімнатна квартира, 2 – двокімнатна квартира, 3 – трикімнатна квартира, 4 – чотирикімнатна квартира

Вплив модернізму на формування забудови населених пунктів і розвиток архітектурних шкіл практично всіх країн у ХХ столітті важко перебільшити. Хоча ідея побудови нового суспільства виключно архітектурними засобами виявилася утопією, саме застосування принципів та прийомів модернізму допомогло у розв’язанні найнагальніших соціальних проблем, зокрема забезпеченні широких верств населення доступним житлом й оздоровленні міського середовища. Ставлення до нього в різні періоди коливалось від захоплення до цілковитого заперечення.

Недоліки модернізму були продовженням його достоїнств: відмова від традиційної квартальної забудови дозволила поліпшити інсоляцію та аерацію житла, але разом з тим зруйнувала традиційну структуру міста, до якої була пристосована міська культура; науковий підхід до проектування зумовив заміну конкретного замовника «усередненим» мешканцем, потреби якого були заздалегідь прораховані; індустріалізація будівництва, типове та серійне проектування не лише дозволили розширити масштаби будівництва і здешевити його, але й призвели до одноманітності забудови.

Найяскравіше недоліки модернізму проявились у соціалістичних країнах (зокрема на території колишнього СРСР), де завдяки плановій економіці вдалося здійснити найбільш масштабні містобудівні проекти. Проте ідеологічні обмеження загальмували пошук нових виразних засобів, а нездатність соціалістичної економіки сполучати великі обсяги будівництва з високою якістю призвела до того, що райони нової забудови краще виглядали на фото з літака, ніж з точки зору їх мешканців. Усе це спричинило досі широко розповсюджене в Україні критичне ставлення до модернізму в його радянському варіанті як серед широких верств споживачів архітектури, так і серед деяких істориків архітектури, які називають його «індустріальним примітивізмом». Проте, оцінюючи досягнення й недоліки цього архітектурного напряму, не слід упадати в нігілізм, забуваючи про значні наукові та практичні досягнення його представників (у тому числі й вітчизняних фахівців), особливо в галузі містобудування, функціонально-планувальної організації архітектурних об’єктів і нових конструктивних систем.

Внесок модернізму в сучасну архітектуру полягає в такому:

· нові містобудівні прийоми (функціональне зонування поселень, розділення транспортних і пішохідних зв’язків, перехід від периметральної забудови до вільного планування, рядкова забудова тощо);

· нові типи будинків (галерейні, коридорні, будинки з двоповерховими квартирами, т.зв. «дуплексами»);

· нові елементи будівель (великі, у т.ч. горизонтальні, вікна в легких навісних огородженнях; лоджії у багатоквартирних будинках; сонцезахисні ребра на фасадах, так звані «сонцерізи»);

· нові типи конструкцій (пласкі експлуатовані – у т.ч. й озеленені – покрівлі, залізобетонний каркас, навісні стіни, великі вікна);

· нові види проектування (серійне і типове);

· індустріалізація будівництва, широке використання технології монолітного (та збірного) залізобетону;

· економічні функціонально-планувальні вирішення квартир із убудованим обладнанням, раціональним вирішенням інтер’єру (трансформовані перегородки, шафи-перегородки зі звукоізоляцією);

· перехід до наукового методу проектування, що ґрунтувався на вивченні об’єктивних вимог людини до навколишнього середовища (освітленість, температура, вологість тощо);

· уведення поняття «функціональної зони процесу», визначення її мінімальних просторових параметрів для основних побутових процесів;

· численні наукові дослідження (особливо слід відзначити школу «Bauhaus»), що стали основою для розроблення будівельного законодавства і відповідних державних норм проектування, у яких були регламентовані мінімальні гігієнічні параметри розмірів квартир, освітленості, температури й вологості повітря в них, кратність повітрообміну, допустимого рівня шуму, вимоги звукоізоляції, розміри озеленення житлових територій тощо;

· проголошена архітекторами-модерністами «соціальна місія архітектури» (побудова досконалого суспільства за допомогою архітектурної революції), хоча і не досягла заявленої мети, проте допомогла законодавчо закріпити гідні умови проживання для основної маси населення, значно оздоровити житлове середовище, демократизувати архітектуру в цілому.

Дата добавления: 2014-11-29