Принцип розподілу влад на Україні

Спеціально-правові (юридичні) принципи права

Народний суверенітет – повновладдя народу, тобто наявність засобів і механізмів, що забезпечують реальну участь населення в управлінні справами держави і суспільства;

визнання народу єдиним джерелом влади.

Декларація про державний суверенітет України була прийнята ще в часи перебування її у складі СРСР, коли найпопулярнішим гаслом було не створення цілковито самостійної держави, а забезпечення реального суверенітету України в межах перебудованого на нових, більш демокра-тичних засадах Союзу. Історія вибрала інший шлях. Проте в Декларації було закріплено ряд принципових положень, які згодом було включено до Конституції України (колишньої Конституції УРСР 1978 р. з відповідними змінами), а ще пізніше вони стали фундаментом Конституції України 1996 р.

Зазначено також, що «громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР».

До числа цих принципів, крім вищезгаданих, належать поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, рівність усіх громадян перед законом, виключне право на-роду України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки та міжнародних відносин.

Хоча принцип розподілу державної влади був проголошений в Україні ще в 1990 р. у Декларації про державний суверенітет, реальне розмежування всіх гілок влади знайшло втілення лише в Конституції України, прийнятій в 1996 році. Вона не тільки сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави (ст. 6), а й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями. Це зроблено двома способами:

· наділення гілок влади самостійними повноваженнями;

· створення системи стримувань і противаг між суб'єктами владних відносин (Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів і Конституційним Судом).

Розподіл влади - це не тільки юридичний і організаційний, але и соціально-політичний принцип, який дозволяє гармонійно поєднати такі аспекти соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і суспільство під кутом зору самоцінності людини та забезпечити і гарантувати належність влади народу.

Державна влада здійснюється через органи влади, державно-владні повноваження яких розподілені таким чином, що вони е самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених конституційних межах. Тому закономірним є виділення в Конституції не окремих гілок влади, а їх конкретних суб'єктів - державних органів та їх систем.

Верховна Рада (законодавча гілка влади) приймає закони і контролює їх до держання;

Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації (виконавча гілка влади) організовують (у широкому розумінні виконання законів, у тому числі и шляхом видання підзаконних актів;

діюча в країні система судових органів на чолі з Верховним Судом (судова гілка влади) -здійснює правосуддя;

Конституційний Суд - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

При цьому слід врахувати, що класичний поділ на три гілки влади не охоплює всіх існуючих видів державних органів.

Наприклад, прокуратура, яку неможливо віднести до якогось конкретного виду влади, чи глава держави, який посідає особливе місце в системі державної влади. Причому обсяг повноважень президента прямо залежить від існуючої в державі форми правління:

у президентських республіках він значно більший, ніж у парламентських. Можна сказати, що постать Президента в системі державної влади України має певний інтегруючий (об'єднуючий) характер щодо гілок влади з огляду на правовий статус - він не входить до жодної з них. На цьому наголошують і автори Коментарю до Конституції України, підготовленого інститутом законодавства Верховної Ради: «статус Президента України, як він визначений в цій статті Конституції (ст. 102), дає підставу вважати його втіленням (уособленням) держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що зумовлене колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства».

Наприклад, така інтегруюча функція президента щодо гілок влади закріплена у російській Конституції: президент «забезпечує узгодження функціонування і взаємодію органів державної влади» (ст. 80). У проекті нової Конституції України також передбачалося таке положення, однак до остаточного варіанту Основного Закону воно не вийшло.

Верховенство права і закону. Основним Законом в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Щоправда, зміст цього принципу Конституція не розкриває. За цих умов постає велика проблема з віднесенням України до правової держави.

Нова Конституція Украї­ни закріпила нові демократичні принципи та цінності, котрі запроваджуються у практику національної правотворчості та правозастосування[57].

Конституцією України закріплено такі принципи, як верхо­венство права та верховенство закону (ст. 8).

Сутність діалектичної взаємодії цих принципів полягає, перш за все, в тому, що вона є проявом загального та окремого у праві. Принцип «верховенства права» повинен розглядатися з точки зору його обов'язковості для законотворчої діяльності, принцип «верховенства Конституції» — по відношенню до за­конодавчих та інших актів, принцип «верховенства закону» — в ієрархії всіх інших нормативних актів.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип вер­ховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та існування держави в особі її органів, посадових осіб і інших організацій.

Дата добавления: 2014-11-29