Антропологічний матеріалізм Л. Фейербаха. Його метафізичний матеріалізм. Філософія марксизму

Філософія Просвітництва. Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах. Німецька класична філософія. “Коперніанський переворот” І. Канта. Протиріччя в його філософії. Агностицизм, раціоналізм і дуалізм. Гегель, його філософська система і метод. Протиріччя між ними.

Західноєвропейська філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.). Особливості епохи Нового часу. Проблема методу пізнання. Емпіризм Ф. Бекона і раціоналізм Р. Декарта. Вчення про субстанцію Б. Спінози. Монадологія В. Лейбніца.

Основні поняття і терміни

Зарубіжна філософія ХХ ст. Екзістенціалізм М. Хайдегера, Ж.-П. Сартра А. Камю, К. Ясперса. Неотомізм. Неофрейдизм. Неопозитивізм. Герменевтика. Прагматизм. Плюралізм течій в філософії і проблема гуманізму, співробітництва.

Антропологічний матеріалізм Л. Фейербаха. Його метафізичний матеріалізм. Філософія марксизму.

Філософія Просвітництва. Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах. Німецька класична філософія. “Коперніанський переворот” І. Канта. Протиріччя в його філософії. Агностицизм, раціоналізм і дуалізм. Гегель, його філософська система і метод. Протиріччя між ними.

Західноєвропейська філософія Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.). Особливості епохи Нового часу. Проблема методу пізнання. Емпіризм Ф. Бекона і раціоналізм Р. Декарта. Вчення про субстанцію Б. Спінози. Монадологія В. Лейбніца.

ТЕМА 2.4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ XVII-XX СТ.

Громадянське суспільство, деїзм, дедукція, емпіризм, індукція, ірраціоналізм, раціоналізм, Просвітництво, суспільний договір, абсолют, відчуження, гносеологічний переворот, діалектика, діалектична тріада, категоричний імператив, марксизм, практика, верифікація, герменевтика, реконструкція, екзистенціалізм, еклектика, лібідо, парадигма, персоналізм, позитивізм, постмодерн, психоаналіз, сублімація.

Рекомендована література:

[1] с.50-72; 98-114 [2] с. 176-222; [3] с. 145-186; 201-237 [4] с. 53-76.

Епоха Нового часу припадає на ХVII-ХVІІІ ст. Ця доба обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з попередніми епохами. У центрі нового світогляду була вже не віра, а розум. Основні парадигми Нового часу: "Знання — це сила!" В основі ставлення людини до сві­ту лежить знання; перевага надається фактичному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті; друга парадигма полягає в користі й успіху самого життя (прагматичний, діло­вий підхід до світу, що виробляється на основі впровадження науки в вироб­ництво (це є типовим для світогляду Нового часу).

Машинне виробництво, яке поступово витіснило ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Схоластична філософія середньовіччя вузловою проблемою мала Бога і мало уваги звертала на поцейбічний, земний світ, тому вона і не виробила методології пізнання цього світу. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому просвіта була однією з центральних проблем в філософії Нового часу.

На зміну споглядальній натурфілософії приходить експериментальне природознавство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти й основані на них індуктивні умовиводи. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф. Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання спричиняють розвиток теоретичного мислення. Тому поряд із розвитком чуттє­вого, емпіричного пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм. Найбільш яскравими вираз­никами яких були відповідно англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт. Емпіризм (від грецького "емпірія" — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. "раціо" — ро­зум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських ціннос­тей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

Найвідміннішою рисою Просвітництва є звернення до людини, до про­блем суспільства. Основний акцент робиться на шляхах й засобах приведення суспільства у відповідність до вимог розуму, насамперед таких, як рів­ність, справедливість, свобода, братерство.

Найбільш чітко і повно погляди європейського Просвітництва на лю­дину репрезентовані у творчості Ж. Ламетрі і Ж.-Ж. Руссо.

Ж. Ламетрі (1709-1751 рр.) французький філософ-матеріаліст Нового часу. Найбільш відома його праця "Людина-машина".

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина, на його думку, — це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кіль­кісна: у розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь-якого органу призводить до зміни функцій інших.

Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи (це виявляється в організації людини, в її вихованні). Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наді­лила всіх тварин природним законом, тобто "почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, щоб інші нам робили те саме".

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.) представник французького Просвітницт­ва. Центральна проблема творчості Руссо — нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю "Роздуми про похо­дження та причини нерівності між людьми".

Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності лю­дей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між лю­дьми не споконвічна, в її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало в природному стані і люди­на була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей.

Головною рисою цього суспільства була моральна гідність людини. Приват­на власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, призводить до несправедливості. В основі приватної власності лежить праг­нення до збагачення за рахунок інших.

Руссо виділяв три ступені соціальної нерівності: перший — майнова нерівність; другий — нерівність, пов'язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті уклали договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості й миру); третій пов'язаний з перетворенням договірної влади на деспотизм, коли деспот обду­рює і закони, і народ (але тут виникає й певна рівність: усі рівні в своєму безправ'ї стосовно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо об­ґрунтовує право народу на бунт проти деспота.

І. Кант (1724-1804 рр.) родоначальник класичної німецької філо­софії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєд­нував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.

У процесі розв'язання цих питань він піддав критиці стару метафізичну філософію.

Творчість Канта можна умовно поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли І. Кант виступає як стихій­ний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний (з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається "критикою розуму" - змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної пробле­матики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою "критичну філосо­фію" І. Кант виклав у трактатах: "Критика чистого розуму" (вчення про пі­знання), "Критика практичного розуму" (розкрито етичні погляди філософа), "Критика можливості судження" (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).

Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії пови­нно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності і законів людсь­кого розуму і його меж.

Кант розумів, що прямолінійно відповісти на питання, зв 'язані з про­блемою пізнання світу, надзвичайно складно. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж прийшов до висновку про існування межі пізнання. Крім того, Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто науко­вого освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.

Теоретична філософія, відповідаючи на питання: "що я можу знати?", ділить світ на дві частини:

а) "світ явищ", або чуттєвий світ, де панують закони причинності і не­обхідності;

б) "світ сутностей", або "світ речей в собі", світ свободи.

Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютно­го знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються, але сутність речей залишається недосяжним горизонтом. Тому Кант виступає агностиком (від грець. a заперечення, gnosis - знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.

Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити?, на що я можу надіятись?, хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у "світі явищ" (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі "речей в собі", де людина повинна підкорятись категоричному імперативу - моральному закону, обов'язку, со­вісті.

Г. Гегель (1770-1831 рр.) німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.

В основі світу лежить ідеальне начало - "абсолютна ідея", основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В про­цесі свого становлення "абсолютна ідея" породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення "аб­солютної ідеї". Мета існування "абсолютного духу" - пізнання самого себе.

Зробити не він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль "абсолютний дух" реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.

В роботі "Феноменологія духу" викладена гегелівська теорія пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. Гегель пропонує абсолютно нове розуміння суб'єкта пізнавального процесу. Суб'єкт - це не окремий індивід, і не свідомість окремого індивіда, а всезагальний дух в його історичному роз­витку. У Гегеля свідомість відірвана від людства — це і є всезагальний дух.

Створюючи свою систему і показуючи, як абсолютна ідея породжує свій зміст, а потім і матеріальний світ природу і суспільство, Регель, по-перше, показав світ в розвитку. По-друге, він розгорнув зміст основних зако­нів діалектики. Показав, що розвиток здійснюється через наявність супереч­ностей, через боротьбу протилежностей; що в ході розвитку здійснюється за­перечення одних понять іншими і повторення пройденого на вищій основі, що розвиток відбувається не по замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих, і в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін в які­сні. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствер­дження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення за­перечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. В діалектиці понять, в їхньому взаємозв'язку, взаємопереходах Гегель виразив дійсну діа­лектику, діалектику речей.

Дата добавления: 2014-12-07