Проблема свідомості в філософії

Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської ду­ховності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єди­ною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.

Людина здійснює свій зв'язок зі світом в трьох формах - практичній, пізнавальній і духовно-практичній. Вона не просто пристосовується до на­вколишнього середовища (як природного, так і соціального), але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямо­ваністю на об'єкт, на реальність "поза себе". "Яка ж користь людині, що здо­буде весь світ, але душу свою занапастить?" (Мв., 16;26). Є й інша форма іде­альної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це — духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідо­мість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ не ли­ше в його об'єктивних характеристиках, а як світ свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов'язана з совіс­тю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей.

Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та інтере­сів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, свідомість містить в собі прояв су­б'єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом, метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя.

Духовний світ людини це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спирається на суку­пність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мис­ленню та знанням, вона є одночасно і переживанням, усвідомленням, оцін­кою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми ідеального відношення до світу і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну).

Сутність людського духу, походження свідомості містять в собі ба­гато таємничого, і навряд чи людство коли-небудь знайде остаточне вирі­шення цих проблем. Загадка людського духу завжди буде викликати надзви­чайний інтерес і спробу нових варіантів її розкриття. Але певний досвід в пі­знанні свідомості вже є. В історії людської думки сформувалися і набули пе­вного теоретичного обгрунтування різні підходи до цієї проблеми. Свідо­мість є предметом вивчення не лише філософії, але й соціології, психології, фізіології, генетики, медицини. Очевидним є той факт, що людська свідо­мість має певні біологічні передумови, вона нерозривно пов'язана з матеріа­льним носієм - головним мозком.

Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору (як вищий рівень організації.психічного життя і відображення дійсності у формі психі­чних образів), то в складі свідомості можна виділити такі форми психічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера підсвідомого включає в себе сукуп­ність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, не представлених в явній, усвідомленій формі. Вона охоплює широке коло явищ від елементарних (інстинктів, навичок, автоматизмів, типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на художню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Вищою формою психічного відобра­ження дійсності є логічне мислення як засіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу. Мислення як вища фо­рма пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності розсу­дку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і деду­ктивні способи міркування, експериментальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми - самопочуття, самопізнання, самооцінка, самоконтроль).

Але свідомість не є лише суб'єктивно-психологічною здатністю інди­віда, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиції специфіки психіч­ної організації і суб'єктивно-психологічних особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, які існують незалежно від її індивідуальної свідомості. Філософські системи по-різному визначали факт об'єктивного існування ду­ховних формоутворень. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю надлюдської духовної субстанції — абсолютного духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний матеріалізм, на відміну від релігійних і ідеалістичних концепцій, основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях со­ціально-практичного і культурно-історичного буття людини у світі.

Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського спо­собу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, ін­стинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколишнього середовища, а активно перетворює його в процесі суспільної практики, пред­метної діяльності. Причому перетворення, зміна зовнішньої діяльності мож­ливі лише у відповідності з власними закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. До того ж людська діяльність не обмежується відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною, твор­чою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображення практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі здатна пізнати і відтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючо­го з точки зору всього людського суспільства.

В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип спад­ковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях праці, але також і в мо­ві. Мова виступає зовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілку­вання, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всі елементи духовного життя можуть мати мовний вираз (на­приклад, потреби, емоції, переживання, підсвідомі явища), свідомість як продукт суспільного життя нерозривно пов’язана з мовою, опосередкована нею.

Джерело людської духовності міститься (всупереч примітивно-матеріалістичної точки зору) не в нервовій системі, не в генній організації і не в структурах головного мозку. Щоб зрозуміти акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови і тіла взагалі. Людина не народжу­ється з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в певне суспільне середовище, в історію людської культури. Осо­бливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, по­лягає саме в тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в одну епо­ху сприймати так, а в іншу - інакше.

Прилучення людини до світу людської культури та його сенсів не є ав­томатичним Воно обумовлено не лише суспільним середовищем, певною епохою, даним суспільством, етносом, соціальною спільнотою, до якої нале­жить індивід, але й його особистими зусиллям, внутрішньою роботою, влас­ними уподобаннями та моральною позицією.

3. Свідомість, як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість це духов­ний світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ скрізь призму, певного соціуму суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В інди­відуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, віру­вання, що народжуються та існують в соціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивідів, вона завжди виявляється в суспі­льній формі. В одному випадку людина відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічної свідомості, в іншому - філософської, наукової, у, третьому — художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої, без і незалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є іс­нуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного резуль­тату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспільства.

Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідо­мостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона, пронизуючи інди­відуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об'єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Вона втілюється в різноманітні елективні форми духовної культури людства в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і уявлення соціальних груп, націй, людства в цілому. Всі ці елементи духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійні, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються від покоління до поко­ління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.

Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно само­стійною системою, вона не є абсолютно визначеною" лише суспільною сві­домістю. Духовний світ людини має індивідуально-неповторну форму. Інди­відуальні риси свідомості індивіда пов'язані не тільки з конкретними особ­ливостями його життєдіяльності. Вони залежать від його нейрофізіологічних структур, особливостей психіки, генетичної організації, від рівня його влас­них сил і здібностей.

Отже, можна зробити певні висновки щодо закономірностей і особли­вих рис свідомості:

свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності - теоретичній (пі­знавальній) і духовно-практичній (ціннісній);

- людській свідомості притаманна здатність до об'єктивності відобра­ження дійсності; вона є активною, творчою та універсальною діяльністю;

- свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкуван­ня, збереження і передачі інформації;

- свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взає­мопов'язані, взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, відно­сно незалежні одна від одної.

Дата добавления: 2014-12-07