Типи еліт. Еліти і демократія

Теорії еліт.

Філософсько-соціологічні теорії еліт розробляли Платон, Сен-Сімон, Ніцше, С.Франк. Засновниками політологічних теорій еліти були В.Парето, Г.Моска, Р.Міхелс. Еліта (фр. elіte – краще, добірне) як певний прошарок суспільства визначається по різному. Ось кілька визначень:

• люди, що отримали найвищий рейтинг в галузі їх діяльності;

• найбільш активні політично, такі, що орієнтовані на владу;

• люди, що користуються найбільшим престижем, статусом, багатством;

• люди, що мають інтелектуальну або моральну перевагу над масою;

• богонатхненні (харизматичні) особистості;

• творча меншість;

• кваліфіковані спеціалісти, менеджери (технократи).

Наприклад, нова американська еліта, яка отримала назву меритократія, визначається наявністю вищої освіти (тобто освіти, здобутої у найпрестижніших вузах); видатних здібностей (саме вони – а не спадкоємне багатство або родовитість – є підставою до входження в цю еліту); обов’язковою наявністю реальних успіхів і результатів діяльності; амбіційністю і честолюбством.

Так чи інакше, різні теорії еліт виходять з того, що соціальна структура будь-якого суспільства поділяється на вищий, привілейований, і нижчий, пригнічений шари; на тих, хто здійснює функції управління, і тих, ким керують; на творчу культурну меншість і на інертну відсталу більшість. За С.Франком, така суспільна нерівність випливає з ієрархізму, органічно притаманного суспільству. Інакше кажучи, у будь-якому суспільстві, незалежно від принципів, які воно офіційно сповідує, невідворотньо меншість володарює над більшостю, тобто будь-яке суспільство є олігократією – владою меншості. Справа лише в тому, чи має ця мен­шість об’єктивні підстави до володорювання (в першу чергу відповідний інтелекту­альний і моральний рівень, творчі і управлінські здібності, а також соціально прий­нятні чинники, що виводять до цього вищого прошарку – спадкоємність або родови­тість, багатство або особисті заслугі тощо). Якщо немає таких підстав, то краще казати не про правлячу еліту, а про правлячу кліку (фр. clіque – шайка, банда).

Лише в короткі моменти бунту та анархії створюється положення, коли натовп, маса діє не під керівництвом вождів, – але це стан розпаду, який не може існувати довго. Тому революції, декларуючи рівність, фактично є лише засобом зміни однієї правлячої еліти іншою, при тому засобом найгіршим, оскільки звільняють протисоціальні, протидержавні інстинкти людей.

Звичайно, суспільні устрої відрізняються за формами та способами підбору та поновлення еліт, за ступенем їх замкнутості, спадкоємного начала та відкритого доступу окремих представників нижчих верств, за рівнем свободи громадської думки більшості у її оцінці правлячої меншості тощо. Розглядаючи ці фактори ми знаходимо, що теорія еліт зовсім не повинна протистояти теорії демократії. Зокрема, теорія елітної демократії полягає в тому, що демократія, власне, – це не влада більшості (якою є охлократія, що переходить в анархію), а влада меншості, яка делегована їй більшістю, яка контролюється і визначається більшістю за допомогою механізму виборів і відкритого змагання окремих елітарних груп.

Такі відкриті еліти притаманні відкритим, змагальним політичним системам, ліберально-демократичним режимам. Їм властиві такі риси: спонтанний приплив нових членів; піддання остракізму (тобто вилучення з еліти) порушників встановленого порядку; конкурсний змагальний спосіб добору на підставі особистих досягнень в бізнесі, політиці та інших сферах, а також популярності; професіоналізм, компетентність, ініціативність як головна посадова вимога; вивчення громадської думки і чутливість до її оцінок; саморегулювання. Такі еліти у сучасних суспільствах отримали назву істеблішмент (англ. establіshment – основа, установа).

На відміну від відкритих, закриті еліти відповідають закритим, командним політичним системам, авторитарно-тоталітарним режимам. Вони виключають спонтанність (тобто саморух) у формуванні та остракізм щодо порушників встановленого порядку; у доборі кадрів, який здійснюється вищестоячим органом, ціниться в першу чергу відданість системі чи лідерові, лише потім – особисті досягнення; ретельність у виконанні директив цінується набагато вище ініціативи; вони закриті для вивчення і байдужі до громадської думки, їм притаманне адміністративно-командне регулювання. Приміром такої еліти є номенклатура (лат. nomenclatura – перелік, список імен). У вузькому розумінні номенклатура – це перелік керівних посад, заміщення яких здійснює вищестоячий орган, а також перелік осіб, які заміщують такі посади, або знаходяться в резерві для їх заміщення; у широкому розумінні – це партійно-державно-господарча еліта, вищий прошарок управлінців, що мали реальну владу і користувались відповідними привілеями у тоталітарному соціалістичному суспільстві.

Слід сказати, що перехідний період у нашому суспільстві, змінивши політичну систему та політичні інститути, майже не змінив характер правлячої еліти. Так, за даними російських вчених (а в Україні ситуація схожа), більш ніж 75% політичної і 61% бізнесової еліти – вихідці з старої радянської номенклатури, тільки нова політич­на еліта складається переважно з колишніх партійних і радянських працівників, а нова економічна еліта рекрутувала кадри з комсомольців та господарників.

Дата добавления: 2014-12-07