Сім’я як ідеальна реальність

Шляхи створення сім’ї.

3. Сучасні тенденції в шлюбних відносинах.

4. Основні проблеми сучасної сім’ї.

Першою формою соціальної спільноти, що допомагає індивіду на шляху матеріальної, соціальної і духовної саморегуляції, є сім’я. Сім’я – це ідеальне утворення. Вона, звичайно, має своє матеріальне оформлення, але як соціальна структура виявляється тільки в процесі опредметнення і розпредметнення свого ідеального начала, яке розуміється як моральна сходинка сходження індивіда до людини.

Запропоноване А.Г. Харчевим розуміння сім’ї як малої групи, яка заснована на шлюбі чи кровному спорідненні, «члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою», корисне тільки для констатації того, що «у шлюбі й сім’ї відносини, обумовлені розходженням статі та статевою потребою, виявляються у формі морально-психологічних відносин». Ця думка, з одного боку, мало що пояснює в розумінні суті сім’ї як соціальної спільноти, а з іншого – як «осередку» суспільства. Цим визначенням сказано приблизно те ж саме, якби ми стверджували, що стіл, як предмет меблів, необхідний для життєдіяльності індивіда і ставиться в житловому приміщенні. Нібито усе вірно, але така думка нічого не пояснює щодо сутності столу.

Велика кількість робіт, присвячених проблемі сім’ї, розглядаючи її як необхідний інструмент соціальних відносин, як елемент соціальної структури суспільства, приділяють основну увагу питанням відтворення самої людини і пов’язують її насамперед із продовженням роду. Особливо це яскраво виражено в марксистській парадигмі. Сім’я тут співвідноситься з активною участю у відтворенні і зміцненні визначеного виду власності, забезпеченням того, щоб нагромадження відбувалося визначеним і упорядкованим способом від покоління до покоління. Всі інші види діяльності сім’ї, починаючи від статевих відносин і закінчуючи вихованням дітей, залежать від цієї функції. Ф. Енгельс так прямо і пише, що врешті-решт функції сім’ї залежать від економічного базису суспільства. Таким чином, проблема шлюбу і сім’ї зважується в рамках дилеми: мета чи засіб.

У марксистській соціології усі форми шлюбу, як і різноманітні форми сім’ї, що існують до комуністичної формації, розглядалися через призму економічної вигоди, розуміння розрахунку. Відповідно до марксистського вчення, тільки соціалістичні перетворення могли породити пов’язані зі шлюбом чекання щасливого шлюбу, тобто шлюб і при соціалізмі стає метою, а не засобом.

Якщо розглядати сім’ю як елемент структури демократичної держави через визначення, що є сім’я: мета чи засіб, то тоді мова має йти не стільки про походження сім’ї, скільки про причини її утворення. На питання, як створюється сім’я, існує багато варіантів відповідей. А на питання, чому створюється сім’я, усі відповіді можна звести до загального знаменника: для досягнення більш повної свободи (як ні парадоксально звучить таке висловлювання).

Навіщо люди взагалі створюють сім’ю?

Не будемо брати історично віддалені періоди часу. Достатньо запитати тих, хто сьогодні одружується. У відповідях сучасних людей навряд чи почуєш піднесене, патетичне про необхідність продовження роду людського або, навпаки, матеріалістичне про відтворення продуктивної сили, або патріотичне про необхідність поповнювати ряди захисників Батьківщини.

Звичайно в цих відповідях превалюють мотиви, пов’язані з почуттєвим потягом, очікуванням сімейного щастя, створенням сімейного вогнища, навіть просто егоїстичний розрахунок, побудований на очікуванні матеріального чи соціального благополуччя від шлюбу. І за всіма цими відповідями стоїть той чи інший ступінь свободи, яку люди хочуть отримати за допомогою сім’ї.

У плані становлення людського начала сім’я є основою для самореалізації індивіда, що може більшою мірою дати бажану свободу кожному, хто одружується, ніж стан, не пов’язаний зі шлюбом. Кожен, хто бере шлюб, жертвує при цьому певною часткою свободи (холостяцького або незаміжнього життя) для того, щоб одержати натомість нову форму свободи, що не тільки компенсує втрату, але і дасть бажане збільшення. Той, хто дає що-небудь, сподівається одержати замість цього щось більше. У кожному конкретному випадку – це щось особливе, специфічне, але завжди пов’язане з ідеєю свободи.

Індивід, що за власним бажанням утворює сім’ю, бере на себе певні обов’язки і тим самим втрачає певний ступінь свободи, але набуває водночас відповідних прав як наявне буття свободи. Він може помилятися у своїх розрахунках, його очікування можуть не виправдатися і, проте, у нього має бути виражена тенденція до жертовності, готовність поступитися чим-небудь заради більш цінного чи необхідного: досягнення бажаної свободи. Адже не йому пропонуються регламентовані обов’язки, а він привносить із собою щось, що бере на себе як коло дій, необхідних для виконання в сфері сімейного життя.

Тільки індивід з розвиненою моральною основою може мати права. Це володіння стає можливим остільки, оскільки в нього будуть відповідні обов’язки. У свою чергу, він тоді «зв’язаний» обов’язками, коли в нього є відповідні права. У сімейному житті індивід, як відзначає Гегель, «знаходить в обов’язку скоріше своє звільнення, частково від залежності, у якій він перебуває під владою суто природних потягів, частково від скрутності, якої він зазнає як суб’єктивну особливість». Її розглядають, з одного боку, як загрозу суспільству, як поведінку особистості та соціальної групи, що призводить до підриву цивільного порядку, деградації особистості, деформації норм і цінностей, а з іншого – необхідно враховувати креативний потенціал девіації, оскільки така поведінка особистості чи соціальної групи допомагає суспільству звільнитися від застарілих норм, цінностей або соціальних настанов, що гальмують процес суспільного розвитку.

Сім’я як поняття характеризує спільність протилежних начал. Вона створюється для одержання задоволення душі й тіла. Таїнство шлюбу робить кожну сім’ю унікальною. Два джерела, що мають свої русла, з’єднуючись, утворюють єдине русло.

Ця думка цілком співзвучна давньому міфу про половинки душ, розкиданих у просторі й часі, що шукають одна одну, щоб знову з’єднатись. Підсумком такого єднання має бути в ідеалі одиниця. «Половинка душі», як окрема одиницею, знаходячи свою другу половину, що також є окремо одиницею, не утворює у своєму взаємозв’язку щось еквівалентне цифрі «два», а дає у своєму сполученні одиницю. Тут можна провести аналогію не з математичною операцією додавання, а з операцією множення (як відомо, одиниця плюс одиниця дорівнюють двом, а одиниця, помножена на одиницю, – одиниці). Хоча це і правомірно, але тільки як ілюстрація неможливості шляхом додавання двох начал утворити сім’ю, що відповідає ідеї єдності. Тільки в результаті ототожнення одного з одним тих, хто бере шлюб, сім’я є «одне обличчя».

Використання символу «одиниця» дозволяє, з одного боку, показати межу готовності індивіда до створення сім’ї. Ця готовність може бути визначена через будь-який числовий вираз в інтервалі від 0 до 1. Найменший показник ступеня готовності до шлюбу одного з партнерів і буде тим числовим виразом, що буде характеризувати сім’ю як ідеальну реальність. З іншого – одиниця також виражає межу спільності поглядів, тобто міру збігу кожної частини «душі» одна з одною. В ідеалі – це повний збіг, у результаті якого дві одиниці утворюють нову одиницю. Чим менше тотожність вихідних начал, тим менше утвориться сектор взаємозумовленості. Цей сектор може також визначатися будь-яким числовим виразом в інтервалі від 0 до 1.

Переплетення двох обручок, що є невід’ємним атрибутом ве-сільної церемонії, – це не просто данина традиційної обрядовості, але і символ одруження. Дві переплетені обручки символізують дві вільні волі: з одного боку, волю чоловічого начала, з іншого – волю жіночого начала, що зливаються в деяку єдність, щоб утворити щось третє –сім’ю, котра виявляється як ідеальна реальність.

На перший погляд здається, що скільки привнесе із собою в шлюб кожна сторона, настільки потрібно і розраховувати. Але це не зовсім так. Чекання тих, хто бере шлюб, повинні бути не тільки збалансовані зі своїми власними можливостями, але і в гармонії з протилежною стороною. Щоб не було сімейних колізій, частка, яку жертвує кожний, хто бере шлюб, має бути однаковою, незалежно від ступеня її виявлення в цілому. Наприклад, якщо один готовий поступитися своєю свободою на 0,5, а іншій – тільки на 0,1, то сім’я буде функціонувати як ідеальне утворення не вище 0,1. Для того, хто вніс
більшу частку в справу утворення сім’ї, різниця в 0,4 позначиться в нереалізованих очікуваннях чи у стражданнях, конфліктах. У свою чергу, людина, що вступила в шлюб тільки з 0,1 сімейного «капіталу», може якийсь час паразитувати на тій частці свого партнера, яку він не згармонізував. Але це вже не будуть моральні відносини. Неможливо створити сім’ю, коли один з одружених буде мати тільки права, а інший – тільки обов’язки.

Немає цілого і при зовнішній тотожності одружених, коли виявляється «уявна реальність». Чоловік і жінка, які заради дітей або щоб погано не сказали люди і т.п., підтримують «сімейний союз», живуть разом. Унаслідок зовнішнього характеру їх шлюбу вони не утворюють єдність, яку можна було б вважати сім’єю. Демонстрація для навколишніх їх сімейної спільності підкреслює тільки ілюзорність шлюбу. У них немає внутрішньої єдності, яка тотожна спільності їх сутностей. Вони задовольняються зовнішнім загальним, яке утворюється подібністю ознак. Це може бути проживання в одній квартирі, вони можуть разом з’являтися на людях, спати в одному ліжку, але це нічого не змінює. Для навколишніх ця сім’я буде цілком пристойною, але по суті вона не буде відповідати споконвічній ідеї, тій внутрішній взаємообумовленій єдності, що є синтезом двох начал.

Ступінь спільності поглядів на життя, з одного боку, і ступінь готовності до вступу в шлюб, з іншого – дві характеристиками однієї і тієї її моральної цілісності, що ідеальна по своїй суті. Ця ідеальність є основним началом для народження і виховання дітей. Але не діти створюють сполучні нитки сімейних відносин, а рівень сімейних відносин продукує живу основу для формування нового покоління. У своїх дітях сім’я створює нову єдність, яка покликана «від’єднуватися» від своєї первинної основи, щоб жити самостійним життям. Сім’я закладає для цього необхідні людські передумови.

Двоє – чоловік і жінка – одружуються, щоб утворити щось третє – сім’ю, яку кожний з них розглядає як засіб для досягнення певної свободи, як суб’єктивну індивідуальність. Вони стають чоловіком і дружиною. Взаємна готовність до сімейного життя, збалансованість їх прав і обов’язків у наступному, стає сімейною основою для народження і формування дитини як людини, у якій жіноче начало має проявитися в материнських, а чоловіче – у батьківських якостях. Крім участі батьків у вихованні й розвитку дитини за допомогою ідеальних начал батька і матері, вони будуть впливати на ії розвиток і як носії інших своїх ідеальних начал – тих соціальних ролей, які вони виконують у суспільстві.

Будемо виходити з того, що на якомусь етапі свого розвитку люди розуміють сенс свого людського призначення, вважаючи своїм моральним обов’язком одруження. Як зауважує Гегель, у такому разі «об’єктивним вихідним пунктом є вільна згода осіб на те, щоб скласти одну особу, відмовитися в цій єдності від своєї природної й одиничної особистості. Така єдність є в цьому відношенні самообмеженням, але і саме тому... воно є їх звільненням». Контекст такого єднання в шлюбі показує моральну дію свободи, яку індивід може через нього одержати.

Але життя індивіда не обмежується наявним буттям тільки цієї свободи. Він у більшій мірі може реалізувати своє призначення стати людиною, коли в сім’ї народиться дитина. Лише з появою дитини сім’я як моральне ціле одержує своє логічне завершення і тим самим створює передумови для більш високого рівня реалізації свободи. Дітей не можна розглядати тільки як предметний зміст любовного взаємозв’язку між чоловіком і дружиною. Народження дітей дарує індивіду більш продуктивну можливість реалізувати своє людське начало. Але при цьому дитину не розглядають як засіб для досягнення свободи і вона не може належати сім’ї як річ.

Дата добавления: 2014-12-07