Конспект лекций 3 страница

Дисциплінарна відповідальність застосовується у загально­му порядку до працівників, винних у невиконанні вимог охоро­ни атмосферного повітря, на основі норм Кодексу законів про працю України.

Цивільно-правова відповідальність застосовується у вигля­ді відшкодування збитків. Для визначення розміру збитків, які підлягають відшкодуванню, використовується Методика роз­рахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затверджена наказом Мінекобезпеки Украї­ни від 18.05.1995 р.

Контрольні запитання і завдання:

1. Визначте зміст поняття «атмосферне повітря» та його співвідношення з іншими суміжними поняттями: «атмосфера»,«повітряний простір».

2. У чому полягають особливості атмосферного повітря як природного об'єкта? Як вони впливають на правовий ре­жим атмосферного повітря в порівнянні з іншими при­родними об'єктами?

3. Яка система екологічних нормативів у галузі охорони атмо­сферного повітря? Які органи розробляють і встановлю­ють нормативи в галузі охорони атмосферного повітря?

4. Покажіть механізм взаємодії між різними видами норма­тивів у галузі охорони атмосферного повітря.

5. Які органи центральної виконавчої влади здійснюють функції управління (і які саме) в галузі охорони атмосфер­ного повітря? Чим визначені їх повноваження?

6. Які заходи включені в зміст охорони атмосферного по­вітря?

7. Які вимоги та заходи охорони атмосферного повітря в межах населених пунктів встановлені законодавством України?

8. За які види правопорушень в галузі охорони атмосферно­го повітря встановлена кримінальна та адміністративна відповідальність?

Тема 15. Правовий режим екологічної мережі України

1. Поняття, особливості, структурні особливості екологічної мережі України.

2. Території та об’єкти природно – заповідного фонду України як складові екомережі.

3. Правовий режим лікувально – оздоровчо курортних та рекреаційних зон.

1. Поняття, особливості, структурні особливості екологічної мережі України.

Відповідно до ст. З Закону України «Про екологічну мере­жу України» екомережа — єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та від­новлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин че­рез поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до за­конів та міжнародних зобов'язань України підлягають особли­вій охороні.

Особливістю встановлення такого роду об'єкта екологічно­го права та його правової охорони є комплексний, системний підхід до формування, встановлення, регулювання, використан­ня та охорони природних елементів, що до неї входять. Фор­мування екомержі передбачає створення територіально-ціліс­ного природного комплексу територій та об'єктів з особливим правовим режимом. Слід зауважити, що раніше діючі норми за­конодавства, які встановлювали особливий природоохоронний режим окремих природних об'єктів та територій природно-заповідного фонду, не передбачали взаємоузгодження дій у цій галузі, екологічно збалансованого підходу до запровадження єдиної системи цих об'єктів, що характерне для формування екомережі.

До складових структурних елементів екомережі відповідно до ст. 5 Закону України «Про екологічну мережу України» вклю­чаються: а) території та об'єкти природно-заповідного фонду; б) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зо­ни; в) землі лісового фонду; г) полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; ґ) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; д) землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації масового відпочинку населення і туризму та прове­дення спортивних заходів; є) інші природні території та об'єкти (ділянки степової рослинності, пасовища, сіножаті, кам'яні роз­сипи, піски, солончаки, земельні ділянки, в межах яких є при­родні об'єкти, що мають особливу природну цінність); є) земель­ні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; ж) території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; з) частково землі сіль­ськогосподарського призначення екстенсивного використання — пасовища, луки, сіножаті тощо; и) радіоактивно забруднені зем­лі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом.

Національна екологічна мережа охоплює елементи загально­державного і місцевого значення, які визначаються за наукови­ми, правовими, технічними, організаційними та фінансово-еко­номічними критеріями. Закон України «Про екологічну мережу України» закріплює порядок проектування екомережі, яке здійс­нюється шляхом розроблення регіональних, місцевих та зведе­ної схеми формування екомережі України, що є складовою Ге­неральної схеми планування території України і затверджуєть­ся Верховною Радою України (статті 14—17 Закону України «Про екологічну мережу України», п. 7 Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки).

Для координації діяльності центральних і місцевих орга­нів виконавчої влади — виконавців Загальнодержавної про­грами формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки створена і діє Координаційна рада з питань формування національної екологічної мережі. її правовий ста­тус визначний Положенням про Координаційну раду з питань формування національної екологічної мережі, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2001 р Аналогічні координаційні ради створюються при Раді міні­стрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях (зокре­ма, розпорядженням Київської міської державної адміністра­ції від 11.02.2004 р. утворено та затверджено Положення про Координаційну раду з питань формування регіональної еколо­гічної мережі у м. Києві).

1. Території та об’єкти природно – заповідного фонду України як складові екомережі.

Правовий режим природно-заповідного фонду України визначений відповідним Законом України «Про природно-заповідний фонд України», в преамбу­лі якого фактично визначено поняття природно-заповідного фон­ду, а саме: природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різнома­нітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про природно-запо­відний фонд України» до природно-заповідного фонду України належать:

-- природні території та об'єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні уро­чища;

-- штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мис­тецтва.

У сукупності всі ці природні об'єкти комплекси та території і складають природно-заповідний фонд України.

Щодо режиму власності на об'єкти та території природно-заповідного фонду, то залежно від їх природної цінності та ре­жиму охорони вони можуть перебувати на різному режимі влас- ності (ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). Зокрема, власністю Українського народу є:

-- території природних заповідників;

-- заповідні зони біосферних заповідників;

-- землі та інші природні ресурси, надані національним при­родним парком. Інші об'єкти та території можуть перебува­ти як у власності Українського народу, так і в інших формах власності.

За природною унікальністю, екологічною, науковою, есте­тичною цінністю та підпорядкованістю території та об'єкти при­родно-заповідного фонду можуть бути міжнародного, загально­державного, регіонального та місцевого значення

За юридичним статусом серед територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду можна виділяти ті, яким наданий статус юридичної особи, і ті, що не володіють таким статусом.

Зважаючи на природні особливості природно-заповідного фонду, щодо нього встановлений особливий режим управління, використання та охорони. Характерна риса правового режиму природно-заповідного фонду — це встановлення жорстких за­борон, обмежень на здійснення будь-якого виду діяльності, не су­місної з метою заповідної охорони

Створення та оголошення об'єктів та територій природно-заповідного фонду пов'язано з відповідними юридичними фактами та охоплює ряд етапів (розділ VII Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

Перший етап — подання клопотання про необхідність ство­рення відповідних об'єктів та територій.

Другий етап — попередній розгляд клопотань. Вони розгля­даються і схвалюються: щодо територій та об'єктів загальнодер­жавного значення — Мінприроди України, а щодо територій та об'єктів місцевого значення — підрозділами Мінприроди Укра­їни на місцях.

Третій етап передбачає погодження клопотань з зацікавле­ними особами у разі схвалення поданих клопотань вищеназва­ними органами, а саме з власниками чи первинними користува­чами природних ресурсів у межах територій, рекомендованих до заповідання.

Четвертим етапом розроблення проекту організації відпо­відного об'єкта чи території. Можливим етапом і фактом після погодження питання про необхідність створення об'єктів природно-заповідного фонду є прийняття рішення про резервування територій, які плануєть­ся створити як природно-заповідні.

Останнім етапом є прийняття рішення про створення щодо створення об'єктів і територій природно-заповідного фонду.

Та­кі рішення приймаються:

-- про створення природних заповідників, національних при­родних парків та інших об'єктів загальнодержавного значення Президентом України;

-- про створення біосферних заповідників — на основі між­
народних договорів і міжнародних програм, учасником яких є Україна;

-- про організацію чи оголошення територій та об'єктів міс­цевого значення — обласними, Київською і Севастопольською міськими радами.

Спеціально уповноваженим органом державного управління природно-заповідним фондом виступає Мінприроди України, зокрема, діюча в його складі Державна служба заповідної спра­ви.

Управління конкретним об'єктом чи територією здійсню­ється або спеціально створеними адміністраціями (наприклад, дирекцією заповідника) або ж підприємствами, установами, ор­ганізаціями, у віданні яких перебувають ці об'єкти (наприклад, мисливське господарство здійснює управління щодо заказника, що знаходиться в межах його мисливських угідь).

Важливою функцією управління є забезпечення відповід­ного охоронного режиму природно-заповідного фонду в проце­сі здійснення контролю.

Особливістю правового режиму об'єктів природно-заповід­ного фонду є підвищена юридична відповідальність за порушен­ня в цій сфері.

1. Правовий режим лікувально – оздоровчо курортних та рекреаційних зон.

Певні особливості в правовому регулюванні мають при­родні території, які наділені особливими природними харак­теристиками і можуть забезпечити життєво необхідні потреби людини в оздоровленні, відпочинку, нормальному існуванні. Збереження і охорона таких територій (зон) можлива при на­явності детального, досконалого правового регулювання. До таких зон належать курортні, рекреаційні, лікувально-оздоров­чі. Ці види природних територій визначені рядом законодав­чих актів.

Зокрема, стосовно курортних і лікувально-оздоровчих зон, вперше законодавством України вони були виділені і віднесе­ні до природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, Законом України «Про охорону навколишнього при­родного середовища». Стаття 62 цього Закону встановлює: ку­рортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються терито­рії, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей.

Спеціальне правове регулювання відносин, що розглядають­ся, міститься у Законі України «Про курорти». Стаття 1 цього Закону дає визначення понять «курорт» і «лікувально-оздоров­ча місцевість».

Курорт — освоєна природна територія на зем­лях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресур­си, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медич­ної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Лікувально-оздоровча місцевість — природна територія, що має мінеральні та термальні води, лі­кувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілі­тації та профілактики захворювань.

Стаття 4 Закону України «Про курорти» розрізняє курорти державного і місцевого значення. До курортів державного зна­чення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси (ті, що рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань). До курортів місцево­го значення належать природні території, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси (які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для викорис­тання з метою лікування, медичної реабілітації та профілакти­ки захворювань).

Юридичними ознаками курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів виступають:

-- підтверджена у встановленому порядку наявність приро­дних лікувальних ресурсів або лікувальних оздоровчих ресур­сів, придатних для використання з метою поновлення та зміц­нення здоров'я людей;

-- наявність відповідних висновків щодо можливості вико­ристання таких територій для лікування, оздоровлення, відпо­чинку, в тому числі для організації господарської діяльності;

-- прийняття відповідними органами рішення про оголошен­ня цих територій та встановлення їх меж, розмірів, видів;

-- визначення порядку господарювання, проживання і при­родокористування для забезпечення охорони зазначених зон, за­хисту їх від забруднення і передчасного виснаження.

Порядок оголошення, визначення лікувально-оздоровчих та ку­рортних зон детально врегульований лише стосовно створення курортів і включає ряд етапів (статті 7—11 Закону України «Про курорти»).

Правовий режим відповідних зон має свої особливості, зумов­лені природними особливостями самих територій і спрямований, в першу чергу, на збереження лікувальних, оздоровчих, рекреа­ційних характеристик, попередження їх забруднення і виснажен­ня. Особливостями правового режиму ліку вально-оздоровчих та курортних зон є:

-- можливість встановлення більш суворих екологічних нор­мативів, що передбачено ст. З Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»;

-- цільове використання в залежності від їх властивостей — лікувальних, оздоровчих тощо;

-- обмеження господарської та іншої діяльності, що може негативно вплинути на їх природні характеристики.

За загальним правилом згідно з ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» в межах ку­рортних і лікувально-оздоровчих зон забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні якості і санітарний стан території, що підлягає охороні.

Відповідно до статті 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму.

Конкретний правовий режим рекреаційної зони залежить від її місцезнаходження та визначається нормами різних законодав­чих актів. Зокрема:

-- рекреаційна зона може бути частиною природно-заповід­ного фонду, це, наприклад, зони регульованої і стаціонарної ре­креації національних природних парків, території регіональних
ландшафтних парків та інші. їх режим визначений законодав­ством про природно-заповідний фонд.

-- це можуть бути зелені зони навколо міст, промислових підприємств (зелені зони, парки, лісопарки).

-- рекреаційне призначення мають окремі території населе­них пунктів, які створюються згідно з генеральними планами на­селених пунктів (парки, бульвари, сквери).

-- рекреаційні функції виконують природні ресурси та ком­плекси територій санаторіїв, баз відпочинку, кемпінгів, приват­них дачних ділянок. їх правовий режим визначається в залеж­ності від розташування, режиму власності тощо;

-- рекреаційними зонами можуть також бути водні терито­рії та землі водного фонду.

— окремо слід виділити спеціальні туристсько-рекреаційні (вільні) економічні зони, на яких встановлений і діє спеціаль­ний правовий режим економічної рекреаційної діяльності та по­рядок застосування законодавства України.

Контрольні запитання і завдання:

1. Що таке екологічна мережа України? Які елементи вхо­дять до складу екологічної мережі України і який їх пра­вовий режим?

2. У чому полягають особливості правового режиму об'єк­тів і територій природно-заповідного фонду?

3. Які території та об'єкти природно-заповідного фонду Укра­їни відносяться до природних, а які до штучно створе­них?

4. Який режим власності встановлений щодо об'єктів і те­риторій природно-заповідного фонду?

5. Порівняйте передбачені види об'єктів природно-заповід­ного фонду на предмет мети їх створення, режиму влас­ності, підпорядкування, умов використання й охорони.

6. Що означає зонування територій природно-зановідного
фонду? Щодо яких територій воно здійснюється?

7. На які органи покладені функції управління об'єктами і територіями природно-заповідного фонду?

8. Який порядок утворення територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду України?

9.Яка специфіка відповідальності за порушення правового режиму природно-зановідного фонду України? Якими нормами вона визначена?

10. Проаналізуйте положення нормативно-правових актів і порівняйте поняття: «лікувально-оздоровча зона» і «лі­кувально-оздоровча місцевість»; «курортна зона» і «ку­рорт».

11. Які ознаки характерні для курортних і лікувально-оздо­ровчих зон та які особливості їх правового режиму?

12. Порівняйте правовий режим зон округу санітарної охо­рони курорту і визначте, які види діяльності заборонено здійснювати в кожній із зон.

13. У межах яких територій можуть бути розміщені зони ре­креаційного призначення?

14. На підставі чого, які державні органи і в якому порядку визначають межі зелених зон навколо міст?

Тема 16. Правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій

1. Поняття, ознаки і класифікація зон надзвичайних екологічних ситуацій.
2. Система заходів запобігання, реагування та ліквідація наслідків надзвичайних екологічних ситуацій.

1. Поняття, ознаки і класифікація зон надзвичайних екологічних ситуацій.

У 1991 р. з прийняттям Закону України «Про охоро­ну навколишнього природного середовища» було введено по­няття «надзвичайні екологічні ситуації», яким присвячений самостійний розділ 13.

Законодавче визначення загального поняття «надзвичайна ситуація» закріплене в ст. 1 закону України «Про цивільну обо­рону»: це порушення нормальних умов життя і діяльності лю­дей на об'єкті або території, спричинені аварією, катастрофою, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, великою пожежею, застосуванням засобів ураження, що призвели або можуть призвести до людських і матеріальних втрат. Подібні визначення представлені в ряді інших законів та підзаконних нормативно-правових актів з урахуванням специфіки відносин, що регулюються (ст. 1 Закону України «Про електроенергети­ку», ст. 1 Закону України «Про аварійно-рятувальні служби», п. 1 Положення про організацію оповіщення і зв'язку у надзви­чайних ситуаціях, затвердженого постановою Кабінету Мініст­рів України від 15.02.1999 р. та інші

Сьогодні в законодавстві України на рівні Закону України від 13.07.2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» визначений спеціальний правовий режим зон надзвичайних еко­логічних ситуацій. У цьому Законі дається законодавче визна­чення понять: надзвичайна екологічна ситуація — надзвичайна ситуація, при якій на окремій території сталися негативні змі­ни в навколишньому природному середовищі, що потребують за­стосування надзвичайних заходів з боку держави. Негативні змі­ни в навколишньому природному середовищі — це втрата, висна­ження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного се­редовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життє­діяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах. Зона надзвичайної екологічної ситуації — це окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна си­туація (ст. 1 Закону).

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною над­звичайної екологічної ситуації є: значне перевищення гранич­нодопустимих норм показників якості навколишнього природ­ного середовища, визначених законодавством; виникнення ре­альної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середови­ща, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факто­рів; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання на­селення і провадження господарської діяльності на відповідній території; значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному се­редовищі (ст. 5 Закону України «Про зону надзвичайної еколо­гічної ситуації»).

У статті 6 Закону визначений порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації: окрема міс­цевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національ­ної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міні­стрів України.

Аналізуючи існуючі нормативно-правові положення стосов­но надзвичайних екологічних ситуацій, можна сформулювати такі ознаки зон надзвичайних екологічних ситуацій:

-- наявність шкоди навколишньому природному середо­вищу, зміна його якісного стану, порушення безпеки довкілля, зокрема значне перевищення встановлених екологічних норма­тивів;

-- зміни довкілля, які, в свою чергу, тягнуть за собою нега­тивні впливи на людину, її здоров'я, заподіяння чи реальну за­грозу заподіяння шкоди людині;

-- причиною таких наслідків є діяльність людини чи вплив
стихійних сил природи;

-- оголошення у встановленому порядку відповідної тери­торії зоною надзвичайної екологічної ситуації;

— встановлення особливого режиму щодо цієї території. Класифікація зон надзвичайних екологічних ситуацій мож­лива на підставі різних критеріїв, зокрема:

— за прикладом загальної класифікації надзвичайних ситуа­цій, в залежності від причин походження подій, що можуть зумо­вити виникнення надзвичайних екологічних ситуацій, можна ви­діляти:

а) надзвичайні екологічні ситуації техногенного характеру (транспортні, виробничі аварії, пожежі тощо);

б) надзвичайні екологічні ситуації природного характеру (діяприродних стихійних сил — землетруси, повені);

в) надзвичайні екологічні ситуації соціально-політичного ха­рактеру (терористичні акти);

г) надзвичайні екологічні ситуації військового характеру.

Перелік всіх надзвичайних ситуацій, визначених у відповід­них законодавчих актах Верховною Радою України, згрупова­них за ознаками належності до названих типів надзвичайних си­туацій, міститься в Державному класифікаторі надзвичайних си­туацій ДК 019-2001;

— за рівнями (ст. 7 Закону України «Про захист населен­ня і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та при­родного характеру», постанова Кабінету Міністрів України від
24.03.2004р. «Про затвердження Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру за їх рів­нями»):

а) надзвичайні екологічні ситуації державного рівня (крите­рії віднесення надзвичайної ситуації до даного рівня визначені в п. 4 Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенно­го та природного характеру за їх рівнями);

б) надзвичайні екологічні ситуації регіонального рівня (п. 5 Порядку);

в) надзвичайні екологічні ситуації місцевого рівня (п. 6 По­рядку);

г) надзвичайні екологічні ситуації об'єктового рівня (п. 7 По­рядку).

1. Система заходів запобігання, реагування та ліквідація наслідків надзвичайних екологічних ситуацій.

Стаття 8 Закону України «Про зону надзвичайної еко­логічної ситуації» визначає поняття правовий режим зони над­звичайної екологічної ситуації: це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямо­вується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'я громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Система дер­жавно-правових заходів у системі відносин регулювання над­звичайних екологічних ситуацій охоплює три групи заходів:

-- заходи запобігання виникненню надзвичайної екологічної ситуації;

-- заходи реагування на надзвичайну екологічну ситуацію;

-- заходи ліквідації наслідків надзвичайної екологічної си­туації.

Зміст даних понять розкривається в законодавстві стосовно загальної категорії «надзвичайної ситуації» і може бути засто­совний щодо надзвичайної екологічної ситуації.

Запобігання виникненню надзвичайних ситуацій — підго­товка і реалізація комплексу правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на регулювання техногенної та при­родної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реа­гування на загрозу виникнення надзвичайної ситуації техно­генного та природного характеру на основі даних моніторингу, експертизи, досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну си­туацію техногенного та природного характеру або пом'якшен­ня її можливих наслідків (ст. 1 Закону України «Про захист на­селення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»)3).

Реагування на надзвичайні ситуації — скоординовані дії під­розділів єдиної державної системи щодо реалізації планів ло­калізації та ліквідації аварії (катастрофи), уточнених в умовах конкретного виду та рівня надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру, з метою надання невідкладної допо­моги потерпілим, усунення загрози життю та здоров'ю людей, а також рятувальникам у разі необхідності (ст. 1 Закону Украї­ни «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуа­цій техногенного та природного характеру.).

Ліквідація надзвичайних ситуацій — проведення комплексу заходів, які охоплюють аварійно-рятувальні та інші невідкладні роботи, що здійснюються у разі виникнення надзвичайних си­туацій і спрямовані на припинення дії небезпечних факторів, рятування життя та збереження здоров'я людей, а також на ло­калізацію зон надзвичайних ситуацій (ст. 1 Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техно­генного та природного характеру», ст. 1 Закону України «Про правові засади цивільного захисту»1).

Дата добавления: 2014-12-07