Б. Стара народна словесність

1. Деякі згадки про стару народну словесність, що великою мірою ще не підпала під вплив християнства, знаходимо в найстарішому шарі літератури. На жаль, більшість цих згадок нічого не дає, крім доказу, що той або той ґатунок народної поезії вже існував.

Немає сумніву, що слов’яни, зокрема східні, ще перед прийняттям християнства мали якісь співи та якусь музику. Але згадки про це лише скупі та сумнівні. В нечисленних згадках про «співців» завжди мають на увазі співців епічних пісень, співців «придворних», князівських або дружинних. Згадки східних мандрівників (Ібн Фадлан) — непевні, бо дуже сумнівно, що саме слов’ян він описує як «русів». Літопис, малюючи поганське життя слов’ян, а пізніше різні проповідники, згадують «ігранія і плясанія» тощо, але всі вони нічого не говорять про пісні, крім Кирила Турівського, що говорить про «пісні бісовські», та «Слова нікоєго Христолюбця» (рукопис 14 ст., але твір, безумовно, старіший), де згадано «світські пісні». Згадується музика чортів (оповідання про Ісаакія, див. І. В. 3); музика при князівському дворі — (житіє Феодосія), іноді музика взагалі, але чи можна бути певним, що в усіх цих випадках ідеться про слов’янську народну музику? Згадка про пекельну музику може бути позичена з візантійських зразків, двірська музика в Києві також могла бути візантійського походження. Не маємо майже ніяких конкретних відомостей про народну пісню аж до 16 — 17 ст., коли 1571 р. чеський учений Ян Благослав занотує пісню про Стефана Воєводу (але пісня ця, безумовно, є з крайнього західного кордону української території), та 1625 року, коли Дзвоновський друкує пісню про козака Плахту.

2. Дещо читаємо про обрядові пісні, але передусім про такі, які хоч частково зв’язані з християнством. Це, насамперед, — колядки. Але, знову, згадки в проповідях та іншій літературі не говорять ясно про колядки-пісні, а лише про святкування Коляди. Перша ясніша згадка (1166) новгородського походження. Щоправда, в сучасних колядках багато прастарих елементів: згадки про Царгород, про викуп обложеного міста, про «рубання міста» (літописний хан половецький Боняк збирався «рубати» Київські «Золоті ворота»). Зустрічаємо старі слова, як паволоки (шовки) та жуковини (каблучки) тощо. Але все це майже не виводить нас поза межі визнання лише факту, що якісь (але чи подібні до сучасних?) «колядки» існували вже в перших десятиліттях після прийняття християнства, та, мабуть, мали в собі дохристиянські елементи. Ще менше відомостей про «русалії» згадано їх в уривку проповіді «о карах Божиїх», яку вставлено в літопис під р. 1068, але і тут мова йде про святкування «русалій», а не про пісні при цьому святкуванні. Літопис 13 ст. згадує «купалії», але дуже загально. Можна бачити натяк на весільні пісні в листі Володимира Мономаха (кінець 11 ст.), який хоче з вдовою свого сина «поплакати» «замість пісень» під час її «весілля та вінчання» (див. І. Д. 4), але і тут ще можемо сумніватися, чи не йде тут мова про двірську музику візантійського походження. Сучасні звичаї та пісні українського люду, а також відомі нам звичаї шляхетські 16 — 17 ст. свідчать про те, що багато елементів народних весільних звичаїв були в старі часи власністю також і вищої верстви, і ті звичаї, що нагадують про захоплення нареченої силоміць, і словник весільних пісень (князь, бояри, дружина, меч, стріли тощо), дають основу для припущень, що сучасний весільний ритуал разом із піснями почасти перейшов до народу від вищих верств старої князівської доби. Але нічого певного про весільні пісні князівської доби на підставі сучасних пісень сказати не можна.

3. Випадково про одну форму обрядової старої поезії згадується багато, а саме про «плачі»; це власне не пісні, а ритмізовані голосіння над померлими. Але і тут свідчення дуже скупі, а найліпші літературні наслідування плачів маємо з півночі. Це звичайно згадки літопису про те, що родина, дружина та народ «плакалися» по смерті князя. Треба сказати, що і ці згадки не цілком переконливі, бо уважне дослідження показує, що вираз «плакатися» — традиційна формула, якої літописці вживають, щоб змалювати загальний жаль за померлим. Так, оповідаючи про смерть Ізяслава Мстиславовича (1154), літописець згадує про плач «чорних клобуків» (тобто тюркського народу з Переяславського князівства), в оповіданні про смерть Володимира Васильковича 1288 р. серед тих, хто «плакався» за князем, згадано німців та жидів, ледве чи чужинці виголошували над труною князя слов’янські «плачі»-голосіння. Згадки про те, що «всі люди» плакалися над Олегом (який, може, помер у Скандінавії), що Ольга «плакалася» за своїм чоловіком, що син та внуки «плакалися» над Ольгою, занесені до літопису (під рр. 912, 945, 969) пізніше, вже в християнську добу. Володимир Мономах хоче з удовою свого сина його «оплакати»; це вже трохи більш переконливе, хоч увесь твір Мономахів — твір літературний, сповнений образності: ця сама невістка Мономаха має «сісти, як голубка, на сухому дереві» тощо — чи можна це розуміти дослівно? «Плакатися» іноді означає «взяти участь у похороні» (1154). Інші згадки про «оплакування» князів називають поруч цього «обичні пісні», тобто церковні похоронні співи. І, розуміється, «ліпші мужі Володимирські», тобто бояри, ледве чи виголошували над труною князя Володимира Васильковича «голосіння», які всюди виголошують не чоловіки, а жінки.

Безумовним доказом існування народних «плачів» є лише наслідування їх у старій літературі: «Сказаніє» про забиття князів Бориса та Гліба вкладає в уста Борисові зворушливий плач над батьком Володимиром Великим, а Глібові подібний плач над долею забитого Бориса. За літописом князь Ярополк з дружиною «плачеться» за вбитим князем Ізяславом 1078 р., мовлячи: «батьку, батьку мій! чи жив ти без печалі на цьому світі, стільки напастей прийнявши від народу та братів своїх?..» Дядько Київського князя Ізяслава Мстиславовича (вмер 1154), Вячеслав Туровський «плачеться» над ним: «сину! це було б моє місце, але що можемо зробити проти Бога?..» «Ліпші мужі Володимирські» «плачуться» над Володимиром Васильковичем: «добре було б нам, пане, вмерти з тобою... тепер, пане, не можемо тебе вже бачити, вже наше сонце нам зайшло, і ми залишилися в нещасті». В «Слові о полку Ігоревім» знаходимо згадки про «плач» «руських жінок»: «Вже нам милих своїх чоловіків ані гадкою згадати, ані думою здумати, ані очима побачити...»; там саме згадано і плач матері втонулого кн. Ростислава на «темному березі» (1093), згадано про цей «плач» і в літописі. В «Слові», нарешті, є і славетний плач княгині Ярославни. Порівняння з народними плачами, записаними в 19 ст., показує, що деякі риси поетики «плачів» залишилися протягом століть ті ж самі: згадки про втрачену любу людину (серед порівнянь знаходимо і досі порівняння померлого з сонцем), вислови бажання вмерти замість неї або разом з нею, згадки про все з померлим втрачене добро, перебільшене змальовування свого нещасливого стану. Пізніші згадки про українські (або білоруські) плачі маємо в Менеція (1551), але наведені ним у латинському творі кілька речень, незважаючи на його запевнення, не «руські», а польські, та в латинському наслідуванні українського плачу Кльоновича (1584). Всі ці згадки доводять безперервність традиції старих плачів. В 19 ст. «плакали» не лише над померлими, а й над рекрутами, над згорілою хатою тощо. Щось подібне, здається, було вже і в старі часи. В усякому разі літописець, згадуючи про те, як Володимир Великий наказав набирати дітей до шкіл, згадує і про те, що «матері ж дітей цих плакалися за ними... як за мертвими» (988). Цікаво, що певні відгуки поезії плачів — звертання до померлих тощо — зустрічаємо і в проповідях або творах релігійного стилю: в проповідях Іларіона та Кирила Турівського (плач Богородиці), в Києво-Печерському Патерику (плач Петра-лікаря), в Галицькому літописі (1288), серед піднесених, писаних церковною мовою рядків. Це, до певної міри, робить сумнівним саме походження плачів. Плачі існували і в Візантії, то чи не прийшли вони в ужиток вищої київської верстви звідтіля, а потім розповсюдились і серед народу? Отже, ці винятково детальні відомості про старі плачі залишають місце сумнівам, чи ми тут справді маємо рештки суто слов’янської старовини. До речі, «плачі» знаходимо і в Біблії (Давид над Авесаломом та Йонатаном) та в апокрифах (плач Анни в «Євангелії Іякова»).

4. Можна встановити з певною ймовірністю теми старих епічних творів (див. І. Ж та. II. Д). Але про форму старого епосу не можемо сказати нічого певного. В ньому, ймовірно, сполучені були елементи слов’янські, скандінавські та візантійські — виділити ці елементи, щоб видобути рештки «доісторичні» — нелегко. Тематика дохристиянської епохи почасти збереглася в сучасному народному епосі (Олег, Ольга), почасти в літописах (Рогніда, смерть Олега). В народному епосі часто зберігаються теми надзвичайної старовини. Так у «Слові о полку Ігоревім» згадуються ґотські пісні про «час Бусів». «Бус» — це, мабуть, король Антів Бооз, якого перемогли ґоти в 4 ст. Отже, переказ про Буса до часів «Слова» дійшов за 900 років!

5. Маємо ще деякі, обсягом рясні рештки старої народної словесності: прислів’я та приповідки. Ці дотепні формули зустрічаємо в літописах та в деяких інших пам’ятках князівської доби. Різним особам, при різних нагодах приписують літописці такі вирази, як «якщо вовк повадиться до овець, то виносить усю отару», «смерть спільна усім», «Руси єсть веселиє пити, не можем без того бити (бути)», «не передавивши бджіл, меду не їсти», «мертві сорому не мають», або літописці самі вживають такі вирази, як «поки камінь почне плавати, а хміль тонути». Характеристичні приповідки, присвячені окремим народам, містам тощо. Напр., про північно-слов’янські лазні говориться: «се творять мовениє, а не мучениє» (цей вираз приписується в літописі ап. Андрієві). Або: «біда, як у Родні», «Піщанці бігають від Вовчого Хвоста»*. [* Ім’я воєводи, як пояснює літопис.] Такі приповідки існували ще до того, як їх літописець позаносив до літопису. Типове для них те, що вони, як це часто буває з прислів’ями та приповідками, є ніби згущенням, сконцентруванням цілого оповідання. Напр., про становище населення в Родні при облозі її, про перемогу воєводи на ім’я Вовчий Хвіст над Радимичами на річці Піщаній тощо. Про існування прислів’їв та приповідок свідчать і такі трохи пізніші приклади, як «Романе, Романе, не добре живеш, Литвою ореш» про Романа Галицького. Але, доводячи нам існування цього літературного ґатунку в старі часи, приповідки та прислів’я, які ми зустрічаємо в старій літературі (напр., Збірник 1076 р., «Молениє Даниїла» тощо), лише в малій частині ориґінальні. Їх охоче переймали з чужини та навіть перекладали з чужих мов. Так славнозвісне «погибоша, аки Обре», мабуть, чеського походження (див. Екскурс І, Д. 4). А серед таких сучасних прислів’їв та приповідок, про які нам і не сниться, що вони не є виявом «народної мудрості» (як це вважали романтики), знайдемо чимало таких, що є просто перекладами з грецького. До таких належать, напр., «вовка ноги годують», «за двома зайцями...», «пес на сіні», «не мала баба клопоту, та купила порося», «мокрий дощу не боїться», «птиче молоко», або «повинної голови меч не січе» (згадує Іп. Потій р. 1599) і т. д. Всі ці прислів’я при поверховому погляді легко можна було б уважати за прастарі українські. Розуміється, ще більше прислів’їв з християнським забарвленням є грецького походження — напр., «і чортові треба свічку запалити», що в 19 ст. дала тему для «співомовки» Руданського. Навіть такі, здавалося б, типові «українські» прислів’я, як «язик до Києва доведе» або «з москалем дружи...» є старими перекладами з грецького, лише Київ поставлено замість Царгороду, а москаля — замість пса. Або, напр., Мих. Рогоза в листі з р. 1593 згадує: «кому поклонитися завтра, того сьогодні не гніви», що є варіантом старого та сучасного «не плюй в криницю, згодиться напитися», що теж перекладена з грецького.

Проте матеріал доводить, що прислів’я та приповідки існували ще перед прийняттям християнства. Літопис переконує нас також і в тому, що їх «поетика» була вже тоді та сама, що й тепер: коротка формула, часто з синтаксичним паралелізмом обох половин, часто з алітерацією або римою: «мовениє::мучениє», «пити::бити», але встановити, які саме прислів’я та приповідки існували ще до прийняття християнства, ледве чи можливо.

6. Окремим ґатунком народної словесності є «закляття», (замовляння), «заговір». Немає сумніву, що магічні закляття існували в східних слов’ян ще в передхристиянську добу. Про це свідчать «закляття», занесені в «договори» Русі з греками 907, 949 та 971 рр. В першому занотовано, що «мужі» Олега присягали «по Руському закону» зброєю, Перуном та Волосом; в другому розповідається вже ясніше, що Русь складала свою зброю та присягала дотримувати умови договору, а хто цього не виконуватиме, той «вартий вмерти від власної зброї»; в третьому є повний текст присяги, яка сполучена була з закляттям: «якщо ми не дотримаємо попереду сказаного... то будемо прокляті богом, в якого віруємо, в Перуна і в Волоса, бога худоби, і хай зробимося жовті, як золото, і будемо посічені власною зброєю.» На жаль, це «закляття», мабуть, не слов’янське, а варязьке, а до того ориґінал договору був грецький, так що маємо в тексті договору в літописі переклад з грецької, який передає лише зміст закляття, а не його зовнішню форму.

7. До формальних елементів передхристиянської народної поезії, чи, ліпше кажучи, «поетичної мови» належить, мабуть, частина тих гарних формул, які зустрічаємо в літописах та найстаріших творах київської літератури. Напр., про переможця-князя говориться, що він повернувся «з побідою та славою великою», «з похвалою великою», про мир між князями — «мати мир і любов»; про початок бою — «стяг поставити» та «спис зломити» («коп’є ізломити», тобто кинути списа,* а що мусів перший зробити князь — гарне оповідання літопису під р. 946), про старість та наближення смерті — «сидіти на санях», — на санях везли або несли ховати померлих, навіть і літом, на «сани» саджали тих, хто вмирав, напр. св. Феодосія на Великдень (літопис р. 1074)!

* Подібні звичаї — кидати спис або інший предмет (напр., обгорілу галузку дерева) маємо в старій традиції різних індоєвропейських народів. У варягів перед битвою кидали в напрямі ворожого війська спис. У римлян, ще за часів імператорських (по Р. X.), перед військовою виправою один із жерців (pater patratus) кидав вмочений у кров спис у «чужу землю». Подібне оповідає Ціцерон про звичаї римського племені — самнітів, які перед битвою кидали списи, що не вживалися в битві. Індуси кидали понад голови ворогів обгорілу галузь. Є натяки на існування подібних звичаїв у персів, кельтів, литовців та греків. Здається, і в слов’ян залишився цей звичай.

Як бачимо, в таких формулах часто «згущено» зміст якогось звичаю. Деякі формули надзвичайно типові. Напр., відмовляючися вийти заміж за Володимира Великого, сина Ольжиної ключниці, Рогніда каже: «не хочу роззути робичича», бо до весільного обряду належало роззування чоловіка (за германською правною символікою — роззування означало підлягання тому, кого роззувають). Правний зміст має і подиву гідний вирок Володимира Волинського (під р. 1288 у Галицькому літописі), що просив свого брата Мстислава не давати небожеві Юрієві навіть «віхтя соломи». Солома за правною символікою закріплювала право (звідси сучасне нікому не зрозуміле: «сила і солому ломить»). Звичаї, на яких базуються ці формули, почасти германського (варязького) походження, але формули дійшли до нас слов’янською мовою, отже, належали вже до скарбу слов’янської поетичної мови. Хоч, правда, не завжди можна бути певним того, що та чи та формула слов’янська, а не потрапила до літопису як переклад. Напр., коли говориться про князя, що вертається з військової виправи — «утер сліз» та «утер пота» («утер пота за Руську землю») — переклад грецького виразу — то це є прямий.

8. Безумовно, до скарбів поетичних образів належать і ті вірування та уявлення, що засвідчені в старій літературі, напр. що сонце та місяць під час затемнення хтось «з’їдає» (змій чи вовк?), про «навиє» — мертвяків, що можуть активно втручатися в земне життя (напр., «бити» живих), про «вирій», з якого прилітають птахи, про «дерен», як символ права (напр., додаток до перекладного «Слова» Григорія Назіянського — рукопис з 11 ст.). У деяких випадках, виходячи з пізніших звичаїв (напр. «могорич», що, без сумніву, є старим звичаєм, який відповідає германському litkouf; «парубоцькі громади» з їх військовою символікою, що є рештками дружинних звичаїв, тощо), можна знайти в них старе «передхристиянське».

Можна було б, як це і робилося не раз, навести ще багато припущень про старовинні елементи в сучасній народній поезії, в сучасних звичаях тощо. Але ми підходимо до матеріалу критично. Як бачимо, з старої літератури не довідаємося багато про старовинну словесність. Можна лише сказати, що той або інший ґатунок народної поезії існував уже в старовину. Далеко менше довідуємося про його стиль, а про більшість формальних рис старої народної словесності не довідуємося майже нічого, — як про мову творів, конкретні образи, порівняння, тощо. Романтики колись гадали, що сучасна народна поезія дожила майже без змін з 10 — 11 ст. до наших днів. Тепер не можемо поділяти цю думку. Висновки, як бачимо, скупі. Все ж ліпше знати небагато, але певніше, ніж висловлювати сміливі припущення, позбавлені твердих підстав.

Дата добавления: 2014-12-07