Управління ліквідністю бюджету та фінансовими активами

Мета та механізм управління фінансовими активами. Держава є суб'єктом фінансових відносин і має вхідні та вихідні фінансові потоки, а також відповідний касовий зали­шок для безперебійного здійснення своїх функцій. Однак, на відміну від приватного сектора, де управління касовим залишком є невід'ємною складовою процесу отриман­ня надходжень та здійснення виплат, державні органи управління до недавнього часу приділяли мало уваги проблемі управління ліквідністю та ефективному управлінню фі­нансовими активами. Разом з тим вигоди від запровадження механізму управління лік­відністю на рівні держави можуть навіть переважати вигоди для приватного сектору, оскільки крім надходження додаткових ресурсів від розміщення надлишкових касових залишків держава усуває можливий негативний вплив на грошовий ринок.

Цілями запровадження системи управління касовими залишками можуть бути:

— Мінімізація залишків на ЄКР. Навіть якщо за підсумками року бюджет є зба­лансованим, співвідношення між надходженнями від резидентів та здійсненими їм виплатами може відрізнятися. В результаті цього відбувається накопичення або змен­шення залишків на ЄКР. У випадку накопичення залишків, якщо б це стосувалося приватної установи, то мова ішла б лише про втрачений зиск від ненадання тимча­сово вільних коштів іншим учасникам грошового ринку. Однак у випадку держави, яка за масштабами є найбільшим учасником фінансового ринку, накопичення над­мірних залишків, за інших рівних умов, призводить до відповідного зменшення лік­відності на грошовому ринку, що негативно впливає на функціонування банківської системи. Варто зауважити, негативний вплив на грошовий ринок виникає у випад­ку, коли ці залишки накопичуються в результаті операцій лише із резидентами. На­приклад, у випадку збільшення залишків на ЄКР в результаті зовнішніх запозичень, або приватизаційних надходжень, які надійшли від нерезидентів, накопичення за­лишків на ЄКР не призводить до вилучення резервних грошей з економіки (під іно­земну валюту центральний банк здійснює емісію). Навпаки, при формуванні знач­них залишків на ЄКР за рахунок операцій із нерезидентами існує необхідність поступово виводити ці кошти на грошовий ринок, оскільки зазначені ресурси є емі­сійними. Раптове використання зазначених залишків автоматично збільшує грошову базу, що маже мати негативні інфляційні наслідки.

— Економія бюджетних коштів. Для органів державної влади мотив економії бюджетних коштів хоча і не є ключовим, однак зважаючи на масштаби держави, а відповідно і її касових залишків, ефективне їх використання є важливим інструмен­том економії бюджетних коштів. З цього приводу ще російський фінансист І.Х. Озе- ров, влучно зауважив, що "если в странах, богатьіх капталами, — Англия, Бельгия — стремятся утилизировать в интересах кредита свободную наличность государствен- ного казначейства, то тем больше, тем настоятельнее чувствовалась зта потребность у нас — стране, бедной капиталами, где нужно дорожить каждой копейкой".

— Мінімізація ризику невиконання державних зобов'язань перед постачальника­ми робіт товарів та послуг, власниками державних цінних паперів (ДЦП), і т.д. Ця ціль суперечить цілі мінімізації обсягів залишків на ЄКР, що за рівності інших умов, змушує відповідні органи робити вибір між вищезазначеними цілями за ступенем важливості.

— Розвиток фінансових ринків, підтримка ліквідності державних цінних паперів. Розміщення коштів у формі операцій зворотного репо сприяє підвищенню ліквіднос­ті державних цінних паперів, а відповідно попиту і ціни на них. Умовою надання бюджетних коштів у тимчасове користування є надання у якості застави або продаж (на визначений термін) державних цінних паперів. Відповідно в учасників грошово­го ринку зростає зацікавленість у придбанні ДЦП з метою управління власною лік­відністю, а не лише з міркувань отримання дохідності за ними. Іншим позитивним наслідком є те, що держава при використанні однієї із форм розміщення касових за­лишків — операцій репо, автоматично сприяє підвищенню рівня управління ліквід­ністю іншими учасниками грошового ринку.

Зворотне репо — угода про придбання цінних паперів емітованих державою із по­дальшим їх поверненням, є дзеркальним відображенням прямого репо. У міжнародній практиці існують три підвиди операцій репо: 1) класичні операції репо; 2) угоди з про­дажу та зворотного викупу цінних паперів (зеІІ/Ьиу — Ьаек, Ьиу/зеїі — Ьаек); 3) вико­ристання цінних паперів як забезпечення при наданні кредиту (еоііаіегаїїгед 1епдіп§). Спільною рисою цих операцій є обмін на короткий термін цінних паперів на грошо­ві активи. Однак юридичні наслідки такого обміну у всіх трьох випадках різні. Класич­ні операції репо укладаються зазвичай на основі Типового договору про операції репо розробленого Міжнародною асоціацією учасників фондових ринків спільно із Амери­канською асоціацією учасників ринку облігацій. Умови класичного репо передбачають:

- отримання кредитором у власність цінних паперів на певний термін, які він вправі використовувати у своїх цілях аж до визначеного терміну їх поверненя;

- обмін готівки на цінні папери на першому етапі здійснюється із деяким зани­женням вартості цінних паперів, що відображає прагнення кредитора у випадку не­виконання зобов'язань контрагентом реалізувати цінні папери у будь-який момент, не дивлячись на поточну фазу коливання вартості даних цінних паперів. При цьому чим вища варіація вартості цінних паперів тим більше перевищення їх вартості у по­точних цінах над сумою кредиту (шаг§їп);

- можливість заміщення за згодою контрагента даного конкретного виду цінних паперів на інший, подібний за характеристиками. При цьому, інша сторона вправі вимагати підвищення відсоткової ставки за наданими коштами;

- нараховані відсотки, що припадають на момент дії репо, кредитором — тимча­совим власником цінних паперів, відразу перераховують на рахунок позичальника коштів.

Відмінність угоди з продажу та зворотного викупу цінних паперів від класичних операцій репо полягає у тому, що:

- класичне репо передбачає укладання угоди з використанням Типового догово­ру, а угода про зворотний викуп цінних паперів може укладатися як на основі ньо­го так і без;

- відсотки, що нараховуються за цінними паперами, не повертаються позичаль­нику — їх первинному власнику, а входять у ціну залучення коштів;

- відсутня можливість обміну одного виду цінних паперів на інший під час дії операції репо;

- відсутності умови щодо заниження вартості цінних паперів на першому етапі.

Операції репо як кредитування із забезпеченням — це використання цінних па­перів, в якості забезпечення кредиту. Від звичайного кредитування із використанням цінних паперів в якості застави, цей підвид операцій репо відрізняється тим, що з моменту невиконання дилером свого зобов'язання покупець цінних паперів стане їх дійсним власником, оскільки мала місце угода купівлі-продажу. Водночас, у випад­ку внесення цінних паперів в якості застави, заставоутримувач, що не одержав пла­тежу боржника, не стає власником предмету застави, а одержує лише право її про­дажу. Однак навіть право продажу предмету застави може бути оскаржене позичальником у суді, або санкціонуватися вироком суду при провадженні справи про банкрутство. Через те, що ця процедура є довготривалою, знижуючи ліквідність кредитора, а також вимагає додаткових витрат на юридичний супровід, операції репо на грошовому ринку користуються значно більшою популярністю ніж використання звичайної застави.

Операції репо кредитування із забезпеченням на першому етапі передбачають зміну права власності на цінні папери на користь кредитора. Однак кредитор не має права їх використовувати, аж до моменту неплатежу позичальника. При цьому цін­ні папери зберігаються на позабалансовому рахунку позичальника, тому ці операції також називають закритим репо (Ьіоекед геро). Оскільки цінні папери зберігаються на закритому позабалансовому рахунку, то умовний власник-кредитор (дійсним власником він стане в момент неповернення позики) не має можливості отримува­ти відсотки за цінними паперами — їх отримує позичальник.

Способи та методи управління ліквідністю умовно можна поділити на превентив­ні та основні.

Превентивні методи передбачають вирівнювання доходів та видатків протягом року та максимальне наближення часу здійснення видатків та отримання доходів. Серед таких: спрощення процедури освоєння коштів розпорядниками та надання більшої самостійності у виборі часу їх освоєння, надання можливості розпорядникам коштів перенести на наступний бюджетний рік весь або частину обсягу невикори­станих залишків; запровадження штрафів для розпорядників за довготривале зволі­кання із освоєнням виділених раніше коштів; залучення розпорядників коштів за до­помогою стимулів та штрафів до рівномірного здійснення видатків протягом року.

Основними методами управління ліквідністю є заходи щодо врівноваження в ча­сі обсягів вхідних та вихідних потоків за допомогою використання державних запо­зичень та розміщень надлишкових коштів, мінімізуючи залишок на ЄКР. Ці заходи застосовуються у випадку коли врівноважити доходи та видатки в необхідних обся­гах неможливо, або цих заходів недостатньо (рис. 3.2).

Загалом, у європейських країн, основними методами управління касовими за­лишками є:

1) Залучення розпорядників коштів до процесу управління касовими залишками. Сюди відноситься просте залучення, коли розпорядники зобов'язані повідомляти на­перед про плановані значні разові видатки, а також встановлення механізму стиму­лів та покарань розпорядникам коштів за неналежний вклад в управління касовими залишками. Зокрема у Великобританії міністерства та відомства складають детальний прогноз здійснення видатків на основі якого, офіс з управління боргом — ОШсе ОеЬі Мапа§ешепі, планує розподіл коштів між поточними та строковими депозитами, ви-

Дата добавления: 2014-12-27