Філософія неопозитивізму і постпозитивізму

Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму (від лат. positivus – позитивний), яка заперечувала цінність традиційної філософії і визнавала єдиним джерелом “позитивного” знання лише спеціальні науки, що спираються на емпіричний досвід. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм, або так званий «перший позитивізм» XІX ст., «другий позитивізм», або емпіріокритицизм кінця XІX – початку XX ст. і третій – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Позитивізм був оформлений в працях Огюста Конта (1798-1857), який вважається його засновником, Джона Стюарта Мілля (1806-1879), Герберта Спенсера (1820-1903).

У своїй роботі «Курс позитивної філософії» О.Конт аналізує три стадії історичного розвитку людства:

- теологічну – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість і яка відповідає богословсько-військовій цивілізації;

- метафізичну – коли в явищах виявляються недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика» і яка відповідає метафізично-правовій цивілізації; спільним для релігійної і метафізичної стадії є те, що людський розум прагне отримати абсолютне знання про світ;

– наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв’язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання і яка відповідає науково-промисловій цивілізації.

Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин – не у відповіді на питання «чому» відбувається явища, а в описуванні того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збирання фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають закономірні зв’язки і відносини між явищами. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно Конту, у позитивний період і пережила себе, вона не повинна відмерти зовсім, оскільки перед нею виникають нові завдання інтеграції, узагальнення результатів спеціальних наук.

Наука не потребує якоїсь філософії, що стоїть над нею, тому що не має справи з метафізичними проблемами. Кредо Конта: “ наука повинна бути сама собі філософією ”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми. Таким чином, позитивізм Конта заперечував роль філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі сфери життя, а філософії - інтегрувати та узагальнювати результати спеціальних наук.

Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Эрнст Мах (1838-1916) і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), які прагнули «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Свою позицію очищення досвіду від завантаженості його «об’єктивністю», «причинністю» вони обгрунтовували принципами економії мислення (Мах) та найменшої трати сил (Авенаріус).

Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Людвігом Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Бертраном Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський.

Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стане науковою, тобто орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного знання. Традиційна філософія є наддосвідним знанням, зв’язок якого з практикою дуже важко простежити. “Позитивні” ж знання – це знання обґрунтовані, надійні, які можна перевірити, вони виступають основою ефективної раціональної дії. Тому філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість, і для цього було розроблено процедуру «верифікації» (від лат. veritas – істина) – перевірки положень теорії на істинність шляхом зіставлення їх з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта.

Критерієм об’єктивності знання виявляється інтерсуб’єктивність, тобто визнання тих чи інших положень науковим співтовариством - не окремим, а саме колективним суб’єктом. Поняття інтерсуб’єктивності, поряд з поняттями верифікації, є одним з основних у філософії неопозитивізму.

Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання: логічного аналізу мови науки, прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу понять і суджень, не перевірених досвідом. На місце традиційної філософії, стверджували неопозитивісти, повинна стати логіка науки.

Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Згодом для врятування ідеї відділення наукових знань від ненаукових К.Поппер («Логіка наукового дослідження») ввів послаблену версію принципу верифікації – принцип фальсифікації. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню, ненаукове ж знання спростувати неможливо. Ще одна послаблена версія процедури перевірки на науковість пов’язана з ідеєю конвенціональності (від лат.conventio – угода) - коли вихідні положення науки приймаються за згодою переважної більшості членів наукового співтовариства.

Хоча неопозитивізм відіграв позитивну роль в історії науки і філософії ХХ століття, сприяючи вдосконаленню мови науки, розробці математичної логіки, його мета, позбаватися повністю “метафізичних понять”, тобто елімінувати філософію з науки виявилася нездійсненною, безперспективною. На зміну неопозитивізму приходить постпозитивізм, який розвивається у 60-70 рр. ХХ століття. Якщо неопозитивісти займалися, головним чином, логікою і структурою готового знання, не цікавилися проблемою розвитку наукового знання і не розробляли її, то постпозитивізм якраз звернувся до виявлення закономірностей діяльності по виробництву наукового знання.

Схема 2.

Натхненником постпозитивізму виступив англійський філософ Карл Поппер (1902-1994), який почав розглядати закономірності росту наукового знання шляхом зміни однієї теорії іншою. Видатні представникі постпозитивізму – Томас Кун (1922-1955), Імре Лакатос (1922 - 1974), Пол Фейєрабенд (1924-1994), Стефан Тулмін (р.1922).

Історична динаміка знання, яке розвивається, одержала розробку у фундаментальній роботі Т. Куна «Структура наукових революцій». Кун запропонував відмовитися від образу науки (що панував у неопозитивізмі) як системи знань, підпорядкованої у своєму розвитку канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств. Виходячи з центрального для його концепції поняття «парадигма» -концептуальна схема, що протягом певного часу визнається науковим співтовариством як основа його практичної діяльності. Кун запропонував специфічну схему історико-наукового процесу, яка представлена нижче Схемою 2.

Представники постпозитивізму зробили значний внесок у філософське осмислення науки, поглибили уявлення про її розвиток і діяльність вчених.

Прагматизм

Основи філософії прагматизму були закладені в 70-х роках XIX сторіччя американським філософом, математиком і логіком Чарльзом Пірсом (1839-1914). Остаточно ж прагматизм як філософська течія склався на початку XX століття. Основні його представники: Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Сідні Хук (1902-1989), Фердінанд Шіллер (1864-1937). Назва течії пов’язана з грецьким словом «прагма», що в перекладі означає справу, дію, тому представники цієї школи називають своє вчення ще «філософією дії». Прагматизм - суто американська форма розвитку позитивізму, його виникнення зазвичай пов’язують з бурхливим промисловим і науково-технічним розвитком США на рубежі XIX і XX сторіч. У середовищі ділових людей типовим поглядом стає утилітаризм (від лат. utilitas - користь, вигода) - принцип оцінки всіх явищ з погляду їхньої корисності, можливості служити засобом для досягнення якоїсь мети. Філософським обґрунтуванням такої життєвої позиції і став прагматизм.

В якості головної мети існування людини прагматизм висуває індивідуальне благополуччя і можливість досягнення багатства і щастя. Центральною дійовою особою філософії прагматизму є ділова людина – енергійна, вольова, пройнята духом індивідуалізму і прагнення до вигоди. Така людина у своїй поведінці керується не якимось вченням, а переважно інстинктом, інтуїцією. Американці звикли в усьому спиратися на власні сили, вони виховувались на принципах вміння швидко і ефективно діяти, не розмірковуючи довго над принципами своїх дій. Важлива лише енергія і практична винахідливість, тверде переконання у своїй здатності справитися з будь-якою проблемою.

Ідеї прагматизму набули в США широкого поширення саме завдяки тому, що вони виявилися цілком співзвучними умонастрою середньої людини з її несхильністю до складних розмірковувань, практицизмом і культом успіху. Прагматизм оголосив програму «реконструкції філософії», звинувативши всю колишню філософію у відриві від життя, абстрактності, споглядальності. В центр філософствування була поставлена висунута Джемсом моральна заповідь: «робити те, що окупається».

Істину прагматисти тлумачать як відповідність думки і дії. Науковою істина виступає тоді, коли вона являє собою корисну робочу гіпотезу. Як тільки істина перестає «працювати» на нас, вона перестає бути істиною. Тим самим прагматизм заперечує об’єктивність істини і наукової теорії. Критерієм істини він оголосив «користь», або «зручність», тобто індивідуальний успіх. З цієї точки зору релігія істинна, якщо вона приносить комусь користь, наприклад, заспокоєння віруючій людині. Тим самим прагматизм заперечує принципову різницю між наукою і релігією: кожна по-своєму приносить людям користь. Ідеї й теорії, з точки зору прагматизму, виступають «інструментами» нашої діяльності, служать знаряддями для успішного вирішення напружених ситуацій. Тому Дьюї назвав своє вчення «інструменталізмом».

Висуваючи критерій користі на перший план, прагматизм тим самим санкціонує будь-який аморальний вчинок, аби останній не приніс шкідливих наслідків для того, хто його здійснює. Джемс висуває ідею про неповторність моральної ситуації, тому доктрину прагматизму часто називають ситуативною етикою. З такої релятивістської точки зору випливає уява про плюралізм моральнихцінностей. Таким чином, фундаментальними етичними принципами прагматизму виступають положення про те, що добро не є абстрактним поняттям, а завжди відповідає певній людській потребі; кожна моральна ситуація є неповторною, тому не існує “абсолютних істин”, і всякий раз людина мусить знаходити нове рішення.

Герменевтика

Герменевтика (від грець. hermeneuem – тлумачити, витлумачувати, інтерпретувати) як напрямок у філософії досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння тексту. Витоки герменевтики сягають античності і пов’язані з дослідженням класичних текстів; В епоху християнства мистецтво і теорія тлумачення розглядалися як інструмент правильного розуміння Біблії, а в період Відродження вперше починають розрізняти тлумачення священних текстів - hermeneutika sacra - і текстів “профанних”, що не відносились до Священного письма - hermeneutika profana. В епоху Нового часу продовжується процес перетворення герменевтики з монополії вузького кола богословів у проблему, яка хвилює все більшу кількість людей. Це завершується на початку ХІХ століття, коли Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834) - філософ і протестантський теолог створює власну філософську герменевтику. У своїй роботі “Монологи” в якості предмету герменевтики мислитель розглядає, насамперед, тексти, що відокремлені від дослідника великою часовою, історичною, культурною дистанцією. Це створює безліч бар’єрів для їхнього правильного розуміння, усувати які і покликана герменевтика. Розуміння можливе, за Шлейермахером, за умови спорідненості душ автора і читача. Якщо автор занадто далекий від читача, то текст ніколи не буде зрозумілим до кінця, а при цілковитій подібності автора і читача в тексті не залишиться прихованого змісту і його не треба буде тлумачити. Таким чином, для того, щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра “стороннього” і “рідного” між автором і читачем. Розуміння здійснюється двома шляхами або їхньою сукупністю: шляхом дивінації – «вживання» в душу автора твору; шляхом порівняння – зіставлення фактів, інших даних. Причому він ставив завдання до такої міри «вжитися» у текст, щоб зрозуміти його зміст «краще, ніж сам автор».

Важливий етап в подальшому розвитку герменевтики пов’язаний з ім’ям німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833– 1911), який розглядає герменевтику як специфічний методом наук, що займаються вивченням культури й історії – “ наук про дух ”.

У ХХ сторіччі одним з найвідоміших представників філософської герменевтики виступає Ганс Гадамер, який в своїй роботі «Істина і метод» виходить з того, що найпершим предметом і джерелом герменевтичної дослідження є мова як структурний елемент культурного цілого, без якої неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Вона є способом буття людини, її сутнісною властивістю, умовою пізнавальної діяльності. Принципом і джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Звідси випливає, що інтерпретація є відкритим процесом, який ніколи не може бути цілком завершеним. Крім того, розуміння тексту виявляється невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Найважливішими поняттями герменевтики виступають:

- розуміння – реконструкція і осягнення смислового змісту явищ історичної і соціокультурної реальності; розуміння - головна герменевтична задача;

- інтерпретація – операція мислення, що полягає в наданні смислу будь-яким проявам духовної діяльності людини, об’єктивованим у знаковій чи чуттєво-наочній формі, інтерпретація підпорядкована задачі розуміння;

- «герменевтичний трикутник» – взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем;

- «герменевтичне коло», яке виражає циклічний характер процесу розуміння: розуміння цілого складається з розуміння окремих частин, а для розуміння частин необхідне розуміння цілого. З цього погляду розуміння тексту є рух по колу від цілого до частини і від частини до цілого. Завжди існує певне перед-розуміння – первинне розуміння, що передує подальшому заглибленню в зміст тексту. Розробка попереднього начерку змісту тексту і його послідовний перегляд і є процесом розуміння смислу тексту.

Значення герменевтики в сучасну епоху обумовлено потребою забезпечити взаєморозуміння між людьми різних культур та релігій, необхідністю пошуку шляхів до діалогу і єднання людства.

Філософія життя

«Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX –початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф.Ніцше (1844-1900), В.Дільтей (1833-1911), А.Бергсон (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму, який виступив проти раціоналізму Просвітництва та філософія А.Шопергауера. Теоретики цього напрямку звернулися до життя як первинної реальності: у Ніцше вона виступає у формі «волі до влади», у Бергсона – як космічний «життєвий порив», у Дільтея – як потік переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїцію, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.

Артур Шопенгауер (1788-1860) у своїх роботах «Світ як воля і уявлення» та «Про підставу моралі» абсолютною першоосновою світу вважає “ волю до життя ” – нескінченне безцільне прагнення до активності і зміни, що творить світ і людину. Ця воля роздрібнюється в безлічі втілень, між якими йде невпинна боротьба, що пронизує усі рівні живої і неживої природи, в тому числі і людину. Людина – раба волі, яка змушує її жити, яким би безглуздим і жалюгідним не було людське існування. Але в людині бере начало прагнення до звільнення від підпорядкування безглуздій «волі до життя», до подолання егоїстичних імпульсів. До цього ведуть два шляхи. Перший – через мистецтво: завдяки спогляданню прекрасного відбувається відмова людини від нескінченного потоку бажань, рабського служіння волі; переживаючи зустріч з піднесеним, людина більше не вважає себе єдиним центром Всесвіту, автономним суб’єктом. Другий шлях – через жалість, співчуття, що звільнюють індивіда від тягаря турботи про власне життя і породжує в ньому турботу про чуже благо, перетворення чужого страждання у власне. Жалість - первородна глибина людського «Я», в якій відкривається значимість людини як особистості. Таким чином, призначення і сенс життя людини, за Шопенгауером, в естетичному і моральному звільненні від «волі до життя» шляхом подолання ілюзій про внутрішню автономію індивіда і усвідомлення надіндивідуальної значимості життя.

А.Шопенгауер першим у XIX столітті створив філософське обґрунтування песимізму. Усе життя – суцільні розчарування і страждання, що кореняться в самій «волі до життя», з її безглуздістю і вічною незадоволеністю. Людина під впливом волі увесь час чогось бажає: комфорту, здоров’я, продовження життя, які щодня потрібно завойовувати невпинною працею, постійною боротьбою з нестатками. Але бажання ніколи не задовольняються, а якщо задовольняються, то приносять із собою байдужість і нудьгу. Та й життя ми намагаємося зберегти, постійно маючи в перспективі смерть. Життя є щось таке, що треба «відстраждати», щастя ілюзорне, тому Шопенгауер називав існуючий світ «найгіршим з можливих».

Ідеї Шопенгауера далі розвинув Фрідріх Ніцше в своїх роботах «По той бік добра і зла», “Так говорив Заратустра”, «Антихрист», «Воля до влади», “Воля до влади”. Звертаючись до генези людського суспільства і культури, Ніцше виділяє інтелект і фантазію як головні властивості фізично слабкого «зоологічного виду» - тобто людини, за допомогою яких він вирішує практичні задачі виживання. Але логічне мислення, мова, наука ведуть до принципового перекручення дійсності, до повної підміни життя закономірністю – певним стійким і регулярно повторюваним началом. Інший важливий компонент людської культури, що набагато ближче, ніж наука, стоїть до життя – це мистецтво - «добровільне прагнення до ілюзії», що втілює в собі конструктивне начало культури. На ранніх етапах людської цивілізації мистецтво, в порівнянні з наукою, відігравало провідну роль у житті суспільства. Надалі ж співвідношення змінилося на користь науки. Справжня культура, за Ніцше, існувала в досократівскій Греції, де була рівноправність двох начал: діонісійного з його вільною грою життєвих сил і аполонівського з його розміреністю, оформленістю. Однак, починаючи із Сократа, а потім Платона, усе більше виявляється тенденція до усунення з життя всякої нерозумності, безпосередності; в ще більшій мірі це виразилося в християнстві. В результаті європейська культура пішла у своєму розвитку по шляху придушення діонісійного начала «розумом», «істиною», «Богом», в ній взяло гору прагнення до перетворення світу в суцільну впорядкованість. Повсякденне життя строго регламентується, в ньому залишається усе менше місця для героїзму, все більше тріумфує пересічність. Згідно Ніцше, філософія, християнська релігія й аскетична мораль відривають людину від джерел самого існування – від життя. Однак часи цих вчень, констатує філософ, пройшли – потрібні нові ідеї. На місце прагнення до осягнення сутності і порядку слід поставити життя як вічний рух, становлення, постійний плин, у якого немає мети, єдність, яку не можна оцінювати як істинне чи помилкове, добре чи зле. За Ніцше, усі процеси як фізичного, так і духовного життя – це різні модифікації волі до влади, до могутності – найважливішої властивості життя як такого.

Поняття волі, як основи всього існуючого, Ніцше запозичив у Шопенгауера, але надав йому іншого відтінку. Життя є не що інше як «воля до влади», воно прагне до максимуму відчуття влади. Ніцше вважає, що раціональна діяльність паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність - розмірковуваннями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього. «Воля до влади» – основа права сильного, котрий стоїть вище од усіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. Згідно Ніцше, протягом всієї історії раби у вигляді духовної помсти намагалися нав’язати свою мораль панам. Найвищого розвитку цей процес набув у християнстві. Іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини. Необхідно провести переоцінку цінностей.

Своїм етичним вченням Фрідріх Ніцше здійснив радикальний розрив з класичною традицією європейського раціоналізму. Він був найбільш незвичайним з усіх моралістів, що стверджував мораль через її критику і навіть радикальне заперечення. Він вважав себе першим “ аморалістом ”, “ справжнім безбожником ”, “ антихристом ”, динамітом, що покликаний підірвати болото звичних уявлень. Ніцше нещадно критикує цінності традиційного гуманізму, висуваючи гасло “переоцінки усіх цінностей”. Ніцше проводить фундаментальну різницю між двома типами моралі: мораллю панів і мораллю рабів. Під мораллю рабів Ніцше має на увазі мораль, що сформувалась під впливом християнської релігії, яка поневолює душі людей, паралізує їх творчу енергію, перетворює їх на покірних долі і лицемірних. Рабська мораль, претендуючи на всезагальність, є мораллю юрби, а не особистості. Ця мораль тлумачиться Ніцше як “воля до заперечення життя”, що виростає з рабського стану.

За Ніцше, загальноприйнята мораль підриває «волю до влади», яка є основою права сильного, котрий стоїть вище всіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. В основі “моралі панів» повинні бути наступні принципи: єдина безумовна цінність – «життя»; люди нерівні – у них різні життєві сили і «воля до влади»; сильна людина вільна від моральних зобов’язань, не зв’язана ніякими нормами. Усім цим вимогам, за Ніцше, задовольняє суб’єкт моралі панів - надлюдина («білява бестія»). По суті справи в міркуваннях Ніцше надлюдина займає місце Бога. “Бог помер. Ми його вбили”, – сповіщає Ніцше вустами Заратустри. І на його місце повинна прийти надлюдина.

Таким чином, погляди Ніцше цілком перевернули принципи традиційної класичної етики, орієнтованої на ідеали гуманізму і прогрес розуму. “Мораль панів” – це мораль сили і егоїзму, котра теж має певні обов’язки, але тільки стосовно подібних до себе. Позбавлена “моралістичних забобонів”, випущена Ніцше на свободу “білява бестія” викликала справжнє захоплення у середовищі естетизованої європейської інтелігенції кінця XIX – початку XX століття, бо відкривала для неї нові виміри особистої свободи. Але трапилось так, що ідеї нічим не стримуваного активізму, ірраціонального прагнення до утвердження свого життя, цинічна зневага до гуманістичних цінностей дуже швидко перейшли зі сфери рафінованого філософствування в практичну площину обробки мас, були використані ідеологами німецького фашизму. Коли Гітлер звільняв своїх вояків від моральних сумнівів і химери совісті, він лише посилював руйнівну інерцію цих фатальних думок Ніцше.

Філософські проблеми психоаналізу:

Дата добавления: 2014-12-29