Наслідки

Причини

У другому томі своєї книги «Сталін» Лев Троцький пригадував, що з 140 мільйонів населення РСФСР (виключаються Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща) великороси складають не більше 75 мільйонів, решта ж — 65 мільйонів — складають не великоросійські національності". Щоб схилити представників «неросійських» національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою.

Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто — ворожо.

Звісно, за таких умов, логічним було «приручити» непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів — українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших.

В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація» на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову».

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

«Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державної еліти. Не зважаючи на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції: і прокомуністично налаштовані, і ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Так, під тиском «націонал-комуністів» Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої «коренізації». Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики, спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено «українізацію» як «петлюрівську», а її прихильники почали «українізувати» Соловки та інші сталінські табори. І ось у декого з дослідників з'явилася думка: а чи не були «коренізація» і «українізація» грандіозною провокацією режиму з метою виявлення, а потім нищення «національно свідомих елементів»

39. Передумови та етапи створення радянського союзу?

Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владу володіла Російська комуністична партія (більшовиків).

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. Фактично вже тоді центром було узято під контроль основні сфери: оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок. Із закінченням громадянської війни у керівництва центрального апарату міцніла думка про ліквідацію декларативної самостійності республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації. Деякі ж керівні діячі національних республік (перш за все України та Грузії), навпаки, бажали більшої свободи дій, але їхній опір був недостатнім.

Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий–березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об’єднання 7 наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.

Розроблений Йосифом Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.

Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

40. Суспільно-політичне життя України в 20-30 роки 20 ст. Політичні процеси проти української інтелігенції сталінського режиму?

Українська культура у 20-30-ті р.р. Політика українізації. “Розстріляне відродження”

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 р. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного обліку цих обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася політика коренезації, що після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.

Українізація означала виховання кадрів із представників корінної національності. Крім цього, впровадження в практичну діяльність партійного, радянського і господарського апарата рідного для населення мови, розширення мережі шкіл і інших навчальних закладів, де навчання повинне вестися рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення при цьому мало і те, що керували ключовим у долі українізації Наркоматом утворення в 20-і роки переконані прихильники національного відродження - Г. Гринько, А. Шумський і Н. Скрипник. Переважне більшість співробітників Наркомату також володіли українською мовою, на ньому велася відповідна документація.

Із самого початку українізація зштовхнулася з опором партійного і державного апарата. Більш того, згідно з офіційними даними уряду УРСР на початку 20-х років органи радянської влади в Україні в абсолютній більшості обслуговували російські чи російськомовні чиновники. Багато хто з них зовсім не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою "петлюрівщині" і всіляко як тільки могли саботували її здійснення. З великими утрудненнями в другій половині 20-х років удалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Надзвичайно повільно здійснювалася українізація партійного апарата, що повинний би в рішенні цих проблем задавати тон. Вся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій половині 20-х років проводилася російською мовою.

Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювалося переважно російською мовою. В другій половині 20-х років ситуація трохи змінилася, але не на стільки, щоб її можна вважати на гарному рівні. Все-таки українізація поступово початку усе більше охоплювати найбільш важливі ланки партапарату.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно виявився на практичній діяльності школи. Кількість шкільних установ з викладанням у них українською мовою зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1950 р. - 85%. В інших школах викладання здійснювалося на мовах народів, що проживали в Україні: російському, грецькому, польському, німецькому, чеському, єврейському й ін.

Однак же українізацію її ініціатори зовсім не вважали самоціллю. Цей процес підкорявся надзадачі більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найбільш важливих і діючих засобів досягнення цієї задачі і допускалася тільки в тих рамках, у яких не суперечила інтересам і ідеологічним орієнтирам вищого державного керівництва. Але все це виявилося таки тимчасовим явищем, як про це свідчить подальший розвиток республіки

У 1933 р. починається помітний відхід від українізації активних її учасників репресують. Вони піддаються іншим переслідуванням. Радянська влада повертається на шлях русифікаторської політики, що у свій час так проводив стосовно України і її народу царат і його величезна чиновницька рать в особі міністрів, інших членів царського уряду, що вважали, що української мови не існує взагалі. Як бачимо, іноді історичні паралелі між собою перетинаються, залишаючи самий темний слід по собі.

У 1917-1920 р. Україну залишили видатні письменники, у тому числі Н.Вороной, А.Олесь, В.Самийленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої української літератури, які жадібно прагнули до відновлення мистецтва, створенню художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи. Серед них А.Досвітний, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, Н.Куліш, М.Рильський, А.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Н. Хвильовий і ін. Багато добутків цих письменників ввійшли в українську літературну класику досить міцно.

У 20-і роки в республіці було кілька літературно-художніх об'єднань. Серед них такі, як "Гарт", "Плуг", "Ланка", Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛИТ) і т.д. Ці об'єднання охопили основну кількість наявних в Україні майстрів пера.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20–х років була дискусія, у центрі якої був Н. Хвильовий, ідеологічний натхненник ВАПЛИТ. У дискусії мова йшла про шляхи розвитку української літератури, необхідності широкого використання досягнень європейського мистецтва, недоцільності орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза нею Н. Хвильовий не мислив, не уявляв собі українського відродження. Він проголосив сміливий, сміливий по тим часам гасло: «Геть від Москви! Даєш Європу!». Це гасло означало відсіч усьому той, що критики пізніше називали «московським комплексом».

Більшість українських письменників прийняли заклики Н.Хвилевого з непідробленим захватом. Офіційні влади оцінили їх дуже негативно, вбачаючи в них не що інше як підкоп під імперію. Пізніше виступ Н.Хвилевого з'явилося приводом для його переслідування і жорстокого гоніння.

З переходом до непу в значній мірі зріс інтерес до образотворчого мистецтва. Підсилюється увага до музичної творчості, театру. В Україні виникає цілий ряд творчих об'єднань художників. Серед них - асоціація художників Червоної Армії, члени якої проголосили своєю основною задачею правдиве зображення сучасності. Збагачували мистецтво художники блискучої, яркою школи И.Бойчука (бойчукивці). У їхній творчості в неповторному синтезі зливалися в гармонії елементи стародрукованого і візантійського живопису. Відбувається становлення прикладної художньої творчості.

У театральному мистецтві досить плідно працювали колективи, об'єднані в першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченко в Києві на чолі з Л.Загоровим. Творчо виявляв себе колектив Державного драматичного театру ім. И.Я. Франко під керівництвом талановитого режисера Г.Юри. Крім цього, 1922 р. у Києві заблискала зірка театру “Березіль”, з одним з найвидатніших і талановитіших реформаторів українського театру за увесь час його існування – Лесем Курбасом. У 20-і роки його чудова творчість досягла воістину найвищого рівня.

В ці роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно. У 1927р. будівництво Київської в той час найбільший у Європі, який пізніше буде привласнене ім'я чудового кінорежисера А.Довженко. Але в ті роки спалахує його яскрава зірка. У 1927 р. він поставив кінофільм “Звенигору”, а в 1929 р. – “Арсалан”.

У сфері музичного мистецтва на 20-і роки приходиться творчий зліт композиторів Г.Мотузки, П.Козицького, Л.Ревуцького й ін. Далеко за межами республіки була відома хорова капела “Думка” на чолі з незмінним керівником Н.Городовенком. Таким чином, 20-м рокам властиво бурхливий розвиток літератури, образотворчого мистецтва. Творчий потенціал українського мистецтва був дуже могутнім. Незважаючи на перешкоди й обмеження ідеологічного характеру, дозволив кращим його представникам досягти феноменальних висот. Ці роки ввійшли в історію як період українського національно-художнього відродження.

30-і роки на Україні безумовно ознаменовані відчутними зрушеннями в культурному житті. Вони з'явилися наслідком модернізації країни, що самим рішучої, "революційним" образом настійно проходила в роки перших п'ятирічок. Культура, так сказати, йшла слідом за перетвореннями в матеріальному виробництві, точніше - розвивалася в одному руслі, освячувалася одним пафосом рішучих "поривів" уперед по шляху соціалістичних перетворень, що розцінювалися тільки в позитивному аспекті.

Головним, визначальним явищем культурного процесу в 80-і роки з'явилася організація утворення дітей і дорослих. Наука, література і мистецтво. їхніх сферах відбувалися досить складні й одночасно суперечливі процеси. Їхня істота полягала в тім, що, з одного боку, прагнучи до створення сучасної економіки, підвищуючи рівень військової моці країни, держава і правляча партія прагнули і до розвитку культури. З іншого боку - усі прояви культурно-духовного життя строго контролювалися, уніфікувалися, наповнялися пропартійним, просталинським ідеологічним змістом. Культура була знаряддям тоталітарної системи в її спрямованості неодмінно закріпити свій усеохоплюючий контроль над суспільством, усіма народами багатонаціональної величезної держави.

Якщо в освітній і науковій сферах, незважаючи на складності, усі таки відбувся відчутний прогрес, то в літературі і мистецтві ситуація була трохи іншою. 30-і роки з'явилися найтрагічнішими, найважчими в новітній історії. Постановою ЦК ВКП(б) минулого ліквідовані літературно-художні суспільні об'єднання. Замість цього в 1934 р. створюється єдиний союз письменників. З тих пір літературний процес потрапив під твердий контроль партійно-державних чиновників.

30-і роки проходили під знаком жорстоких переслідувань діячів національної культури, наступального гоніння на них. Діячів культури неодмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ГПУ різного роду "контрреволюційних організацій". Заарештовується поет і драматург Н. Ялової. Його друг письменник Н. Хвильовий у результаті цькування і гонінь покінчило життя самогубством. У результаті абсурдного, бездоказового обвинувачення репресовані С. Слюсаренко, А.Досвітний, відомий гуморист О. Вишня.

У 1934 р. розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Бурового й ін. З 193 членів і кандидатів у члени Союзу радянських письменників України, що були прийняті в його ряди під час першого письменницького з'їзду було репресовано 97 чіл. У цілому в 20-30-і роки жертвами жорстоких репресій в Україні стали близько 500 письменників. Якщо революційні і 20-і роки XX ст. ввійшли в історію культури України як період її відродження, то 30-і дослідники дуже влучно назвали "розстріляним відродженням".

Ті ж з письменників, що залишилися в живих, змушені минулому без найменшого натяку на критику зображувати минуле і сьогодення, оспівувати більшовицьку партію й особисто И. Сталіна. Але, проте, навіть у цих неймовірно складних соціально - економічних умовах письменники республіки зуміли зберегти яскраве і самобутнє українське художнє слово, а також сильний потенціал можливості для відродження літератури в майбутньому. Адже письменники наступного років при підготовці художніх творів спиралися на самобутній талант майстрів пера, що пішли з життя, 30-х років.

41. Радянська індустріалізація в Україні: завдання, джерела,темпи, результати.

Дата добавления: 2015-01-03