Питання № 54 Проблема співвідношення природи й сутності людини в історії філософії

Питання № 53 Формування та історичний розвиток проблематики філософії людини

Концепції, які аналізують положення людини у світі, розрізняються розумінням вищого пріоритету світу (Бог, природа, суспільство тощо). Положення людини характеризується специфікою її взаємовідношення з таким пріоритетом.

Космоцентризм абсолютизує значущість Космосу, природи. Антична натурфілософія всю увагу приділяла Космосу — світовому ладу, характеризуючи його як живе, тілесне, матеріальне ціле. Людина — це мікрокосм, частина макрокосмосу, яка має певні особливості. Пізніше, в епоху Відродження, на перший план виходить пантеїстичний природоцентризм, який оцінював людину як своєрідну піщинку Всесвіту.

Теоцентризм стверджує культ Бога — творця світу і людини, судді усіх людських думок і справ. Людина, як образ і подоба Бога, наділена свободою волі. Обравши невірний шлях, вона опиралася волі Бога і стала гріховною істотою. Життя християнина — це пошук ним власного шляху спасіння душі, єднання з Богом. Теоцентричні погляди панували в епоху середньовіччя.

Соціоцентризм вищим пріоритетом вважає культуру, суспільство. Провідна роль у формуванні і розвитку людини належить соціальному фактору, тобто тому культурному середовищу, в якому народилася і живе людина. Соціоцентрична установка вимогає спочатку пізнати і зрозуміти суспільство, а потім, завдяки цьому, і своєрідність особи. Соціоцентризм був визначальним принципом для філософських поглядів Конфуція, Гоббса, Маркса.

Антропоцентризм, починаючи з філософії Нового часу, у ранг вищої цінності світу підносить людину. Ця точка зору зараз поділяється філософською антропологією. Людина здатна пізнати перш за все себе. Вона осягає світ лише через призму своїх потреб та інтересів. Сам Всесвіт начебто збудований для того, щоб людина могла його усвідомлювати і засвоювати. У синергетиці — сучасній загальнонауковій теорії самоорганізації — людина розглядається як значний чинник еволюції Всесвіту.

У філософії Давньої Індії людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари).

У давньогрецькій філософії людина не існує сама по собі, а є складовою певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос (мілетська школа). У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної та людської природи, що знаходила свій вияв в образі Христа.

Філософія Нового часу утверджувала природний потяг людини до добра, щастя, гармонії. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Декарт, Дідро). Також мало місце тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами (Гольбах).

Німецька класична філософія. Людина за Кантом, з одного боку належить природній необхідності, а з іншого – моральній свободі. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності – людина вільна. Гегель зосередився на вираженні становища людини як суб’єкта духовної діяльності і носія духу та розуму.

У сучасній філософії значну увагу приділяють внутрішньому світу людини. Можна виділити основні ознаки людини: наявність розуму; соціальність; цілеспрямована діяльність; здатність творити символи (слово); духовність.

Дата добавления: 2015-01-03