Координація економічної політики залежно від засобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна. 4 страница

¨ Міжнародний інвестиційний банк був утворений в 1970 р. Його основною метою було

надання довгострокових кредитів для розвит­ку економіки країн-членів. Переважна частина кредитів надавала­ся в конвертованій валюті і тільки 10% — в перевідних рублях. В 90-х роках МБЕС і МІБ стали відчувати величезні труднощі, пов'я­зані з нестачею ресурсів, з платежами. З розпадом системи соціалі­стичних країн і РЕВ їх функції, по суті, вичерпались.

Основними елементами валютної інтеграції в Західній Європі є: узгоджений режим валют; утворення колективної валюти; спільні фонди взаємного кредитування тощо. Регулюючу роль в інтегра­ційному процесі відіграють державні валютно-кредитні й фінансові інститути. Найважливіші з них: Європейський інвестиційний банк (ЄІБ, утворений в 1958 р.); Європейський фонд розвитку (ЄФР, 1958 р.); Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС, 1973 р.), який потім був трансформований в Європейський валютний інсти­тут (ЄВІ, 1994), Європейський валютний фонд (1979 р.).

¨ До 1979 р. в основному була сформована Європейська валютна система (ЄВС), яка

призначена надати імпульс економічній інтег­рації. ЄВС являє собою сукупність економічних відносин, пов'яза­них з функціонуванням валюти в країнах "Спільного ринку" (зго­дом ЄС). В 1994 утворено Європейський валютний інститут, який розпочав підготовку організації Європейської системи центральних банків і утворення Європейського центрального банку. З 1999 р. здійснюється трансформація Європейського валютного інституту в Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розташований у Франкфурті-на-Майні. Як підсумок валютної інтеграції в рамках ЄС відтоді діє Європейський валютний союз (ЄВС).

¨ Необхідними стали інститути, що були б інструментами всіх європейських країн. Одним з

них став Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР), утворений в 1990 р. практично усіма європейськими країнами, а також США, Канадою, Японією й деякими іншими неєвропейськими державами.

Інтеграційні процеси на рівні регіонів сприяли утворенню регіо­нальних міждержавних економічних угрупувань і в інших части­нах світу. Найбільшими з них є: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959р.), Африканський банк розвитку (АфБР, 1964 р.), Азіатський банк розвитку (АзБР, 1965 р.), Ісламський банк розвитку (ІБР, 1976 р.), Арабський валют­ний фонд (АВФ, 1977). Банки розвитку призначені для створення сприятливих умов економічного зростання країн, що розвиваються. Крім того, вони повинні сприяти реалізації політики регіоналізму, зміцненню регіональної політичної солідарності, а також етні­чної й конфесійної солідарності.

Своєрідними інститутами в структурі міжнародних валютно-кредитних відносин є клуби кредиторів і консультативні групи країн. Найвідоміші й найвпливовіші в міжнародних відносинах – Паризький і Лондонський клуби кредиторів.

· Паризький клуб утворено в 1956 р. як неформальну організацію урядів країн —

кредиторів для розв'язання проблеми заборгованості. Клуб здійснює нагляд за процесом сплати боргів й веде переговори з країнами-боржниками з питань реструктуризації боргів. Членами клубу є переважно розвинуті країни ОЕСР. Головою клубу традиц­ійно є представник міністерства фінансів Франції. Члени Паризького клубу беруть на себе зобов'язання кредитувати один одного в на­ціональних валютах, а також – треті країни в рамках спільної угоди про позики. Крім того, вони надають валюту Міжнародному валютному фонду. Клуб розробляє умови позик, приймає рішення про пролонгацію заборгованості, а також припинення платежів по боргам.

· Лондонський клуб – неурядова організація, яка об'єднує майже 600 найбільших приватних

банків-кредиторів. Банки-члени клубу укладають з урядом країни-боржника угоду про умови погашення боргу, його реструктуризацію. Угода про реструктуризацію можлива тільки в тому випадку, якщо країна-боржник приймає програму МВФ зі структурного керування своєї економіки, причому її виконання жорстко контролюється.

У міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносинах зро­стає роль консультативних груп провідних країн світу. Це також своєрідні клуби на міждержавному рівні, які здійснюють загальне регулювання міжнародних економічних процесів, в тому числі й у валютно-кредитній сфері.

Ø Група п'яти (Г-5) складається зі США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії.

Утворена в 1985 р. з метою стабілізації курсів національних валют й розробки для цього відповідальних заходів.

Ø Група семи (Г-7) "Велика сімка" складається з Г-5 плюс Канада й Італія. Вона обговорює

широке коло економічних проблем.

Ø Група десяти (Г-10) сполучає Бельгію, Канаду, Францію, Італію, Німеччину, Японію,

Нідерланди, Швецію, Швейцарію, Велику Брита­нію, США (Швейцарія стала одинадцятою вже після сформування групи). Основна мета — вирішення проблем міжнародної валют­ної системи.

Ø Група двадцяти (Г-20) сполучає Г-10 і ще 10 розвинутих країн. Мета – співробітництво у

вирішенні проблеми міжнародної валют­ної системи.

Ø група тридцяти (Г-30). Це некомерційна організація провідних банкірів, економістів,

бізнесменів, створена для обговорення ключових про­блем, неофіційного обміну думками, консультацій з економічних проблем, в тому числі й валютно-кредитних.

Нарешті, регулювання міжнародних відносин в валютно-кредитній і фінансовій сфері здійснюють неспецифічні органи ООН, тобто організації, діяльність яких виходить за межі цієї сфери. В першу чергу, це ЕКОСОР, потім ЮНКТАД та деякі інші органи й організації.

Таким чином, наприкінці XX сторіччя утворилася розгалужена й досить складна інституціональна структура міжнародного валютно-кредитного ринку. Основними структурними блоками є такі групи інститутів:

1. Держані органи й заклади, що контролюють міжнародну валют­но-кредитну діяльність країни, — міністерства (фінансів, економіки), національні банки й інші установи.

2. Багатонаціональні банки (БНБ).

3. Валютні біржі.

4. Міжнародні валютно-кредитні організації, котрі в свою чергу, поділяються на групи й види:

4.1. Міжнародний валютний фонд (МВФ);

4.2. Група Світового банку (МБРР, МАР, МФК, БАГІ, МЦУІС);

4.3. Банк міжнародних розрахунків (БМР);

4.4. Група Європейських міжнародних банків, організаційно пов'язаних з ЄС (ЄІБ, ЄБРР, ЄЦБ);

4.5. Регіональні банки розвитку;

4.6. Неспецифічні органи ООН (ЕКОСОР, ЮНКТАД);

4.7. Клуби кредиторів (Паризький, Лондонський);

4.8. Консультативні групи (Г-5, Г-7, Г-10, Г-20, Г-24, Г-30, Г-77, та ін.).

Головне призначення міжнародних фінансових інститутів – регулювання міжнародних валютно-кредитних і фінансових відно­син з метою ефективного розвитку світогосподарських зв'язків.

Основні цілі міжнародних інститутів:

· стійкий і поступальний розвиток економіки;

· прискорення міжнародної валютної інтеграції як на регіональ­них рівнях, так і в глобальному вимірі;

· нормалізація і стабілізація міжнародних валютно-кредитних відносин;

· лібералізація й координація валютно-кредитної політики у відносинах між країнами;

· надання економічної допомоги країнам, що розвиваються, і краї­нам з перехідною економікою шляхом надання кредитів і кон­сультативної допомоги;

· збирання й обробка інформації, наукові досліди з проблем міжна­родних валютно-кредитних і фінансових відносин.

Дата добавления: 2014-12-24