Українська культура у другій половині XIX — на початку XX ст. 2 страница

Театр. У другій половині XIX ст. подальший розвиток українського те­атру потребував остаточного відокремлення від російського і польсько­го, формування власного самобутнього репертуару. Короткочасна лібе­ралізація суспільно-політичного життя в Україні на початку 60-х років посилила інтерес громадськості до театру, зумовила появу аматорських драматичних гуртків.

Однак у другій половині XIX — на початку XX ст. український театр у Російській та Австро-Угорській імперіях розвивався в несприятливих умо­вах. Емський акт 1876 р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз'ясненні до цього указу, розісланому по губерніях у 1881 р., вказувалося, що драматичні п'єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватися на сцені "з особливого на те кож­ного разу дозволу генерал-губернаторів", а "влаштування спеціального малоросійського театру" зовсім заборонялося. Після польського повстан­ня 1863 р. в Україні було заборонено й польські вистави.

Український професійний театр свої витоки веде з аматорських гуртків в Єлисаветграді М. Кропивницького, який у 1871 р. вступив за контрактом "на малоросійські ролі" до театру в Одесі.

У 1 881 р. Марко Кропивницький (1840— 1910), граючи в театрі Аш-каренка в Кременчуці, здобув дозвіл на українські вистави і створив Товариство українських акторів. Для свого театру за роки творчого життя він написав близько 40 п'єс, і тому по праву вважається "батьком" україн­ського театру. Серед його є п'єс є й такі, що і сьогодні входять до реперту­ару театрів в Україні: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Олеся" та ін.

Поряд з М. Кропивницьким над створенням українського театру пра­цювали талановиті брати Тобілевичі — І. Карпенко-Карий та М. Садовський, П. Саксаганський та М. Заньковецька. Всі українські актори до революції були або учнями Кропивницького, або учнями його учнів. З жовтня 1882 р. до серпня 1883 р. трупа Кропивницького давала вистави в Єлисаветграді, Києві, Харкові, Полтаві та інших містах. Під час гастролей у Києві 1883 р. до трупи Кропивницького приєднався аматорський гурток М. Старицького, хоч пізніше знову відбувся поділ на дві трупи. Довгий час вони не мали пост­ійного місцеперебування і приміщення. Лише у 1907 р., після успішних гас­тролей у Києві, Садовський взяв в оренду Троїцький народний будинок (те­пер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний театр.

На початку XX ст. трупи мали багатий репертуар, який включав близько 60 п'єс. Багато українських письменників, не драматургів за по­кликанням (П. Мирний, О. Пчілка, І. Нечуй-Левицький та ін.), своїми тво­рами сприяли розвиткові української драми. Після реформи 1861 р. у дра­мах почали відтворювати історію українського народу (О. Огоновський "Федько Острозький", І. Якимович "Роксолана" та ін.). Вибирали, як пра­вило, особливо оригінальні долі відомих людей. Для цих п'єс характерни­ми були романтизація та ідеалізація минулого, насамперед козаччини, тому часом ці твори були далекі від справжньої історії. На кінець 80-х років вони зійшли зі сцени.

Серед театральних героїв кінця XIX — початку XX ст. переважали люди зі складу незначних, звичайних. Колишня розважальність, етнографічна пізнавальність вже повністю замінені гострим соціальним конфліктом між багатими й бідними. Драма цього періоду максимально прив'язана до ре­ального життя українського селянства. Проте вже на початку XX ст. інте­рес до цієї теми було втрачено. Почали з'являтися драми-феєрії, драми-казки, драми-опери. Розпливчастою стала тематика драм: від біблійних сказань ("На полі крові" Л. Українки) до найактуальніших проблем часу ("На новий шлях" Б. Грінченка). Героями театральних вистав стали зде­більшого представники інтелігенції. Багато було драм на злободенні теми, їх називали своєрідними "протоколами епохи".

Для драматургії початку XX ст. велике значення мали твори Володи­мира Винниченка (1880—1951) ("Дисгармонія", "Великий Молох" та ін.). Висока культура белетризування, актуальна проблематика, імпресіоністич­на манера змалювання внутрішніх переживань героїв — усе це вабило і читачів, і глядачів. "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка", — зазначав у 1909 р. М. Коцюбинський. Винниченку належить 23 п'єси. Першу ("Дисгармонія") він написав у 1906 р. Україн­ський театр у цей час переживав стагнацію, залишаючись етнографічним, романтично-сентиментальним, водевільно-розважальним. Саме з драма­тургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену.

Формування українського театру на початку XX ст. відбувалося, од­нак,} у межах побутової тематики. Модерні течії у мистецтві розробляли здебільшого російські театри. Такий перший постійний театр був органі­зований у Києві в 1891 р. М. Соловйовим.

Привілейоване становище серед інших займав Міський (оперний) те­атр, заснований у 1867 р. 8 листопада оперою О. Верстовського "Асколь-дова могила" відкрився Київський театр опери та балету. Він був першим у Російській імперії провінційним закладом такого типу. Мав фінансову підтримку від міської влади, основний контингент відвідувачів становили матеріально забезпечені верстви населення. Поява такого театру показу­вала неухильний культурний прогрес в Україні, сприяла формуванню ес­тетичних смаків, художніх уподобань певної частини тогочасного суспіль­ства. Сам факт його діяльності був своєрідним стимулом, що заохочував до роботи в оперному жанрі українських композиторів.

Разом з тим цей театр працював у політичному й художньому руслі Пе­тербурзького і Московського імператорських театрів. На межі XIX— XX ст. у його репертуарі з'являються нові видатні твори П. Чайковського, М. Рим-ського-Корсакова, Р. Вагнера та ін. Як мистецький заклад Міський театр пе­ребував на високому професійному рівні, не поступаючись багато в чому навіть столичному.

Проте операм українських композиторів тут практично не було місця. Такою була доля всієї музично-театральної спадщини М. Лисенка, П. Со-кальського,Б.Підгорецького,М.Аркаса,а також М.Лисенка (1842—1912) — класика української музики, фундатора національної композиторської шко­ли, піаніста, диригента, фольклориста, громадського діяча, який залишив велику спадщину — 500 обробок народних пісень, майже 250 оригіналь­них творів.

З поглибленням утисків щодо культури під час революції 1905—1907 рр. визначальну роль у розвитку української музичної культури відігравав те­атр М. Садовського, в якому було запроваджено регулярне сценічне втілен­ня оперних творів. Опери на сцені цього театру виконувались українською мовою. У театрі М. Садовського було поставлено "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Чорноморців", "Різдвяну ніч", "Утоплену", "Енеїду" М. Лисенка, "Продану наречену" Б. Сметани тощо. Деякі з цих опер профес­ійним рівнем виконання режисерського та художнього втілення не посту­палися виставам Міського театру. Однак колектив, керований М. Садовсь-ким, був неспроможний забезпечити успішний розвиток українського оперного мистецтва. Перешкоджали цьому політика царського уряду, по­стійна нестача коштів і, зрештою, приватний характер ведення справи.

Україна завжди славилася своїми співаками. Найталановитіші з них, аби мати можливість повністю розвинути свій талант, йшли на кращі сцени Петербурга, Москви, Парижа і Мілана, де досягали високого становища в мистецькому світі. Серед них — А. Нєжданова, С. Крушельницька, О. Ми-шуга та ін. У книзі "Повернення мадам Баттерфляй у рідне гніздо Торре дель Лаго" Р. Кортопассі писав: "У перші десятиліття XX ст. на оперних сце­нах світу царювали лише чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тіта Руффо, Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їх ви­сот і стати поруч з ними. Нею була Соломія Крушельницька. Однак порівняно з уславленими колегами як особистість вона виявилась набагато ви­щою".

Соломія Крушельницька (1872—1952) у 1893 р. закінчила Львівську консерваторію. їй було вручено диплом з відзнакою й медаль. У дипломі зазначалося: "Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сце­ни...". Того ж року, після роботи у Львівському міському театрі, вона поїха­ла навчатися в Італію. А через кілька років почалися її тріумфальні гаст­ролі країнами світу. В історії оперного мистецтва С. Крушельницька по­сідає особливе місце ще й тому, що вона була всебічно обдарованою й ос­віченою, сповненою артистичного чуття й шляхетності, розмовляла й співала українською, російською, польською, німецькою, англійською, іта­лійською, іспанською мовами. С. Крушельницька мріяла про створення ук­раїнської опери. Заробляла гроші на спорудження українського універ­ситету й театру у Львові. Майже щороку брала участь у вшануванні пам'яті Т. Шевченка, приїздивши для цього до Львова з-за кордону.

На початку XX ст. український драматичний і музичний театри розви­валися в межах національної форми, хоча перевага залишалася за виста­вами й операми російськими, італійськими, французькими, німецькими. Тому цей період дістав назву музичного еклектизму. Український театр дореволюційного періоду нагально потребував реформування. Для цього створюються Київська консерваторія на базі музично-драматичної шко­ли (1913) та Одеська консерваторія (19Н). Проте в основному ці проце­си розпочалися пізніше, в роки національно-визвольної революції.

Архітектура. Із середини XIX ст. великі зрушення відбулися у галузі архітектури. Після скасування кріпацтва значно збільшується населення міст. Піднесення промислового потенціалу, зростання духовних і мате­ріальних запитів суспільства потребували збільшення масштабів міської забудови, розробки нових типів споруд, матеріалів, конструкцій. Протя­гом кількох десятиліть кардинально змінюється зовнішній вигляд Украї­ни. Ділове і громадське життя переноситься на центральні вулиці та про­спекти, де споруджуються прибуткові будинки, банки, торговельні цент­ри. У 70-х роках XIX ст. центром Києва остаточно став Хрещатик.

Тривалий час забудова міст мала стихійний характер і не підлягала нія­ким правилам. Заводські корпуси вклинювались у житлові квартали, фор­мувалися робітничі передмістя (Шулявката Батиєва Гора в Києві, Чечелів-ка в Катеринославі, робітничі селища в Донбасі).

Проте ці сторони розвитку не можуть цілком заступити художню своєрідність архітектури другої половини XIX — початку XX ст. З кінця XIX ст. успішно застосовуються металеві конструкції, зводяться перші спо­руди з бетону та залізобетону (перший у світі залізобетонний маяк у Ми­колаєві, 1904). Багато житлових споруд, зведених майже століття тому, за незначної реконструкції цілком відповідають якісним характеристикам

нашого часу (ансамбль колишніх прибуткових будинків початку XX ст. на Великій Житомирській у Києві, на Сумській вулиці у Харкові та ін.).

У ці роки сформувалася високопрофесійна школа української архітек­тури: П. Альошин, О. Бекетов, В. Городецький, О. Вербицький, О. Кобелєв та ін. У 50-х роках ще продовжували зводитися будівлі у стилі класицизму, наприклад Перша київська гімназія, 1850 р. — нині гуманітарний корпус Київського університету (архітектор О. Беретті). Однак окремі вдалі ро­боти вже не могли подолати кризи стилю. Т. Шевченко, як і майже всі діячі демократичної культури, ототожнював пізній класицизм миколаївської доби з казарменою спорудою. Спроба знайти новий шлях, використати романтичний арсенал форм середньовічної архітектури або прийоми раннього Відродження також стикалися з жорстокою регламентацією. Комплекс будинків Присутствених місць (1854— 1857, архітектори К. Скра-жинський, М. Іконников, І. Штром), що складають ансамбль Софійської площі, був оформлений у стилі раннього Відродження, хоча фасад їх не

настільки виразний.

Найбільш значною пам'яткою архітектури того часу є Володимир-ський собор, будівництво та живописне оформлення якого затяглося май­же до кінця століття (1862—1896). Первісний проект І. Штрома передба­чав грандіозну 13-поверхову споруду. Здійсненню задуму перешкодили події Кримської війни. Автори проекту прагнули до більш точного відтво­рення давньоруських та візантійських взірців, хоч їм не вдалося уникнути еклектичного нашарування.

70-ті роки XIX ст. були переломними в розвитку української архітек­тури. Інтенсивне будівництво охопило всі великі міста, набуваючи в кож­ному з них своїх неповторних рис. Починається доба розквіту еклекти­ки як провідного напряму архітектури. Поштовхом до зміни стилю у за­будові Києва стало відновлення К. Маєвським Царського (Марійського) палацу. Піднята з руїн споруда вразила сучасників вишуканістю й багат­ством форм пізнього бароко. Через деякий час у місті та в цілому в Україні було зведено чудові споруди Київського, Львівського, Одеського оперних театрів, виконані у віденському стилі "рінгштрассе", який у період розкві­ту еклектики набув інтернаціонального значення. Основний принцип ек­лектики — кожна споруда має свій стиль — послідовно втілив у своїй твор­чості академік архітектури Володимир Ніколаєв (1847—1911). Протя­гом кількох десятиліть він брав участь у спорудженні таких будівель Киє­ва, як Купецьке зібрання (нині приміщення Київської філармонії"), театр Бергонєв (нині російський драматичний театр ім. Лесі Українки), Ми-кільський собор Покровського монастиря та ін.

У перші роки XX ст. в українській архітектурі відбувається станов­лення стилю модерн, що було пов'язано не лише зі спробою подолати "ба-гатостильність" минулих років, а й прагненням створити в усіх видах ми­стецтва синтетичний стиль, головною ознакою якого стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Парадигмою модерну була спле-

тена з лози хатина замість дорійського храму. Втім, таке становище існу­вало лише в ідеалі: цегла залишалася основним матеріалом масового будів­ництва, а твори "чистого" модерну в архітектурі початку XX ст. досить рідкісні.

Менше ніж через десять років після появи будівель бельгійця В. Гортау в стилі модерн (1883—1894) у нього з'явилися послідовники в Україні. Більшість із них активно шукала національні моделі нового стилю (В. Кри-чевський, К. Жуков, С. Тимошенко, В. Троценко). Прикладом поєднання модерну і романтичної еклектики є творчість В. Городецького. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно нада­вати їм вигляду в дусі стародавніх стилів.

Владислав Городецький (1863—1930) дістав визнання наприкінці 1890-х років. Йому доручають будівництво художньо-історичного музею (нині Державний музей українського образотворчого мистецтва), като­лицького Миколаївського костьолу, кенаси (Караїмський молитовний бу­динок). В. Городецький обирав для своїх споруд гаму кольорів, у якій до­мінував природний колір цементу — сірий. Часто використовувалися ор­наменти зі східними мотивами, які нагадують різьблення по каменю, хоч насправді виліплені з міцного цементу.

В архітектурній творчості В. Городецького помітне місце належить його власному будинку на вулиці Банковій — так званому будинку з химерами. Він знаменитий не так своєю архітектурою, як зовнішнім оздобленням скульптора Еліо Саля, італійця за походженням, який був чудовим ані­малістом і якому добре вдавалися зображення тварин, природність відтво­рення їхньої поведінки. Звернення до світу тварин, птахів і риб не було новим у мистецтві. В античну епоху в мистецтві готики, ренесансу, бароко зображення деяких тварин слугували геральдичними знаками, символізу­вали певні прикмети людей і навіть держав. На відміну від конкретизова­ного символічного й алегоричного призначення тварин у давньому мис­тецтві, у творчості Еліо Саля вони — збірний символ, завдяки якому межі між реальним і фантастичним майже немає. Проте запропонований варі­ант синтезу модерну й анімалістичної скульптури не знайшов подальшо­го розвитку в історії українського мистецтва XX ст.

Менше ніж десять років (до початку революції 1917 р.) існував в Україні неокласицизм. У відродженні інтересу до класицизму відіграли роль претензії панівних верств на державну велич та пошуки панацеї від різно-стилля та декоративізму. Окремі ансамблі, що з'явилися напередодні Пер­шої світової війни, були близькими копіями творів столітньої давності. Неокласицизм все-таки дав оригінальні зразки високого стилю і допоміг завершити низку ансамблів минулого. Важливу роль у його становленні відіграв видатний архітектор Павло Альошин (1881 — 1 961). За його про­ектом було споруджено Педагогічний музей (нині Будинок вчителя у Києві), будинок Ольгинської жіночої гімназії (сучасне приміщення НАН України). До зразків неокласицизму належить корпус Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського та бібліотеки Київського університету на вул. Володимирській (архітектор В. Осьмак), будівництво яких було розпочато у 1913 р.

Неокласицизм відіграв важливу роль у забудові не лише Києва, а й інших міст України. Йому віддають належне архітектори О. Бекетов в оформленні сільськогосподарського інституту в Харкові (1912— 1914), О. Красно-сельський в ампірних формах дитячого пансіону (1914—1915) у Катери­нославі та ін.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. тривав прогресив­ний розвиток української культури, хоч це й відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому культура не могла нормально розвиватися за властивими їй іманентними еволюційними закона­ми. Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні супереч­ності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, а й великий по­літичний тиск з боку державних культур: російської, німецької, польської. Це пригнічувало творчий потенціал народу, виснажува­ло духовні сили нації. Історія культури цього періоду ще раз дово­дить, що за відсутності держави, без політичної, матеріальної, пра­вової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля. Саме це й було характерним для роз­витку української культури в зазначений період. Головним здобут-ком можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що створило грунт для становлення держав­ності в роки національно-визвольної революції 1917—1920 рр.

Падіння монархії в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 р. й про­голошення Тимчасовим урядом демократичних свобод у державі дало можливість пригнобленим народам імперії розпочати боротьбу за своє національне визволення. На хвилі цієї революції в м. Києві з різних полі­тичних партій, громадських, культурних, студентських організацій утво­рилася Центральна Рада, яка взяла на себе функції всеукраїнського загаль­нополітичного центру й повела боротьбу за відродження держави україн­ського народу.

Складовою цього процесу стало культурне будівництво. Не­обхідність першочергового вирішення вказаної проблеми диктува­лася тими обставинами, що на 1917 р. майже вся культура в Україні була зрусифікована, а ряд культурних напрямків, як наприклад, українська видавнича справа, театральне, музичне, образотворче мистецтво тощо, внаслідок довготривалої дії Валуєвського цирку­ляра та Емського акта, не маючи належної державної підтримки, роз­вивалися надто повільно. До цього слід також додати, що мізерне фінансування царизмом освіти призвело до того, що рівень непись­менності серед населення сягав майже 80 %. Зрозуміло, в такому культурному середовищі створення національної держави натрапляло на багато труднощів. Тому її успішну розбудову національно-ви­звольні сили тісно пов'язували з культурним відродженням україн­ського народу. Ця проблема навесні—влітку 1917 р. розглядалася на Українському Національному, учительському, селянському, військо­вому, профспілковому, кооперативному з'їздах, партійних нарадах, другій сесії Центральної Ради. На цих форумах була вироблена за­гальна концепція культурного будівництва на етапі відродження української держави. її основний зміст зводився до того, щоб, спи­раючись на здобутки суспільства у сфері матеріальної і духовної куль­тури, розпочати будівництво національної культури з таких її визна­чальних напрямків, як розбудова всієї системи освіти та її україніза­ція, розвиток національної видавничої, бібліотечно-архівної спра­ви, музично-театрального й образотворчого мистецтва та створен­ня сприятливих умов для розвою культури національних меншин.

Освіта в роки Української революції 1917—1920 рр. Із широкого комплексу' цієї культурно-творчої роботи на перший план висувалося пи­тання шкільного будівництва. На 1917 р. в Україні діяло близько 30 тис. шкіл, у яких працювало 58 тис. освітян, але діюча система освіти майже на 70 % була зрусифікована й охоплювала навчанням лише близько 50 % дітей шкільного віку. Вирішуючи ці питання, уряди Центральної Ради і Гетьма­нату, спільно з громадськими і культурними організаціями, виділяли по­силені асигнування на будівництво або заснування нових українських шкіл. У результаті цих заходів, протягом 1917—1918 рр., у доповнення до діючих відкрилося 760 шкіл, які відповідали статусу середніх і мали період навчання сім—десять років, та близько 10 тис. початкових шкіл.

Наступним кроком у подальшому розвитку освіти, стало прийнят­тя Директорією УНР програми переведення школи на дванадцятиріч­ний термін навчання, а потім Раднаркомом УСРР постанови (січень 1920 р.) про створення єдиної семирічної трудової школи. На основі цих рішень відбулася докорінна перебудова матеріально-технічної бази освіти. Із 47 тис. шкіл 1,2 тис. отримали право надавати учням середню освіту, 20 тис. — семирічну, 15 тис. — початкову, а решта, які не мали своїх при­міщень, були повинні займатися ліквідацією неписьменності серед дорос­лого населення. Реформована школа надавала безкоштовну освіту й охо­пила навчанням близько 3 млн (85 %) дітей шкільного віку, а в регіонах, менш розорених громадянською війною, цей показних сягав 95—100 %.

Для нової школи інтенсивно готувались учителі. За чотири роки педа­гогічні вищі навчальні заклади республіки випустили 6 тис. освітян, 20 тис. чол. пройшли перекваліфікацію для роботи в українських школах. Восе­ни 1920 р. у 700 навчальних закладах готувалося 60 тис. працівників осві­ти і культури, а у вищих навчальних закладах республіки — майже 20 тис. майбутніх педагогів. Цей контингент учителів створив передумови проведення в наступні роки широкої українізації освіти, дав змогу посадити за парти всіх дітей шкільного віку й розгорнути масову ліквідації непись­менності серед дорослого населення.

Будівництво нової школи об'єктивно поставило перед педагогічни­ми кадрами й владними структурами держави завдання переглянути на­вчальні програми та забезпечити школи україномовною й українознав­чою навчальною і художньою літературою. Вирішенням цієї проблеми займалася створена Генеральним Секретаріатом освіти комісія з напи­сання нових підручників. До її складу на різних етапах діяльності входи­ли І. Стешенко, П. Холодний, П. Сушицький, М. Грушевський, І. Огієнко, О. Кисіль, Б. Білецький, С. Русова, А. Лещенко, І. Власенко, Д. Багалій та інші відомі вчені та педагоги України. Ними були написані або укладені десятки найменувань підручників з української мови, літератури, історії, географії, етнографії, математики, фізики, хімії та інших предметів, які вивчалися у школах. Художнім оформленням книжок займалися Г. Нарбут, А. Середа, Ю. Павлович, М. Козик, К. Трохименко, Ф. Красицький, К. Анто­нович. Друкували літературу такі потужні видавництва, як "Криниця", "Сло­во", "Сіяч", "Вернигора", "Промінь".

У процесі формування національної школи розпочалася розбудова ра­ніше малопоширеного упорядкованого дошкільного виховання дітей. До осені 1920 р. у кожній губернії республіки було створено до 80—100 дит­садків, декілька сотень доглядових кімнат-садків, майданчиків, денних са­наторіїв тощо, в яких перебували 170 тис. дітей, а це становило 20 % малят дошкільного віку. Для безпритульних дітей, кількість яких за три роки гро­мадянської війни зросла з 20 до 120 тис. чол., було відкрито 750 дитбудинків, шкіл-інтернатів на 55 тис. дітей шкільного віку й налагоджено в них на­вчання. Для сиріт дошкільного віку — 3,7 тис. притулків на 18 тис. чол.

Поряд з шкільним будівництвом формувалася система позашкільної освіти, спрямована на ліквідацію неписьменності серед дорослого насе­лення та підвищення його загальнокультурного рівня. Цю проблему в ранг найпершої державної ваги винесла Центральна Рада, створивши в структурі Генерального Секретаріату освіти Департамент позашкільної освіти. Надалі схожі структури діяли при всіх урядах України. Вони орган­ізовували проведення широкого комплексу робіт, пов'язаних з ліквіда­цією неписьменності. Серед них найбільш поширено було створення вечірніх шкіл, курсів лікнепів, гуртків грамотності, хат-читалень, а для тих, хто уже мав первинну освіту, — народних університетів, будинків освіти, клубів з різними секціями культурно-просвітньої роботи. За чотири роки в Україні для неграмотних людей відкрилося 8 тис. постійно діючих вечірніх шкіл та курсів письменності, у яких водночас навчалося 250 тис. чол. При 100 народних університетах, клубах, "Просвітах", бібліотеках тощо діяли гуртки, які охоплювали процесом самоосвіти близько 2 млн чол. малописьменного населення, а культурною роботою — мільйони громадян.

Складовою освітньої роботи була розбудова професійної освіти. На 1917 р. в Україні діяло декілька сотень професійних училищ та технікумів. Проте під час Першої світової війни частина з них внаслідок економічної розрухи припинила своє існування. Тому українським урядам систему про­фесійної освіти фактично слід було створювати заново. У результаті цієї роботи до початку 1921 р. в республіці відкрилося 1045 різнопрофільних професійних шкіл, училищ, технікумів, навчальних майстерень, які охо­пили навчанням 174 тис. юнаків і дівчат.

У роки визвольних змагань розгорнулося формування національної ви­щої освіти й науково-дослідної роботи. Влітку 1917 р. з ініціативи членів Центральної Ради І. Стешенка, С. Петлюри, М. Ковалевського в Києві відкрився перший український вищий навчальний заклад — народний університет у складі чотирьох факультетів. Його ректором уряд призна­чив І. Ганницького. До весни 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР за до­помогою місцевих органів влади, "Просвіт", громадських організацій зас­нувала науково-педагогічну академію, Академію мистецтв, географічний, технологічний інститути в м. Києві, художньо-промисловий інститут у Миргороді та Вищу економічну раду, остання готувала фахівців банків­ської справи, торгівлі, економістів. У новостворених і діючих вищих на­вчальних закладах українізувався навчальний процес шляхом відкриття українознавчих факультетів, кафедр, спеціалізацій, запровадження украї­номовного читання лекцій й ведення практичних занять.

Інтенсивне будівництво вищої освіти проходило в період Гетьманату. Цією проблемою займалася спеціальна комісія на чолі з видатним ученим В. Вер-надським. Завдяки її роботі та фінансовій підтримці з боку держави й різних зацікавлених організацій, у столиці на основі Київського народного універ-ситеїу відкрився державний університет, було засновано університети в Ка­теринославі, Кам'янці-Подільському, Ялті, два факультети на рівні універси­тету в Полтаві, педінститут у Сумах, інститути історії, мистецтва, археології у Києві. Були оголошені українськими Київський (Святого Володимира), Хар­ківський, Одеський університети. Розбудовувалася вища освіта технічного й аграрного спрямування. Рада Міністрів виділила кошти на створення елект­ротехнічного факультету в Київському політехнічному інституті, Миколаїв­ського і Херсонського політехнічного, Одеського геофізичного та ряду інших вищих навчальних закладів технічного профілю. Профінансувала будівниц­тво сільськогосподарського інституту для степової зони в Херсоні, ветери­нарного в Харкові, відкриття агрономічного відділу на механіко-матема­тичному факультеті університету Святого Володимира, затвердила проект по­будови у столиці Сільськогосподарської академії.

Широкий вихід Української Держави на міжнародну арену поставив перед Гетьманатом завдання готувати фахівців для роботи в дипломатич­них представництвах. Для цього в Києві були засновані Консульський та Близькосхідний інститути, які готували фахівців-міжнародників. Гетьма­нат відкрив також ряд вищих навчальних закладів з підготовки військо-

вих спеціалістів, інженерів і техніків залізничного та водного транспорту, працівників торгівлі, медицини, культурних установ тощо.

Розвиваючи систему вищої освіти, уряд потурбувався про забезпечен­ня її науковцями. Він надав право всім університетам та дев'ятьом про­відним інститутам, зокрема Київському політехнічному, комерційному, медичному, Харківському технічному і ветеринарному та ін., відкривати аспірантуру й докторантуру для захисту дисертацій і надавати наукові сту­пені здобувачам.

Вінцем діяльності уряду П. Скоропадського в напрямі розвитку освіти і науки стало створення (листопад 1918 р.) Української академії наук (УАН), яку очолив В. Вернадський.

Підтримку вищій освіті надавала Директорія УНР. Але через її нетрива­ле правління в Україні, вона не стала такою результативною, як за гетьма­нату. Зокрема, Рада Народних Міністрів виділила матеріальну допомогу для становлення Академії наук й Кам'янець-Подільського університету, профі-нансувала відкриття десяти педінститутів, затвердила програму побудови нових університетів в Умані, Сумах, Вінниці та деяких інших містах. Про­довжила політику українізації вищих навчальних закладів і введення без­коштовного навчання для студентів.

Дата добавления: 2014-12-24