Підстави та порядок припинення трудового договору

Законодавство про працю України (ст. 36 КЗпП) вста­новлює такі підстави припинення трудового договору: - угода сторін; - закінчення строку трудового договору, крім випад­ків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення; - призов або вступ працівника на військову служ­бу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;- розірвання трудового договору з ініціативи пра­цівника, з ініціативи власника або уповнова­женого ним органу або на вимогу профспілко­вого чи іншого уповноваженого на підприємстві трудовим колективом органу;- переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або пере­хід на виборну посаду;- відмова працівник а від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, устано­вою, організацією, а також відмова від продов­ження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці;- набрання законної сили вироком суду, яким пра­цівника засуджено (крім випадків умовного за­судження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, що виключає можливість продовження даної роботи;- підстави, передбачені контрактом.

Припинення (розірвання) трудового договору може бути як з ініціативи працівника, так і з ініціативи власника або уповноваженого ним органу чи фізичної особи-роботодавця.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника (керівника) (ст. 40 КЗпП України). Власник може розірва­ти трудовий договір лише у випадках:

1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, орга­нізації, скорочення чисельності або штату пра­цівників; 2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недо­статньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи; 3) систематичного невиконання працівником без по­важних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника ра­ніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;4) прогулу (в тому числі у разі відсутності на ро­боті більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;5) нез'явлення на роботу протягом більше чотирьох місяців внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуюч и відпустки по вагітності і родах; 7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані нар­котичного або токсичного сп'яніння; 8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи по­становою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або за­стосування заходів громадського стягнення.

Законодавством про працю (ст. 41 КЗпП України) передбачаються додаткові підстави розірвання тру­дового договору з ініціативи власника-роботодавця з окре­мими категоріями працівників у випадках: 1) одноразового грубого порушення трудових обо­в'язків керівником підприємства, установи, орга­нізації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу); 2) винних дій працівника, який безпосередньо обслу­говує грошові або товарні цінності (касири, зав­госпи, кладовщики, продавці та ін.), якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи (вчителі, викладачі, вихователі та ін.). Законодавство про працю встановлює певний порядок звільнення працівників з ініціативи власника-роботодавця. Так, не допускається звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.. Власник-роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові оформ­лену трудову книжку і провести з ним розрахунок. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України). Працівник має право розірват и трудовий договір, укладений на невизначений строк, попе­редивши про це керівника письмово за два тижні. Керів­ник повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник, у разі коли звільнення працівника зумовлене неможливістю продовжувати роботу: переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтвердже­на медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або за дитиною-інвалідом, догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або за інвалідом першої групи; вихід на пенсію; якщо особа прийнята на роботу за контрактом, а також з ряду інших причин. Якщо працівник після закінчення двотижневого строку після подання заяви про звільнення не залишив роботи, не вимагає розірвання договору, керів­ник не має права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Працівник також має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо керівник не виконує законодавство про працю, умови ко­лективного чи трудового договору.

20. Робочий час та його види. Правове регулювання часу відпочинку.

Робочий час - це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов’язки.

Тривалість робочого часу в нашій країні регулюється як в централізованому порядку законодавчими актами, так і колективними договорами та угодами на регіональному рівні, а також в індивідуальному порядку в рамках конкретного трудового договору. При цьому держава встановлює лише верхню межу тривалості робочого часу, яка не може бути перевищена. Розрізняють нормальний, скорочений і неповний робочий час. Норма робочого часу - це встановлена законом, колективним або трудовим договором для конкретного працівника тривалість його робочого часу за певний календарний період - день, тиждень, місяць. Нормальна тривалість робочого часу, відповідно до статті 50 КЗпП, не може перевищувати 40 годин на тиждень. І це правило поширюється на найманих працівників підприємств усіх форм власності. Але підприємствам і організаціям надано право при укладанні колективного договору встановлювати меншу тривалість робочого часу. В Україні звичайно застосовуються два види робочого тижня: п’ятиденний з двома вихідними днями і шестиденний з одним вихідним днем. Тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності з додержанням установленої тривалості робочого тижня. Але при шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин.

Скорочений робочий час встановлюється КЗпП та іншими нормативно- правовими актами для деяких категорій працюючих. Так, з метою охорони здоров'я скорочена тривалість робочого часу передбачена для неповнолітніх працівників: 36 годин на тиждень для працівників віком від 16 до 18 років; а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється і для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовам и праці, - не більш 36 годин на тиждень. Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників, діяльність яких пов’язана з особливим характером праці (учителя, лікарі та інші) або станом здоров'я (деякі категорії інвалідів). Скорочується на одну годину тривалість роботи напередодні святкових і неробочих днів як при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Неповний робочий час. За угодою між працівником і власником може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язані вста­новити їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадитися про­порційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав праців­ника (тривалості щорічної відпустки, врахування трудового стажу, допомоги по соціальному страхуванню тощо). Конституція України (ст. 45) визначає: кожен, хто пра­цює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також опла­чуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скоро­ченої тривалості роботи у нічний час. Трудове право України визначає такі види відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни); щоденний відпо­чинок після роботи; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні (святкові) неробочі дні; щорічні відпустки та інші види відпусток.Перерви протягом робочого дня надаються працівни­кам для відпочинку і харчування (обідня перерва три­валістю не більше двох годин, як правило, через чотири години після початку роботи).. Щоденним в ідпочинком є перерва в роботі після закін­чення робочого дня (зміни). Тривалість такого відпочинку залежить від конкретного режиму робочого часу. При семигодинному робочому дні і годинній обідній перерві (при поденному обліку робочого часу) міжденна перерва (щоденний відпочинок) у роботі становить 16 годин. Щотижневий відпочинок. Вихідні дні надаються всім працівникам. При 5-денному робочому тижні — два вихід­ні на тиждень, при 6-денному — один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений зако­нодавством, визначається графіком роботи організації, по­годженим з профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем. Щорічні відпустки. Такі відпустки встановлюються від­повідно до Закону України "Про відпустки" від 15 лис­топада 1996 р. Право на відпустку мають громадяни Ук­раїни, які перебувають у трудових відносинах з підпри­ємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Види щорічних відпусток: основна від­пустка; додаткова відпустка за роботу з шкідливими умо­вами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодав­ством. Три­валістю не менше як 24 календарних дні за робочий рік.

Дата добавления: 2014-12-25