Билет 72.Образотворче мистецтво Японії 1 страница

Средневековая японская архитектура была в основном деревянной. Возводились разнообразные жилые постройки, дворцы и храмы. Архитектура буддийских и синтоистских японских храмов имеет черты как сходства, так и различия. Характерной особенностью японского зодчества можно считать связь здания с окружающим ландшафтом — водной поверхностью, растительностью, рельефом. Как правило, памятник архитектуры — это не одно изолированно проектируемое здание, а комплекс зданий, аллей, садов, образующих единый парковый ансамбль. В садах обязательно присутствуют пруды и скалы, иногда специально сооружаемые.

Билет 71 АРХИТЕКТУРА ДРЕВНЕЙ ЯПОНИИ

Буддийские постройки составляли ансамбли, включающие главный (Золотой) храм, храм для проповеди, колокольню, ворота, библиотеку, сокровищницу и пагоды. В период становления феодализма столицей Японии был город Нара, построенный по четкому плану. Храмовый ансамбль в Хорюдзи близ Нары (607) — древнейшая деревянная постройка мира — послужил образцом для всех последующих подобных сооружений. Массивный, но скромный по размерам Золотой храм поддерживается колоннами. Горизонтальные массы храма и других построек уравновешиваются вертикалью пятиярусной пагоды. Весь ансамбль окружает крытая галерея. Каменная платформа, на которой возведен ансамбль, изогнутые края черепичных крыш, система подкровельных кронштейнов, окраска колонн красным лаком явились новшеством в японском зодчестве.

Значительную роль в храмовых ансамблях играют каменные фонари на невысоких тумбах и синтоистский религиозный символ: П-образные ворота — тории с двойной верхней перекладиной. Миф рассказывает о том, что однажды бог воды и ветра Сусаноо разбушевался и натворил немало бед. Его сестра богиня солнца Аматэрасу укрылась от него в небесной пещере. Мир погрузился во тьму. Божества испробовали много способов, чтобы заставить богиню выйти из пещеры. Только пение голосистых петухов, которых посадили на специально построенный высокий насест (по-японски — тории), заинтересовало Аматэрасу, и она покинула свое убежище.

Каждый синтоистский храм обязательно имеет тории и даже целые колоннады из ворот. Высота торий колеблется от нескольких десятков до 1,5 м. Весьма различен и материал, из которого они изготовлены: чаще всего это дерево, но встречается и железо, бронза, гранит.

Своеобразной визитной карточкой Японии стали ворота синтоистского храма Ицукусима на острове Миядзима, что дословно означает Остров храма. Он расположен неподалеку от Хиросимы. Ворота, стоящие прямо в воде, представляют собой потрясающее зрелище. Они выкрашены пурпурно-красным цветом и прекрасно выделяются на фоне зеленоватых вод. Во время прилива храм напоминает плывущий корабль.

Эпоху феодализма в Японии принято считать с так называемого хейанского периода (VIII—XII вв.) по имени новой столицы Хейан (ныне Киото). В это время с ростом национального самосознания и развитием утонченной столичной культуры наряду с буддистским достигло расцвета и светское дворцовое зодчество. Самыми знаменитыми памятниками Киото являются храмы Киемидзу, Ясака Хэйан, Золотой и Серебряный павильоны, Сад камней при храме Реандзи, сегунский замок Нидзе, старый императорский дворец Госе, загородный дворец Кацура Рикю.

Золотой павильон — Кинкакудзи расположен в северной части Киото на территории буддийского монастыря Рокуондзи. Построенный в конце XIV в., Золотой павильон представляет собой трехъярусный дворец-храм с гармоническим распределением разных уровней. На первом этаже находится приемный зал, окруженный слегка выступающей над прудом верандой. Интерьер второго этажа богато украшен живописью, поскольку здесь размещался зал музыки и поэзии. Первые два этажа с большими галереями практически не имеют замкнутых интерьеров благодаря раздвижным дверям. Третий этаж, отделенный от первых двух выносом крыши, отличается большими арочными проемами окон, характерными для буддийской архитектуры XIV в. Он был предназначен для религиозных церемоний, снаружи и внутри покрыт золотыми листами.

На крыше со слегка поднятыми краями установлена фигурка фантастической птицы феникс. Прорезные стены, легкие колонны, узорчатые карнизы-решетки, прихотливая форма окон — все детали создают гармоничность сложного и причудливого сооружения. Прямые, ничем не украшенные подпоры здания удачно сочетаются со стволами растущих рядом сосен. Изгибы их ветвей вторят изгибам крыши.

Павильон окружает старинный сад. Уже много веков Кинкакудзи отражается в озере Кекоти (Озеро-зеркало). На его прозрачной воде расположились многочисленные большие и малые острова с растущими на них соснами. Камни причудливой формы и различного цвета поднимаются из воды. С галереи павильона хорошо видны два основных острова — Остров черепахи и Остров журавля (в восточной мифологии черепаха и журавль — символы долголетия). Золотой павильон включен в список государственных сокровищ Японии.

Еще полнее единение дома и сада ощущается в Серебряном павильоне, — Гинкакудзи, сооруженном в XV в. Этот скромный двухэтажный деревянный дом входит в ансамбль монастыря Дзиседзи. Павильон широко открывается в сад благодаря веранде, не отделенной от комнат порогом и низко нависающей над прудом. Когда сидишь в комнате на первом этаже, граница между домом и природой становится неуловимой: камни, вода, заросший деревьями пригорок — все, что видно за краем веранды, кажется большим и таинственным, хотя в действительности весьма миниатюрно. Внутреннее пространство Гинкакудзи легко меняется с помощью раздвижных стен. К сожалению, первоначальный замысел — покрыть этот павильон серебром — так и не был осуществлен.

В Киото находится знаменитый Сад камней при монастыре Реандзи (XV в.). Невысокая глинобитная стена с черепичной крышей отделяет сад от внешнего мира, но не скрывает возвышающихся за ней зеленых деревьев. На небольшой прямоугольной площадке, засыпанной белым гравием, искусно расположена сложная композиция из 15 камней. Камни, тщательно подобранные по размерам и форме, объединены в несколько групп (пять, два, три, два, три), каждая из которых окружена буро-зеленым мхом. Веранда дома настоятеля, которая тянется вдоль сада, служит местом созерцания. Вся композиция задумана так, что пятнадцатый камень всегда ускользает из поля зрения, прячась за другими. Сад-символ создает впечатление тайны. Он наглядно демонстрирует, что мир непознаваем, так как истина ускользает от человека. Хотя в саду нет ничего изменяющегося, увядающего или растущего, он всегда разный в зависимости от времени года и суток.

В Средние века принципиально новым типом японской архитектуры стал замок. Прежде всего он играл оборонительную роль. Вокруг него возводились укрепленные стены. Его, как правило, строили на горе или в излучине реки, чтобы была возможность держать под контролем большую территорию. Непременная принадлежность японского средневекового замка — широкие и глубокие рвы с водой, окружавшие его со всех сторон. Иногда их заменяли река, озеро или болото. Внутри замок представлял собой сложную систему защитных сооружений. Главным из них всегда была башня — тэнсю, воплощавшая силу и могущество владельца замка. Башня состояла из нескольких постепенно уменьшающихся к верху прямоугольных ярусов с выступающими черепичными крышами и фронтонами.

Собственно жилище помещалось не в укрепленных башнях, а в расположенном на территории замка деревянном здании. В XVI в. из скромного жилища самураев оно превратилось в роскошный парадный дворец. Здание увеличилось по размеру и стало более пышно украшаться.

Интерьеры дворца также соотносились с властью и богатством владельца. Даже потолки покрывались богатой орнаментальной росписью и резьбой. Декоративное убранство постепенно нарастало от первого зала к главному месту официальных приемов, где обязательно выполнялись настенные росписи по золотому фону. В этом огромном зале уровень пола был выше, чем в других, — признак избранности этого места, предназначенного для сегуна и его наследника. Сегун восседал перед своими подданными на невысоком возвышении на фоне написанной на стене гигантской сосны — символа долголетия, силы и могущества.

Храмовый ансамбль Каннон в Токио занимает обширную территорию. Очень красивы ворота Каминаримон. В их арке подвешен огромный красный бумажный фонарь. Подобные фонари, только меньшего размера, издавна украшали дома и улицы городов Японии и до сих пор воспринимаются как ее непременный атрибут. Главное здание храма поражает своим величием. В сверкающем позолотой, богато украшенном резьбой алтаре Гокудзи установлена найденная в реке статуя Каннон — богини милосердия.

Древний город Никко («Город солнечного сияния») — одно из священных мест Японии и известный национальный природный парк. Три с половиной века назад здесь был возведен храм Тосегу, поражающий ажурной резьбой и лепкой, применением эмали и лака, утонченным художественным вкусом. За время своего существования храм неоднократно страдал от пожаров и более 20 раз перестраивался.

В огромный комплекс храма Тосегу входят 28 зданий. Если верить японским хроникам, на его строительстве работало около полумиллиона человек.

Со всей страны были собраны лучшие архитекторы, скульпторы, художники, резчики по дереву. Тосегу построен по принципу нарастания впечатлений по мере движения. Сначала необходимо пройти по центральной аллее, затем через гигантские ворота, ведущие к лестнице. По мере подъема открываются панорамы набольшие и малые храмы, колодцы для омовения, ворота со статуями стражей.

Главные ворота храма в стиле японского барокко носят название Емэймон (Ворота солнечного света). Иногда их называют Ворота целого дня. Имеется в виду, что восхищенный посетитель храма способен простоять целый день, любуясь ими. Основу конструкции ворот составляют два массивных деревянных столба, покрытые тонким резным орнаментом. Со стороны прохода, под аркой, колонны выкрашены в красный цвет. Между колоннами расположены монументальные деревянные фигуры жрецов в старинных одеяниях. Ворота украшают многочисленные скульптуры из дерева — мудрые старцы, символизирующие бессмертие, резвящиеся дети, невиданные сказочные цветы, а венчают их свирепые драконы с разинутыми пастями, призванные денно и нощно отпугивать злых духов. Все сооружение находится под взмывающей ввысь массивной ярко-голубой черепичной крышей-шатром с традиционными изогнутыми углами. Украшена она золочеными и лаковыми деталями. Величественность храмового комплекса во всей полноте открывается во внутреннем дворе Тосегу.

Все здания выполнены из дерева, украшены лаковой росписью, резьбой и позолотой, напоминая деревянные золоченые шкатулки. В центре ансамбля возвышается отливающее золотом главное святилище, стены которого покрывает деревянная скульптура, в частности изображения традиционных для Востока трех обезьянок: одна закрывает лапами глаза, другая — рот, третья — уши: «ничего не вижу, ничего не скажу, ничего не слышу...».

Посередине святилища находится алтарь, где духам синто приносится жертва в виде обычной пищи — риса, овощей, сушеной рыбы и т.д. По сторонам центрального зала размещается множество небольших комнаток, напоминающих кельи. Стены храма заполнены деревянной резьбой. Здесь можно увидеть сказочных птиц феникс с распростертыми крыльями, прихотливо извивающихся драконов, седобородых мудрецов и др. Потолок центрального зала украшает монументальный декоративный плафон «Дракон в ста стадиях перевоплощения». Каждая деталь этого красочного многофигурного плафона выполнена с поразительным мастерством и тонким чувством меры, характерным для японского искусства.

К комплексу примыкает знаменитый мост Синке (Священный) — сооружение пламенно-красного цвета из камня и дерева, созданное 300 лет назад. По оригинальности силуэта и органичности сочетания с окружающим ландшафтом ему нет равных не только в Японии, но и во всем мире.

Основа конструкции традиционного японского дома — легкий деревянный каркас с тремя подвижными стенами и одной неподвижной. Каркас обладает гибкостью, что уменьшает силу толчка при землетрясениях. Стены не выполняют роль опоры, поэтому они могут раздвигаться или даже сниматься, служить одновременно и дверью, и окном. Известное японское изречение гласит, что смысл дома — не в стенах и крыше, а во внутреннем пространстве. В японской архитектуре форма вырастает из природы материала, а функция — из потребностей человека. В теплое время года стены представляют собой решетчатую конструкцию, оклеенную бумагой, в холодное и дождливое — их прикрывают или заменяют деревянными панелями. Из-за влажности японского климата дом должен проветриваться снизу, поэтому он приподнят над уровнем земли приблизительно на 60 см.

Для архитектуры и убранства японского дома характерны экономность и простота. Японцы не окрашивают свои жилища снаружи, и деревянные части дома со временем становятся серыми, однако такой цвет считается приятным. Внутренние деревянные части полируют, отчего они приобретают коричнево-золотистый оттенок. Чистота пола жилых комнат, покрытого соломенными циновками татами, свято соблюдается. По периметру пола проходят пазы, и им соответствуют такие же пазы в потолке. По ним и передвигаются раздвижные стенные рамы с е д з и из легких планок, оклеенные с внешней стороны полупрозрачной бумагой, пропускающей свет. Раздвижные внутренние перегородки, обтянутые шелком, могут делить помещение в зависимости от потребностей.

В главной комнате дома делается ниша — токонома, где выставляются картина-свиток и композиция из искусно подобранных цветов — икебана. В другой нише в специальном горшке помещается похожий на игрушечный сад, в котором растут карликовые деревья — бонсай. Форма маленького дерева может быть очень причудливой, но при этом оно всегда похоже на свой естественный прообраз. Емкость, где растет бонсай, формой и цветом сочетается с деревцем и в то же время обладает собственной художественной ценностью. В условиях современной городской жизни бонсай являются связующим звеном между человеком и природой, общение с которой всегда имело большое значение для японцев.

Живопись в Японии – это изысканный вид искусства, наиболее древний и разнообразный по своим жанрам и стилям. В японской живописи много места уделено природе как носительницы божественного начала.

В 10-м веке в японской живописи стали явно выделяться среди прочих картины направления ямато-э. Картины представляют собой свитки, на которых иллюстрировались литературные произведения. К 14-му веку развивается стиль суми-э, представленный монохромной акварелью, а в первой половине 17-го века художники творили в стиле укиё-э – это гравюры на дереве с изображениями гейш, актеров театра кабуки и разнообразные пейзажи.

Популярность гравюр в Японии повлияла на искусство в Европе, где в 18-м веке появилось понятие «японизм». Гравюры явились именно тем видом изобразительно искусства, которое отличает Японию от всех остальных стран мира. В глазах европейцев гравюры – это наиболее яркое отображение Японской культуры в целом. Ими увлекались такие известные художники как Ван-Гог, Мане, Дега и другие. Искусство укиё-э – это «искусство быстротекущего времени». Порождено оно было появлением нового сословия – торговцев и ремесленников. Укиё-э отображало жизнь всех горожан, их интересы, вкусы, моду.

Гравюра не дереве была доступна по цене, потому стала особенно популярной. Основывалась она на традициях книжной графики, и с появлением гравюр на отдельных листах – станковой графики – стала отдельным видом искусства.

Для японских гравюр использовались в качестве клише продольные срезы вишневого или грушевого дерева. Художник наносил на него эскиз, по линиям которого далее производилась обработка – острым ножом вырезались все линии с двух сторон. Первые гравюры были одноцветными, их лишь частично подкрашивали от руки, что придавало гравюрам особое очарование рукотворности.

Театральные гравюры чаще всего изображали моно – фамильные гербы знаменитых актеров. Моно сами по себе являлись шедевральными произведениями миниатюрной графики, а применение их в гравюре еще больше подчеркивало их выразительность и красоту.

Каллиграфическое искусство появилось в Японии вместе с письменностью, завезенной из Китая. В старину считалось, что культурный человек должен обязательно владеть искусством каллиграфии. Существует несколько стилей написания японских иероглифов, совершенствованием которых занимались буддийские монахи.

Японська живопис

Японська живопис дуже різноманітна як за змістом, а й у формам: це настінні розписи, картини - ширми, вертикальні і горизонтальні сувої, виконувалися на шовку і папері, альбомні листи і віяла. Про древньої живопису можна судити лише з упоминаниям в письмових документах. Найбільш ранні зі збережених видатних творів ставляться на період Хэйан (794..1185 роки). Це ілюстрації знаменитої «Повісті про принца Гэндзи» письменниці Мурасаки Сикибу. Ілюстрації було виконано на кількох горизонтальних свитках й доповнено текстом. Їх приписують пензля художника Фудзивара Такаёси (перша половина XII століття). Характерною ознакою культури тієї епохи, створеної досить вузьке коло аристократичного стану, був культ краси, прагнення знайти в всіх проявах матеріальну годі й духовного життя, властиве їм зачарування, невловиме і вислизаючі. Живопис на той час, отримавши згодом назва Ямато-э (в буквальному перекладі – японська живопис), передавала не дію, а стан душі.

Коли настав захід культури Хэйанской епохи, у живопису на свитках утвердилось оповідальний початок: це повні драматичних епізодів легенди про дива, життєпису проповідників буддійської віри, сцени боїв воїнів. У XIV, XV століттях під впливом проповідників «Дзэн-буддизма», зі своїми особливим увагою до природи, почала розвиватися пейзажна живопис. У образотворче мистецтво Японії «Дзен» виявився у так званому стилі одного кута. Цей стиль втілюється у принципі економною пензля, коли художник кількома мазками передає суть його роботи. Протягом півтори століть японські художники освоювали китайську художню систему, зробивши одноколірну пейзажну живопис надбанням національного мистецтва. Її найвищий розквіт пов'язаний з ім'ям видатного майстра Тоё Ода (1420..1506), більше відомого під псевдонімом Сэссю. У межах своїх пейзажах він, користуючись лише найтоншими відтінками чорної туші, зумів відбити всю багатобарвність світу природи й її незліченних станів: насичену вологою атмосферу з ранньої весни, невидимий, але ощущаемый вітер і холодний осінній дощ, нерухому застиглість зими.

У найгіршому разі XVI і XVII століть доводиться розквіт декоративної настінного живопису у Японії. Світ, створений художниками японських декоративних розписів, під час знайомства видається те простою й зрозумілим, то складним; і недоступним. Їх заворожлива краса і гармонія переконують, існують певні особливі закони взаємодії реальних спостережень та мистецької фантазії майстрів, їх створили. До сьогодення найбільше розписів збереглося у місті Кіото, древньої столиці Японії. Саме працювали видатні художники: Кано Эйтоку, Кано Санраку, Хосэгава Тохаку, а пізніше Таварая Сотацу і Огата Корін. Вони залишили нащадкам твори, належать до світового мистецтва. Творчість кожного з цих майстрів - важливий етап історія стильового розвитку декоративних розписів. Однак такі їхні створінням притаманний і кілька загальних властивостей, визначених насамперед взаємодією з архітектурним простором, де вони поміщалися. Будь-яка настінний живопис залежить від форм архітектури, її конструкції і матеріалу. У традиційній японській архітектурі головним будівельний матеріал було дерево, а основу конструкції становив каркас зі стовпів і балок, у якому розташовувалася покрівля. Стіни захищали внутрішнє приміщення і ділили їх у відповідність до життєво необхідною. Вони рухалися спеціальними котрі спрямовують желобкам й уявляли собою дерев'яні рами, затягнуті папером. Для зовнішніх стін вживалася напівпрозора, пропускавшая світло папір, для внутрішніх перегородок - щільна, яка нагадувала картон. Саме її використовували для розписів. Ще один вид стіни - перегородки була ширма, як і украшавшаяся живописом. Рухливість стін, у яких розташовувалися розписи, надавала вплив для сприйняття творів. Коли стіни розсовувалися, змінювалася конфігурація простору, до поля зору потрапляли розписані панелі у сусідніх приміщеннях. Композиционное побудова творів зумовлювалося способом життя людей: що у японському домі була відсутня меблі і головною поверхнею, де сиділи, спали, їли, був покритий циновками підлогу. Це було світське мистецтво, звернене життя й потребам людей.

Японська гравюра

У XVII - першій половині ХІХ століття японській мистецтві розвинулося напрям «укиё-э» - «мистецтво скороминучого світу». Він був породжене становленням нового городян - ремісників і серед торговців. Мистецтво цього дивного світу - «укиё-э» і гравюра - стало відбитком усього життя городян, їхніх уподобань, інтересів. На відміну від аристократичної живопису середньовіччя гравюра на дереві була багатотиражної, доступною за ціною, воістину популярної. Японська гравюра на дереві - це обрезная ксилографія. Кліше нею виготовлялися на подовжньому зрізі грушевого чи вишневого дерева. Ескіз художника накладався на дошку, і всі лінії обрізались з обох сторін гострим ножем. У цьому плавність малюнка деревних волокон не могла не позначатися їхньому линеарном ладі. Вона виходила з традиціях книжкової графіки, програм улюбленого театру городян - Кабукі, але з її появою гравюр на окремих аркушах - итимаеэ вона почала набувати дедалі більше значення самостійний інший вид мистецтва (друга половина XVII). Спочатку гравюра була одноколірної, й усе порівняно невеличкий тираж її подкрашивался рукою, що надавало творам особливої чарівності безпосередності і рукотворність. Здебільшого гравюри підрозділялися на дві групи: театральні, у яких зображували акторів японського класичного театру Кабукі у різних ролях, і бытописательной, присвячені зображенню красунь і сцен із життя.

Ранній період розвитку гравюри датується 1680-1760 роками. Найбільш знаменитим майстром театральної гравюри був Тосюсяй Сяраку, який великим планом зображував портрети акторів, підкреслюючи особливості исполнявшейся ними ролі, характерні риси людини, перевтілився в персонажа п'єси: гнів, страх, жорстокість, підступність. Про життя графіка не збереглося ніяких свідчень, крім 150 чудових гравюр, здебільшого театральних. Його портрети акторів відрізняються сміливістю і артистизмом виконання, граничним напруженням пристрастей. Але, попри короткочасність художньої кар'єри, Сяраку встиг ввійти у історію як видатний майстер японської театральної гравюри.

У бытописательной гравюрі прославилися такі видатні художники як Судзукі Харунобу і Китагава Утамаро. Утамаро був творцем жіночих образів, які втілювали національний ідеал краси. Його героїні начебто застигли якусь мить і він продовжать своє плавне граціозне рух. Але це пауза - найбільш виразний момент, коли нахил голови, жест руки, силует постаті передають почуття, яких вони живуть.

Найвідомішим майстром гравюри був геніальний художник Кацу сика Хокусай (1749-1860).Творчество Хокусая полягає в багатовікової живописної культурі Японії. Хокусай виконав більше 30 000 рисунків і проілюстрував близько 500 книжок. Вже в зрілому віці, Хокусай створив одне з значних творів - серію «36 видів Фудзі» - насправді містить сорок шість пейзажів, що дозволить його поряд із найбільш видатними художниками світового мистецтва. У цьому серії священна гора Японії постає вважається символом нації, вищі країни. Хокусай вперше розкриває образ та образ народу їх єдності. Художник побачив життя як процес в усьому різноманітті її проявів, починаючи з простих чуття людини, його повсякденну діяльність і до оточуючої природою з її стихіями і бездоганною красою. Творчість Хокусая, що увібрала у собі багатовікової досвід мистецтва над народом, - остання вершина у мистецькій культурі середньовічної Японії, її чудовий підсумок.

Японська каліграфія

Японська каліграфія - одне з популярних, образотворчого мистецтва Японії. Каліграфічні роботи цінуються незгірш від, ніж твори живопису. Але це вид образотворчого мистецтва, крім художніх достоїнств має глибоким філософським змістом. За великим рахунком, каліграфія - це щось середнє між малюнком і листом. Зображені на аркушах паперу чи шовку ієрогліфи виконують функцію картини - доставляють естетичну насолоду і несуть певний сенс. Щоб осягнути, каліграфію як мистецтво, почнемо здалеку. Річ у тім, що у всіх первісних культурах поняття «писати» і «зображати» були ідентичними. Інформацію передавали не букви і слова, а картинки. Надалі малюнки схематизировались, ставали не зображенням предметів, а спрощеними знаками, які позначають ці предмети. У китайців такими знаками стали ієрогліфи, які становлять сукупністю листи і живопису, слова малюнка, поняття та її позначення. Так було в світі з'явилося ще одне з найвитонченіших мистецтв - каліграфія. З Китаю каліграфія прийшла до Японії - приблизно в V столітті н.е. у процесі запровадження у Країну Вранішнього Сонця китайської писемності. Тривалий час китайську мову у Японії вважався чимось на кшталт літературної мови. Потім почали застосовуватися китайські ієрогліфи, адаптуючи їх до вимог рідного японського.

У Японії каліграфія вважалася однією з видів образотворчого мистецтва, яким, які з поезією і живописом, мав володіти кожна культурна житель вищезазначених країн. Гарно написаний ієрогліф чи рядок із вірші свідчили про красу думки і духу. За якістю почерку вгадувався як рівень освіти буде пише, але його характері і моральні якості. «І тому якщо втратити голову від портрета незнайомки» - це такий європейська романтика, «то закохатися по почерку» - то це вже східна реальність. У східної каліграфії нічого немає випадкового: кожної лінії точки важливо початок, напрям, форма і закінчення, важливий баланс між елементами, і навіть порожній простір говорить. Иероглифы гармонійні, пропорційні, збалансовані.

Існує три типу написання ієрогліфів: Кайсі (квадратом) - коли одна лінія пишеться одною. Цей стиль використовується рідко. Дзисё (підлозі курсивом) - швидше написання. Сосё (курсивом) - швидке написання (на кілька рухів), у якому лінії листи менш чіткі.

Зрительное сприйняття тексту за значенням не поступалося зоровому сприйняттю картини і відігравала істотну роль сенсовому сприйнятті тієї самої тексту. Звідси й отримав величезне поширення культ каліграфії. З прагнення з'єднати стиль начерки слів зі своїми змістом виникли й існували уже багато століть чітко відпрацьовані і освячені традицією прийоми графічної стилістики. Їх призначення - посилювати емоційний вплив на читача продуманим відповідністю каліграфічного почерку смисловому і літературно - стилевому змісту написаного тексту. Суть ж полягала у тому, що талановиті твори певного літературного стилю чи наукового змісту записувалися певним каліграфічним почерком: віршовані збірники - тонкої, витягнутої завдовжки рядком скоропису, п'єси вигадливо закрученої, щільною скорописом, розтягнутої завширшки і стягнутої за вертикаллю.

Отже, каліграфія - це мистецтво ідеального написання слів, а й мистецтво ідеального духу.

Икэбана

Икэбана - древнє японське мистецтво, створення квіткових композицій. Слово «ікебана» і двох ієрогліфів: «икэ» - життя й «хана» - квітка і найчастіше перекладається «дати квітам нове життя» чи «дозволити квітам самовиразитися». Витоки икэбаны йдуть всередину історії Японії. Вони з древнім звичаєм преподношения квітів мертвим предкам і божественним парфумам, які, відповідно до релігії Синто, перебувають у кожному предметі. На зміну релігійної системі синтоїзму в VI столітті у країні введений у правове ролі державну релігію буддизм. З побудовою буддійських храмів створений і ритуал преподношения квітів Будді, їх ставили на вівтар у великих букетах. Першими учнями і викладачами цього мистецтва були буддійські ченці.

Мистецтво икэбана відрізняється канонічністю, й те водночас у ньому Природа і людяність зливаються воєдино. Усупереч поширеним уявленням про квітковим композиції як "про наборі строкатих різнобарвних рослин, у складанні ікебана часто приділяється увагу стеблам і листям, і навіть формам, виділених лініях і обрисам. Хоча икэбана - ця творча самовираження, має правила складання. Задум митця у кожної композиції проявляється через поєднання кольорів, природні форми, вишуканості ліній, і запитають обов'язково присутність внутрішнього сенсу Духовний аспект мистецтва икэбана вважається надзвичайно важливим. Під час складання икэбаны мовчання - важлива складова. Це час присвячується спробі оцінити красу речей у природі, що часто втрачають через динамічного ритму життя. Людина стає більш терплячим і терпимою розбіжностям, у природі, а й у цілому. У процесі складання людина відчуває близькість до природи, яка дарує відпочинок для розуму, тіла, і душі. Мистецтво ікебана дає можливість прозирнути красу в усіх проявах мистецтва.

Минув час, з'явилися інші школи, помінялися стилі, Икэбана стала традиційним виглядом мистецтва у японському суспільстві. Духовний аспект мистецтва икэбана вважається надзвичайно важливим. Икэбана і з сьогодні залишається однією з яскравих видів мистецтва у японську культуру. Про нього розповідають з питань телебачення, йому навчає у школах і це захоплюються.

Ошибана

образотворчий мистецтво гравюра живопис японія

Ошибана - це вид образотворчого мистецтва, який народився флористикой. Це дуже стародавнє мистецтво, яке найпоширеніше був у Японії з'явилося XIVвеке.Основная ідея у цьому, що майстер збирає й засушує природний матеріал (квіти, кору дерев, листя, насіння тощо. буд.), та був створює чудові картини з зібраного матеріалу, тому Ошибану ще називають живописом рослинами. У Японії мистецтвом Ошибана довгий час могли займатися виключно воїни. Ошибана була японських самураїв частиною вишколу (поруч із написанням ієрогліфів і володінням мечем). Мистецтво Ошибана було чоловічим заняттям, але поступово їм захопилися і вони.

Дата добавления: 2014-12-25