Українське питання» як проблема європейської геополітики

І на початку Другої світової війни

Українське питання» в міжвоєнний час

ТЕМА 6

Остаточна втрата УСРР суверенітету була закріплена Конституцією УСРР 1929 року.

Між іншим, слід мати на увазі, що якби УРСР зберегла зовнішньополітичні атрибути самостійності, то претензії західного світу щодо створення незалежної України й спекуляції їх на цю тему, які рясно «розквітнуть у 30-ті роки, були б позбавлені міжнародної правової бази й надійної юрисдикції. Так Кремль у своєму безмежному прагненні до безроздільного панування на просторі СРСР сам дав козир в руки тих, хто не забарився тут же розіграти на міжнародній арені «українську карту».

Загалом же, переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише de-facto, а й de-jure.

1924-й рік узагалі ввійшов в історію як «рік визнань СРСР». У цей рік нову державу визнало 13 країн.

* «Українське питання» як проблема європейської геополітики.

*Зовнішньополітичні орієнтири українських самостійницьких

сил.* Плани нацистської Німеччини і Україна.

У той час, як УСРР поступово йшла до втрати свого суверенітету, що станеться в 1929 році, в еміграції в Європі перебували уряди самостійної України – уряд УНР (Директорії) і уряд Гетьманату, які, навпаки, намагалися проводити активну зовнішньополітичну діяльність. Ці уряди змушені були відійти з теренів України, але їхня легітимність своєї сили не втрачала. Тому розгляд даної теми в нашому навчальному курсі є цілком об’єктивним.

Загалом українська еміграція в міжвоєнний час поділялася на три політико-ідеологічні групи:

– республіканці-демократи;

– націоналісти;

– монархісти.

Республіканці були підпорядковані президенту УНР в екзилі А.Левицькому; націоналісти – спочатку полковнику Є.Коновальцю, після його вбивства у 1938 році агентом НКВС – полковнику А.Мельнику; а після розколу ОУН у 1940 році ОУН (р) підпорядковувалася С.Бандері. Монархісти підпорядковувалися гетьману України в екзилі П.Скоропадському. Українська еміграція активно діяла в Парижі та Варшаві. Делегації уряду УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, проводили зустрічі на різних рівнях тощо. У цих зустрічах брали участь голова ради міністрів УНР А.Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі. При цьому уряди й посли провідних європейських держав ставилися до представників УНР як до діючих урядів, що стимулювало діяльність української еміграції.

Великобританію вельми цікавили сили УНР у районі Чорного моря. Англійці бажали, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні республіки.

Франція сподівалася створити під своїм проводом так звану «Чорноморську Антанту», до якої мали ввійти в якості самостійних держав Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан. Саме Париж обрав С.Петлюра за осідок українських республіканців-демократів, тобто тих сил, що йшли за ним. У 1926 році в Парижі була створена емігрантська організація «Прометей», яка об’єднувала українців, грузинів, туркменів, карелів та ін., маючи на меті боротьбу за створення на території СРСР федерації самостійних держав.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Павла Скоропадського. Ще в 1918 році було створене «Німецько-українське товариство», яке доводило історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. У 20 – 30 –ті роки воно активізувало свою діяльність. Це товариство розглядало Україну не лише як майбутню житницю Німеччини, а й як «міст на Кавказ». Пангерманський союз поширював расистську теорію, що нібито слов’яни не здатні на створення самостійного державного існування, а тому потребують німецького керівництва. У 1926 році Альфред Розенберґ виступив зі своїми планами створення блоку держав, що включав би Німеччину, Великобританію, Італію й майбутню Україну. Було також проведено кілька міжнародних конференцій за участю спадкоємців Альфреда Нобеля, родина якого володіла 20% всіх іноземних капіталовкладень у російській нафтовій промисловості. На одній з таких конференцій було прийняте рішення про створення англо-німецького військово-економічного союзу, одним з намірів якого був план відторгнення від СРСР України та Кавказу й перетворення їх на протекторати Німеччини й Великобританії.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана «доктрина федералізму», суть якої зводилася до відродження «Великої Польщі» періоду Ягеллонів (гасло: «Полска от можа і до можа»), тобто до створення польсько-литовсько-української держави з польським керівництвом на чолі. Ці плани також кружляли навколо «українського питання». без вирішення якого, на думку поляків, про впорядкування відносин у Східній Європі не могло бути й мови.

На новий рівень міждержавних відносин «українське питання» вийшло в 1927 році. Під егідою Великобританії провідні західні країни розпочали кампанію нового «хрестового походу» проти СРСР. І в цих планах значне місце займало деклароване прагнення створити незалежну українську державу, яке всіляко рекламувалося. Фінансова підтримка уряду УНР і багатьох емігрантських організацій значно посилилася. Як писав А.Левицький у листі до Токаржевського: «Українським питанням цікавляться майже всі європейські держави… Українське питання стало проблемою європейської політики». На початку 1927 року уряд Великобританії розпочав офіційні переговори з урядом УНР. Спочатку було вирішено, що уряд УНР створить на території деяких сусідніх з Україною держав свою армію. Але потім англійці передумали й запропонували обмежитись створенням окремих повстанських загонів. Активізувалися й гетьманці в Німеччині. Зі Скоропадським зустрічався Гінденбург. На спеціальних військових конференціях обговорювалося питання про зміцнення й розширення емігрантських військових організацій та формування військових загонів на території України. З цією метою був створений гетьманський генеральний штаб, який очолив генерал Омелянович-Павленко. Офіційно запрошений до Лондона, Скоропадський провів переговори з прем’єр-міністром Болдуїном, міністром фінансів Черчіллем та іншими державними діячами Великобританії.

Не сиділи склавши руки й поляки. Восени 1928 року раптово зник з Польщі Юзеф Пілсудський і так же раптово виявився в Румунії, куди приїхав начебто «на відпочинок». Півтора місяця він вів переговори з прем’єром Румунії та її міністром закордонних справ, обговорюючи план спільного виступу Польщі й Румунії проти СРСР. У ньому чільне місце займало питання щодо формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення УНР як буферної держави між ними й СРСР. При цьому Румунія виставила вимогу в разі окупації України віддати під її протекторат на 25 років Одещину й Херсонщину. Апетити Румунії поширювалися також і на Молдову. Румунські газети писали, що реалізація територіальних прагнень Румунії можлива тільки шляхом війни.

Польща теж мала свої територіальні апетити щодо українських земель. Задля їх реалізації за погодженням з міністром закордонних справ УНР Шульгіним у Тернополі, Кельцях, Новомясті з українських емігрантів формувалися військові частини. Польща тішилася тим, що західні держави мусили дати саме їй «мандат на визволення Радянської України».

Не стояв осторонь і Ватикан. Папа Пій ХІ навесні 1930 року відкрито закликав західні країни до «хрестового походу на безбожну Росію». На тлі того, що більшовицька влада в СРСР творила з християнськими церквами, релігійний мотив у таких діях Римського папи, безумовно, мав місце. Але навряд чи він був визначальним, адже Ватикан завжди був історичним ворогом православ’я.

Демонстративно не визнавали СРСР Сполучені Штати Америки. У жовтні 1929 року сенатором Коплендом була внесена в Конгресі резолюція, яка закликала уряд США визнати уряд УНР. У 1931 році весь світ почув від президента США Гувера, що метою його життя є знищення Радянської Росії.

«Українська карта» продовжувала бути одним з суттєвих козирів у світовій геополітичній грі. І змагання дипломатів УСРР та УНР тривало впродовж всього міжвоєнного періоду. Його використовували різні політичні сили за кордоном не лише в інтересах української незалежності, а передовсім для задоволення їхніх власних геополітичних інтересів.

Міжнародна ситуація в Європі кардинально змінилася після приходу 30 січня 1933 р. Гітлера до влади в Німеччині. Якщо західні держави якось намагалися приховати свої справжні цілі щодо інших країн, то нацисти з притаманною їм абсолютною переконаністю в тому, що вони, як «вища раса», мають повне право на свої людиноненависницькі ідеї, не лише не приховували свої загарбницькі плани, а навіть хизувалися ними. І тут слід зазначити, що відразу ж після приходу до влади нацисти безапеляційно включили Україну до сфери своїх «життєвих інтересів». (Про це докладніше нижче). Кампанію інтриг навколо «українського питання», зокрема західноукраїнських земель значно активізував мюнхенський початок розподілу європейських земель, а навіть цілих країн Особливо в цьому відзначилася Угорщина, яка давно мріяла забрати у Чехословаччини Закарпаття собі назад (ці землі до 1918 року 800 років знаходилися під гнітом мадярів).

У Мюнхені претензії Угорщини на Закарпаття не розглядалися, а згодом вимоги віддати Закарпаття були висунуті в спеціальних нотах Чехословаччині й під час переговорів з її представниками в Комарно. Держави фашистського блоку при цьому самочинно привласнили собі роль арбітра. За їхнім рішенням, відомим як Віденський арбітраж (2 листопада 1938 р.) окремі територіальні претензії Угорщини були задоволені й вона отримала велику частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегово, Мукачеве. На залишку території Закарпаття була створена автономна Карпатська Україна.

Найбільшу зацікавленість у такому державотворенні виказала Німеччина, яка, власне, й санкціонувала створення цієї держави, що сталося восени 1938 року. На посаду прем’єра уряду Карпатської України президент Чехословаччини затвердив відомого діяча національного відродження закарпатських українців Августина Волошина. В лютому 1939 року відбулися вибори до сейму Карпатоукраїнської держави. А 15 березня її сейм проголосив самостійність Карпатської України та обрав А.Волошина її президентом. Карпатоукраїнські політики планували об’єднати цю державу з Києвом, створивши Велику Україну, що стала б вихідним пунктом для боротьби з більшовизмом. Вони щиро вірили в чистоту гри Німеччини навколо «українського питання», в те, що вона, обіцяючи розпочати із Закарпаття визволення від більшовизму всієї України, слова свого, даного перед усім світом, дотримає.

Нацисти ж, санкціонувавши створення Карпатської України, тим спіймали на гачок не тільки українців, а й поляків і мадярів. Польщі вони погрожували відривом Західної України, а Угорщину приманювали Закарпаттям, розраховуючи таким чином втягти їх до фашистського блоку.

Європейські ж лідери, сподіваючись відвернути агресивні задуми Гітлера від своїх країн, спрямувавши їх на СРСР, на Україну, радісно вітали перспективу створення того, що вони вважали ще одним плацдармом для нападу на Україну. Проте Гітлер раптово докорінно змінив свої плани, вирішивши, що час для нападу на СРСР ще не настав, а тому краще віддати Угорщині все Закарпаття, щоб ще більше прив’язати її до себе. Вже 12 березня 1939 р. Гітлер запросив до себе угорського посла й санкціонував окупацію решти Закарпаття. Тому 15-те березня 1939 р. – день проголошення самостійності Карпатської України став також і останнім днем її існування. Щоправда, ведучи важку війну з мадярами за відстоювання своєї незалежності вона протрималась півроку, але то вже був остаточний кінець. Німеччина ж за мовчазної згоди західних держав під прикриттям цієї акції остаточно загарбала Чехословаччину.

Різка зміна планів Гітлера викликала шок у Європі. Адже Гітлер після стількох відвертих реверансів у його бік раптом виступаючи в рейхстазі 30 січня 1939 р. заявив, що Німеччина не йтиме сліпо в річищі зовнішньої політики інших країн, й він, як її фюрер, наголошує, що Німеччина потребує життєвого простору в Африці й інших регіонах. Газети всього світу з цього приводу галасували так, як ще ніколи до цього. Адже виходило, що Гітлер дезорієнтував Захід відносно своїх справжніх планів. Тепер нацисти звернули свої погляди на Захід і вимагають насамперед перерозподілу колоній. І щоб хоч якось утримати увагу Гітлера в межах Європи, тепер до багатств України, які вже майже незаперечно визнавалися німецькими, Заходу прийшлося віддавати нацистам нафтові родовища Румунії, стратегічні переваги Данцизького коридору тощо.

Не отримавши належного опору своїм загарбницьким планам, Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу. Зв’язані з Польщею відповідними угодами Великобританія й Франція, попри застереження з боку багатьох засобів масової інформації, змушені були 3 вересня оголосити війну Німеччині. Так почалася Друга світова війна.

Зовнішньополітичні орієнтири українських самостійницьких сил..

Сподівання української політичної еміграції на підтримку їх незалежницьких прагнень з боку іноземних держав, налаштованих вороже до СРСР, не були безпідставними. Світ, створений за Версальським договором, виявляв чимало нестабільності. А з приходом у 1933 році в Німеччині до влади Адольфа Гітлера світ заговорив про німецький «Дранг нах Остен» та плани Німеччини щодо України. І це були не тільки спекуляції бульварної західної преси, так думали й серйозні політичні кола. Зокрема, річник «Енциклопедія Британка» в 1937 році писав, що в найближчому майбутньому «українська проблема… стане проблемою першочергового значення». Проте такі розмови західних авторів про якусь роль гітлерівської Німеччини в «українському питанні» дорого обходилися самим українцям, бо їх усебічно використовував Кремль задля посилення терору в Україні та його виправдання.

Вже через кілька місяців після приходу Гітлера до влади секретар ЦК КП(б)У П.Постишев, під керівництвом якого якраз у цей час проходив погром українського селянства й інтелігенції, закликав «зважити на посилення уваги та інтересу міжнародного імперіалізму взагалі й фашистської Німеччини зокрема до України як плацдарму боротьби проти Радянського Союзу». А чотири роки згодом, коли вже завершувався погром решток української культурної верхівки, офіціоз ЦК КП(б)У «Більшовик України» (липень 1938 р.) писав про «буржуазно-націоналістичних агентів…, які ставили собі за мету реставрувати капіталізм в СРСР і віддати народ України в фашистське рабство, перетворити Україну в колонію фашистів Німеччини Польщі». І такі вислови про українські політичні кола за кордоном як, начебто, сліпі знаряддя німецької політики, ніяк не приносили українським самостійникам слави серед «західних демократій».

І в даному зв’язку не можна не відмітити ту об’єктивну обставину, що після Першої світової війни серед усіх народів Європи саме німці й українці виявилися найбільш ошуканими, хоча та війна була імперіалістичною й несправедливою для всіх країн, що брали в ній участь (за винятком Сербії, яка вела визвольну війну за свою незалежність). Тому в міжвоєнний період в обох націй чітко окреслились деякі спільні політичні інтереси. І рано, чи пізно ці два народи мали «знайти» один одного в Європі, щоб спробувати якось об’єднати свої зусилля по досягненню своїх національних інтересів.

І тут доречними будуть такі питання: а чи не були українські сподівання в міжвоєнний період проявом наївності української еміграції? Чи українські політики того часу не читали «Майн кампф» і не розуміли, що від цього чекати? Чи не прогавили вони нагоди знайти реальну допомогу в західних держав і чи не були вони, дійсно, головною причиною більшовицького терору в Україні?

Дійсно, як ми вже зазначали вище, Кремль використовував проти українців діяльність українських політичних емігрантів, але не ця їх діяльність породжувала більшовицький терор в Україні. Він був неминучим результатом конфлікту між прагненням українців до незалежності, або хоча б контрольованої автономії в межах СРСР, з одного боку, й диктатурою кремлівської олігархії, яка не бажала й чути ні про яку українську самостійність чи автономію та наростанням хвилі російського великодержавного шовінізму, з іншого. Українська політична діяльність за кордоном чи зовнішні орієнтації української еміграції були тільки підступно використаною маскою в наступі більшовицької влади на Україну.

Проблема ж орієнтацій української політичної еміграції на Німеччину чи «західні демократії» (Францію й Великобританію) мала різні виміри. Німеччина була єдиною реальною силою, яка могла вплинути на зміну постверсальського устрою, в межах якого український народ опинився під чотирма окупаційними владами, і неможливо було й мріяти навіть про визволення без якогось серйозного міжнародного зрушення. У той же час у 30-ті роки «західні демократії» вже тісно співпрацювали з СРСР. Як могли українці на них розраховувати?

За таких умов практично всі українські самостійницькі кола як у Західній Україні, так і в еміграції – націоналісти, націонал-демократи, гетьманці (монархісти) (невиясненою до кінця є тільки позиція екзильного уряду УНР /петлюрівців/) пов’язували свої надії з Німеччиною й підтримували більш-менш регулярні зв’язки з різними німецькими установами. Винятком були хіба що галицькі соціалісти-радикали, соціал-демократи та емігрантські українські соціалістичні групи, які не орієнтувалися на Німеччину тільки з ідеологічних причин.

Водночас усі названі вище українські емігрантські кола шукали також зв’язків і з Заходом. З ним був пов’язаний передовсім уряд УНР. Туди ж спрямовували свої дії представники Української парламентської репрезентації в польському Сеймі. Гетьман П.Скоропадський, який проживав біля Берліну, вислав напередодні війни свого сина Данила на постійне перебування до Англії. У 1933 – 1935 рр. Євген Ляхович працював у Лондоні за дорученням полковника Є.Коновальця. З 1931 року там, а пізніше – у Женеві, під керівництвом Володимира Киселівського діяло Українське бюро, яке фінансувалося американцем українського походження, політичним діячем і меценатом Яковом Макогоном. Українську культуру в Парижі в кінці 20 – на початку 30-х років представляла група видатних митців, а кількість українських студентів, що навчалися в міжвоєнний період в університетах Франції та Бельгії теж було немалим. Інформаційну роботу у Франції проводили діячі екзильного уряду УНР, а також історик і публіцист Ілько Борщак.

Безумовно, українська політична діяльність у демократичних країнах Заходу була дуже недостатньою. Але й Захід дуже стримано ставився до української проблеми. Великобританія, правда, розраховувала спрямувати увагу Гітлера на Україну, підштовхнути його до походу на Схід, відвернувши його увагу від своїх колоній. Так, тодішній голова уряду Великобританії Невілл Чемберлен під час наради з урядом Франції 24 листопада 1938 р. у Парижі казав, що треба сподіватися, що Німеччина розглядає можливість «розподілу Росії шляхом підтримки українського руху за незалежність». Причому, він додав, що це повинно статися засобами політичного тиску, а не війни, і що при цьому Франція, як союзник СРСР, не повинна вважати себе зобов’язаною допомагати більшовикам. Утім, французів і не треба було дуже вмовляти. Коли 6 грудня 1938 р. між Німеччиною й Францією був підписаний «пакт приязні», французький міністр закордонних справ Бонне відверто заявив Ріббентропу: «Залиште нам нашу колоніальну імперію, й тоді Україна буде вашою».

Як бачимо, «українська карта» у планах протидіючих сторін майбутньої світової війни, що якраз у цей період і складалися, була багато більш вагомою, ніж це проявлялося на поверхні. То ж не буде перебільшенням твердження, що в Європі головний інтерес у майбутній війні сфокусується саме на Україні. Такі розрахунки Заходу дали підставу німецькому послу в Лондоні фон Дірксену заявити німецькому міністерству закордонних справ 4 січня 1939 р., що британський уряд не буде опиратися німецькому походу на Україну, якщо ця війна буде вестися під гаслом «самовизначення українців» (німці це й використають, про що нижче). Така зворушуючи «турбота» про українців тут звучить вельми дивно, оскільки, як свідчать документи, Великобританія і Франція не розглядали Україну в якості об’єкту політики західних держав. І хоча в них можна зустріти згадки про український «сепаратизм», але лише як про засіб боротьби проти Москви. Тут важливо інше, а саме – надії Великобританії й Франції на те, що з Гітлером можна домовитися, що йому можна довіряти. Заявив же Чемберлен після повернення з Мюнхену у вересні 1938 року, що він «урятував мир у Європі», хоча було зовсім навпаки. Загальний же настрій лідерів Європи передає запис у щоденнику міністра внутрішніх справ США Ікеса: «Політика Англії і Франції полягає в тому, щоб дати іншим країнам свободу дій щодо Росії… Німеччина у відповідний момент спробує захопити Україну. Здійснюючи ці плани, Німеччина виснажить свої сили. Кинувши Росію напризволяще, Англія і Франція відвернуть загрозу німецької агресії від своєї території». Отож, навіть Англія і Франція не передбачили катастрофи, яку європейським народам несла нацистська Німеччина. А повинні були б, як держави впливові. Все це свідчить тільки про те, що розмірів божевілля нацизму не тільки українські політичні емігранти, а навіть європейські народи не розуміли й не приймали всерйоз. Крім того, слід констатувати наявність у цей час у світі загальних інтервенціоністських планів по відношенню до СРСР, в яких «українське питання» відігравало найважливішу роль.

Що ж стосується українських самостійників, то в цьому відношенні показовим є те, що навіть президент уряду УНР А.Левицький – чи не найдосвідченіший з українських політиків того часу – проявив цілковиту наївність. Уже зовсім напередодні війни він заявив: «Не віримо ворожим наклепам, ніби хтось хоче поневолити всю Україну для себе. Коли вже хтось зацікавиться нашою долею, нашою боротьбою, то тільки для того, щоб мати на Сході могутнього союзника, а не якогось там непевного васала».

Однак так не було. Стан «українського питання» на міжнародній арені був значно важчим, ніж можна було очікувати. І таким його робила, в першу чергу, позиція Німеччини. А саме ж на Німеччину під впливом загальних інтервенціоністських планів Заходу переорієнтувалися українські емігрантські кола.

Дата добавления: 2014-12-25