Формування портфелю цінних паперів банку

Сукупність різних інвестиційних інструментів для досягнення конкретної мети вкладника – це інвестиційний портфель. Портфель же цінних паперів – це сукупність придбаних (отриманих) банком цінних паперів, право на володіння, користування та розпорядження якими належить банку та які згруповані за їх типами і призначенням. У портфель можуть входити як папери одного типу, так і різні інвестиційні цінності, наприклад, акції, облігації, депозитні та ощадні сертифікати тощо. Тобто в даному випадку, під поняттям “інвестиційний портфель” мова йде не про вкладення у статутні фонди юридичних осіб, а про інвестиції в цінні папери.

НБУ запропонував таку класифікацію вкладень комерційних банків у цінні папери:

– портфель цінних паперів на продаж;

– портфель цінних паперів на інвестиції;

– портфель пайової участі (вкладень в асоційовані компанії);

– портфель вкладень у дочірні компанії.

Цінні папери, які придбані або зберігаються за дорученням клієнтів, а також цінні папери, які придбані згідно з договорами про довірче управління, відображаються поза балансом.

Віднесення цінного паперу до певного портфеля залежить від таких чинників:

§ намір інвестора під час придбання: тривалість періоду та мета придбання;

§ характеристики цінного паперу, такі як ліквідність, доходність та наявність активно діючого ринку для даного паперу;

§ фактичний період зберігання у портфелі банку: цінні папери після календарного року зберігання у портфелі банку на продаж переводяться до портфеля інвестицій.

Цінні папери з портфелю на продаж слід вважати розміщеними на такий строк, який необхідний для їх реалізації на ринку за умови, що пошук покупця буде розпочато негайно. Традиційно портфель цінних паперів на продаж формується із високоліквідних паперів, таких як акції – “блакитні фішки”, облігації та векселі, що активно котируються на ринку, а тому строки реалізації подібних активів здебільшого не перевищують тижня. При обчисленні грошових потоків від продажу подібних активів слід брати до розрахунку поточну ринкову ціну цих цінних паперів, незалежно від їх номіналу чи ціни купівлі.

Стосовно цінних паперів у портфелі банку на інвестиції застосовується інший підхід. Ці цінні папери банк купує з метою інвестування коштів та отримання доходів, а тому має намір зберігати їх протягом всього періоду їх обігу (до настання строку погашення). Тому для цього типу активів датою повернення інвестованих грошових коштів слід вважати дату погашення цінних паперів емітентом. Якщо фіксований термін повернення вкладених коштів відсутній (наприклад, для акцій), строк надходження грошових коштів визначається відповідно до тривалості прогнозованого строку зберігання цих цінних паперів, який банк встановлює самостійно.

Метою управління портфелем цінних паперів є оцінка та визначення напрямків підвищення його ефективності на підставі удосконалення структури цінних паперів, покращання якості інвестицій та активізації брокерської діяльності на фондовому ринку.

Дослідження цінних паперів передбачає такі, стадії управління:

– загальний аналіз;

– оцінка відповідності джерел придбання цінних паперів напрямкам вкладень;

– оцінка ризику, доходу і доходності цінних паперів;

– оцінка вартості цінних паперів.

Загальний аналіз починається з визначення обсягу операцій із цінними паперами, їх структури за видами операцій, а також кількісної оцінки змін у обсязі та структурі, які відбулися протягом періоду, що аналізується. Загальний аналіз операцій із цінними паперами грунтується на застосуванні методики вертикального та горизонтального економічного аналізу.

Етапи загального аналізу операцій із цінними паперами зображені на рис. 12.8. [3]

Рис. 12.8. Послідовність етапів загального аналізу операцій із цінними паперами

Групування операцій із цінними паперами здійснюється за такими класифікаційними ознаками:

– за видами цінних паперів;

– за видами операцій із цінними паперами;

– за напрямками подальшого використання цінних паперів;

– за джерелами придбання цінних паперів.

Із метою визначення раціональності та правомірності розміщення коштів у процесі аналізу необхідно дати оцінку відповідності джерел придбання цінних паперів напрямкам вкладень.

Джерелами формування коштів, які спрямовуються на придбання цінних паперів, є прибуток банку, залучені кошти та кошти клієнтів, що своїм цільовим призначенням мають придбання цінних паперів за дорученням клієнтів.

Напрямки подальшого використання цінних паперів залежать від джерел їх утворення:

§ портфель інвестицій банку в цінні папери має формуватись за рахунок власних коштів банку;

§ цінні папери для перепродажу мають купуватися за рахунок власних та залучених коштів;

§ портфель цінних паперів, придбаних за дорученням клієнтів, має формуватись за рахунок коштів клієнтів.

Дуже негативним явищем є придбання цінних паперів для брокерської діяльності за рахунок клієнтів.

При оцінці портфеля цінних паперів необхідно виходити з того, що інвестиційна політика банку може бути активною і пасивною.

Активний портфель включає недооцінені або високоризикові цінні папери. Активний підхід містить велику спекулятивну складову та характеризується не лише грою на майбутніх цінах та відсоткових ставках, а й наданням дилерських послуг та постійних котирувань цін покупця та продавця.

Пасивний портфель цінних паперів є добре диверсифікованим, а його ліквідність, ризик і доходність відповідають середньоринковим.

Розрізняють декілька типів портфелів цінних паперів:

– портфелі росту орієнтовані на цінні папери, курсова вартість яких зростає на фондовому ринку. Ціль таких портфелів полягає у збільшенні капіталу (добробуту) інвесторів;

– портфелі доходу орієнтовані на цінні папери, що забезпечують високу та стабільну доходність;

– портфелі ризикованого капіталу складаються переважно з цінних паперів молодих компаній або підприємств “агресивного” типу, що обрали стратегію розширення виробництва шляхом освоєння нових видів продукції;

– збалансовані портфелі є комбінацією паперів різного типу. Такий портфель може складатися як за рахунок ризикованих цінних паперів, так і тих, що забезпечують стабільний поточний доход. Таким чином, цілі приросту капіталу і отримання високого доходу за умови мінімізації фінансового ризику виявляються збалансованими;

– спеціалізовані портфелі орієнтовані на окрему групу цінних паперів (галузеву, регіональну тощо).

Головна мета в формуванні портфеля та визначенні його структури полягає в досягненні оптимальної комбінації між ризиком та доходом інвестора. Зменшення ризику досягається за рахунок диверсифікації портфеля, тобто комбінації в ньому цінних паперів різних компаній. Диверсифікація зменшує ризик за рахунок того, що можливі вірогідні невисокі доходи за одними цінними паперами будуть компенсуватися за рахунок прибутку за іншими. Мінімізація ризику досягається за рахунок включення в портфель цінних паперів різних галузей, не пов’язаних тісно між собою, щоб уникнути синхронності коливань ділової активності. В дев’ятій лекції показано, що більша частина ризику портфеля усувається, якщо в нього входить від 8 до 20 видів цінних паперів. Проте, диверсифікація портфеля усуває тільки ризик, пов’язаний із придбанням паперів конкретних компаній. Ринковий ризик, обумовлений загальною економічною кон’юнктурою, диверсифікацією не усувається.

При формуванні портфеля, інвестор повинен визначити для себе параметри, якими він буде керуватися:

– визначити тип портфеля, тобто чи буде він орієнтуватися на папери, що приносять найбільший поточний доход, або ті, що забезпечують приріст їх курсової вартості;

– оцінити для себе оптимальну комбінацію ризику та доходності цінних паперів.

Дане завдання базується на загальному принципі: чим вищий потенційний ризик несе цінний папір, тим більш високий потенційний доход він повинен приносити, і навпаки.

Принципи формування портфеля розглянемо на прикладі облігацій [4]. Найпростіший аналіз портфеля облігацій полягає в оцінці його повної доходності та середнього показника змінності. Більш складний аналіз пов’язаний з вибором структури портфеля, тобто повинен містити рекомендації стосовно того, яку частину капіталу доцільно вкласти в той чи інший вид цінних паперів, що знаходяться на ринку.

Річна ставка складних відсотків, що отримуються від облігацій, які складають портфельні інвестиції, може виступати показником доходності портфеля. Одним з методів визначення величини цієї ставки є рішення рівняння, в якому загальна вартість облігацій за ціною придбання (S Q_jP_j) прирівнюється до суми сучасних величин всіх платежів (SS _tV^t). Звідси рівняння набуває вигляду:

SS _tV^t – S Q_jP_j = 0, (12.4)

де Q_j – кількість облігацій j-того виду;

P_j – ціна придбання облігацій j-того виду;

S_t – платежі в момент t;

V^t – дисконтний множник за ставкою і.

Середня ставка розміщення (як показник середньої доходності) може бути наближено визначена із ставок розміщення кожного виду облігацій. Як критерій вибору можна використати вартість облігацій за цінами придбання.

І = (12.5)

Існує і другий метод зважування. Як критерій використовують добуток показників змінності на вартість придбання облігацій, тобто

І = (12.6)

Приклад 12.1

У табл. 12.1. наведені дані портфеля облігацій із відповідними параметрами. Розрахуємо доходність цього портфеля облігацій.

Таблиця 12.5

Облігації	Кількість Q, шт	Ціна Pj, грн.	Номінал Nj, грн.	Строк nj, років	Купонний доход g, %	Число виплат в році, р	Вартість Qj, Pj, тис. грн.
А					–	–
Б					8,0
В					10,0
Разом

Попередньо розраховані ставки розміщення і показники змінності облігацій даного портфеля рівні:

і_А = 7,44 %; D_A = 6,0;

і_Б = 8,0 %; D_Б = 3,5644;

і_В = 10,88 %; D_B = 5,5163.

Тоді середня ставка розміщення портфеля за (8.18) складе:

І = (9,19 %),

а за (8.19):

Для портфеля облігацій, як і для окремого виду облігацій, доцільно розрахувати показник змінності, який може охарактеризувати вплив зміни ринкової відсоткової ставки на ціну облігацій, що складають портфель.

Мінливість портфеля облігацій визначається як середня величина:

D = . (12.7)

Дата добавления: 2014-12-25