НЕП в Україні

Першим партійним документом непівського періоду були тези, сформульовані В. Леніним до засідання політбюро ЦК РКП(б) 8 лютого 1921 р. У них було передбачено задовольнити бажання селян про заміну продрозкладки продовольчим податком і дозволити використання виробниками надлишків продукції після сплати податку в місцевому господарському обороті. Х з’їзд партії 15 березня 1921 р. затвердив запропоновану політбюро резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Перед селянами відкрилася перспектива господарського освоєння колишніх поміщицьких і куркульських земель.

Повернення правлячої партії обличчям до товарно – грошових відносин, легалізація торгівлі, зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія – орендарі, маклери, комісіонери, торговці – оптовики, промисловці. Їх називали людьми непу, непманами.

Реально одержавленими були тільки так звані командні висоти економіки (промисловість, зв’язок, транспорт, банки). Ліквідувати економічну самостійність селян держава (принаймні тоді) так і не спромоглася. Селяни міцно трималися за свою власність (хоча це слово можна вживати умовно, адже земля була власністю держави, а селяни – лише її користувачами) і віддавали державі вироблену продукцію тільки за ціною, яка їх влаштовувала. За цих умов державним хлібозаготівельним організаціям було зручніше мати справу не з розпорошеними селянськими господарствами, а з їх кооперативними об’єднаннями. Селяни вже давно, з кінця ХІХ ст., організовували з власної ініціативи різноманітні кооперативи – збутові, постачальницькі, переробні, кредитні. Учасники кооперативних об’єднань зосереджували зусилля на виконанні певних операцій. Ефект колективізму виникав через взаємозв’язок їхніх інтересів на ринковій основі. Поза товарно – грошовими відносинами кооператив не міг існувати.

Неп вплинув і на державну промисловість. Підприємства, як підкреслювали політики, треба утримати в державній власності, але відпустити «на волю». Так народилася суперечлива в своїй основі ідея господарського розрахунку. Підприємство стало господарюючим суб’єктом, набувало права юридичної особи й діставало можливість самостійних дій на ринку. Суперечливість госпрозрахунку полягала в тому, що держава не могла не турбуватися за долю власних підприємств, навіть якщо вони були збитковими.

Ринок, в якому опинялися госпрозрахункові підприємства, був відрізаний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі. Він був майже цілком монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності.

Зусиллями фахівців – економістів, яким партія дала певну свободу дій, нова економічна політика матеріалізувалася в багатьох конкретних досягненнях, серед яких насамперед слід згадати відродження кредитно – фінансових установ, відмінно проведену грошову реформу, організацію державної і кооперативної торгівлі, налагодження госпрозрахункових засад у «командних висотах» господарства.

Проте тимчасовий союз компартійно – радянського апарату з безпартійними економістами вичерпався вже у 1925 році, коли було завершено так званий відновлювальний період. Економіка в цілому відновилася після втрат, пов’язаних з першою світовою та громадянською війнами. Державна влада взяла курс на поступове згортання непу. В промисловості цей поворот пов’язаний з гаслом індустріалізації, проголошеним у грудні 1925 року на XIV з’їзді партії.

У другій половині 20-х років перед країною постала проблема вибору стратегії подальшого соціально-економічного розвитку. Завершилося відновлення зруйнованого народного господарства був досягнутий рівень 1913 року. Але ж це був рівень відсталості. Лідери Комуністичної партії, як і сам Ленін, вважали, що для виходу з полону відсталості потрібно будувати велику сучасну промисловість з новітніми технологіями. У зв’язку із цим варто нагадати, що лідери партії більшовиків (і Ленін в тому числі) соціалістичну революцію в Росії розглядали, як передумову перемоги соціалізму хоча б у основних країнах Європи. Звідси виникали надії на економічну і технологічну допомогу Заходу в порядку соціалістичного інтернаціоналізму. Однак цим надіям не судилося збутися. Замість економічної допомоги Радянська Росія отримала економічну блокаду. І хоча ця блокада була в основному прорвана ще в середині 20-х рр., політична ізоляція країни продовжувалася.

Крах надій на світову революцію по новому ставив питання подальшого соціально-політичного та економічного розвитку. В цих умовах Сталін ще наприкінці 1924 року висунув ідею побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. XIV з’їзд правлячої більшовицької партії у грудні 1925 року закріпив цю ідею в якості головного напрямку політики партії і зробив перший практичний висновок: СРСР повинен завоювати економічну самостійність і перетворитися з країни, що ввозить машини і обладнення, «у країну, яка виробляє машини і обладнення».

Необхідність швидкого подолання індустріального відставання країни від розвинених країн Заходу диктувалася не тільки потребами забезпечення її економічної незалежності, а й інтересами оборони країни, для чого був необхідний могутній військово-промисловий комплекс. Адже міжнародне становище СРСР залишалося хитким. Питання суперництва провідних капіталістичних країн за ринки збуту та переділ сфер впливу цілком вірогідно могло бути вирішене за рахунок більш слабких країн. А СРСР з його величезною територією і внутрішнім ринком, природними багатствами й національно неоднорідним населенням був, подібно до Китаю, спокусливою мішенню для можливих експансіоністських зазіхань. Тим більше, що такі зазіхання дуже легко обгрунтовувалися ідеологічно за допомогою ідеї про порятунок західної цивілізації від «безбожного більшовизму».

Світова економічна криза, яка почалася в 1929 році, суттєво вплинула на плани реконструкції народнго господарства СРСР. Вона загострила міжнародну ситуацію. Виникла загроза війни СРСР з розвинутими капіталістичними державами, причому війни на два фронти (в Європі та на Далекому Сході). Опинитися у такій війні в залежності від іноземного постачання озброєння й стратегічно важливих матеріалів означало поставити на карту саме існування країни, як незалежної держави.

Уявляється, що саме ці міркування і були вирішальними при переході наприкінці 1929 року до курсу форсованої індустріалізації.

Дата добавления: 2014-12-27