Співвідношення публічних і приватних інтересів у сфері господарської (підприємницької) діяльності

Значущість ролі приватних і публічних інтересів у сфері господарювання не викликає сумніву, а від вирішення проблеми їх оптимального співвідношення залежить ефективність економічних перетворень і відповідно – рівень життя громадян. Держава, як виразник суспільних інтересів, «є певною мірою залежною від підприємництва, а, з іншого боку, підприємницька діяльність має здійснюватися в інтересах держави і суспільства» [751 – С. 46], враховувати такі інтереси [1071 – С. 49; 1073 – С. 53-54]. В зв’язку з цим слід детальніше зупинитися на ролі та механізмі взаємодії приватних і публічних інтересів в господарській (в т. ч. підприємницькій) діяльності. Остання є суспільно необхідною (тобто такою, що здійснюється з метою забезпечення суспільних інтересів), оскільки спрямована на задоволення суспільних потреб у певних товарах (продукції, роботах, послугах) незалежно від прибутковості, яка відіграє другорядну роль [524 – С. 90-91]. Тут також присутній і приватний інтерес виробника (якщо він не належить до сфери публічної – державної чи комунальної – форми власності1), який зазвичай виробляє та реалізує товари з метою отримання прибутку. Однак співвідношення приватного та публічного інтересу при здійсненні господарської діяльності залежить від низки факторів, включаючи й вид такої діяльності.

Господарська діяльність може бути підприємницькою (комерційною в широкому розумінні) і непідприємницькою (некомерційною) [524 – С. 91-92; 91 – Статті 42-54]. Перша відповідно до легального визначення [11 – Ст. 1; 91 – Ст. 42] має на меті отримання прибутку, здійснюється на власний ризик (і як зазначалося в першій редакції ст. 1 Закону України «Про підприємництво» – під власну відповідальність) підприємця. Для другої, некомерційної, мета отримання прибутку не є головною; основним в ній є задоволення інших інтересів (потреб) власника (власників) майна або визначеного ними кола осіб (діяльність бірж [16 – Ч. 4 ст. 33; 21 - Ст. 1], господарських об’єднань [91 – Ст. 118; 13 – Статті 9-13; 39 – Ст. 13; 524 – С. 129; 539 – С. 6, 12-14; 1234 – С. 361], казенних, планово-збиткових підприємств1, що фінансуються за рахунок власника/власників майна, держави та ін.) [91 – Ст. 76, ч. 3 ст. 78, ст. 112].

У підприємницькій діяльності законний приватний інтерес щодо отримання прибутку набуває особливого значення: його задоволення є метою, рушійною силою такої діяльності2, а умовою досягнення цієї мети – врахування публічних інтересів (нерідко це відбувається навіть несвідомо з боку підприємця [1102 – С. 332]. Приватний інтерес підприємців (як і адекватні цьому інтересові ринкові відносини) можна порівняти з ядерною реакцією, в процесі якої виробляється корисна енергія, однак за відсутності контролю за цим процесом велика ймовірність шкідливих наслідків [535 – С. 6-7]. Тому виникає потреба регулюючого впливу на підприємництво з боку держави, завдання якої полягає, з одного боку, в стимулюванні приватної ініціативи (інтересу), а з іншого – у встановленні умов, за яких досягнення (реалізація) такого інтересу попередить або мінімізує завдання шкоди суспільству, державі, споживачам, довкіллю тощо.

Отже, підприємницька діяльність може існувати як баланс приватного інтересу підприємця щодо отримання прибутку від виробництва та реалізації свого товару (робіт, послуг) і публічних інтересів, сформованих за рахунок збалансованого врахування типових законних інтересів споживачів (щодо кількості, якості, ціни, екологічної та іншої безпеки цих благ в ролі товару), підприємців (щодо можливості забезпечення їм вільного доступу до ринку аналогічного товару, дотримання чесних правил конкурентної боротьби), держави – щодо сплати податків та дотримання інших, встановлених правил у сфері господарювання.

При здійсненні некомерційної господарської діяльності приватний інтерес виробника може відігравати другорядну роль, підпорядковуючись публічним інтересам. Це стосується значної частини державних та комунальних підприємств, діяльність яких спрямована на виробництво суспіль­но-необхідної, але збиткової (а тому невигідної для приватно-колективного підприємництва) продукції (виконання робіт, надання послуг). Некомерційна господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами приватно-колективної форми власності, зазвичай має на меті задоволення певних приватних інтересів такого суб’єкта (виробництво реклами власної продукції, будівництво господарським способом нових виробничих потужностей1 тощо), його працівників (будівництво для них об’єктів соціально-культурного призначення, житла і т. і.) або членів господарської організації (товарної чи фондової біржі). Однак і при здійсненні такої діяльності мають враховуватися публічні інтереси – відповідно щодо якості продукції, реклами, встановлених вимог до об’єктів будівництва, соціальної сфери, товару/цінних паперів, що допускаються до торгів на біржі, та ін.

Таким чином, правове регулювання сфери господарювання вимагає необхідності забезпечення оптимального поєднання приватних і публічних інтересів, певного компромісу між ними [631 – С. 50-54; 764 – С. 5; 787 – С. 50; 840 – С. 20; 906 – С. 70-71; 1111 – С. 60, 67]. Рівночасно ряд авторів (С. А. Зінченко, Д. Ю. Шапсугов та С. Е. Корх, Ю. О. Тихомиров та ін.) звертають увагу на складність проблеми співвідношення приватних і публічних інтересів. З одного боку, ці інтереси не збігаються (спричинюючи численні конфлікти інтересів), що зумовлено подвійною природою праці у суспільстві із суперечливими економічними інтересами, а, з іншого,– в сучасну епоху усвідомленої необхідності та постіндустріального суспільства «приватний інтерес синхронізується з суспільним, публічним інтересом такою мірою, що діалектична єдність їх відкриває дорогу соціалізації суспільства»: «приватне виступає одним із способів... реалізації загального». Держава тепер не може розглядати публічний інтерес як владно-примусовий, залишаючи приватний інтерес, економічну свободу за межами свого впливу. Вона «не придушує і не підкорює приватний інтерес окремих агентів виробництва на догоду публічному інтересові, а застосовує механізм їх узгодження» [622 – С. 9, 17, 21, 22, 29]. Співвідношення цих інтересів відрізняється в залежності від економічного рівня: «на рівні мікроекономіки основу господарювання складає переважно приватне підприємництво» з відповідною перевагою приватних інтересів, а «на макроекономічному рівні переважає загальний, публічний інтерес, реалізація якого відбувається у взаємодії суб’єктів приватного і державного господарювання. Підсумком такого стану речей стає приватнопублічний характер» господарської (в т. ч. підприємницької) діяльності [622 – С. 23-24], усі учасники якої (включаючи і соціальну правову державу) мають рівною мірою підпорядковуватися суспільному господарському порядку [626 – С. 70-71; 631 – С. 53-54; 1234 – С. 30-33] (деякі науковці оперують поняттям економічного публічного порядку [493 – С. 222]).

Ігнорування публічного чи приватного інтересу в сфері господарювання веде до негативних наслідків і в кінцевому підсумку – до кардинальних змін у житті суспільства. Яскравим прикладом цього є, з одного боку, припинення існування більшості держав планово-розподільчої (зорієнтованої в основному на державні інтереси) економіки, а з іншого боку – глибокий кризовий стан економічного життя новоутворених (на теренах колишнього СРСР) держав, пов’язаний з ігноруванням публічних інтересів і відповідною гіпертрофією приватних інтересів у процесі демократичних перетворень і запровадження ринкових елементів господарювання [312 – С. 21; 499; 745; 777; 836 – С. 39; 1081 – С. 28-30; 1168 – С. 57-58; 1169]1. Замість забезпечення (за допомогою правових, економічних та інших заходів) балансу публічних і приватних інтересів в різних сферах суспільного життя, спостерігається їх зіткнення і конфлікт цих інтересів. «Разом з тим саме в цій діхотомії закладено свого роду баланс, що попереджує юридичні колізії та протиріччя» [1172 – С. 18].

Принцип ув’язки (гармонійного поєднання) за допомогою права приватних та публічних інтересів у господарській сфері ще свого часу вірно визначив К. Д. Ушинський, зазначаючи, що «... юридичні закони мають на меті – розділити економічні інтереси членів держави таким чином, аби вони, досягаючи кожний свого особистого інтересу, досягали разом з тим економічного інтересу всього народу; а з іншого боку – поєднати ці економічні інтереси так, аби кожен член народу, досягаючи цього загального суспільного інтересу, найповнішим способом досягав свого власного» [1200 – С. 210].

Неврахування або недооцінка вітчизняним законодавцем інтересів певних соціальних груп (наприклад, законодавством про оподаткування – інтересів підприємців на залишення в їх розпорядженні після сплати податків та інших обов’язкових платежів такої частини прибутку, яка б забезпечила не лише рентабільність, а й значну прибутковість підприємницької діяльності) призвело до зростання тіньової економіки, суб’єкти якої взагалі ухиляються від сплати зазначених платежів. У результаті завдається шкода суспільним інтересам (благу всього суспільства, окремих його груп – зокрема пенсіонерів, малозабезпечених), пов’язана з браком надходження коштів до державного, республіканського (Автономної Республіки Крим), місцевих бюджетів та відповідних державних фондів (Пенсійного, Соціального страхування тощо), а також викликаними тіньовою економікою стихійними тенденціями в господарському житті.

Хоча здійснення господарської діяльності пов’язане із задоволенням як приватних, так і публічних інтересів, однак в чистому (так би мовити, рафінованому) вигляді ці інтереси не існують [1027]. Як вже згадувалося, чіткого кордону між приватними і публічними інтересами немає1. Вони взаємопов’язані і взаємозалежні. Приватні та публічні інтереси – лише різні сторони одного й того ж явища – суспільного життя. Самі по собі ні приватні, ні публічні інтереси існувати не можуть, оскільки кожну з цих категорій інтересів можна визначити лише на тлі іншої (приватні на тлі публічних і навпаки). Філософський закон боротьби та єдності протилежностей, одним з проявів якого є саме публічні та приватні інтереси, відповідно до езотеричних знань (а саме їх відносять до найдавніших в історії людства [380 – С. 66]) лежить в основі не лише суспільного, а й будь-яких проявів життя на всіх його рівнях – від Всесвіту до окремих його (наддрібних) частинок1.

Відтак усталена думка про те, що захист приватних інтересів забезпечується за допомогою приватного права, публічних (суспільних) – публічного права, має бути скорегована з огляду на зазначені обставини: «раціональність правового регулювання того і іншого«(приватного і публічного інтересів) «визначається мірою того і іншого», що передбачає регулювання господарських, в т. ч. підприємницьких, відносин на засадах водночас – і приватного, і публічного права – за допомогою нормативного акта «змішаного» (комплексного) характеру – Господарського кодексу [632; 838; 905; 1027; 1304; 463], спроможного пов’язати, поєднати протилежні інтереси, створити їх баланс, враховуючи, що «протилежності не виключають, а доповнюють одна одну» [631 – С. 52]. Таким чином, законодавство, що має регулювати підприємницьку діяльність (і відповідно – враховувати та забезпечувати інтереси учасників цієї діяльності) не може бути ні суто приватним, ні суто публічним, а «змішаним», що включає елементи і приватно-правового, і публічно-правового регулювання, яке деякі автори (в т. ч. представники цивілістики) оцінюють як «розмивання кордонів між публічним і приватним правом» [766 – С. 10], “публіцизацію” приватного права [531 – С. 22] чи взаємодію приватно-правових і публічно-правових норм в сфері регулювання підприємницьких відносин [941 – С. 2].

Співвідношення публічних і приватних інтересів та відповідно – публічно-правових і приватно-правових методів регулювання протягом розвитку людської спільноти змінювалося залежно від стану та якості розвитку економічних відносин у суспільстві [848 – С. 35]: кризові та надзвичайні ситуації вимагали захисту переважно публічних інтересів з відповідним застосуванням публічно-правових методів регулювання [65; 67], а прагнення держави до заохочення певних видів господарської діяльності (інноваційної, наприклад [59/2, 88, 158, 181, 182]) або певних категорій суб’єктів (дрібних підприємців та малих підприємств [71; 109; 110; 120; 805 – С. 5, 402-411 та ін.], зокрема) – до стимулювання приватної ініціативи, що забезпечується переважно за допомогою приватно-правових методів. У першому випадку надається пріоритет публічним інтересам, в другому – приватним.

Загалом питання пріоритету інтересів є непростим і шляхи його розв’язання пропонуються різноманітні.

Чимало науковців намагалися визначати ієрархію інтересів (особи -соціальних груп – суспільства), надаючи пріоритет інтересам більшості [646 – С. 314; 322 – С. 67; 1075 – С. 19] чи приватним [326; 327; 1262]. Хоча «приватно-публічна природа» господарських (підприємницьких) відносин у переважної більшості юристів (в т. ч. представників цивілістики) не викликає сумніву1, у сучасному вітчизняному правознавстві пропонуються різні варіанти вирішення питання щодо пріоритету тих чи інших інтересів в суспільному (в т. ч. економічному) житті: з наданням переваги публічним інтересам [935 – С. 3; 1093; 1301 – С. 55] як гарантам соціальної спрямованості економіки країни та опосередковуючої основи інтересів учасників господарських відносин або навпаки – приватним, що мають бути визначальними інтересами в громадянському суспільству [326; 327; 571 – С. 40, 42-44; 696 – С. 53]. Однак громадянське суспільство не може існувати без загальних інтересів, що об’єднують його членів в одне ціле. Більш того, навряд чи коректно протиставляти таке суспільство і демократичну державу [515/1 – С. 6], яка забезпечує функціонування громадянського суспільства і відповідно має бути виразником його інтересів [395 – С. 91-92; 1302 – С. 26-27], протидіяти дезорганізації, хаосу та кризовим явищам в суспільному житті [980 – С. 112-113]. Б. Кістяківський, критикуючи різко негативне ставлення до держави Гобса, Ніцше, Л. Толстого [679 – С. 35-37], підкреслював наявність у неї основної цілі – здійснення солідарних інтересів людей [679 – С. 239].

Теза про полярність приватних і публічних інтересів, що є незмінними полюсами і ніколи не зійдуться [1160 – С. 240], береться на щит деякими представниками цивілістики, аби обгрунтувати відсутність тенденції про взаємопроникнення та зближення приватного та публічного права [1222 – С. 9], а відтак – неможливості поєднання в Господарському кодексі приватно-правових і публічно-правових методів регулювання і відповідно – обмеження його сфери дії лише публічним правом [1265 – С. 15]. Однак при цьому не враховуються такі загальновідомі закони суспільного розвитку, як закон боротьби і єдності протилежностей, системного підходу до вирішення проблем правового регулювання господарської діяльності (що зумовлює необхідність приділення уваги цьому питанню в окремому параграфі).

Проблема визначення пріоритету публічних чи приватних інтересів у сфері господарювання намагаються розв’язати протягом багатьох століть, однак її навряд чи можна вирішити однозначно, враховуючи тісний взаємозв’язок між ними (публічні інтереси в масштабах країни формуються досить складно – з врахуванням найбільш типових приватних інтересів та публічних інтересів нижчих рівнів; приватні ж інтереси тією чи іншою мірою віддзеркалюють публічні). Важливе значення при визначенні таких пріоритетів мають різні чинники (соціально-економічна ситуація в країні1, сфера суспільного життя2, якість правового регулювання3, необхідність врахування міжнародного досвіду, що пов’язано із зростанням міжнародних економічних зв’язків між державами та їх суб’єктами господарювання (так звана глобалізація з її плюсами та мінусами [500; 507; 514; 489; 1089]) і навіть особливості національного менталітету/етносу [920 – С. 154], тип соціальної культури і мислення – західний-прагматичний чи східний, що передбачає поєднання здавалось би непоєднуваного – економічного і духовного [969 – С. 242-243, 245]).

Однак баланс приватних і публічних інтересів у сфері сучасної економіки на макроекономічному рівні і відповідно його законодавче закріплення схиляється на користь (більшою або меншою мірою) публічних інтересів, що в західній юриспруденції виражається в досить своєрідній формулі: закріплення пріоритету приватних інтересів (який втілюється в проголошенні принципу свободи підприємництва), але за умови, якщо такі інтереси не завдають шкоди загальному (спільному) благу [384 – С. 12, 100 та ін.]. Про це свідчить низка положень конституцій сучасних держав ринкової економіки, відповідно до яких: у суспільних інтересах можуть бути вилучені (зазвичай на платних засадах) об’єкти права приватної власності, включаючи і підприємства (поправка У Конституції США 1787 р. [384 – С. 297]; стаття 41 Конституції Італії [704 – С. 14-15]; Преамбула Конституції Франції 1946 р. [704 – С. 186, 189, 190]; параграф 73 Конституції 1963 р. Данії [704 – С. 239]; параграфи 2 та 3 ст. 14 Основного Закону ФРН від 23. 05. 1949 р. [705 – С. 159] та ін.); обмежується принцип свободи приватної господарської діяльності покладенням на підприємців обов’язку при здійсненні такої діяльності не порушувати публічні інтереси (стаття 41 Конституції Італії), а також шляхом здійснення державного контролю за економічною діяльністю з соціальною метою (ст. 42 Конституції Італії [704 – C. 14-15], статті 38 і 51 Конституції королівства Іспанії [704 – C. 52, 54-55]).

Аналогічні положення, містяться і в Конституції України (частини 3 і 4 ст. 13, статті 24, 41, 42 та ін.), яка в основному враховує загальноприйняті в країнах з цивілізованим (або соціальним) спрямуванням ринкової економіки засади правового регулювання господарського життя, закріплюючи межі дії принципу свободи підприємництва – доти, доки не порушуються публічні інтереси та законні інтереси інших осіб. Орієнтиром для учасників господарювання повинен служити встановлений державою в цій сфері порядок (суспільний господарський порядок [627 – С. 19, 33, 49-55; 628; 629; 631 – С. 49-55; 1234 – С. 27, 31, 32]; 81 – Ст. 6]), який має віддзеркалювати збалансовані приватні і публічні інтереси. Останнє, не зважаючи на законодавче закріплення на конституційному рівні, в Україні, на жаль, не реалізується належною мірою ні в законотворчій, ні правозастосовній практиці. Подібне становище склалося в результаті дії кількох чинників.

Розвиток ринкових відносин в умовах України, як й інших держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, має свою специфіку. Запровадження зазначених відносин почалося «зверху» і відбувається досить складно й суперечливо. Причин чимало: тривале панування (понад 70 ро­ків) планово-розподільчої системи і монополізму державної власності; нехтування приватної ініціативи та приватних інтересів, прояв яких у численних випадках навіть карався як злочин (і як такий кваліфікувався радянським кримінальним законодавством [2 – Статті 150, 151]); відсутність власного досвіду регулювання таких відносин і часто-густо хибна оцінка чужого (зарубіжного). Так, принцип свободи підприємництва на початкових етапах реформування економіки трактувався багатьма економістами – прибічниками вільного ринку – як вирішальний і ніким не обмежений (так званий «ринковий романтизм»). Роль держави обмежувалася встановленням необтяжливих для підприємців «правил гри» і забезпеченням захисту їх інтересів у разі їх порушення.

Трансформаційні процеси (від планово-розподільчої економіки до змішаної або соціально-орієнтованої ринкової економіки) з самого їх початку відбуваються, як це слушно підкреслює Ю. О. Тихомиров [1168 – С. 24-25; 1169], з надмірною абсолютизацією ролі приватного інтересу та приватного права в становленні ринкових відносин [326-329] та відповідним приниженням ролі публічного інтересу [1168 – С. 24-25; 1169], що необгрунтовано ототожнювався з інтересами антидемократичної (тоталітарної) держави. При цьому ігнорувався багатовіковий досвід суспільного розвитку, що свідчив про необхідність приведення приватних інтересів у відповідність із загальним благом, на чому акцентували увагу не лише відомі мислителі минулого, але й видатні державотворці. Так, римський імператор Марк Аврелій наріжним каменем життя в суспільстві (навіть у приватній сфері) визнавав спільне благо і встановлений відповідно до нього в інтересах всього суспільства загальний порядок як антипод хаосу [316 – С. 55, 83, 90 та ін.]. Г. Гроцій роль держави бачив в дотриманні права і спільного блага в суспільстві [994 - С. 62]. Локк Д. вірно підмітив особливість прояву свободи членів суспільства. «Свобода людей, що перебувають під владою уряду,- писав він,- полягає в тому, щоб мати постійне правило для життя, спільне для кожного в цьому суспільстві і встановлене створеною в ньому законодавчою владою; це свобода слідувати власному бажанню у всіх випадках, коли того не забороняє закон, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої, самовласної волі іншої людини»1. Монтескье також підкреслював обмежений характер категорії свободи в суспільному житті, зазначаючи, що «свобода є право чинити усе, що дозволено законом. Якби громадянин міг чинити те, що цими законами заборонено, то у нього не було б свободи, тому що те саме могли б робити й інші громадяни»2. Більш того, він визнавав приорітет загального блага в суспільстві над приватними інтересами («... любов, що вимагає постійної переваги спільного блага особистому, лежить в основі усіх приватних доброчинностей») [883 – С. 39]. Подібні ідеї висловлювалися Е. Кантом («Дій лише відповідно до такої максими, керуючись якою ти водночас можешь побажати, аби вона стала загальним законом») [659 - С. 274], В. Ф. Гегелем («Веління права гласить: будь особою і поважай інший як осіб» [503 – С. 98]). Р. фон Ієрінг віддавав перевагу інтересам більшості та визнавав необхідність регулювання, субординації інтересів різних соціальних суб’єктів [874 – С. 87]. В. С. Соловйов схилявся до необхідності «примусової рівноваги двох моральних інтересів – особистої свободи та загального блага», що має відбиватися в праві [1112 – С. 331]. На думку М. Є. Салтикова-Щедрина, перевага приватних інтересів над суспільним благом веде до рабства [347 – С. 215].

Результатом ігнорування публічного інтересу або спільного блага в Україні та інших державах пострадянського простору стало розбалансування приватних і публічних інтересів на користь перших [622 – С. 25] і в результаті стрімке – протягом кількох років, а то й місяців – збагачення окремих осіб за рахунок часом штучно «розкрученої» інфляції, напівлегального (не без допомоги надміру лаконічного і недосконалого законодавства) пограбування більшої частини населення [325; 542; 558; 908; 1062; 1307] (інакше важко назвати дії комерційних структур типу МММ, споживчого товариства «Меркурій» і акціонерного товариства з тією ж назвою, значної частини трастів, будинків селєнгу тощо [495; 539; 558; 574; 763; 868; 903; 908; 1289; 1307])1, зростання економічної злочинності [633 – С. 37-38; 745 – С. 169; 835 – С. 40-41]. Це стало можливим через недооцінку публічно-правових засад регулювання ринкових відносин, що відбилося на якості законів та інших нормативно-правових актів, які приймалися з початком економічної реформи. При цьому прибічники вільного ринку посилалися на досвід країн традиційно розвинених ринкових відносин, який нібито підтверджує пріоритет приватних інтересів, саморегулівні властивості ринку2 і відповідно – шкідливість його державного регулювання. «Новий капіталізм» на теренах СНД в 90-х років ХХ століття супроводжувався утверженням таких постулатів, як підприємницький прибуток за будь-яку ціну, пріоритет приватних підприємств, припустимість безробіття, широкий простір (і відповідно – пільги) для іноземного капіталу1. Однак кризові явища в економіці засвідчили необхідність орієнтації на інші засади – пріоритет внутрішньонаціональних економічних зв’язків, забезпечення зайнятості населення, комплексну підтримку науки, передових технологій та виробництв [504; 926; 1172 – С. 14], що відповідає новій ролі держави в житті сучасного суспільства [1171].

Досвід країн традиційно розвинених ринкових відносин, до якого апелювали прибічники «вільного ринку», свідчить про інше: зазначені відносини грунтовно регламентуються державою, якщо вони зачіпають публічні інтереси2. Прикладом може бути законодавство про господарські товариства: якщо український Закон «Про господарські товариства» [18] містить лише 83 статті, то в Торговому кодексі Японії компаніям присвячено 448 із 683 статей [308 – Статті 52 – 485/2], англійський Закон 1985 року «Про компанії» налічує понад 740 статей і 25 додатків [292]; в США на федеральному рівні питання, пов’язані з правовим статусом господарських/торгових товариств, регулюються низкою модельних законів («Про підприємницьку корпорацію» – понад 200 статей [299], “Про товариство з обмеженою відповідальністю” – 65 статей [295], “Про єдину форму товариства” – 45 статей [294]); ще більш грунтовним є німецьке законодавство (в Торговому уложенні персональним товариствам присвячено 122 статті [287/2 – Параграфи 105-237], в Акціонерному законі – близько 400 [288], а в Законі “Про товариства з обмеженою відповідальністю” – 85 параграфів [289]).

Відання анафемі (за висловом Ю. О. Тихомирова) публічного інте­ресу, ототожнення його з інтересом антидемократичної (тоталітарної) [1080 – С. 24] держави істотно зашкодило цивілізованому розвиткові ринкових відносин в Україні [499 – С. 77-79, 83]. В Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки [93] була проголошена соціальна орієнтація ринку, однак належним чином вона не була забезпечена через надмірне захоплення приватними інтересами, реалізація яких нібито сама по собі спроможна забезпечити побудову демократичного суспільства з процвітаючою економікою. Лише закріплення зазначених положень у Конституції України (ст. 13) і в законодавстві, що формується на цих принципах (в т. ч. Господарському кодексі), дозволяють сподіватися на їх реалізацію – створення такої економіки, в якій би оптимально поєднувалися ринкові засади господарювання та їх соцільна орієнтація.

Однак вирішення цієї складної проблеми самі підприємці неспроможні забезпечити, оскільки значна їх частина не враховує належним чином або навіть ігнорує інтереси суспільства [622 – С. 5] через свої намагання попри все отримати якнайбільші прибутки. Часом вони навіть не спроможні бачити для себе небезпеку з боку ошуканих ними споживачів, дрібних акціонерів, вкладників, клієнтів1.

Соціальна орієнтація ринку – це комплексне завдання, провідна роль в реалізації якого належить державі: лише вона володіє необхідними для цього важелями і відповідно – методами публічно-правового регулювання, що забезпечують досить значний рівень збалансованого врахування приватних інтересів (як рушійної сили підприємництва – основи ринкової економіки) і публічних інтересів, що забезпечують нейтралізацію негативних рис/проявів ринкових відносин, запобігання зловживанню підприємцями своїми можливостями, свободами, інтересами (чого не заперечують навіть прихильники пріоритету приватного інтересу в громадянському суспільстві та сфері підприємницької діяльності [1032 – С. 53; 1080 – С. 24; 757 – С. 25, 30]). Це завдання можна вирішити шляхом встановлення державою суспільного господарського порядку, який би оптимально враховував і гармонізував приватні і публічні інтереси, створюючи завдяки цьому «партнерські та добропорядні взаємовідносини в господарюванні» [1234 – С. 31] (важливим кроком на шляху до цього було прийняття Закону України “Про організації роботодавців” [77], що визначив основні засади участі підприємців в становлення системи соціального партнерства).

Провідна роль у встановленні такого порядку відводиться комплексному нормативному акту – Господарському кодексу України, перший варіант якого [1237] спіткала невдача, а другий – був прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 р. [91] і набув чинності з 01.01.2004 р.

Не можна заперечувати і роль самих підприємців у формуванні соціальної орієнтації ринкової економіки і встановленні суспільного господарського порядку. Однак ця роль ще незначна і концепція соціальної відповідальності підприємців, бізнес-відповідальності чи бізнес-етики [353; 1072 – С. 8; 1073] як основна ознака цивілізованості ринку не набула ще необхідного відгуку серед широких кіл підприємців (хоча поступово усвідомлення необхідності соціальної орієнтації підприємництва зростає серед його представників [352]).

Дата добавления: 2015-04-25