Поняття суспільного виробництва та його результатів

Поняття "виробництво" включає те особливе, що характери­зує людську діяльність, яка є трудовою і має суспільну форму.

Виробництво, праця — це процес активного перетворення людиною природи з метою створення необхідних для себе умов існування (насамперед матеріальних) чи видозміна предметів і сил природи для задоволення своїх потреб.

У широкому значенні суспільне виробництво — це життєд­іяльність людей у всьому історично-конкретному багатоманітті видів трудової діяльності. Як сукупна діяльність суспільне ви­робництво включає матеріальне та духовне виробництво, ви­робництво потреб, виробництво самої людини і форм спілку­вання.

Для здійснення будь-якого виробництва завжди необхідні три умови:

— предмет праці (те, на що спрямована діяльність людини і результат перетворення чого покликаний задовольнити певну людську потребу);

— засоби праці (те, за допомогою чого відбувається виготов­лення необхідного продукту);

— діяльність людини, її праця.

У вузькому теоретичному значенні суспільне виробництво, як правило, розглядається як процес взаємодії суспільства і при­роди, тобто, в основному, як матеріальне виробництво.

Виробництво включає в себе, по-перше, ставлення людини до природи. Сутність цього ставлення розкривається у понятті про­дуктивні сили. По-друге, ставлення людей одне до одного у про­цесі виробництва, тобто та суспільна форма, у якій здійснюється виробництво. Це дістало назву виробничі відносини.

Продуктивні сили — це "органічна єдність нагромадженої (у результатах праці попередніх поколінь) та живої праці, тоб­то сукупність речових та особистих елементів виробництва, не­обхідних для виробництва того, що здатне задовольняти потре­би людей".

Продуктивні сили включають:

1. Предмет праці (наприклад, земля, сировина і т.п.).

2. Засоби праці. Сюди входять знаряддя праці (інструменти, верстати, машини і т.д.) та умови праці (споруди, дороги і т.п., інфраструктура).

3. Людину та її працю.

Виробничі відносини — це "сукупність матеріальних (не­залежних від свідомості) економічних відносин між людьми у процесі суспільного виробництва та руху суспільного продук­ту від виробництва до споживання".

До структури виробничих відносин входять:

— організаційно-технічні відносини (власне виробничі відно­сини, що визначаються специфікою знарядь праці та технологій);

— відносини розподілу;

— відносини обміну;

— відносини споживання;

— відносини власності.

Історично конкретну єдність продуктивних сил і виробни­чих відносин називають способом виробництва. У марксизмі, як історичні етапи в розвитку суспільного способу виробництва, виділяють: первіснообщинний, азіатський, рабовласницький, фе­одальний, капіталістичний та комуністичний. Інші філософські Школи дають іншу класифікацію. Наприклад, досить пошире­ною у сучасній соціальній філософії є історична модель, що включає: традиційний (аграрний), індустріальний та постіндустрі-альний типи суспільства та способи виробництва.

У філософському значенні результатами суспільного вироб­ництва буде те, що є продуктом людської діяльності (включаю­чи суспільні відносини, свідомість і т.п.); у вужчому економіч­ному значенні — те, що вироблено в суспільстві за певний пер­іод часу. Для виміру результатів суспільного виробництва вико­ристовуються такі показники, як, наприклад, валовий національ­ний продукт, національний дохід і т.п.

Людина і власність.

Історичні типи та форми власності

Відносини власності є центральними у системі виробничих відносин. Це зумовлено тим, що сам процес виробництва є не що інше, як процес опанування людиною умов і предметів праці. Як підкреслював К.Маркс, "будь-яке виробництво — це при­своєння індивідом предметів природи у межах певної суспіль­ної форми і за її допомогою. У цьому значенні буде тавтологією, що власність (присвоєння) є умова виробництва".

Власність — це "історично визначений суспільний спосіб присвоєння людьми предметів виробничого та невиробничого споживання". Проте, власність, хоч і виявляється у володінні, розпорядженні та користуванні конкретними речами, результа­тами людської праці, не зводиться лише до самої речі. Власність — це суспільні відносини, а відносини власності — взаємовідносини людей, які виражають їхнє ставлення до за­собів виробництва та результатів праці, як до своїх, так і до чужих.

Відносини власності виражають конкретний спосіб поєднан­ня людей із засобами виробництва (наприклад, відмінності між рабовласництвом і капіталізмом) та, внаслідок цього, ставлення людей одне до одного.

Відносини власності визначають характер решти виробни­чих відносин. Від них залежать економічні інтереси людей, їх місце і роль у суспільному виробництві.

В історії відомі різні типи і форми власності.

До історичних типів власності, як правило, відносять первіс­нообщинну, рабовласницьку, феодальну та капіталістичну. Про­те історичні типи власності дають лише її абстрактне розумін­ня з погляду пануючих в історії типів відносин власності.

Конкретніше сутність власності розкривається через її види. З цієї точки зору власність можна розділити на приватну та суспільну (в конкретно-історичних формах усуспільнення — родовій, племінній, общинній, державній і т.п.).

В інтерпретації суспільної власності як колективної мож­ливі також і інші підходи. У такому випадку її поділяють на колективну не приватну (наприклад, родову) і колективну при­ватну (наприклад, у формі кооперативної, акціонерної, корпора­тивної і т.п.).

Відмінність у характері колективної власності визначається тим, у межах якої системи вона існує. В первісному суспільстві, де рід і плем'я є формами суспільства, колективна власність — це не що інше, як суспільна власність. У сучасному суспільстві колективна власність функціонує у межах ринкових відносин, економіко-правовим фундаментом якої є приватна власність. Тому колективна власність у цих умовах аналогічна приватній, оскільки це власність великої чи малої групи людей, які діють як одна юридична та "економічна" особа.

Державна власність, як і колективна, у науковій літературі не має однозначної інтерпретації. Якщо для історично перших типів держав державна власність могла збігатися із суспільною, то в сучасних умовах вона є самостійним видом власності. У ній вид­іляють кілька форм, наприклад, державну та муніципальну. Для сучасних розвинених країн державна власність домінує у тих галузях, які забезпечують єдність та цілісність національної еко­номіки: транспорт, засоби зв'язку, енергетика і т.п.

Сутність товарного виробництва і товарно-грошових відносин. Гроші, їхня сутність і функції.

В історії товарному виробництву передує натуральне (перві­снообщинний, рабовласницький і значною мірою феодальний лад). Сутністю натурального господарства є те, що всі вироблені продукти праці (наприклад, їжа, одяг, знаряддя праці і т.д.) ви­користовуються для задоволення потреб самих виробників. Ство­рюваний у суспільстві додатковий продукт (рабами чи кріпака­ми) також присвоюється у натуральній формі (наприклад, нату­ральна рента при феодалізмі).

Товарне виробництво це така історична форма виробництва, коли всі вироблені продукти праці призначені не для безпосе­реднього задоволення потреб самих виробників, а для обміну їх на ринку за допомогою купівлі-продажу.

Передумови товарного виробництва складалися дуже довго. До них належить розвиток натурального обміну, формування торгового і лихварського капіталу, суспільний розподіл праці між селом і містом, вузька та розгалужена спеціалізація праці у межах ремісничого та мануфактурного виробництва, перехід від натурального присвоєння додаткового продукту до грошово­го (збільшення масштабів грошової ренти при феодалізмі).

Завершення процесу становлення класичної форми товарного виробництва відбувається при капіталізмі, коли, внаслідок бур­жуазних революцій, всі люди отримають особисту свободу і на ринку з'являється останній, але необхідний товар — робоча сила.

Робоча сила (здатність до праці) стає товаром, продається, коли її власник, тобто людина:

— особисто вільний (не є чиєюсь власністю);

--- не володіє власними засобами виробництва;

— позбавлений постійних засобів до існування. Сутність товарного виробництва розкривається через понят­тя товар і його властивості.

Товар — це продукт праці, призначений для обміну, тобто це все те, що виробляється людьми у процесі всіх видів діяль­ності та обмінюється на ринку (в основному за гроші через про­даж) на інші товари.

Товар має подвійний характер:

1. Споживчу вартість. її сутність полягає в тому, що товар здатний задовольнити ті чи інші потреби людей як предмет особистого споживання (їжа, одяг і т.п.), предмети праці (сиро­вина, матеріали і т.п.). Споживча вартість є основою матеріаль­ного багатства людини та суспільства. Вона також носій мінової вартості товару. Будь-який продукт праці, який не має спо­живчої вартості, не може бути товаром.

2. Мінову вартість. Це властивість товару у певних пропор­ціях обмінюватися на інші товари. Мінова вартість є формою вартості товару, зовнішнім виявом її в акті обміну.

Вартість товару — це втілена у товарі праця. Але не просто будь-яка індивідуальна праця, а суспільно-необхідна. Самі по собі будь-які витрати на виробництво якогось продукту не ство­рюють його вартості. Для цього необхідні певні суспільні умо­ви — наявність товарного виробництва.

Вартість, за своєю природою, суттю — не властивість якоїсь речі, а вираження виробничих відносин між товаровиробника­ми. Як і товар, вона теж має подвійний характер.

По-перше, вартість виникає у процесі виробництва, коли ство­рюється конкретний предмет, річ, що здатна задовольнити людську потребу. І тому без споживчої вартості товар не матиме вартості.

По-друге, вартість виникає лише на ринку, в процесі обміну, тобто тоді, коли у продукту праці з'являється мінова вартість. Під час обміну (продажу) продукт праці стає товаром, оскільки він визнається іншими товаровиробниками, суб'єктами ринко­вих відносин, заснованих на вільному, стихійному та конкурен­тному обміні товарами. Якщо якийсь продукт праці реального та потенційно не може бути придбаний, то він не стає товаром, не отримує мінової вартості та не має вартості.

Товар з'являється як результат праці та обміну, і тому праця теж має подвійний характер — конкретний та абстрактний.

Конкретна праця — це діяльність товаровиробника з усією унікальністю техніки та технології, специфікою умов, духовни­ми та фізичними затратами праці і т.п. Конкретна праця ство­рює і конкретний продукт з його споживчими властивостями, тобто вона створює споживчу вартість.

Абстрактна праця створює вартість товару. На ринку внасл­ідок обміну (придбання) товару відбувається визнання необхід­ності затраченої на нього конкретної праці.

Вартість має таку ознаку, як її величина. Вона визначається на ринку внаслідок внутрішньогалузевої конкуренції. Величи­на вартості товару визначається кількістю не індивідуальної, а суспільно необхідної праці для його виробництва і вимірюєть­ся фактичним робочим часом.

Певною мірою величина вартості залежить від індивідуаль­ної вартості вироблених та запропонованих ринку аналогічних товарів різних виробників (індивідуумами, кооперативами, фаб­риками). Але, в кінцевому підсумку, вона вимірюється суспіль­но необхідними затратами праці, тобто індивідуальною вартістю передусім тих товарів (із усієї сукупності аналогічних), "які виробляються за середніх умов даної сфери і які становлять значну масу продуктів останньої".

Гроші з'являються на одному з етапів розвитку товарного обміну.

Спочатку, за часів натурального обміну, обмінним еквівален­том були деякі конкретні товари, як, наприклад, худоба, зерно, шкіри і т.п. За їхньою допомогою відбувалося порівняння вар­тості різних товарів, і вони опосередковували товарообмін. Така форма торгівлі, за допомогою якої відбувається вимір, оцінка, зістав­лення вартості різних товарів, ніби вираження їх вартості у вар­тості іншого товару має назву еквівалентної форми вартості.

Загальний еквівалент — це товар, який у масі товарів став еквівалентом для всіх інших. З його споживчою вартістю не­розривно пов'язана еквівалентна форма вартості.

У товарному виробництві гроші набувають статусу загально­го посередника. Вони — остання форма загального еквівалента.

З розвитком обміну роль грошей від натуральних продуктів перейшла до металів (золота, срібла). З одного боку, це було зу­мовлено їхніми фізико-хімічними властивостями, з другого — їхня вартість дуже висока, бо виробництво золота, срібла навіть у незначних кількостях вимагає дуже великих затрат праці.

З часом, починаючи з XVII ст., металеві гроші поволі стали витіснятися паперовими.

Функції грошей

1. Гроші як міра вартості. За допомогою грошей як загаль­ного еквівалента вимірюється вартість усіх товарів. Мірою вар­тості є ціна товару, тобто виражена у грошах вартість товару

2. Гроші як засіб обігу. За допомогою грошей відбувається обмін товарів, тобто гроші стають посередником у русі товарів від одного виробника до іншого. Обмін товару на гроші (його перетворення у гроші, продаж) означає визнання суспільством того факту, що затрачена на виробництво цього товару праця необхідна іншим людям, суспільству.

3. Гроші як засіб накопичення ("утворення скарбів"). За до­помогою грошей здійснюється процес накопичення та збере­ження багатства окремими особами та суспільством. Як прави­ло, цю функцію виконує золото та інші дорогоцінні метали, оск­ільки паперові гроші зазнають інфляції (знецінення).

4. Гроші як засіб платежу. За умов натурального господар­ства функцію платежу (оплати за щось) здійснювали, наприк­лад, натуральна рента, відробіток. У товарному виробництві цю функцію виконують гроші. Відбувається це у тих випадках, коли оплата товару чи послуг проводиться не одразу і гроші надхо­дять в обіг через певний час, наприклад, при оплаті товарів, про­даних у кредит, позичках, сплаті податків і т.п.

5. Світові гроші. Ця функція грошей виявляється в тому, що вони служать міжнародним платіжним засобом і забезпечу­ють товарообмін у світі. У цьому разі гроші функціонують або у своїй натуральній формі — у вигляді золота, або представлені стійкою, конвертованою валютою.

Дата добавления: 2015-03-29