Злочин i покарання

Правове регулювання сiмейно-шлюбних вiдносин.

В епоху Законів дванадцяти таблиць згода жінки на шлюб була непотрібна – вона переходила під владу чоловіка як нового для себе домоволодаря (такі традиційні шлюби називалися cum manu – з “накладенням руки”). Патриції оформляли шлюб у вигляді клятви. Деяку рівність надавав жінці шлюб без формальностей (шлюб без чоловічої влади, без “накладення руки”) – sine manu. Такий шлюб, допущений законом, встановлювався фактом простого співжиття. Майно подружжя знаходилося в роздільному володінні. Цей шлюб вимагав щорічного поновлення. Проживши протягом року в будинку чоловіка, жінка автоматично потрапляла під його владу (по давності). Щоб уникнути цього, вона не менше трьох днів на рік проводила поза домом (таким чином переривалася давність).

Спадкове право встановлювало черговість спадкування. Спадкоємцями першої черги були діти, в разі їх відсутності – внуки. Якщо не було перших двох, то спадкоємцями визнавалися брати, дядьки, племінники. За їх відсутності надавалося право спадкування всім іншим кровним родичам померлого. Крім того був введений принцип обов’язкової долі спадкування (як правило, не менше 25%).

Закони ХІІ таблиць свідчать про патріархальний характер давньоримської сім’ї. Глава сім’ї мав над підвладними дітьми, родичами та усіма іншими, хто мешкав у його сім’ї, необмежену владу. Зокрема, в Законах містяться дві норми, які фіксують право батька на життя і смерть сина і його право продати свого сина в рабство (таблиця ІV). Єдиним обмеженням була заборона продавати одруженого сина. Становище сина у майновому відношенні прирівнювалося до становища раба. Майнової самостійності підвладний син не мав і все, що він набував, поступало до батьківського майна. Щоправда, сина можна було продати в рабство тільки тричі, після третьої продажі син звільнявся від батька.

Дружина також знаходилася під владою свого чоловіка. Згідно із ст. 3 таблиці ІV шлюб міг бути розірваний лише з волі чоловіка. Чоловік мав право вигнати дружину.

Закони ХІІ таблиць, по суті, започаткували систему кримінального права Стародавнього Риму як окрему галузь. В царський період покарання за злочинні дії призначалися жрецями і магістратами. Основними повноваженнями володів цар, який головував у суді “двох мужів” із сенаторів. У республіканський період царів замінили консули. Цей суд розглядав справи про “посягання на священні інтереси римського народу”. Ще не було точного визначення поняття злочину. Ним вважалася лише умисна дія.

Про державні злочини в Законах ХІІ таблиць говориться порівняно мало. До них відносилися державна зрада, спонукання ворога до нападу на Рим, нічні зборища (особливо із зброєю в руках), порушення громадського порядку, наклепи і лжесвідчення, хабарництво суддів.

До майнових злочинів належали: потрава або нічний збір урожаю “з обробленого плугом поля”, підпал будівель чи хліба, крадіжка і розбій. Крадіжку чужого майна Закони ХІІ таблиць розглядали не стільки як злочин, що зачіпав інтереси всієї держави, скільки як дію, що наносила приватну майнову шкоду.

Умисне вбивство вільної людини в Законах ХІІ таблиць не згадувалося. Пояснюється це, очевидно, тим, що покарання за нього не викликало сумнівів (смертна кара).

Серед покарань домінували штрафи (в асах). Найтяжчі покарання передбачалися за посягання на суспільні інтереси. Смертна кара призначалася також за потраву посівів, підпал, нічну крадіжку. Існувало й тілесне покарання – бичування. За членопошкодження допускалася розправа в межах таліону (рівним за рівне).

В Законах записано (таблиця ІХ), що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріальні народні збори (коміції). Позбавляти життя без суду зазвичай заборонялося (але будь-хто міг вбити на місці злочину нічного злодія, або злодія, захопленого із зброєю в руках). Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе відступу від закону, пільг чи привілеїв.

Дата добавления: 2015-05-06