Пошаною

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Козацька доба в історії Поділля та Південно-Східної Волині: 365-річчю Пилявецької битви. – Хмельницький: Мельник А.А., 2013. – 248 с.

Вересень – грудень – оточення польської армії (50 000) під Жванцем (на Поділлі) силами Хмельницького (30 – 40 000 воїнів) і кримського хана.

18 – 20 листопада: героїчна оборона козаками замка в Буші на Поділлі.

27 серпня – Турецько-татарсько-українська армія на чолі з султаном Мехмедом IV (100 000 воїнів), кримським ханом Селім Гераєм, та гетьманом П.Дорошенком (12 000 воїнів) здобули польську фортецю Кам’янець на Поділлі.

3 (13) січня - Бахчисарайський мир: Османська імперія визнавала владу московського царя на Лівобережжі, Києві і окрузі і на Запоріжжі, султана було визнано володарем Поділля і південної Київщини, але спустошені землі між Південним Бугом і Дніпром мали залишатися незаселеними. Турки позбавляють влади Ю.Хмельницького, а його землі на Поділлі передають під управління молдовського господаря Георгія Дуки (1681 – 1683), який прагнув відродити спустошені війною українські землі. Реальне керівництво на Поділлі здійснював наказний гетьман Іван Драгинич.

1648, 11-13 вересня - битва під Пилявцями; польський сейм оголосив мобілізацію і скликання шляхетського ополчення, це військо було направлено на придушення козацького виступу; обидві армії зустрілися поблизу містечка Пилявці на Поділлі; 13 вересня відбулася вирішальна битва, яка завершилася нищівним розгромом польського війська і панічною втечею..

1652, 22-23 травня - розгром польського війська М. Калиновського козацько-татарським військом на чолі з Б. Хмельницьким під Батогом на Поділлі; козацько-татарські війська оточили польський табір і розгромили його; у результаті цієї перемоги українські війська зайняли територію України до р. Случ

Здебiльшого козацтво ми пов'язуємо з пiвденною i середньою частиною України. Адже саме там, на Днiпрi, близько 300-х рокiв таборилася Запорiзька Сiч - оборонниця нашої волi, державностi. Але козацтво було поширеним по всiй територiї України - Русi, в тому числi й у подiльському краї. Чимало з наших предкiв - землякiв у козацьких сотнях i полках вiдстоювали рiдну землю, ходили походами на ворога. Підтвердженням цього є й найдавнiший реєстр козацького вiйська 1581 року.

"Перший паспорт козацтва" - так називається стаття Ярослава Дзири, присвячена цьому "джерелу першопочаткiв iсторiї козацтва" (газета "Лiтературна Україна" N 24 вiд 13 червня 1991 року). Тут же опублiковано i список 532 козакiв i старшин - шляхтичiв, яке 30 березня 1581 року видавали платню за участь у Лiвонськiй вiйнi. Це були козаки реєстровi, тобто тi, котрих польський уряд наймав на службу. Стаття Ярослава Дзири досить цiкава i повчальна, однак приковує увагу i сам iсторичний документ. "Писар розписав реєстри головним чином тільки iм'я i мiсце походження козака". Отже, нинi ми маємо унiкальну нагоду знайти у записах i землякiв. У списку позначеному "6-й атаман", першим стоiть iм'я "Iван Подолянин". Безсумнiвно, що це наш земляк. Але на скiлький близький? Адже Подiлля - край широкий, займає декiлька сучасних областей. Отож цей козак уособлює в собі людність усієї подільської землi. А чи не має у реєстрi тих, про кого ми можемо твердо сказати: "Цей - наш"? Є. I чимало. Ось, будь ласка, - Петро Камiньчанин. Зрозумiло, що це виходець iз Кам'янця-Подiльського. Очевидно, вiн мав i прiзвище, але, як ми вже знаємо, записи велися переважно за мiсцем проживання. Ось i ще один земляк наш i Петра-козака - Войцех з Каменця, а далi - Антон i Степан з Кам'янця. Чiтко визначено батькiвщину й iнших наших землякiв - це Хришко (Гришко) i Степан з Красилова. Зустрiчаємо й Семена Красиловця. Без сумнiву, це прiзвисько, що походить вiд назви мiста, звiдки прибув козак. Цiкаво, що в реєстрi поряд з красилiвчанами легко знаходимо представникiв ще одного подiльського мiста. Наприклад, Петро з Константинова. Саме так у той час, аж до початку XVII ст. називався Старокостянтинiв. З цього ж міста зустрічаємо козаків Iвана, Семена, Левка, Станка, Мартина та Iвана Березецького (справжнє прiзвище). I якщо ми сказали про прiзвища, то варто наголосити, що знаходимо ще одне - це "Душицький з повiту Кам'янецького". I, нарештi, ще декiлька наших землякiв у козацькому реєстрi: Мартин з Сатанова, Грицько з Купеля, Iван з Острополя, Гаврило з Васьковець. Отже, за назвами мiст i сiл у реєстрi ми знаходимо 19 наших землякiв-козакiв. А скiльки їх записано під справжніми прiзвищами, без посилання на мiсце походження. Якщо врахувати, що до реєстру внесено близько 400 українцiв, то можна сказати, що Подiлля в цiлому й територiя нашої областi зокрема - це давнiй козацький край.

В.Горбатюк,
газета "Корчагiнець" N 31 вiд 27 липня 1991 року.

Поділля - це історико-географічний край, що охоплює сучасні Вінницьку, Тернопільську і Хмельницьку області. Його площа становить 60,9 тис. кв. км, тобто 10% території України. У 1932 р. була створена Вінницька область, з якої у 1937 р. виділена Кам'янець-Подільська (з 1954 р. - Хмельницька) область.

Поділля ніколи не було окремою адміністративно-територіальною одиницею: Подільське воєводство охоплювало середню частину Поділля; Західне Поділля входило до Руського, а Східне - до Брацлавського воєводств. Подільська губернія включала територію колишніх Подільського і Брацлавського воєводств. Одна із найяскравіших сторінок історії Поділля – період козаччини, період національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти поневолювачів. Середина XVII ст. на Поділлі ознаменована важливими історичними подіями. В 1648 p., відбулась битва під Пилявцями (сучасна Хмельницька область), у 1649 р. - Зборівська битва (нині - Тернопільська обл.), в 1652 р. - битва під Батогом (Вінницька обл.), у 1653 р. - битва під Жванцем (Хмельницька обл.).

Здебiльшого козацтво ми пов'язуємо з пiвденною i середньою частиною України. Адже саме там, на Днiпрi, близько 300-х рокiв таборилася Запорiзька Сiч - оборонниця нашої волi, державностi. Але козацтво було поширеним по всiй територiї України - Русi, в тому числi й у подiльському краї. Чимало з наших предкiв - землякiв у козацьких сотнях i полках вiдстоювали рiдну землю, ходили походами на ворога.

Фортеця міста Камуянця на Смотричі, опорний пункт польської шляхти на Поділлі, штурмом здобутий козаками М. Кривоноса (1648) та 1. Богуна (1651). Гравюра з книги «Суапеае». 1687.

Аби не допустити поляків на звільнені території України, Богдан Хмельницький з основним військом у серпні 1648 р. рушив їм назустріч, з'єднавшись на Поділлі з повстанцями Кривоноса. Назустріч їм зі Львова вийшло польське військо. 6 вересня поляки підступили до Старокостянтинова, де їх зустріла вогнем козацька застава. Та вночі козаки несподівано пішли з міста. Поляки сприйняли це як паніку, але це був обманний маневр. Їхні війська, втративши пильність, вклинилися в заздалегідь підготовлені Хмельницьким позиції під Пилявцями. Сили поляків складалися з 32 тисяч шляхетського ополчення, восьми тисяч німецьких найманців і кількох десятків тисяч приведених шляхтою слуг-ополченців. Їм протистояло 80-тисячне козацько-селянське військо, в якому бойовий досвід мала навряд чи третина, й татарський загін із 800 осіб.

Після зайняття Старокостянтинова польські командири почали суперечки з приводу подальших дій. Заславський вичікував, тоді як молоді офіцери вимагали рішучого наступу. Бій почався 11 вересня зі спроби воєводи Тишкевича, яка не була погоджена з вищим командуванням, захопити греблю на річці Ікві. Незабаром баталії розгорнулися на широкому просторі. Супротивник наступав безладно, й українським полкам вдалося, утримуючи основні позиції, виснажити його у дводенних боях, а 13 вересня, дочекавшись підходу чотиритисячної татарської орди, успішно контратакувати. Стихійний відступ, що почався в ніч на 14 вересня, переріс у панічну втечу.

Після битви під Пилявцями від "кварцяного" шляхетського війська нічого не залишилося. Дорога на захід була відкрита, а Поділля цілком звільнене. Повстання перекинулося на Волинь і Галичину.

Тим часом у вересні польська армія стала табором на Поділлі, поблизу Жванця. Тут вона і зустрілася з козацькими і татарськими військами, які скоро оточили її табір. Спочатку разом із поляками були також і союзні війська валахів, семиградців та молдаван, що звільнилися вже від облоги Сучави. Але було їх небагато і ентузіазму вони зовсім не проявляли. Для того у них було достатньо причин: по-перше, для них результат тієї війни не мав життєвого значення, по-друге вони, будучи більше чи менше, але все таки підданими турецького султана, опинилися перед необхідністю воювати на боці ворогів турків – поляків проти інших підданих того ж султана. Це в першу чергу татари. Але й Хмельницький у своїх попередніх переговорах із турками зайшов уже так далеко, що якби історія склалася інакше, то тепер уже турецькі політики й історики могли би розказувати нам про “возз’єднання” з турками. Султан уже навіть послав йому кафтан, який Хмельницькому, як васалу, належало одягнути. Отож союзники добре розуміли, що ця війна їм цілком недоречна. Тож не дивно, що після перших же боїв ці союзники покинули польський табір і пішли додому. Поляки лишилися самі.

Вони, правда, ще раніше хотіли подбати і про інше підкріплення. Литовському війську було вказано вирушити з півночі на Київ, оволодіти ним, а потім частиною сил іти на з’єднання з королем, а іншій – стерегти кордон з боку Москви. В попередні роки так і бувало. Та не цього разу. Радзівілл іще на сеймі проявив своє небажання знову воювати з козаками. І тепер він просто відмовився виконувати вказівку. На Київ не пішов, залишився вдома. Причини він мав сер’йозні, адже в його володіннях і в армії самих литовців була явна меншість, а то все білоруси й ті самі українці. Тому всі попередні його походи закінчувались тільки проблемами вдома. І він вирішив більше не спокушати долю.

Ось так і вийшло, що досить старанно підготовлений похід поляківпочинався явно невдало. Польський табір під Жванцем виявився слабшим, ніж об’єднані сили козаків і татар. Скоро табір був оточений, втратив доставку припасів, а тому скоро в ньому почався голод, а голод у ті часи означав і пошесті. Тому армія швидко слабла. Все йшло ніби непогано для козаків, могла би дозріти хороша перемога, а з нею і хороший мир. Може й остаточний. Могла би, але…

Але тим часом у Москві спромоглися таки зрозуміти, що війна вже почалася і що їх послання про “грязь і заморозки” не дуже вдачні, а тому послали своїм послам нову інструкцію. Доручали офіційно оголосити Хмельницькому про взяття його “під високу руку”.

Крім того 1 жовтня в Москві Земський собор прийняв рішення про “високу руку” і про оголошення війни Польщі. Потім 23 жовтня ту війну офіційно оголосили.

Виглядає все дуже солідно, але… Але сама війна ще дуже і дуже не скоро побачить московське військо. Поки що це була страшенно солідна бюрократична возня. Поки що посилалися не війська, а “благі вісті”

Звістка про собор прийшла до Хмельницького у табір під Жванцем. А там така звістка була дуже й дуже недоречною гостею, вона різко погіршувала становище козаків. Причина цього була в татарах, які, як завжди, були з козаками. І не з “благими вістями”, а з військом. Було їх там багато, є дані, що навіть більше, ніж самих козаків. І були ті татари, як не раз уже говорилося, зовсім не зацікавлені в такому повороті. То чи була в таких умовах доречною одна лиш московська “блага вість” без московського війська? Ні, була вона там дуже навіть шкідливою.

Після довгих п’яти років вичікування наші “брати” накінець то зважилися сказати, що підуть проти наших тодішніх ворогів. Але не пішли ще, тільки пообіцяли. Та й те зробили так незграбно, невчасно й не до місця. Хоча, цілком можливо, що це була зовсім не незграбність. Дуже ймовірно, що вони там добре відали, що творять і саме й хотіли наостанок іще нашкодити.

А поки що Хмельницький, надто добре розуміючи ситуацію, аж ніяк не став оголошувати ту “благу вість”, а московським послам заборонив їхати у Жванець.

Татари ж, поки ще “блага вість” не дійшла до них, поводилися як нормальні союзники. Разом із козаками оточували польський табір, разом билися. Татари тоді високо цінувалися, як воїни.

Хан уже готувався до вирішального удару по польському табору, коли король дізнався про “благу вість”. Поляки миттю зрозуміли, що їм прийшло, як можна скористатися новиною. Для них це була справді блага вість. Без жодних лапок, у найпрямішому значенні цих слів. Бо це був їх рятунок. Король відразу послав до хана послів на чолі з самим канцлером Корицинським. Хана вмовляти не довелось. Іслам Гірей був розлючений. Кинувся до Хмельницького, кричав, що “…за нього, гетьмана, і за все Військо Запорізьке кров свою пролив, а гетьман мимо нього хоче піддатися під…”

І мусимо визнати, що він був правий у своєму гніві. Саме його зрадили. Хмельницький зі старшиною. На жаль. Хоч як неприємно – визнавати мусимо. Після цього переговори поляків із татарами пішли швидко і 5 грудня завершилися укладенням миру. Ось так і сталося, що операція під Жванцем, яка так добре починалася і подавала такі хороші надії, не закінчилася тим, чим мала би – якщо не розгромом, то перемогою типу Зборівської. Поляки зберегли свої сили. І сталось те із-за вкрай недоречної в той час московської “благої вісті”

Перемога під Батогом стала ще одним свідченням воєнного таланту Хмельницького, сучасники порівнювали її з відомою перемогою в 216р. до н.е. карфагенського полководця Ганнібала над римською армією під Каннами.

Через кілька днів після Батозької битви козацьке військо рушило далі – до Кам’янця. 6 червня воно оточило його. Тут ситуація була зовсім іншою. Кам’янець був потужною фортецею, щоб взяти її – треба було покласти дуже багато своїх воїнів. Козакам це було зовсім ні до чого, а тому вони штурму й не думали починати, обмежувались тільки обстрілом. Це було просто блокування тих польських сил, які були там. Перебування під Кам’янцем Хмельницький використовував для вирішення політичних проблем. В цей час основну роботу робили повстанці під проводом М.Кривоноса на Правобережжі. Діяв він на Брацлавщині та Поділлі. Це було важливе місце, воно було плацдармом для можливого наступу поляків. Там були великі фортеці у Брацлаві, Вінниці, Старокостянтинові, Меджибожі, Бару, Кам’янці. В Бару була резиденція коронного гетьмана. Кривоніс зумів захопити і Бар.

Після зіткнень із Вишневецьким знову настав відносний затишок. Кривоніс у цей час забрав Полонне, Чуднів, Чорторийськ, Бердичів, Острог, Заслав, Межиріч, меджибіж. 25 липня взяли Бар. Після цього почали облогу Кам’янця. Тут був численний і добре озброєний гарнізон, дуже потужна фортеця. Тому Кам’янець не було взято, бо скоро прийшов наказ Хмельницького припинити облогу і йти на з’єднання з основними силами армії. Готувався дальший наступ.

Було видно, що Жовті Води і Корсунь нічого не навчили поляків, вони все ще дивилися на козаків звисока.

Війська зійшлися біля села Пилявці неподалік Старокостянтинова. Між ними була річка Пилявка, що текла тут через численні озера серед лісів і боліт. Все це було краще відоме козакам, ніж полякам, місце сприяло.

Козацьке військо, як свідчать, мало біля 100 тисяч. Проблема була тільки в тому, що далеко не всі в ньому були досвідченими воїнами, багато було вчорашніх селян, що не знали військового ремесла. Було також 4 тисячі татар.

8 вересня почалися окремі сутички, а 11 вересня вперта битва за переправу – греблю на р.Пилявка, за якою був табір Хмельницького.

13 вересня сталася вирішальна битва, що закінчилася повним розгромом польського війська. Мабуть і не могло бути інакше, бо навіть самі поляки, описуючи тоді в листах події, пишуть таке, що ясно стає – та армія не могла перемогти.

Розгром означав багато. Третя велика перемога підряд. Знову піднесення духу війська і всього народу. Була вже звільнена майже вся територія України, що належала полякам. Звільнена самим народом, лише з помірною допомогою татар.

СТУП 3

РОЗДІЛ І. ХІД ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ НА ПОДІЛЛІ 8

1.1 Причини Національно-визвольної війни та початковий

розвиток подій 8

1.2. Розгортання народної боротьби на території Поділля 12

РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ВІЙСЬКОВИХ ЗІТКНЕНЬ

НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ ПІД ЧАС РОЗГОРТАННЯ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО

НАРОДУ ПІД ПРОВОДОМ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО 17

2.1. Битва під Пилявцями 17

2.2. Битва під Старокостянтиновом 20

2.3. Зборівська битва 27

2.4. Збаразька облога 29

РОЗДІЛ ІІІ. БИТВИ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЬСЬКОГО РЕГІОНУ

У ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ

ВІЙНИ 31

3.1. Берестецька битва 31

3.2. Битва під Батогом 37

3.3. Битва під Жванцем 41

ВИСНОВКИ 44

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 47

ДОДАТКИ 49

Чи відвідував місто Богдан Хмельницький?

Багатьох мешканців і гостей міста Хмельницького цікавить, чи бував славетний гетьман у місті, яке було назване на його честь. Та, на жаль, як би нам того не хотілось, але Богдан Хмельницький жодного разу не ходив по вулицях міста. Проте, під час війни 1648-1657 років йому доводилось бувати неподалік від обласного центру, до прикладу, він навідувався у Старокостянтинів, Чорний Острів, Пиляву і Меджибіж. Чому ж гетьман оминув своєю увагою Плоскирів? Тому що, на відміну від перерахованих вище населених пунктів, Плоскирів у той період не мав ані особливого адміністративно-економічного, ані військово-стратегічного значення і Богдану Хмельницькому не потрібно було спрямовувати головну армію на його завоювання. Замок, що був у Плоскирові, козаки змогли захопити силами середнього загону.

Та, незважаючи на історичні факти, Проскурів все ж таки був перейменований у 1954 р. на честь гетьмана у Хмельницький.

16 січня 1954 р. вийшов Указ Верховної Ради Української РСР: "На ознаменування історичної події – 300-річчя воз'єднання України з Росією і відзначаючи заслуги перед українським і російським народами видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького, Президія Верховної Ради Української РСР постановляє: перейменувати місто Проскурів у місто Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область – в Хмельницьку. Підпис – Голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, дата 16.01.1954 р.". Все нібито зрозуміло, але й досі постає питання – чому перейменували не якусь іншу, а саме нашу область та наш обласний центр?

Наприкінці 1953 р., коли вже завершувалися приготування до святкувань 300-річчя возз'єднання України з Росією, було вирішено перейменувати місто Переяслав, де якраз й відбувалася історична подія "братання" двох народів, на Переяслав-Хмельницький. Але, коли затверджували таку пропозицію, у "вищих колах" вирішили, що цього замало, – необхідно до ювілею дати нову назву ще одній з областей та її обласному центру. З історичної точки зору події визвольної війни під проводом Б. Хмельницького відбувалися переважно у Дніпропетровській, Черкаській, Київській, Вінницькій, Кам'янець-Подільській та Тернопільській областях. Київ і Дніпропетровськ, із зрозумілих причин, відразу відпали. Так само вінничани, які переконливо довели, що їхня область одна з перших п'яти, створених в Україні, й тому не слід змінювати її історичну назву. Залишилися три "кандидатури": Черкаси, Тернопіль та наш Проскурів – всі вони мали однакові шанси бути перейменованими на Хмельницький.

Під час жвавого обговорення хтось із вищого керівництва республіки звернув увагу на те, що он, мовляв дивіться – існує Кам'янець-Подільська область, а обласний центр має назву Проскурів. Таку "нестиковку" все одно в майбутньому доведеться виправляти та перейменувати область. Так чому б це не зробити зараз? Цей аргумент став одним із вирішальних, і в січні 1954 р. на карті України замість Проскурова з'явився Хмельницький. Відповідно змінила назву й область. У 1958 р. Хмельницьку область за досягнуті успіхи зі збільшення виробництва й заготівлі зерна, цукрових буряків, картоплі, м'яса, молока та інших сільгоспродуктів нагороджено орденом Леніна.

До речі, Хмельницький має найбільшу в Україні та світі кількість пам'ятників гетьманові – чотири. Їх розташування добре відомо хмельничанам: на привокзальній площі, на початку вулиці Гагаріна (напроти філармонії), біля головного корпусу Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (вул. Шевченка) та інституту МАУП У 1653 році Жванецький замок руйнується під час запеклих боїв козаків Богдана Хмельницького із військами польського короля Яна Казимира. Саме з Жванця наступного року Хмельницький вирушить до Переяслава на зустріч з боярином Бутурліном, і вирішить долю України на найближчі три століття…

Першим державним утворенням на теренах сучасної України прийнято вважати кіммерійців. У 30-х рр.. VIII ст.. до н.е. більша частина кіммерійців рушила на південь вздовж узбережжя Чорного моря, чому сприяла їхня могутня кіннота. Протягом наступного десятиліття кіммерійці завдали поразки державі Урарту та опанували східну частину Малої Азії. Військова могутність кіммерійців тримала в жаху сусідні з ними народи.

Не менш могутніми та жорстокими до своїх ворогів були і племена скіфів. Ці північно-східні давньоіранські племена відзначалися своєю надзвичайною войовничістю. Скіфські племена дотримувалися здебільшого проассирійської політики, однак і відзначилися походами до Передньої Азії. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн близькосхідної цивілізації (Ассирії, Вавілону, Мідії, Урарту), що не могло не відбитися на скіфській культурі. Активною була скіфсько-спартанська дипломатія, оскільки обидві держави потерпали від перської навали, однак практичних наслідків для двох народів вона не мала.
В той же час спостерігалося і заселення північного Причорномор’я грецькими поселенцями, яких манили туди родючі ґрунти, зручні гавані, багатий рослинний і тваринний світ.На момент середини V століття до н. е. зростає могутність Першого Афінського морського союзу.
Після занепаду скіфської держави великої могутності набуло Боспорське царство, що мало надзвичайно великі торгівельні зв’язки.
Після вдалих походів Юлія Цезаря у І ст. до н.е. Північне Причорномор’я входить в орбіту політичного впливу Римської імперії, якій місцеве населення послідовно чинило опір. Оскільки чимало жителів Дакії, яка переважно знаходилася на тернах сучасної Румунії, не хотіли миритися з римським правлінням, вони переселилися до Карпат.
Таким чином можна переконатися, що Кіммерія, кримська Таврика, Велика і Мала Скіфія, Сарматія, давньогрецькі міста-поліси, Боспорське царство тощо були першими державними утвореннями на території сучасної України, які відігравали помітну роль у міжнародному житті стародавнього світу. Звичайно,вони не були українськими, хоча й включали до свого складу чи тримали в орбіті свого політичного впливу території з праслов’янським населенням, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування й розвитку державотворчих явищ у східних слов’ян, слугували єднальною ланкою між ними і спадком близькосхідної та античної цивілізацій.

На сході, у басейнах нижньої Волги й Дону, в VI—VII століттях виникла держава

тюркського народу — хазарів. Упродовж наступних двох століть вона досягла великої

політичної могутності, культурного та економічного розвитку, її зверхність мусили

визнати сіверяни, поляни, в'ятичі й радимичі. Але водночас ця держава протягом кількох

століть служила для слов'ян своєрідним «санітарним кордоном» проти натиску кочових

азійських орд. Коли ж слов'яни зруйнували Хазарський каганат, то вони відкрили шлях

кочовикам у південноруські степи. Саме зза того кордону прийшли спочатку печеніги, а

згодом половці.

На північному заході сусідами східнослов'янських племен були литовські племена,

зокрема ятвяги. Згодом вони стали жертвою експансії слов'янської держави. Але історичні

обставини зміняться, і настануть часи, коли українські землі потраплять під владу саме

литовців.

На заході сусідами наших пращурів були польські племена. З ними відносини складалися

таким чином, що цілий період нашої історії пройшов під знаком боротьби з польською

експансією. За Карпатами жили мадяри, або угри. На південному заході слов'яни

стикалися з волохами. Південь слов'янських державних утворень прикривало Північне

Причорномор'я. Нарешті, особливе значення для торгівлі та інших контактів мали зносини

слов'ян з Візантією, яка була найрозвинутішою державою тогочасного світу. Саме тоді

вона переживала свій ренесанс.

Таким чином, слов'янські землі за своїм геополітичним становищем перетворилися на

місце перехрещення політичних і культурних впливів між Сходом і Заходом.

3. Міжнародні обставини формування державного об’єднання „Русь” та дипломатичної складової його зміцнення
Історики виділяють три основні групи слов’ян:

- венеди, що мешкали на північ від Карпат у басейні Вісли;

- склавини, які знаходилися у Карпатському басейні між Дністром і Середнім Дунаєм;

- антів, які проживали на території між Дністром і Дніпром на північ від Азовського моря.

Якщо спочатку слов’янська експансія на південь мала форму сезонних вторгнень, коли анти на сході та склавини на заході здійснювали військові операції за Дунаєм, але на зиму поверталися на свої рідні землі, то у війні 550-551 рр. слов’яни не тільки лишилися на зиму на візантійській території, а й виявили схильність до осідання на цих землях. Це змушувало Візантію вдаватися до різних дипломатичних хитрощів, таких,як використання суперечок між антами й склавінами на свою користь та укладення мирної угоди 545 р. з антським посольством, згідно до якої анти мали оселитися на лівому березі Дунаю. Деякі історики схильні вважати, що керівником чи одним з керівників антського посольства, яке прибуло до Константинополя для укладення угоди, був і легендарний Кий, який зі своїми братами Щеком та Хоривом заснував Київ. Поступово Київ перетворюється на центр консолідації всіх середньодніпровських слов’ян, що раніше входили до конфедерації «Руська земля» - спадкоємиці «Антського царства».

Під захист Києва стали входити південні околиці, спустошені болгарами та аланами. Міжнародні обставини сприяли зміцненню могутності Києва, адже Хозарський каганат – сильний і небезпечний київський сусід – почав поступово занепадати під ударами кочових угрів, а крім того,через Київ лежав і «Великий шовковий шлях», що значно сприяло зміцненню слов’ян на міжнародній економічній арені того періоду.
Уже в середині IX століття на українських землях започаткувалося могутнє державне об'єднання, яке впевнено виходить на арену світової історії, утверджуючи себе в ролі важливого фактора тогочасної міжнародної політики. Ця держава досягла свого розквіту за князя Аскольда — одного з найвизначніших діячів раннього європейського середньовіччя.

Аскольд провадив активну зовнішню політику. За його правління Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту Евксинського (Чорного моря), який у тогочасних джерелах не випадково дістав назву «Руського моря». Головний напрямок політичних інтересів полянського князя був спрямований на південь і південний схід, де знаходилися найрозвинутіші на той час країни. У 852—853 роках руське військо на прохання санарійців (людності Кахетії, тобто Східної Грузії) бере участь у відсічі арабського наступу в Закавказзі. 864 (чи 865) року київські дружини досягають міста Абесгун в Ісфагані — Іранській провінції на південному березі Каспійського моря. Руських купців зустрічали в Багдаді — уславленій столиці Арабського халіфату, що тоді переживав найблискучішу пору своєї історії.

Однак найславетнішою акцією Аскольда вважаються знамениті його походи проти Візантії (860, 863, 866, 874 рр.), за підсумками яких були підписані договори й угоди з греками, що максимально враховували інтереси київської сторони. 867 р. – до Константинополя прибули київські посли, які уклали з імператором Василієм І мирну угоду. В такий спосіб відбулося дипломатичне визнання Київської Русі світовою імперією середньовіччя – Візантійською. В контексті зміцнення міжнародної могутності Київської Русі Аскольд допоміг велико моравському князеві Ростиславу відстояти незалежність від східно франкського короля Людовіка ІІ Німецького і болгарського хана Бориса І.
Доки на півдні Східної Європи Київська Русь доби Аскольда здобувала одну зовнішньополітичну перемогу за іншою, північний центр східнослов’янського державотворення – об’єднання ільменських словенів з осередком у Ладозі стало об’єктом варязької, тобто норманської експансії.
Новгородський князь Олег, який правив замість малолітнього племінника, сина Рюрика Ігоря, 882 року підступно оволодів Києвом, використавши при цьому далеко не дипломатичні прийоми.

Олег вважається одним з піонерів збирання руських земель в одну державу. Застосовує він при цьому й силові методи, і своєрідну дипломатію. Ще не встигли відпочити його воїни після оволодіння Києвом, як Олег веде їх на древлян, що засіли в густих лісах на берегах річки Прип'яті. За наступні два роки київський князь оволодіває землями дніпровських сіверян і сусідніх з ними радимичів. Потім Олег здійснює походи на південь. На лівобережжі Дніпра, вздовж річки Сули, жило волелюбне плем'я. Олег завойовує його. Згодом йде з військом на Правобережжя. Його походи туди також успішні, бо літописець серед підданих Олега називає дулібів, тиверців і хорватів, які населяли пізніше Поділля, Волинь і Галичину.

4. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, як аргументи висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва „Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів – „руотсі”.

Варяги, або нормани, — вихідці зі Скандинавії, точніше зі Швеції. Войовниче плем'я досягло досить високого рівня державної організації і на початку IX століття розпочало експансію на великій території. Варяги заснували держави серед тубільного населення Нормандії, Сицилії, Англії, залишивши там династії. Є факти, що вони побували на Американському континенті раніше від Колумба. Не могли вони при такій широкій експансії не звернути уваги й на південний схід. Там варяги вели подвійну політику: де можна було — грабували, якщо ні — торгували. Серед місцевого слов'янського населення були невеликі варязькі поселення. Відкривши спочатку торговий шлях по Волзі до Каспійського моря й далі в арабські країни, варяги за аналогією незабаром освоїли шлях «із варяг у греки» від Новгорода по системі річок, потім по Дніпру аж у Чорне море.

За «Повістю временних літ», варяги на початку IX століття брали данину з ряду північних слов'янських племен. Але, очевидно, настільки набридли своїм данникам, що 862 року були ганебно вигнані за море. Без них почалися чвари, міжусобиці, які зайшли так далеко, що слов'яни знову вже самі закликали варягів і попросили управляти ними. Тоді прийшло троє братів-варягів — Рюрик, Синеус і Тру-вор, — які й стали правити на північних слов'янських землях.
Олег вважається одним з піонерів збирання руських земель в одну державу. Застосовує він при цьому й силові методи, і своєрідну дипломатію. На той час Русь постала перед ворогом в обличчі союзу семи племен Лебедії (лісостепової території на північ від Чорного моря між Києвом та Воронежем), серед яких найбільш войовничими були угри – сучасні угорці. Олегові вдалося укласти мирний союз з войовничими кочівниками, які згодом допомогли Олегу у війнах з древлянами, сіверянами, уличами і тиверцями, які тривали протягом 883-885 рр., і результатом яких було накладення данини на ці племена.

Підготовку морських походів Олег розпочав з перших років свого правління. Як і Аскольд, Олег свій погляд спрямував на південний схід. 909 року флотилія із 16 ладій (близько 800 дружинників) прорвались через хозарські землі в Каспійське море, підплила до о. Абесгуна в Табаристані і спалили стоячий там торговельний флот. Русичі встигли захопити декілька міст на каспійському узбережжі, але об'єднані війська намісника Табаристана Абуль-Абаса та начальника міста Сарі розбили дружину Олега а частину його воїнів взяли в неволю.

Наступного року Олег повторив похід на Каспій. Але, за історика ібн-ель-Хасан, під Гілянами князь знову зазнав невдачі і в подальшому він переносить напрям своєї військово-політичної діяльності на південь, у бік могутньої Візантійської імперії. Можливо, в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату.

Отже всі спроби Олега закріпитись на Каспії, якщо такі були, результатів не дали.

В той же час у Візантії з інтересом стежили за перебігом подій на руських теренах, і вважаючи Київську Русь такою, що зазнала послаблення, Константинополь перестав платити узгоджену з Аскольдом данину. Не дивно тому, що князь Олег у 907 р. здійснив на Візантію військовий похід, який виявися доволі вдалим. Але за однієї умови: якщо цей похід дійсно існував, а щодо цього історики мають сумніви. Такі сперечання пов’язані з тим в першу чергу, що в жодних джерелах окрім власне руських не згадується про цей похід, хоча якби він дійсно мав місце, він би точно набув належного розголосу у світі. У 911 р. (за деякими джерелами – 912) Русь уклала з Візантією новий договір, причиною якого могла бути погроза з боку Русі новим походом. До нового договору було внесено низку нових статей, зокрема щодо рятування торгівельних суден, відповідальності за злочини, обмін та викуп військовополонених,повернення рабів та злочинців, що утекли.

Наступником Олега став Ігор Рюрикович, який майже 40 років перебував у тіні, будучи в той же час законним спадкоємцем престолу. Особливої уваги заслуговують морські походи Ігоря, які мали місце у 941 та 943 рр., про які міститься чимало згадок у середньовічних літописах. Причиною походів стало не тільки прагнення Візантії колонізувати усе Чорне море та підкорити собі й всі його береги, а й тенденція візантійців до ігнорування умов укладених з Руссю попередніх угод.

Перший похід на Візантію видався все ж невдалим для Ігоря. У 944 році між Києвом і Царгородом було досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну угоду, та вже з більшими обмеженнями для Русі ніж це було оговорено при Олегові. Русь зобов'язувалася допомагати імператорові військами та не посягати більше на його володіння у Криму.

Проте поразка у Візантії не відбила охоти Ігоря ходити у морські походи. У 943 р. він здійснив похід на Каспій, в якому його союзниками виступили алани. Війську князя Ігоря вдалося розбити тамтешні війська мусульман та здобути низку військових перемог.
Другий похід на Візантію, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тіверців, тощо, завершився укладанням більш вигідної угоди з Візантією, яка значно розширила торгівельні можливості слов'ян у Візантії.

В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Причиною невдоволення деревлян владою князя була велика данина, яку збирав із них Ігор за допомогою варягів. Данина була доволі обтяжливою для племені, і викликала неабияку ненависть до київського князя. Обурення древлян підкріпилося мало чисельністю княжої дружини, та Ігор був страчений через розірвання між двома деревами.

Після смерті Ігоря правити Руссю стала його дружина, Ольга. Є чимало версій походження Ольги, згідно до яких вона скоріш за все була донькою Олега та в 14 років була відправлена до Києва видана заміж за Ігоря. Вирішивши внутрішні адміністративно-судочинні суперечки Ольга взялася за справи зовнішньої політики. У 946 р. (за іншими даними - 955, 956 р.) Ольга нанесла візит до Константинополя, де її приймав імператор Костянтин Багрянородний. за ці два місяці було вирішено статус руського посольства.

По поверненні з Візантії Ольга здійснила спробу християнізації Київської Русі, запросивши місіонерів з Священної римської імперії, однак ця спроба, датована 959 р. була невдалою, оскільки населення Русі, не готове до таких серйозних змін у своєму житті, вигнало проповідників під загрозою фізичної розправи над ними.

Особливе місце у політиці княгині Ольги було відведене помсті древлянам за смерть її чоловіка.

5. Договори давньоруських князів із Візантією

Договори давньоруських князів із Візантією – це найдавніші міжнародно-правові документи, які разом з «Руською Правдою», княжими уставами та уставними грамотами є найважливішими писаними першоджерелами давньоруського права 10 ст.

У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для русичів візантійському напрямі.
Під 907p. автор "Повісті минулих літ "

подає розповідь про новий похід руського

війська під Константинополь й про укладення

нового русько-візантійського договору.

Похід і цього разу відбувався в скрутні для

Візантії часи: напередодні нападу Олегової раті

значна частина сил імперії була зайнята

боротьбою з арабами. Напружені відносини

Візантії зберігалися й з Болгарією. Ці обставини

спонукали візантійський уряд вступити в

Дата добавления: 2015-05-23