Останнім часом утвердився термін постмодернізм, що є досить умовним

Постмодернізм (від лат. post – префікс, що означає наступність, фр. moderne – сучасний, найновіший* – загальна назва тенденцій у мистецтві (світоглядно-мистецький напрямок*, що виникли у мистецтві після модернізму та авангардизму.

Вперше термін вжито у 1917 році, але поширився він наприкінці 1960-х рр., спочатку в архітектурі, потім у літературі та образотворчому мистецтві. Пост модерністи зневірилися через неможливість змінити світ, прогрес вважають ілюзією, говорять про вичерпність мистецтва.

Сьогочасний стан наукових досліджень постмодернізму можна схарактеризувати словами французького лексикографа кінця XVIII – початку XIX ст. П'єра Буаста: „Чим більше сперечаються про предмет, тим більше плутаються: світоч ютини мерхне, коли ним вимахують”. Спектр уявлень про це поняття коливається від беззастережного відкидання (скажімо, у статтях В.Личковаха чи О.Ярового* до апологетики (наприклад, дослідження К.Степаняна*.

Очевидно, здатність до контроверсійних трактувань була закладена в термін «постмодернізм», адже утворений він поєднанням суперечливих частин «пост» (тем* та «модо» (соме зараз*. Не випадково Г.Штонь на позначення постмодернізму вживає слово «міжчасся».

У науковій літературі не вироблено одностайності у розрізненні однокореневих лексем «постмодерність», «постмодернізм», «постмодерн».

Умберто Еко, наприклад, захищає тезу, що постмодернізм – «не фіксоване хронологічне явище, а певний духовний стан» «будь-яка епоха має масний постмодернізм, так само як будь-яка епоха має власний маньєризм».

Проте ми розглядаємо постмодернізм як хронологічне явище, а тому найголовнішою нам видається концепція Михайла Епштейна, якою ми будемо користуватися. Дослідник виділяє кілька великих епох у розвитку людства: Давнина, Середньовіччя, Модерність (що включає в себе періоди ренесансу, реформації, бароко, класицизму, романтизму, реалізму і модернізму* та Постмодерність, першим періодом якої є постмодернізм. Зрозуміло, йдетъся про явище, котре охопило всі царини людського життя: політику, економічні відносини, філософію, етику, психологію, історію, мистецтво тощо.

Для постмодерністів не існує ідеалів, як зазначає Є. Баран: „Це вже не втрата ідеалів, це не бачення сенсу в існуванні будь-яких ідеалів”.

Головними рисами художнього постмодернізму, зокрема літератури, можна вважати такі:

1. Культ незалежної особистості;

2. Потяг до архаїки, міфу, колективного підсвідомого;

3.Використання літературної (образотворчої, музикальної, театральної тощо* спадщини минулих епох як «будівельного матеріалу» для створення нового твору. Тому дуже розповсюдженим художнім прийомом постмодернізму є цитування, часто без зазначення автора «першоджерела». Саме цьому «споживач» постмодернітського мистецтва повинен мати широку ерудицію, вміти орієнтуватнся у безлічі цитат, що йдуть одна за одною;

4. Переосмислення елементів минулого культурного досвіду. Окремі форми прояви цієї риси – пародія та іронія. Постмодернізм може бути вкрай несерйозним, «ігровим», – і тому «відстороненим», байдужливим у своїх творах. Це корелюється з нормою толерантності – шанобливо-байдужим ставленням до «іншого» та «інакшого»;

5. Гра як свідомо використаний прийом: автор ніби обманює та спокушає читача (глядача, слухача тощо*, утягує його до дії, що подана у творі, якби читач був персонажем, героєм цього твору;

6. Змішування жанрів і жанрових форм.Багаторівнева організація тексту, за рахунок чого один і той самий твір тяжіє до різних жанрів (навіть до різних галузей духовної культури, наприклад, до наукового звіту і – одночасно – до художнього оповідання*, тому різні люди прочитують цей текст дуже по-різному. Суті, які розташовані на різних «рівнях» загального смислу твору, є поєднаними не лише авторською фантазією, але й «співавторським» талантом того, хто сприймає твір, хто вирішує, який «рівень» змістовностей йому обрати. Наприклад, «Ім'я троянди» Умберто Еко – в залежності від того, чому читач віддасть перевагу, до чого він, читач, є готовим у плані своєї власної ерудиції, може бути охарактеризоване як детектив, історичний роман, або оригінальне філософське дослідження.

7. Відмова постмодерністських митців від гармонізації хаосу або його прославления. Як немає у парадигмі постмодернізму фіксованих «суб'єкта» та «об'єкта», так немає в його художній творчості і «результату»: постмодерністський текст – не готова річ, а процес взаємодії митця з текстом, тексту з простором, культури з матерією духу, тексту з митцем і з самим собою; якщо що і може бути підсумком цієї взаємодії, то це тільки позбавлення всілякої матеріальності, перетворення елементів процесу та самого процесу на єдину духовну субстанцію.

8. Поєднання різних стилів оповіді (високий класицистичний ісентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий; вплітаються стилі науково-теоретичний, документально-публіцистичний, діловий*.

9. Бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу.

10.Присутній образ оповідача.

11. Іронічність і пародійність.

Серед найвідоміших творів – романи У. Еко „Ім’я троянди” (1980*, П. Зюскінда „Запахи” (1985*, Дж. Апдайка „Версія Роджерса” (1985*. В українській літературі – твори Е. Андієвської, Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О.Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О.Забужко. У Львові видається постмодерністський часопис „Четвер”.

Точніше передають особливості створення будівель напрямки: ревіталізм, реґіоналізм, ремінісценція, рівайвалізм, структуралізм, слік-тек, постметаболізм, постмодерніський класицизм та багато інших.

21 червня 1971, о 14 годині 30 хвилин, поблизу м. Орджонікідзе Дніпропетровської області, Борисом Мозолевським була знайдена золота пектораль

- нагрудна прикраса скіфського царя IV століття до н. е.. - Вагою в 1150 грамів, 30, 6 см в діаметрі, виконана із золота 958 проби. Надзвичайне творіння грецького майстра (на замовлення скіфів і на скіфський міфологічний сюжет) відразу очолив список ювелірних шедеврів, виявлених за півтора століття досліджень курганів Україні, Кубані та інших регіонів скіфської культури. Нічого подібного ніколи не було знайдено!

Пектораль складається з чотирьох витончено завитого порожнистих трубок, вони складають каркас виробу. На кінцях - крихітні литі голівки левів. Леви тримають в пащах кільця для шнурка, за допомогою якого цар вішав прикрасу на шию. Триярусну будову пекторалі, мабуть, відображає уявлення скіфів про Всесвіт. Внизу - боротьба коней з фантастичними грифонами, дикі звіри: можливо, це образ світу стихій, дикої природи, світу, чиє коріння йде в підземне царство, у володіння мертвих...

Середній ярус заповнений великими, прикрашеними блакитною емаллю квітками, зображеннями гілок і птахів. Він може символізувати дерево життя, атрибут скіфської богині-матері Табіті. Верхній, основний ярус зайнятий неймовірно виразними, «документальними» сценами життя кочовища. Два напіводягнених бороданя, відклавши сагайдаки з луками, шиють одяг з баранячої шкури; поряд молодий скіф доїть вівцю, ходять коні і корови, злітають птахи... Є думка, що це не просто побутові замальовки, а образ вищого світу, де святкують урочистий новорічний обряд. І не прості скіфи возяться з овчиною, а два легендарних царя у «раю» шиють магічне вбрання із золотого руна...

Володимир Сосюра віддано любить Україну, народ свій, якому впродовж його тернистого шляху випало зазнати стільки кривд і поневірянь.

Згадаймо Тараса Григоровича, який усе своє полум'яне життя поклав на олтар Вітчизни України, матері, неньки єдиної, найдорожчої. Про палку любов до неї він з далекої Орської фортеці посилав свій голос:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

Крізь віки з глухого царського каземату чуємо його напуття:

Свою Україну любіть,

Любіть її...

За неї Кобзар наш карався, мучився, страждав, але не каявся. Майже така сама доля спіткала вже в радянський час і Володимира Сосюру — автора чудової поезії «Любіть Україну».

Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і В. Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, школах і вузах... І всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш «Любіть Україну».

І раптом — наче виляск нагая — стаття у «Правді» «Проти ідеологічних перекручень у літературі». Нею наче ножа загородили поетові у спину. У статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — «Любіть Україну».

Що ж було головною причиною тяжких звинувачень поетові? Письменник Віталій Коваль розмірковував: «Командній лізі Сталіна потрібно було вбити в людях... дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю».

Послухаймо, як сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і радості мить,

любіть у годину негоди!..

Ми бачимо її «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці під мирними блакитними небесами.

Палким закликом завершується високопатріотична поезія Володимира Сосюри:

Всім серцем любіть Україну свою, —

і вічні ми будемо з нею.

Пощезли хулителі і брехуни, наклепники і кон'юнктурники, а чиста і ясна, мов сонце, Сосюрина поезія живе і проймає наші серця закликом: «Любіть Україну!».

Дата добавления: 2015-05-23