Світська педагогічна думка в Україні. 1 страница

Перші пам'ятки української світської педагогічної літератури з'явилися в часи Київської Русі. Це «Палеї», «Златоусты», «Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін. «Ізборник Святослава» (1076), наприклад, містить поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а роздумувати, про що пишеться в книзі, що означає кожне слово, перечитувати окремі її розділи і т. ін.

У «Повчанні Володимира Мономаха дітям» (1096) відомий державний діяч висловлював переконаність у необхідності виховання у дітей любові до Батьківщини, праці, милосердного ставлення до дітей — сиріт і жінок — удів, розвитку поваги до навчання, прагнення до освіти.

Загалом, у Київській Русі педагогічна система передбачала виховання любові до рідної землі, гуманного ставлення до людини, дисциплінованості, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості, терпимості та релігійності.

Однією з найдавніших пам'яток педагогічної думки XV—XVII ст. є «Домострой». Ґрунтувався він на принципах народної педагогіки, у якій суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, вихованням почуття громадянського обов'язку. Поряд із настановами виховувати у дітей мужність, працьовитість,бережливість тощо у «Домострої» йшлося про доцільність фізичних покарань: «Любя сына своего, учащай ему раны... сокруши ему ребро». Утім, попри численні згадки про такі методи в багатьох творах, фізичні покарання не мали великого поширення в українських школах, на відміну від західноєвропейських.

У XVI—XVII ст. передові педагогічні думки втілюються у діяльності українських братств. Основою навчально-виховного процесу в них були православні цінності та патріотизм, що стало противагою тодішній освітній політиці польської шляхти та католицької церкви, яка спрямовувалася на національне і соціальне поневолення українського народу.

Великий вплив на розвиток національної світської педагогіки мали ідеї видатного українського філософа, письменника і педагога Григорія Сковороди (1722 — 1790). На його думку, світ і людина мають духовну основу. Усі люди народжуються талановитими, але кожен талановитий по-своєму. Тому освіта й виховання мають допомогти пізнати себе, бо тільки завдяки цьому можна стати щасливим, служити людям і Вітчизні. Філософ був переконаний, що у кожній людині може виявлятися як «добра», так і «зла» воля. У суспільстві ж головне — гармонія частин. Коли вони «отступают от того, к чему оные свои хитрецом сделаны», тоді настає «суета сует» і починають виявляти «злу» волю «гогочущі», «лукаві», «алчні», «змієві», «крокодилові», «мавпячі» індивіди. Тому багато зусиль слід докладати для розвитку в родині й державі «духу сродности». Метою виховання є такі риси, як природність, суверенність і внутрішня свобода людини. А найкраща форма виховання — особистий приклад.

Новими ідеями збагатили вітчизняну світську педагогіку видатні мислителі й письменники XIX ст. — Іван Котляревський (1769—1838), Тарас Шевченко (1814— 1861) та ін. Гостро критикуючи просвітницьку політику уряду царської Росії, вони обстоювали ідеї виховання всебічно розвиненої людини (з багатогранними знаннями і високими моральними якостями), трудівника, патріота, борця за свободу народу. Т. Шевченко уклав підручник для недільних шкіл — «Букварь Южнорусский», який так і не було допущено в українські школи.

Особливе місце в розвитку педагогічної теорії належить видатному вітчизняному вченому Костянтину Ушинському. Його педагогічні погляди викладено в праці «Людина як предмет виховання» і втілено у підручниках «Рідне слово» і «Дитячий світ», за якими навчалося не одне покоління дітей.

Значну роль у розвитку педагогічної думки і практичному вирішенні багатьох проблем виховання відіграв видатний український педагог Антон Макаренко (1888— 1939). Він розробив і реалізував на практиці принципи створення дитячого колективу і педагогічного керівництва ним, методику трудового виховання, виховання свідомої дисципліни. Педагогічні ідеї Макаренка було втілено у діяльності виховних установ, якими він керував, у його книгах «Педагогічна поема», «Прапори на баштах», багатьох наукових і публіцистичних працях.

Розвитку педагогічної науки сприяла діяльність відомого педагога Василя Сухомлинського (1918—1970), який протягом чверті століття керував школою в с. Павлиш на Кіровоградщині. Його публіцистичні, наукові праці, найпомітніші серед яких — «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», є своєрідним осмисленням суті й завдань виховання, ролі сім'ї та школи в цьому процесі, розкривають особистий педагогічний досвід автора.

В українській національній педагогіці важливе місце посідає спадщина видатного педагога Григорія Ващенка (1878—1967). У своїй праці «Виховний ідеал» він усебічно обґрунтував таку важливу мету тогочасної української національної школи, як формування виховного ідеалу. Цінним є і його підручник для педагогів «Загальні методи навчання», в якому детально проаналізовано філософсько-психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності дітей, принципи і методи навчання, шляхи активізації пізнавальних зусиль учнів у процесі використання різних методів навчання. «Головна заслуга цього педагога, — на думку Анатолія Погрібного, — полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».

Звільнившись від партійної опіки, марксистсько-ленінської ідеології, утисків тоталітарного режиму, нині українська національна педагогіка відроджується на принципах демократії та гуманізму. В ній окреслилися нові напрями:

— педагогіка співробітництва — передбачає спільну діяльність учителя й учня, що ґрунтується на взаєморозумінні, єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у процесі навчання й виховання;

— особистісно-орієнтована педагогіка — покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-виховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життєвих цілей особистості школяра;

— педагогіка життєтворчості — проголошує необхідність творчого підходу до організації навчально-пізнавальної та позанавчальної діяльності школярів;

— педагогіка толерантності — спирається на такий важливий у спілкуванні принцип, як терпимість до чужих думок і вірувань.

Бурхливий розвиток людської цивілізації супроводжується виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-виховної сфери. Це потребує посиленої уваги вітчизняної педагогіки до зарубіжної педагогічної теорії і практики, використання їх у вирішенні подібних проблем в умовах нашого суспільства, оптимального поєднання цього зарубіжного досвіду з національними педагогічними традиціями і новаторством.

Стародавня Греція – країна, що складалась з ряду не великих рабовласницьких держав (полісів). Найбільш впливовими з них були Лаконія з головним містом Спартою та Аттіка з головним містом Афінами.
В кожній з цих держав склались окремі системи виховання: спартанська і афінська.
Різниця в цих двох системах зумовлена різним характером економічного і політичного розвитку.
Хоч обидві ці держави були рабовласницькими і вся система виховання обслужувала дітей рабовласників. А раби в усій Греції розглядались як “говоряще знаряддя”. Вони були позбавлені усіх людських прав.
Виховання в цих країнах поступово перетворювалось на знаряддя гноблення трудящих експлуататорськими класами і набувало класового характеру.
Спартанське виховання – система виховання в Спарті (Старод. Греції) в VIII – Ivст. До н. е. Спартанська держава розташувалась в Лаконії, в наслідок підкорення дорійцями місцевого населення. Це і визначало їх соціальну структуру: малочислений привілейований – 9 тис. сімей рабовласників (спартанців) тримали в покорі 250 тис. рабів, жили за рахунок експлуатації більшості безправного землеробського населення (періеків та ілотів). У Спарті були сприятливі умови для ведення землеробства.
Важка експлуатація приводила до частих повстань ілотів, безперервні чвари Спарти і Афін примусили Спарту до утворення особливої системи виховання. І так, порівнюючи невелика частина рабовласників Спарти тримала в покорі велику кількість рабів, експлуатувала й інші верстви населення. Щоб тримати в покорі велику кількість рабів і примушувати працювати й інші верстви населення потрібне було сильне військо.
Тому головною метою спартанського виховання було виховання рабовласника, підготувати воїна, який би повністю підтримував спартанську державу.
Освіта в Спарті була привілеєм спартіатів – рабовласників. Вільні періеки одержували лише трудові навички необхідні для заняття ремеслом, торгівлею. Ілоти – пригноблювали землеробне населення, яке вважалось власністю держави і були безправні – не одержували ніякого навчання.
Контроль держави над вихованням спартіатів-рабовласників розпочинався з перших днів в житті дитини. Народжене немовля оглядали члени державної комісії, яка називалася герусією.
Якщо дитина виявлялась кволою, її однімали від матері і знищували, кидаючи немовля у провалля з гори Тайгет.
До 7 років хлопчики виховувались в сім’ї. З семи років їх віддавали на виховання в державні школи інтернатного типу (агели). Від 7 до 18 років діти жили в агелах і харчувались разом, привчались гратися і проводити час один з одним. Проте виховання було суворим. Все виховання переслідувало одну мету: виробити у дітей безвідмовну покору, витривалість, уміння перемагати, тобто, виростити вмілого воїна.
Хлопчики одного віку об’єднувались у загони – агели або іли з військовим розпорядком життя.
Керувати усією справою виховання призначали відому владі людину – педонома (пайс – дитя, номос – управляю). Він призначався старійшинами з числа знатних аристократів. Педоном вів спостереження за моральною поведінкою і військово-фізичними вправами вихованців, карав їх за порушення правил поведінки тощо.
З кожним роком суворість режиму зростала. В юнаків виховували безвідмовну покору старшим. Спали вихованці на твердому ліжкові, одягали легкий одяг. Особливу увагу звертали на фізичне виховання підлітків: їх загартовували силами природи, привчали зносити холод, голод і спрагу, витримувати біль. Багато уваги приділялось військово-гімнастичним вправам. Юних спартатів учили бігати, стрибати, метати диск і спис, боротись, користуватись прийомами рукопашного бою, співати войовничих пісень. Організовувались і спеціальні ігри, що мали войовничий характер. Фізичне виховання підсилювалось музикою, співами танцями та релігійними обрядами.
Музика і співи підбадьорювали, тому дітей вчили гімнів і військових пісень. Для розвитку спритності хлопчикам дозволялась крадіжка з приватних городів або в час громадських трапез. Проте ті, хто попадався з краденим жорстоко карався.
“Що ж до читання та письма, - писав грецький історик Плутарх, - то діти вчились тільки найбільш потрібного, а щодо іншого їх виховання, то мета його була одна: беззастережний послух, витривалість і наука перемагати”.
Особливим завданням було виховання в молоді презирства, жорстокості до рабів. Для цього організовувались нічні облави, набіги на поселення рабів – криптії, під час яких вбивали рабів.
Моральне виховання і політичне виховання давалось під час спеціальних бесід державних керівників з молоддю, в якій вони розповідали про стійкість і мужність предків у боротьбі з ворогами, про героїв. Дітей привчали до чіткості і лаконічності відповідей.
Юнаків у 18-20 років переводили в особливу групу – ефебів, які відбували військову службу. Молоді юнаки 20-30 років одержували право заводитись сім’ями, одружуватись, проте громадянське повноліття здійснювалось в 30 років.
Велику увагу приділяли також у Спарті вихованню дівчаток. Дівчатка повинні були для зміцнення тіла бігати, боротися, метати спис, диск, щоб їх майбутні діти народжувалися міцні тілом. Діючі статути забороняли дівчатам сидіти дома і вести розпещений спосіб життя. Пояснюється це ще й тим, що під час походів і воєн чоловіків, жінки повинні вміти придушити непокірних рабів. В цих умовах охорона лягала на плечі жінок-спартіаток.
Афінське виховання – це система виховання, яка утворилась в Афінах у 7-5ст. до н.е. Поряд із спартанським вихованням вона була однією з найбільш відомих виховних систем Стародавньої Греції.
Афінське виховання мало інший характер виховання.
Економічне життя в Афінах не було таким замкнутим, як у Спарті. В Афінах були більш сприятливі умови для розвитку мореплавства, торгівлі, а також землеробства. На базі розвинутого ремесла, торгівлі, мореплавства в Афінах утвердивсь найбільш прогресивний для того часу державний лад – античної рабовласницької аристократії. Це обумовило розквіт Афінської культури і відповідальний характер афінського виховання.
Мета Афінського виховання – виховати гармонійно розвинену людину, рабовласника.
Воно було різностороннім, включало розумове і естетичне (так зване мусічне – духовне виховання). Мусічне виховання здійснювалось в процесі навчання читання, письму, рахунку, співах, музики, при вивченні ораторського мистецтва, політики, філософії.
Фізичне виховання було направлене на підтримання здоров’я і розвитку сили, сприятливості і краси людського тіла. Це досягалось шляхом вправ, бігу, боротьби, стрибків, метання диску і списа (п’ятибор’я). Моральне виховання ставило завдання і мету – формування дисциплінованості, мужності, почуття власної гідності, скромності, гарних манер.
В Афінах було висунуто ідеал виховання людини в дусі калакагатії (тобто прекрасного у фізичному і моральному розумінні). Для реалізації калакагатії вимагалось поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. Але цей ідеал стосувався тільки соціальної верхівки рабовласників.
Фізична праця вважалася обов’язком рабів.
Афінське виховання на відміну від спартанського не було повністю державним, тут були школи і приватного типу і державні…
І так до 7 років дітей виховували в сім’ї. Вчили дітей гарним нормам поведінки розповідали казки і міфи про героїв. Велику увагу приділяли іграм.
Дівчатка одержували лише сімейне виховання, що відповідало становищу жінки в рабовласницькому суспільстві. Їх вчили домоводству, шиттю, рукоділлю, грати на музичних інструментах, гарних манер, читати і писати. Взагалі життя жінки було замкнене в частині будинку, так званій генікеї.
Спершу хлопчики 7 – до 13-14 років навчались в школах граматиста і кіфариста (або одночасно, або послідовно – спочатку у школі граматиста, а потім кіфариста). Ці школи були приватними і платними і тому значна частина дітей вільнонароджених, але бідних громадян (так званого демосу) не могла здобути освіту. Заняття в школах вели вчителі – дидаскали (“дидаско” – я вчу, пізніше – дидактика – теорія навчання). До школи хлопчика водив один з рабів, який називався пайдагог (від слів “пайс” дитина, і “агогейн” – вести, раб – дітоводій). В школі граматиста навчали читати, письму, рахунку. Для навчання письму використовували навощені таблички, на яких паличкою (стилем) писали букви. Лічити вчили за допомогою пальців, камінців і лічильної дошки (нагадує рахіфвницю). У школі кіфариста хлопчикові давали елементарне виховання: він вчився музики, співів, декламації (читали уривки з “Ілліади” і “Одісеї”). Будь-яких елементарних вимог до програми навчання не було. Кожен учитель вів свої заняття до уставлених традицій.
З 13-14 – до 16 років хлопчики навчались у палестрі, де під керівництвом педотриба (гр. пейс – дитина, трибус – вправлятися), керівник з фізвиховання в гімнастичних щколах, протягом двох-трьох років діти займалися гімнастикою, системою фізичних вправ (п’ятибор’я), що включала в себе: біг стрибки, боротьбу, метання списа та диска, учились плаванню. Одночасно з молоддю вели бесіди на політичні теми та моральні теми. Фізичним вихованням та бесідами в палестрі керували, не одержуючи за це платні, найвідоміші громадяни. Навчання в палестрі було безплатним і на цьому для значної частини молоді закінчувалось.
Найбільш заможна частина молоді з 16 до 18 років вступала до гімнасії, де вивчала філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватись для участі в управлінні державою і продовжувати займатись гімнастикою.
З 18-20 років юнаки переходили до ефебії, де навчались до 20 років і готувались до військової служби і продовжували свою політичну підготовку. Вони вчились будувати укріплення, орудувати військовими машинами, відбували службу в міських гарнізонах, вивчали морську справу, брали участь в міських святах та театральних виставах.
Афінське виховання носило рабовласницький характер, було класовим. Розшарування в середині рабовласницького суспільства в афінській державі позначилось в галузі виховання в тому, що послідовна підготовка стала доступна лише дітям рабовласників. Діти основної маси населення (демосу) не могли вчитися в школах. Батьки навчали своїх дітей ремесла, деякі навчались грамоти у батьків. Це було закріплене законом, за яким малоімущі батьки зобов’язані були навчати дітей того чи іншого ремесла, інакше діти звільнялись в майбутньому від матеріальних турбот про старих батьків. На вільнонароджених, що займалися фізичною працею, рабовласницька знать дивилась з презирством.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ СТАРОДАВНІХ ГРЕЦЬКИХ ФІЛОСОФІВ.

У Стародавній Греції зародились перші педагогічні теорії, які тоді ще не виділялись з філософії в окрему науку. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних теорій античного світу. Серед них Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит.
Сократ (469-390рр. До н.е.) – філософ-ідеаліст незважаючи на своє демократичне походження (син ремісника), виступав у ролі ідеолога земельної аристократії. Він заперечував пізнання світу і природи через їх ніби недоступність людського розуму, намагався доводити, що люди можуть пізнати лише самих себе. Оскільки людина може і повинна пізнавати тільки саму себе, зазначав Сократ, вона є мірило всіх речей, а найвищою її доброчесністю є знання і мудрість.
Сократ негативно ставився до вивчення природи (“дерева ще нікого не навчили, як треба жити”) виходячи із своєї ідеї самопізнання, він розробив еврістичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень, що їх мають учні, а потім підводити до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (еврістична бесіда, сократичний метод навчання), на його думку розвиває мислення, сприяє розумовому розвиткові учня. Таким методом Сократ навчав своїх учнів – дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках.
Пізніше його метод навчання – еврістична бесіда широко використовувалась в різних школах.
Платон (427-347рр. до н.е.) – учень Сократа був одним з засновників філософського напрямку об’єктивного ідеалізму.
Світ, на його думку, поділяється на потойбічний, вічний світ ідей, царство добра і світла, і на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноваженого. Виходячи з позицій релятивізму (відносний, заперечує можливість пізнання світу). Платон заперечувач пізнання світу, вважав що знання людини суб’єктивні і відносні. Пізнання, на його думку є пригадування людиною ідей їх світу, в якому колись перебувала її душа, про які вона забула. Будучи вироазником ідеології афінської аристократії, Платон своїм вченням про суспільство і державу намагався обґрунтувати необхідність створення такої аристократичної держави, в якій існували б філософи (правителі держави), воїни (охоронці держави), ремісники, хлібороби і раби, які мусять тільки працювати.
У творах “Держава” і “Закон” Платон, використавши досвід спартанської та афінськоїх системи виховання, накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі.
Він намагався поєднати спартанську і афінську системи виховання, накреслив проект нової системи виховання. Діти 3-6-річного віку повинні, на його думку, здобувати виховання на майданчиках при храмах, де жінки виховательки, призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, бесіди тощо.
Діти 7-12-річного віку (хлопчики і дівчатка) повинні відвідувати державні школи, в яких їх навчатимуть читання, письма, лічби, музики і співів. Для підлітків 12-16 років необхідно відкрити школи-палестри, а для юнаків 16-18 років гімназії. Молодь 18-20 років повинна проходити військову службу в школі ефебів. А най здібніша молодь від 20 до 30 років може здобувати вищу освіту.
Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, музику, геометрію вони будуть готуватися до виконання важливих доручень у державі. Люди віку від 30 до 35 років, най здібніші і най освіченіші, можуть продовжувати удосконалювати свою освіту щоб стати потім керівником держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись. Велику увагу Платон приділяв фізичному вихованню дітей та молоді, серед них і жіночої статі засобами різних систем гімнастичних вправ.
Теоретично обґрунтовуючи систему виховання в рабовласницькому суспільстві, Платон з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання непотрібно.
Педагогічна система Платона мала яскраво виражений класовий характер: будучи побудована в інтересах рабовласників, вона була ворожа демократичному ладові, в ній ігнорувались інтереси народу, особливо рабів. Проте Платон висловив ряд цінних думок про виховання: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи навчання, освіти дорослих та ін.
Педагогічні ідеї Платона були широко відомі у Західній Європі і в Стародавні Русі. В наш час педагогічні ідеї Платона під назвою “неоплатонізм” намагаються використати в своїх інтересах західноєвропейської та американської буржуазної філософії і педагогіки.
Аристотель (384-322рр. до н.е.) – учень Платона, видатний філософ і вчений Стародавньої Греції, автор багатьох творів з філософії, політики, етики, естетики, природознавства.
Класики м.-л. високо цінили діалектичні елементи філософії Аристотеля. Енгельс зазначав, що “старогрецькі були всі природженими, стихійними діалектиками”, а Аристотель найвидатніший серед них, “дослідив уже най істотніші форми діалектичного мислення” (Маркс К., Ф.Енгельс, Твори, т.20, с.20.)
В.І.Ленін вказував, що Аристотель на кожному кроці ставив питання саме про діалектику, але середньовічна схоластика і попівщина знищили в його вченні все живе і увінчали мертве, т.38. с358.
Хоч філософська система Аристотеля в цілому ідеалістична, проте вона насичена елементами діалектики і включає деякі елементи діалектики і матеріалізму. Він вважав світ ідей і світ речей єдиним, твердив, що ідеї не можна відокремити від речей, що кожна річ має суть і форму, життя є процесом розвитку, що в основі пізнання людини лежить її чуттєвий досвід. Аристотель доводив, що природа дала людині лише задаток здібностей, який має можливість удосконалюватись у процесі навчання і виховання. На думку Аристотеля, людина має тіло і душу, але вони існують неподільно, як матерія і форма. Душа людини має три частини: рослинну, що виявляється в харчуванні та розмноженні, тваринну, або вольову, що виявляється в відчуттях і бажаннях, розумова, що виявляється у мисленні і пізнанні.
Відповідно до трьох частин душі має бути і три частини виховання: фізична, моральна і розумова. мета виховання людини повинна полягати в тому, щоб розвивати вищі сторони душі – розумову і вольову. Відстоюючи принцип (однакового) тотожного виховання в державі, заявляючи, що ніякої користі не дадуть найкращі закони, якщо громадяни не будуть їх привчені до державного порядку, якщо вони не будуть виховані в його дусі, Аристотель все ж заперечував необхідність виховання дітей рабів. Він вважав необхідно створювати державні школи, в яких би всі діти, але тільки рабовласників, здобували однакове виховання.
Аристотелю належить перша спроба встановити вікову періодизацію: І період – від народження до 7 років; ІІ період – від семи до 14 років (початку статевої зрілості); ІІІ період – від 14 років до 21 року.
До 7 років дітей слід виховувати дома, в сім’ї, де батьки повинні загартовувати організм дитини, створювати режим, виховувати засобами гри, казки, пісні, музики, бесід. Аристотель був проти спілкування дітей аристократів з рабами, бо під їх впливом у них начеб то можуть виробитись рабські звички.
Діти і підлітки віком від 7 до 14 років повинні відвідувати державні школи, в яких будуть займатись фізичними вправами, вчитися читати, писати, рахувати, вчитися музиці. Підлітки і юнаки віком від 14 до 21 року повинні здобувати в школах середню освіту, яка включає знання літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст і обсяг освіти і виховання Аристотель радив переважно для дітей і молоді чоловічої статі, а для жінок програму навчання обмежував. Він негативно ставився до спартанської системи виховання, яка на його думку, ігнорувала гармонійний розвиток людини. Великого значення Аристотель надавав сімейному вихованню, негативно ставивсь до переобтяження дітей в сім’ї різними видами занять. Неабияку увагу приділяв він моральному вихованню дітей (розумна поведінка, розвиток природних нахилів, переймання благопристойності поведінки тощо). Виховання, на його думку, повинно враховувати вікові і психологічні особливості дітей, розвивати їх діяльність.
Аристотель мав великий вплив не тільки на розвиток античної педагогіки, а й на формування педагогічних ідей, представників гуманізму епохи Відродження.
Демокрит (460-370рр. до н.е.) – видатний представник античного матеріалізму, який створив атомістичну теорію, визнавав можливість пізнання світу. Він вважав, що людина в своєму житті повинна виходити з того, що є в навколишній природі.
Уявлення про богів, на думку Демокрита, це продукт неуцтва і страху перед грізними явищами природи. В пізнанні світу потрібно спиратись на пізнання законів природи, які знищують всякі забобони, марновірство.
Демокрит відстоював принцип природовідповідності виховання, гармонійний розвиток людини, великого значення надавав трудовому вихованню дітей, моральним вправам в їх поведінці. Він вважав, що мета виховання – підготувати молодь до реального життя на землі.
Філософські ідеї Демокрита вплинули на розвиток педагогічної думки в античному світі, зокрема в галузі морального виховання. Нажаль багато творів Демокрита до нашого часу не збереглось.

JEnoxa феодалізму успадкувала від Римської Імперії християнську релігію

в її західному різновиді, що відома з 1054 р. під назвою "католицизм".

Християнська церква стала головною ідеологічною силою європейського

феодалізму. Весь розвиток культури та освіти Середньовіччя відбувався в

світлі релігійної думки католицизму. Середньовічна церква категорично

заперечувала майже всю спадщину античного світу в галузі культури.

Учсні-церковники Середньовіччя, відомі в історії під назвою "схоластів"

(від слова "схола", тобто "школа"), - це професори, що прославилися

своїми вченими богословськими творами. Вони прикладали всі свої таланти

та знання до того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими

випадковими уривками наукових відомостей, які їм пощастило знайти в

перекладах праць великого філософа давнини Аристотеля.

Усі існуючі в ті часи школи знаходилися на утриманні церкви. Церква ж і

визначала програми навчання і обирала склад учнів. Школи були трьох

типів: монастирські, які відкривалися при монастирях для хлопчиків, що

готувалися до релігійної діяльності (так звані "внутрішні школи"), та

для синів світських феодалів ("зовнішні школи"); єпископські чи

кафедральні, що відкривалися при єпископських резиденціях і також

поділялися на дві категорії; церковно-нриходські школи, які утримувалися

повітовими священниками.

Повітові та "зовнішні" монастирські і єпископські школи відвідували

хлопчики віком від 7 до 15 років, де їх навчали читати, писати, рахувати

На межі ХІ-ХП ст. церковні школи перестали задовольняти потребисуспільства в освічених людях. У цей період відбувається швидкий ріст тарозвиток середньовічних міст. З часом міста почали відчувати великупотребу в освічених людях, які вміли б укладати будь-які торгівельнідомовленості, працювати в органах місцевого самоврядування, складатирізні ділові папери. Ця потреба викликала до життя нові типи шкіл,головною особливістю яких було те, що вони створювалися приватнимиособами, тобто не утримувалися за рахунок церкви. Міські купці іремісники були невдоволені як монополією церкви на школу, так ірелігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриттясвоїх (гільдійських і цехових) шкіл, в яких навчання дітей проводилосьби їх рідною мовою і допомагало б їм надалі у торгівельних справах тарозвитку різних ремесел. Поступово такі школи були перетворені на міськіпочаткові, які утримувались коштом міського самоврядування (магістрату).У цих школах учні вчилися читати, писати, лічити та знайомилися зосновами релігійних знань. Викладачів цих шкіл називали магістрами.

Під Відродженням умовно розуміють епоху культурного й ідеологічного розвитку ряду країн у Західній i Центральній Європі, яка охоплює історичний період XIV-XVI ст. і характеризується високим підйомом у науці, літературі, мистецтві. Європейське Відродження почалося в Італії у XIV ст., а звідти перейшло до Франції i в інші країни. Спочатку ця епоха усвідомлювалась як звільнення від впливу церкви, розрив з середньовічним релiгiйно-схоластичним світоглядом та звернення поглядів до античної культури. Звідси i назва: “Відродження“, “Ренесанс“.

Характерною ознакою культури Відродження стають ідеї гуманізму, у зв’язку з якими формується новий погляд на світ i людину. Гуманізм витісняє середньовікову аскетичну доктрину, протиставивши теології світську науку, поставивши у центр уваги людину, яка в ідеалі повинна бути життєрадісною, сильною духом i тілом, яка має право на земну радість i щастя.

Дата добавления: 2015-03-31