Право на соціальне забезпечення у системі основних прав і свобод людини та громадянина

Обсяг права людини на соціальне забезпечення – це його суттєва властивість, яка відображається показниками відповідних можливостей у сфері соціального забезпе­чення, що закріплені у нормативно-правових актах, і виражені у певних одиницях виміру (грошовому виразі, переліку соціальних послуг, що надаються, технічних характеристиках засобів реабілітації та строків їх експлуатації тощо).

Одиниці виміру „кількості (обсягу) права людини на соціальне забезпечення” не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх видів права на соціальне забезпечення. Характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображені відповід­ними правилами, а також особливостями носіїв прав (пенсіоне­ри, інваліди, безробітні, безхатченки та ін.) та специфікою об’єктів цих прав (пенсії, допомоги, соціальні послуги тощо).

Кількісні показники, що стосуються також соціального забезпечення, закріплені у ст.11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року як право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло. Ця стаття відтворена у ст.48 Конституції України. Якраз цим положенням і слід керуватися при встановленні обсягу конкретного виду соціального забезпечення.

Ще раніше у 40-их роках ХІХ ст. значний внесок у розвиток соціальних прав вніс чартистський рух в Англії. Необхідним компонентом права на соціальний мінімум вони вважали право на житло, на гідну людини їжу та одяг.

На визнання „права на існування” наполягали дореволюційні правознавці П.І. Новгородцев та І.О. Покровсь­кий. На думку П.І. Новго­родцева, той факт, що індивідуальні потреби людини різноманітні і суб’єктивні, зовсім не означає, що вони мусять залишатися за межами правового регулювання. У кожному суспільстві у конкретний історичний період існують цілком конкретні уявлення про норму і межі споживання. Так, можна вести суперечки щодо розміру житла, але не підлягає сумніву те, що темні та сирі підвали не придатні для нормального життя людини. У цьому випадку завдання права полягає саме у тому, щоб закріпити досягнуті розумні уявлення про норму [20].

Треба зазначити, що достатній життєвий рівень по-різному тлумачиться надавачами й отримувачами соціального забезпе­чення. Оскільки роз’яснення терміна відсутнє у норма­тивних актах, то достатнім є рівень забезпечення відповідно до Законів України від 15 липня 1999 року № 966 „Про прожитковий мінімум” та від 5 жовтня 2000 року № 2017 „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”. Останній Закон пов’язаний з такою категорією, як потреби. Це необхідність для людини таких умов, що забезпечують її існування і самозабезпечення. Потреби виступають як ідеальний внутрішньоспонукальний мотив їхньої діяльності. Потреба в найбільш загальному вигляді є усвідомленою індивідом необхідністю в певних духовних, матеріальних благах та послугах – його ідеальних прагненнях. Потреби поділяються на такі види: а) матеріальні (в їжі, одязі, предметах побуту, житлі). Їх ще називають базовими; б) духовні (в освіті, в підвищенні кваліфікації, в художній творчості, в розвитку науки та мистецтва); в) соціальні (в медичному обслуговуванні, у вихованні дітей, у вільному часі, у гідних умовах праці, навчання).

Закон України від 5 жовтня 2000 року визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію основних соціальних гарантій, передбачених законом. Він є базовим по відношенню до інших нормативних актів у сфері встановлення обсягу матеріальних благ конкретного права на соціальне забезпечення.

До державних соціальних стандартів, що визначають кількість (обсяг) права на соціальне забезпечення, зокрема, належать:

- розміри виплат за обов’язковим державним соціальним страхуванням, інших видів соціальних виплат й державної соціальної допомоги;

- перелік послуг, які надаються закладами соціального обслуговування і фінансуються за рахунок державного та місцевого бюджетів і соціальних фондів;

- норми соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та дітей, які перебувають на утриманні держави;

- норми харчування та забезпечення непродовольчими товарами у державних і комунальних закладах соціального обслуговування;

- соціальна норма житла та нормативне користування житлово-комунальними послугами, щодо оплати яких держава надає пільги та встановлює субсидії малозабезпеченим громадянам;

- перелік та обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров¢я;

- нормативи надання медичної допомоги, що включають обсяг діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур;

- показники якості надання медичної допомоги;

- нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами та іншими спеціальними засобами.

Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, що обчислюється у грошовому виразі.

Світова практика розробила такі основні варіанти визначення прожиткового мінімуму в державі: 1) статистичний метод передбачає встановлення прожиткового мінімуму на рівні доходів, які мають 10-20% найменш заможних громадян певної держави (застосовується у державах з досить високим рівнем доходів громадян); 2) суб’єктивний або соціологічний підхід базується на проведенні соціологічних опитувань населення про мінімальний дохід (носить консультативний характер, виражає справжні потреби людей); 3) ресурсний метод виходить із можливості економіки забезпечувати прожитковий мінімум (застосовується у високорозвинутих країнах); 4) комбінований метод поєднує у собі декілька методів, зокрема вартість харчування визначається за нормами, житлово-комунальні послуги – за фактом, а непродовольчі товари – за їх відсотковою часткою в загальних витратах; 5) нормативний метод полягає у встановленні вартісної величини прожиткового мінімуму через мінімальний споживчий кошик; 6) відносний метод або метод обчислення медіанного доходу. Під останнім розуміють такий дохід, за якого половина населення має більший дохід, а половина – менший або це рівень достатку, що найчастіше зустрічається в певній країні (практично він відповідає середньодушовому доходу населення). При цьому методі прожитковий мінімум становить від 40 до 60% медіанного доходу.

Під час підрахунку розміру прожиткового мінімуму враховуються наступні чинники: 1) економічні (включають вимоги економічного розвитку, формування організаційних та правових засад ринкової економіки зовнішньополітичної діяльності, демократизацію трудових відносин, заходи щодо наповнення доходної частини бюджету); 2) правові (дотримання загальновизнаних прав людини і, зокрема, права на працю, що означає здатність людини самостійно заробляти собі на життя); 3) соціальні (загальний рівень заробітної плати, встановлення взаємозалежності між оплатою праці та її продуктивністю, встановлення мінімальних державних гарантій заробітної плати та пенсій на рівні не нижче прожиткового мінімуму).

Прожитковий мінімум встановлюється шляхом визначення життєво достатньої норми споживання однієї особи з розрахунку на один місяць. В основі визначення мінімального споживчого кошика лежать такі критерії: 1) демографічно-віковий – прожитковий мінімум визначається для 4 груп населення: а) для дітей віком до 6 років; б) для дітей віком від 6 до 18 років; в) для працездатних осіб; г) для осіб, які втратили працездатність; 2) натурально-товарний – прожитковий мінімум визначає обсяги продуктів, товарів, послуг і цінностей, які необхідні представникові кожної із демографічно-вікових груп для збереження здоров’я, підтримки достатньої працездатності, соціального і культурного розвитку. Під час розрахунку прожит­кового мінімуму враховуються такі групи засобів підтримки фізичної і соціальної життєдіяльності: а) продукти харчування; б) непродовольчі товари (одяг, промтовари, засоби особистої і побутової гігієни, ліки); в) найнеобхідніші послуги, що задовольняють соціальні потреби особистості; г) най­необхід­ніші послуги, що задовольняють культурні потреби особистості.

Головний принцип, який покладено в основу визначення прожиткового мінімуму – мінімальний споживчий кошик, який можна придбати на цю суму, має забезпечувати не лише харчування, яке відповідає науково визначеним фізіологічним нормам, але й достатню кількість сезонного одягу та необхідний соціальний і духовний розвиток особистості. Методика визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення, була затверджена спільним наказом Мінпраці, Мінекономіки та Держкомстатистики 17 травня 2000 року і з тих пір не переглядались. Мінімальний кошик в Україні зараз нараховує 297 найменувань продуктів.

Прожитковий мінімум відіграє надзвичайно важливу роль у визнанні обсягів конкретного виду права на соціальне забезпечення, оскільки застосовується для: 1) загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм; 2) встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком; визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендії та інших соціальних виплат, виходячи з вимог законів України; 3) визначення права на призначення соціальної допомоги; 4) визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування та інших; 5) вста­нов­лення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; 6) формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Прожиткові мінімуми, що затверджувалися Верховною Радою України в останні роки, не забезпечували навіть біологічно достатнього рівня харчування. Про належне й гарантоване здійснення за його рахунок побутово-комунальних платежів, придбання сучасної побутової техніки, одягу і взуття, достатньої кількості засобів побутової хімії і санітарно-гігієнічних засобів, ліків, задоволення найелементарніших соціальних і культурних потреб особистості й говорити нічого. Офіційно встановлений сьогодні в Україні прожитковий мінімум веде до фізичного виснаження, соціальної і духовної деградації широких верств населення.

У цій ситуації, наприклад, профспілки пропонують докорінну зміну державної політики визначення рівня прожиткового мінімуму та його законодавчого, фінансового й організаційного забезпечення. Ця зміна передбачає такі зміни:

- зміну принципу визначення прожиткового мінімуму та формування складових відповідного мінімального прожиткового кошику. В основу цієї процедури мають покладатися не потреби держави і її бюджету, як робиться зараз, а науково обґрунтовані мінімальні біологічні, комунально-побутові, соціальні і культурні потреби особистості;

- перерахунок розмірів прожиткового мінімуму на основі реальних науково обґрунтованих біологічних норм споживання особою основних продуктів харчування, які забезпечували б не лише її животіння, як це є зараз, але й повне відновлення її фізичних сил і повноцінний фізичний розвиток;

- перерахунок розмірів прожиткового мінімуму на основі науково обґрунтованих норм забезпечення особистості таким набором засобів і послуг соціальної комунікації, які створюють для неї мінімально прийнятий рівень гідного життя та соціального розвитку;

- перерахунок розмірів прожиткового мінімуму на основі науково обґрунтованих норм забезпечення особистості інформаційними продуктами і духовними цінностями, необхід­ними для створення мінімально прийнятого рівня духовного розвитку особистості;

- збільшення офіційного прожиткового мінімуму з урахуванням реального коливання цін на споживчому ринку харчових і промислових товарів, комунально-побутових послуг, інформаційних продуктів і духовних цінностей.

У нашій країні прожитковий мінімум використовується переважно в якості інструментів фінансового управління, але не в якості соціальних орієнтирів.

Запровадження нової системи соціальних стандартів на основі базового показника прожиткового мінімуму виявилося не виваженим. Протягом років не вдалося забезпечити належної ефективності цієї системи та дотримання соціальних стандартів навіть в умовах економічного зростання. На думку експертів, реальний зміст споживчого кошика (на базі якого визначається прожитковий мінімум) вимагає принаймні потрійного підвищен­ня витратної частини бюджету [21].

Слід також зазначити, що за допомогою прожиткового мінімуму встановлюється кількість бідного населення, у якого доходи менші за величину прожиткового мінімуму.

У літературі слушно зауважується, що нині одним із суттєвих недоліків застосування прожиткового мінімуму в нашій державі є ігнорування необхідності витрат, зумовлених наяв­ністю у працівника сім’ї, утриманців, розширенням платності послуг у сфері медицини, освіти. Пропонується перейти від прожиткового мінімуму до застосування такого мінімального споживчого бюджету, як в європейських країнах [22].

До обсягу прав людини у сфері соціального забезпечення відноситься і якість соціальних послуг, що надаються. Тому зараз найактуальнішою є розробка та затвердження державних стандартів якості й, у першу чергу, стандартів якості соціальних послуг з урахуванням особливостей системи управління ними на всіх рівнях діяльності з надання соціальних послуг [23].

Зміст та обсяг права людини на соціальне забезпечення окреслюється межами. У теорії права межі прав людини розглядаються у двох значеннях – широкому, як усі фактори правового і не правового характеру, які впливають на реалізацію права, і у вузькому, як власне правові межі [24].

Право на соціальне забезпечення не є безмежним. Сфера цього права окреслена природними, соціальними й економічними факторами та сферою суспільних відносин, що виникають у разі настання обставин, передбачених тим чи іншим соціальним ризиком.

Межі права на соціальне забезпечення, як і іншого права, охоплюють такі питання: фактори, що їх зумовлюють; суб’єкти, процедури і способи їх встановлення; їх класифікація; вимоги й критерії правомірності, підставності обмежування цього права; конфлікти з приводу правообмежування, їх причини, види і порядок розв’язання тощо [25].

Межі (обмеження) прав людини – це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. Обмеження здійснення прав людини – це діяльність владних суб’єктів, насамперед компетентних державних органів, по встановленню меж (обмежень) щодо здійснення прав людини. Вказані поняття не є тотожними.

Відповідно до ч.1 ст.64 Основного Закону України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Щодо обмеження права на соціальне забезпечення, Конституція України не містить жодних застережень.

Межі права людини на соціальне забезпечення визначаються змістом та обсягом цього права, тобто у чіткому закріпленні прав і обов’язків правомочної особи, кількості матеріальних благ, що мають бути надані, а також процедури реалізації цього права. Оскільки ст.46 Конституції України зафіксувала право особи на соціальне забезпечення у загальних рисах, то зміст окремих видів цього забезпечення конкретизується у поточному законодавстві. Саме стосовно цього законодавства можна говорити про обмеження змісту чи обсягу конкретного права на соціальне забезпечення.

Зміст та обсяг конкретних видів соціального забезпечення, що закріплюються у нормативно-правових актах, із самого початку обмежуються рамками економічних можливостей держави, тобто економічними чинниками. Закони, які при прийнятті не враховували наявні фінансові ресурси країни, не можна визнавати конституційними і на них не поширюються положення ч.3 ст.22 Конституції України.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов’язану з реалізацією права на соціальний захист, виходячи з неприпустимості обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається [26].

В іншому випадку правова позиція Конституційного Суду України з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій військовослужбовців та працівників правоохоронних органів полягає в тому, що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту їх та їхніх сімей, зумовлений особливістю професійних обов’язків, пов’язаних із ризиком для життя та здоров’я, жорсткими вимогами до дисципліни, професійної придатності, певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру доходів цих осіб чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер. Ці гарантії не можуть бути скасовані чи знижені без відповідної компенсації.

Виходячи із економічних реалій, позиція Конституційного Суду України не вписується у фінансові можливості держави щодо соціальних виплат. Тут можна запозичити досвід Росії. Так, у своїй постанові від 24 травня 2001 року № 8-П Конституційний Суд РФ зазначив, що федеральний законо­давець, закріплюючи права громадян на різні виплати соціального характеру і визначаючи умови його виникнення, вправі, виходячи із визнаних та захищених Конституцією РФ цілей і цінностей, вносити зміни у раніше встановлені правила надання таких виплат і, зокрема, у зв’язку з недостатністю бюджетних коштів.

Класифікація прав і свобод людини за різними критеріями дає можливість чітко визначити місце та особливості того чи іншого права у системі основних прав і свобод людини.

Однією з класифікацій прав і свобод людини та громадянина є їх поділ на класичні (громадянські та політичні) і соціальні (економічні, соціальні і культурні) права. Відмінності між класичними правами та правом на соціальне забезпечення полягає у наступному:

- класичні права: а) є правами на свободу дій, тобто „свободою від”; б) гарантують свободу від впливу інших людей і пов’язані з процесуальними гарантіями їх здійснення; в) встановлюють умови (сприятливе середовище) діяльності особи; г) покладають обов’язок дотримуватись їх на кожну людину; ґ) їх захист потребує утримуватися від дій інших осіб та уряду;

- право на соціальне забезпечення: а) є правом на блага, тобто „правом на”; б) гарантує вимогу різноманітних благ, які визнані необхідними і його здійснення пов’язане з витратами держави; в) спрямоване на гарантування успіху, принаймні на мінімальному рівні мати певні блага, а не здобувати їх; г) впроваджується через урядові програми шляхом розподілу витрат серед усіх платників податків.

Таким чином, класичні права спрямовані на обмеження влади держави над людиною та пов’язані із зобов’язаннями влади утримуватися від певних дій, а соціальні (і в тому числі право на соціальне забезпечення) зобов’язують державу надавати певні гарантії для їх реалізації. Звідси класичні права розглядаються як обов’язок досягти певного результату, а соціальні права – як обов’язок надати для цього відповідні засоби.

За черговістю їх включення до конституції та міжнародно-правових документів вони поділяються на права першого покоління (фізичні, особисті та політичні), другого покоління (економічні, соціальні та культурні) і третього покоління (права народів). Право на соціальне забезпечення належить до другого покоління. Завдання держави полягають у тому, щоб створити соціальні програми і вести всебічну творчу роботу, яка б дозволила гарантувати проголошені соціальні права.

Найбільш поширеною є класифікація основних прав і свобод за їх змістом чи характером людських потреб, що цими правами забезпечуються, або за сферою їх застосування. У літературі вказується різна кількість груп, на які ці права групуються. Найчастіше права і свободи, що перелічені у Конституції України, поділяються на 5 груп: 1) громадянські (особисті, фізичні) права; 2) політичні права; 3) економічні права; 4) соціальні права; 5) культурні права. Часто ці права групуються у чотири групи (особисті, політичні, економічні та соціально-культурні). Зустрічається поділ указаних прав на три групи (громадянські, політичні та економічні, соціальні і культурні) чи (громадянські, політичні та соціально-економічні тощо). Для нас важливо виділення соціальних прав.

Соціальні права можна розглядати у широкому смислі, як усі права, що належать особі. Фахівці ці права розуміють у вузькому смислі, як можливості людини і громадянина щодо забезпечення належних соціальних умов життя. Конституція України до цієї групи відносить: право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст.48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50); свободу шлюбу та рівності прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї (ст.51); право рівності дітей у своїх правах (ст.52), тобто цей перелік обмежений ст.46-52 Основного Закону України [27]. У цю групу часто включаються трудові права (ст.43-45 Конституції України). М. Малишко до соціальних прав відносить ті, що закріплені у ст. 43-50 Конституції України [28]. О. Скрипнюк до соціальних прав відносить право на освіту (ст.53), але не включає до них сімейні права (ст.51-52) і в той же час пропонує цей перелік збільшити за рахунок конкретизації окремих соціальних прав і гарантій, як-от: спеціальні заходи соціального захисту для матерів і дітей, соціальне забезпечення непрацездатних осіб та людей похилого віку, право соціального страхування, право на належні умови праці тощо [29].

О. Фрицький вважає, що соціальні права включають у себе лише право на соціальний захист, право на житло, право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування та право на безпечне життя і здорове довкілля. Право на працю і пов’язані з ним право на відпочинок та право на належні умови праці мають бути віднесені до економічних прав, а право на освіту за своїм змістом є культурним правом людини і громадянина [30].

Багато авторів вживають термін „соціально-економічні права” і тим самим наголошують якраз на тому, що реалізація одних прав можлива лише при паралельному забезпеченні та гарантуванні інших [31]. З цього приводу В. Чиркін писав, що соціальні та економічні права утворюють єдину групу соціально-економічних прав, оскільки в основі її виділення лежить спільний критерій захисту інтересів життєзабезпечення людини [32].

На думку І. Алебастрової, конституційні соціальні права – це визнані конституційні права людини на матеріальну, а іноді і духовну підтримку з боку держави, рідше – інших осіб з метою забезпечення гідних умов її матеріального, фізіологічного і морального існування (право на відпочинок, житло, охорону здоров¢я, матеріальне забезпечення, державний захист материнства і дитинства, сприятливе оточуюче середовище і т.ін.) [33].

Далі вона вказує на особливості соціальних прав по відношенню до інших конституційних прав, а саме:

- більшість конституційних прав можна умовно охарактеризувати як права-дії, що залежить від волі людини, а соціальні права визначаються як права-домагання, оскільки їх реалізація можлива лише через діяльність інших суб’єктів і в першу чергу держави;

- на відміну від особистих, економічних, політичних і культурних прав, реалізація соціальних прав вимагає величезних фінансових витрат із коштів державного бюджету. Саме розмір відповідних бюджетних виплат, а не сам факт їх наявності, є визначальним індикатором існування чи відсутності в реальності соціальних прав;

- ефективність реалізації соціальних прав перш за все залежить від рівня економічного розвитку держави, кваліфікації і моральних якостей законодавців і державної бюрократії, стану державного бюджету. У зв’язку з цим гарантувати з повною упевненістю, що вони будуть задовільно забезпечені зако­нодавчою і виконавчою ланками влади й особливо захищені судовою владою навряд чи можливо.

З урахуванням цих особливостей виникає питання: чи доцільно соціальні права поряд з іншими визнавати повноцінним елементом каталогу конституційних прав і свобод людини та громадянина і відповідно фіксувати їх в конституціях? Адже конкретні суми пенсій і допомог і навіть їх систему прописати в конституціях навряд чи доцільно через рухливість обставин, які їх визначають. Це підривало б стабільність конституцій. Такі суми встановлюються у звичайних законах. Між тим, саме ці суми визначають не тільки ефективність, але і саму реальність існування соціальних прав. З урахуванням цих реалій намітились різні підходи до формування соціальних прав, що застосовуються у консти­туціях різних держав і які можна звести до трьох:

- ліберальний підхід полягає у тому, що соціальні права взагалі або майже не відображаються у тексті конституції (конституції США 1787 р., Мальти 1969 р., Норвегії 1814 р., Люксембургу 1868 р., Швеції 1974 р., Боснії та Герцеговини 1995 р.);

- протилежний першому підходу застосовується у конституціях більшості країн світу і характеризується тим, що соціальні права регламентуються у них так само, як і права інших видів. Вони гарантуються зустрічними зобов’язаннями держави і можуть бути захищені у судовому порядку і в тому числі за допомогою конституційного контролю (конституції Ісландії 1944 р., Італії 1947 р., Данії 1953 р., Греції 1975 р., Португалії 1976 р.);

- проміжний між першим та другим – виражається у тому, що соціальні права фіксуються у конституції, але відповідні конституційні норми не користуються судовим захистом (конституції Ірландії 1937 р., Індії 1949 р., Іспанії 1978 р., Польщі 1997 р., Швейцарії 1999 р. і т. ін.) [34].

Існує думка, що всі основні права є універсальними, невід’ємними, взаємозалежними та взаємопов’язаними, а значить і рівнозначними. Така позиція не може бути визнана правильною. Адже між особистими, політичними, економічними, соціальними і культурними правами є певні відмінності. Щодо соціально-економічних прав С. Верланов пропонує звернути увагу на такі їх особливості: 1) поширеність цих прав лише на певну соціально-економічну сферу життя людини; 2) при закріпленні таких прав використовуються здебільшого рекомен­даційні, „нежорсткі” оцінювальні формулювання базо­вих положень; обов’язок держави у забезпеченні соціально-економічних прав не має, зазвичай, тієї міри формальної визначеності, яка властива її обов’язку із забезпечення громадянських і політичних прав; 3) рівень реалізації прав, що розглядаються безпосередньо залежить від стану національної економіки; 4) для забезпечення такого виду прав необхідні позитивні зусилля держави зі створення умов для їх реалізації особою [35].

Конституція України закріплює соціально-економічні права разом з іншими основними правами у розділі ІІ „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, тобто вводить їх в єдину систему прав людини. Всі вони визначаються як „невідчужувані” (ст.21), а їх утвердження і забезпечення визнається головним обов’язком держави (ст.3). З цього випливає, що конституційні права людини, включаючи соціально-економічні, не встановлюються державою, а лише визнаються і гарантуються нею. Крім того, згідно з ч.1 ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, тобто Конституція України фактично урівнює юридичний статус соціально-економічних прав зі статусом громадянських і політичних прав.

На думку судді Конституційного Суду України у відставці, члена-кореспондента НАПрН України Миколи Івановича Козюбри, повне зрівняння соціально-економічних прав (при­наймні у тому вигляді, в якому вони переважно сформульовані в Конституції України) з громадянськими і політичними було необґрунтованим. Надмірна загальність конституційних положень, які закріплюють зазначені права, невизначеність обсягу обов’язків держави в їх забезпеченні, відсутність належних фінансових можливостей для цього (тим більше в умовах економічної кризи), неможливість судового захисту фактично перетворили соціально-економічні права у звичайну декларацію. Це підриває довіру людей не лише до відповідних положень Конституції України, а й до інституту прав людини та до Основного Закону загалом [36]. Внесення змін до Конституції України утруднене, оскільки ст.157 передбачає, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

У радянські часи соціальні права вважалися визначальними серед прав людини. Вони розглядалися як одне з головних завоювань соціалізму, як предмет нашої гордості і т. ін. Усі інші права – громадянські, політичні тощо – вважалися похідними від соціально-економічних. Зараз, як показують соціологічні дослідження, ситуація не змінилася: пріоритет надається соціальним правам по відношенню до інших прав людини.

Рабінович П.М. не виділяє таку групу прав людини, як соціальні права, а право на соціальний захист відніс до фізичних (життєвих) прав і свобод. У цій групі право на соціальне забезпечення тісно пов’язане з правом на життя. Останнє право не може бути відокремлене від права на достатній рівень життя та права на соціальне забезпечення з боку держави, громадянином якої людина є або на території якої вона проживає. Формального визнання за людиною права на життя недостатньо для повноцінного існування і розвитку людини, оскільки право на життя нерозривно пов’язане з правом на соціальне забезпечення. Особа, яка не має або втратила з незалежних від неї обставин джерела до існування, вправі задовольняти свої основні людські потреби через організовану державою систему соціального забезпечення.

Право на життя (ст.27 Конституції України) є фундаментальним правом людини, а всі інші права – похідні від цього права. Право на соціальне забезпечення виступає додатковим інструментом, що забезпечує ефективну його реалізацію. Право на життя не поглинає повністю право на соціальне забезпечення. Основне завдання системи соціального забезпечення – убезпечення людини від голодної смерті, тобто відсутність засобів до існування не може бути причиною її смерті.

На сьогоднішній день іде теоретичне обґрунтування зв’язку права на життя та права на соціальне забезпечення і теоретичні напрацювання не переведені у площину практичних заходів. Адже цей зв’язок полягає в тому, що у державі відсутній відпрацьований механізм порятунку людини від замерзання, голодної смерті чи смерті через ненадання елементарної медичної допомоги. На наявність такого зв’язку вказують: а) мінімальні норми забезпечення людини житлом, їжею, медичною допомогою; 2) надання епізодичної (тимчасової) соціальної допомоги не повинно бути пов’язане із поважними (незалежними від людини) причинами відсутності джерел до існування; 3) наявність розгалуженої мережі соціальних служб, які таку допомогу надають. На даний момент усього цього немає і ще довгий час не буде.

Фахівці з прав людини у зміст права на життя не включають право на соціальне забезпечення у мінімальних розмірах, тобто право на захист від загибелі внаслідок голодування, холоду та ненадання медичної допомоги. Спеціалісти права соціального забезпечення про зв’язок права соціального забезпечення та права на життя говорять мимохідь, без аналізу нормативного масиву та розробки практичних рекомендацій щодо запровадження дійового механізму убезпечення людини від таких ризиків.

Передумовою належного забезпечення людини пенсією, окремими видами соціальної допомоги та соціального обслуговування є гарантування їй права на працю (ст.43 Конституції України). Гідна зарплата дає можливість особі у працездатному віці бути незалежною від держави у забезпеченні себе та своєї сім’ї житлом, їжею, одягом тощо, а при настанні обставин, передбачених соціальними ризиками, отримувати гідні соціальні виплати.

Стаття 47 Конституції України передбачає, що кожен має право на житло. Це право у частині забезпечення особи соціальним житлом, місцем у соціальному гуртожитку чи соціальному готелі або у будинку нічного перебування відноситься до права на соціальне забезпечення, оскільки особа за власні кошти придбати дах над головою не може, то держава його гарантує через систему соціального забезпечення.

Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ч.1 ст.49 Конституції України). Указане право одні вчені відносять до цивільного права, інші – до адміністративного права, треті – до права соціального забезпечення, а четверті – до комплексної галузі права (законодавства). Фахівці права соціального забезпечення аргументовано медичну допомогу відносять до підгалузі права соціального забезпечення. Дотримуючись цього підходу, назване право можна розглядати у частині безоплатного чи із знижкою надання медичного обслуговування як складову права на соціальне забезпечення. Про взаємопроникнення цих двох прав (ст.46,49 Конституції України) вказують Основи законодавства України про охорону здоров’я, які до змісту права на охорону здоров’я віднесли, зокрема, життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини, безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку.

Обсяг права на соціальне забезпечення містить, як уже говорилось у попередньому параграфі, як кількісні, так і якісні показники. Останній міститься у ст.48 Конституції і означає, що всі соціальні виплати (ст.46 Конституції України) повинні забезпечити людині достатній життєвий рівень, що включає, зокрема, достатнє харчування, одяг і житло. Треба не забувати, що ст. 48 Основного Закону містить якісні показники стосовно рівня оплати праці (ст.43 Конституції України).

Право на соціальне забезпечення тією чи іншою мірою пов’язане з іншими основними правами людини.

Дата добавления: 2015-05-10