Місце української філософії у структурі всесвітньої філософії

Історіософія українська є однією ж формою пам'яті про минуле, особливим різновидом філософсько-історичного знання. Представляє собою систематизовані суб'єктивно-спекулятивні погляди на самостійність і самобутність історії українського народу, його держави, культури і Церкви. Переважний спосіб історико-пізнавальної діяльності в українській культурі.

У ХІ ХХІ ст. здійснюється циклічне ідейне обернення української історіософії. Українська історіософія еволюціонує від постановки питання про відрубність української історії відносно всесвітньої історії людства до укладання все більш україноцентричних схем вітчизняної історії, але на сучасному етапі розвитку повертається до інтеграції таким чином створених схем до сучасних уявлень про мультукультурну історію світової цивілізації.

Водночас у теоретико-методологічному плані українська історіософія постійно коливається на відносно тому ж самому рівні — вже не історичної міфології, ще не філософії історії. Виразна тенденція до підвищення наукового рівня компенсується зростанням рівня спекулятивності та суб'єктивності розроблюваних нею концепцій української історії.

Українська історіософія має своїм об'єктом написання відрубної, самостійної історії України (предмет у конкретній історіософії може видозмінюватися, але в обмежених варіаціях — народ, держава, культура, Церква).

«Велика Історіософська Місія»

Майже будь-яка вітчизняна історіософія завжди вибудувана на певній «Великій Історіософській Місії» доленосного всесвітньо-історичного призначення України — від «новы мьхы, новы языкы!», завдяки яким «и законное езеро пръсъше, евангельськыи же источникъ наводнився и всю землю покрывъ», у термінах «християнської історіософії» митр. Іларіона, до «великого завдання» творити «живу синтезу» західної та східної культур, у термінах модерної історіософії І. Лисяка-Рудницького.

В ідейній площині вважалося, що реалізація «Великої Історіософської Місії» мусить призвести до зовнішнього визнання українства, його віднесення до числа «історичних народів». Іншими словами, допоможе надолужити нестачу сенсу та значущості українства, виниклу чи то через об'єктивну «викривленість» перебігу його історії, чи то через необ'єктивність ставлення до України звиклих до культурно-політичного домінування й цивілізаційного місіонерства європейців. У площині теоретичній, постійність присутності «Великої Історіософської Місії» слугувала чи не найважливішим уявним показником універсальності та цілісності історії українського народу.

Близкість до «психологічної Європи»

Усесвітньо-історичне покликання України є її об'єктивною ессенціальною ознакою, природною чи геополітичною «преференцією». Найчастіше, воно вважалося вкоріненим в антеїстичних, самокреативних властивостях української території, ментальній специфіці та надзвичайній духовній насназі української «душі». Наприклад, у романтичній і класичній історіософії ХІХ — початку ХХ ст. ішлося про вроджені «правдолюбство», демократичний індивідуалізм. У своїй сукупності, це знову-таки робило Україну та український народ ближчими до «психологічної Європи» (М. Хвильовий), аніж до «малоросійства» (Є. Маланюк).

Безперервність та спадкоємність

Українська історія є невід'ємною частиною всесвітньою історії, нерозривно простягнутої від Київської Русі (у сучасних версіях — від «протослов'ян, праслов'ян, давніх слов'ян» з ІІІ тисячоліття до н. е.). Звичайно, у кожну історико-культурну епоху ця думка була оформлена в адекватній тодішньому стану історичної свідомості та історичного пізнання спосіб. Навіть у наш час, спадкоємність між багатьма соціально-політичними, економічними й суспільними інститутами минулого й сучасного українського суспільства явно й неявно експлуатується на користь великого потенціалу й оптимістичних геополітичних перспектив незалежної Української держави. На жаль, проведений аналіз традиційних і сучасних синтетичних схем української історії та культури засвідчує — безумовна й беззастережна континуальність (безперервність) сконструйована в них значною мірою штучно.

Поліморфність

Українська історіософія є поліморфним феноменом, який виявлял себе в різноманітті світських/релігійних, академічних/художніх форм, історико-культурних типів і особистістних видів.

У переважній більшості історико-культурних періодів вона репрезентувала себе в декількох відгалуженнях, часто контрарних за формою і за змістом, одночасно континуїтивних і дисконтинуїтивних відносно попередніх «гілок» (православно-релігійна, князівсько-династійна, козацько-старшинська альтернативи щодо соціо-конфесіо-етнополітичній самоідентифікації України через «Русь» у ренесансно-ранньобароковій історіософії, «великоросійський» і «малоросійській» напрями козацько-старшинського літописання тощо).

Еволюція української історіософії забезпечувала акумуляцію національно-культурної пам'яті, розширення її просторово-часових обріїв, а також усталеність трансльованих нею уявлень як «ядрища» самосвідомості її носіїв — аж до утворення впродовж ХІХ-ХХ ст. модерного меморіального простору, одночасно континуїтивного та дисконтинуїтивного щодо попередньої меморіальної традиції. Натомість національно-культурна пам'ять виконала навідну функцію, вирішальним чином вплинула на формування історіософського «україноцентризму», суб'єктивізму й еклектизму, а також засадничих топосів для історіософського переоформлення.

Дата добавления: 2015-05-08